Хочете навчитись долати психологічні заборони? В рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, новинка психотерапевтки Марії Фабрічевої і видавництва «Лабораторія». Видання «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон» можна передзамовити на сайті видавця. А в цьому тексті розповідаю про стоврення книжки «Гора з плечей». І ділюся уривком «Заборона «Не живи» на культуральному рівні: від сталінського терору до повномасштабної війни».
Про що «Гора з плечей»
Чи ви помічали як часто думаєте «це просто прокляття» чи «мені ніколи не вдасться»? Авторка-психотерапевтка спирається на теорії транзакційного аналізу й професійний досвід. Вона пояснює, що такі думки швидше за все зумовлені життєвим сценарієм і психологічними заборонами, засвоєними ще в дитинстві. Також авторка демонструє, як трагічні історичні події XX століття, зокрема сталінський терор, вплинули на формування цих
заборон на суспільному рівні. Й досі обмежують наше мислення і поведінку. Проте психологічні заборони – це не вирок. «Гора з плечей» пропонує конкретні поради і вправи. Надихає взяти відповідальність за своє сьогодення, активізувати внутрішні ресурси і врешті скинути ту важку гору з плечей.
«Це про мене…» – таке відчуття виникало у мене під час роботи над книжкою «Гора з плечей». Марія Фабрічева розповідає про те, чиї голоси звучать в нашій голові, коли ми забороняємо собі діяти, відчувати, і навіть бути собою. Вона протягує крізь масив інформації живу, пульсуючу нитку власного життя. З його драмами, трагедіями, копіткою працею над собою і, врешті, перемогами над тими самими згубними заборонами. Ця книжка про кожного з нас і наше суспільство. Таке різне і таке об’єднане історичними випробуваннями, які й досі відлунюють в різних поколіннях українців. І найголовніше – авторка не просто описує наші травми і їхні причини. Вона вказує шлях до зцілення», – ділиться враженнями
літконсультантка видання «Гора з плечей», авторка книжки «Дзвінка» Ніна Кур’ята.
Проєктна менеджерка видавництва «Лабораторія» Анастасія Кулик також відзначає, що «Гора з плечей» пропонує реальні кроки для вирішення проблем: «Книжка, написана з глибокою турботою, підтримкою і розумінням читача, пояснює як і чому історичний контекст, соціум і світ впливав на наших батьків, родинні стосунки і в результаті на нас самих. І, що головне, як знайти вихід із цих заборон, скинути з плечей важку ментальну гору і вдихнути глибше та вільніше. Безліч вправ, технік, настанов від психотерапевтки і, що ключове – любові до кожного, хто тримає в руках цю книжку».
Чому Марія Фабрічева написала книжку «Гора з плечей»
Марія Фабрічева – досвідчена психотерапевтка, кваліфікована практик транзакційного аналізу, авторка методичних посібників й численних статей. Психологиня реєстру European Federation of Psychologists Associations, членкиня Національної Психологічної Асоціації. Співзасновниця та почесна членкиня Української спільноти Транзактного Аналізу.
«Книга «Гора з плечей» не просто суха теорія, це приклади з життя, вплив кожної з 13 заборон на нашу поведінку, рішення, стосунки. В ній я розмірковую, які історичні події сформували саме ці «коди» у свідомості поколінь. Все це вплетено в мій автобіографічний наратив. Бо заборони моїх предків дістались і мені. Я вже розбиралася, що з цим робити. Наприкінці кожної глави подаю вправи, які можна робити самостійно або з психотерапевтом», – пояснює Марія Фабрічева..
Авторка каже, що видання буде помічне тим читачам, які щойно намагаються розібратись, що таке «заборони», звідки вони беруться. Чому вони впливають на наш вибір, поведінку, стосунки з грошима, роботою чи тілом. Чому заборони можуть працювати, як захисти чи непомічені нами «мовчазні рішення», які керують нашим життям. Також «Гора з плечей» допоможе тим, що вже працюють з особистим чи сімейним наративом.
«Бути собою – невіддільне право людини, у яке кожен з нас вкладає щось своє. Це як абетка, перші кроки, перші звуки, перша асоціація, коли дивитеся на себе в дзеркало й розумієте: це – Я й ніхто інший. Бути собою –це усвідомлювати, як важливо знати свою родову систему й приймати її реалії без ідеалізації, сорому чи заперечення. І навчитися відповідати на запитання: чого мене навчили батьки? А чого навчився / навчилася я сам / сама? Це коли не страшно думати й робити по-своєму, не потрібно конкурувати й розлітатися на тисячі частин, доводячи свою важливість», – твердить авторка.
І додає: «Правда в тому, що ніхто, крім вас самих, не навчить і не дасть вам дозвіл бути собою. Що ніхто не пройде вашого шляху замість вас. І ніхто не знає про вас стільки, скільки ви знаєте про себе і своє життя. Правда в тому, що в кожному з вас закладено силу. Щоб жити, робити, думати, ухвалювати свої рішення. Й змінювати їх, якщо обрана сценарна схема виявилася неефективною. Якщо мені вдалося – то вдасться й вам. Я в це вірю».
Заборона «Не живи» на культуральному рівні: від сталінського терору до повномасштабної війни
Чи ви помічали як часто думаєте «не судилося», «це просто прокляття» чи «мені ніколи не вдасться»? Спираючись на теорії транзакційного аналізу й багаторічний професійний досвід, психотерапевтка Марія Фабрічева пояснює, що такі думки швидше за все зумовлені життєвим сценарієм і психологічними заборонами, засвоєними ще в ранньому дитинстві. Також авторка демонструє, як історичні події XX століття, зокрема сталінський терор, вплинули на формування цих заборон, систему виховання й культурні норми, що досі обмежують наше мислення і поведінку.
Проте психологічні заборони – це не вирок. «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон», що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, наповнена конкретними порадами і вправами, надихає взяти відповідальність за своє сьогодення, активізувати внутрішні ресурси і наважитися врешті скинути ту важку гору з плечей.
Формування заборони «Не живи»
Одна з найтоксичніших сценарних заборон – «Не живи», – як і інші психологічні заборони, формується в ранньому дитинстві під впливом батьківських послань і їхньої поведінки. Вони закріплюються на рівні несвідомого і впливають на наше життя тоді, коли ми потрапляємо в ситуацію, що нагадує нам нерозв’язану з дитинства.
Уявіть собі дитину, яка росте в напруженій сімейній атмосфері, почувається непотрібною й періодично чує від мами або від іншого значущого дорослого фрази на зразок: «Зараз не до тебе» або «Ти зіпсував усе моє життя». Чи «Я хотіла зробити аборт, але мене відмовили», «Я завжди хотів сина, а народилася ти».
Маленька дитина приймає кожне батьківське слово як істину. Тому тут актуалізуються раніше згадані ранні дитячі рішення, які ми ухвалюємо про себе, інших і життя загалом. Як зазначали у своєму дослідженні Мері й Роберт Ґулдінґи, дитина думає: «Мамі погано, що я поруч, що я завжди невчасно кручуся під ногами. Напевно, буде краще, якщо мене не стане».
Може скластися враження, що так буває лише в деструктивних сім’ях, де люди змушені виживати, не вважаючи життя цінним. Але чи може така заборона передаватися від покоління до покоління в сім’ях, де на позір усе добре: є достаток, можливості й цінності? На жаль, так. Деструктивні послання зазвичай висловлює емоційно незріла людина, яка насилу дає раду власному життю або й сама є носієм заборони «Не живи». Батьки, які не бачать виходу зі складної ситуації, передають власній дитині токсичну сценарну заборону, ніби кидають їй «гарячу картоплину».
Заборона «Не живи» на культуральному рівні
Великий терор, репресії, Голодомор, війни – усі ці історичні події сприяли формуванню заборони «Не живи» не лише на індивідуальному, а й на культуральному рівні розвитку нашого суспільства.
Якщо уявити тоталітарну систему як культурального батька, її батьківське послання могло б звучати так: «Є наша Велика імперська історія, а ти – маленька її частина, тому якщо будеш покірним, ми дозволимо тобі існувати. Подобається тобі це чи ні, тут усе вирішуємо ми. Від тебе не залежить нічого».
Погодьтеся, важко бути собою, коли тобі навіюють власну відсутність: кажуть, що немає твоєї культури, твоєї мови та й історії в тебе немає. Це позбавляє сили, потенціалу, заганяє у відчуття глухого кута і змушує бігати по сценарному колу.
Як сталінський режим знищував основи буття народів, що належали до складу СРСР
Перший удар режиму припав на віру.
Було знищено релігійні канони, які є невіддільною частиною культурального етикету, а також цінності, традиції, історичну спадщину, шаблони поведінки, заборони й дозволи, що містяться в легендах, міфах та віруваннях і передаються від бабусь і дідусів до онуків. Це – візерунки на наших вишиванках, унікальні в кожному регіоні. Це – віра: чи то в язичницьких божеств, чи то християнського Бога, чи богів будь-яких інших релігій, які сповідували люди, що сформували наше суспільство.
Ураження й викривлення культурального етикету робить систему слабкою та неповноцінною, а панівна тоталітарна культура нав’язує свої правила, підміняє цінності та вірування.
«Якщо ти мені не підкоришся – не матимеш права на існування» – терор змушує різні системи слідувати нав’язаним канонам, підкорятися впливу та втрачати себе, свою культуральну ідентичність.
Другий удар сталінського режиму – спотворення історії.
Режим перекреслив усе, що йому не годилося, й нав’язав власну версію подій – жорстко й безкомпромісно, шляхом репресій знищуючи тих, хто знав істинні факти.
Це призвело до ураження культурального технологічного розвитку, втрати тяглості поколінь і засмічення (контамінації) суспільної свідомості. Як наслідок, люди втратили здатність сприймати історичні факти, відділяти їх від інтерпретацій і бачити реальність без спотворень.
Третій удар сталінізму – розрив горизонтальних зв’язків.
Він уразив культуральний характер, позначившись на здатності людей бути в контакті, формувати здорові стосунки, дружити, підтримувати, бути близькими й навіть залишатися собою – смішним, сумним, маленьким, великим, фантазером чи прагматиком.
Розірваність горизонтальних зв’язків спонукала людей писати доноси одне на одного, вислужуватися перед тираном і так змінювати історію в бік хамартичного культурального сценарію.
Культ страждань
Ще один наслідок дій тоталітарного режиму – на підсвідомому психологічному рівні у людей сформувався своєрідний сценарний купол, який заважав якісному просуванню людини до особистої автономії. Я називаю такий купол нав’язаним культом страждань.
Культ страждань – один з варіантів виходу з культуральної заборони «Не живи»: «Якщо не можна жити по-людськи легко, робити бажане й насолоджуватися кожним днем, то нехай тоді через право страждати, через біль я бодай трохи збережу цю можливість перебувати тут, у цьому світі, серед інших живих людей».
Можна виокремити кілька чинників, які сприяли закріпленню культурального сценарію і процесу «Страждай» (і цим потіш батька – панівну культуральну постать, тобто тоталітарну владу):
• Літературний (фольклорний). Українська спільнота довгий час не мала повноцінного доступу до свого фольклору: легенд, бувальщин і казок. Водночас ті, що залишалися доступними під час перебування України у складі СРСР, містили елементи висміювання та спотворення певних культурологічних образів. Також було нав’язано міфи й літературні твори із закликами до страждань як типової сценарної розв’язки в певних сферах життя, до яких важливо готуватися, або ж як єдиний шлях до успіху (через біль, піт, кров і сльози).
• Релігійний. За православним віровченням, стражданнями на хресті та смертю Христос відкупив увесь рід людський від гріха й вічної смерті. Що токсичнішим є трактування православних канонів, то сильніший заклик до смирення, терпіння та вивченої безпорадності. Натомість для можновладців завжди є привілеї: від уседозволеності до всепрощення: хтось – раб / раба Божа, а хтось – помазаник Божий. Відчуваєте відмінність? Переслідування представників різних релігійних конфесій як «небажаних елементів» теж стало травматичним чинником, що вплинув на зміну культурального сценарію.
• Історичний. Війни, Голодомор, репресії, напруга від постійної загрози життю, страх за безпеку рідних, утрата базової довіри до світу – все це розірвало горизонтальні зв’язки між людьми (їх важко мати у світі, де панує принцип «здай сусіда»). Радянська цензура фальшувала і змінювала багато історичних фактів, що не давало змоги використовувати їх задля розвитку нашої країни.
Усе перелічене не сприяло розвитку позитивного сценарію переможця, а лише зміцнювало деструктивні сценарні вияви.
Війна Росії проти України: конфронтація забороні «Не живи» на рівні суспільства
Сьогодні в Україні триває війна, яку розпочала Росія. Агресор на психологічному рівні завжди транслює заборону «Не живи». Війна – це спроба змусити іншого загинути або підкоритися нападнику, погодитися на його умови й тільки після цього здобути дозвіл (агресора!) на існування.
Уявіть умовне коло, всередині якого написано «Я є» – ось же я, і я маю безумовне право на життя. Проте нині в це умовне коло летять «кинджали», які стверджують: «Ні, я тиснутиму на тебе, я тебе знищу ззовні й зсередини, та ще й усім довкола покажу, викривляючи історію, що тебе ніколи й не було».
Виразна ілюстрація цього – пропагандистська фраза, що Україну начебто «взагалі Ленін придумав». Тобто нам на культуральному рівні кажуть: «Тебе придумали, ти – вигаданий персонаж». Такого героя бажаними характеристиками наділяють його автори, бо в такому разі ти не можеш обирати їх сам через свої онтогенез, історії виборів, помилок, перемог, прийняття свого досвіду і здатності цей досвід передавати.
Послання «Не живи» вважають одним з найтоксичніших. У ньому зосереджено заборону й на безпеку, і, власне, на виживання. Це спроба змусити того, на кого спрямовано таку заборону, ненавидіти своє життя й самого себе, вибудовувати свій життєвий шлях через деструктивні схеми. Підкоритися забороні означає не жити, а існувати без відчуття смаку, сенсу чи задоволення, бути позбавленим життєвого потенціалу.
Психологічний рівень терору та війни – це трансляція заборони «Не живи», спрямована на громадян країни, на територію якої здійснено вторгнення. У відповідь на токсичну транзакцію з боку агресора суспільство реагуватиме, також виходячи з трьох варіантів: підкорення, уникнення або конфронтація.
Мобілізація українського суспільства в перші хвилини повномасштабного вторгнення довела, що наше колективне несвідоме одразу відкинуло стратегію підкорення цій забороні. Залишилася можливість уникнення, однак відвернутися від реальності, коли на мирні міста летять ракети, вкрай важко, якщо не вдаватися до повної дисоціації або витіснення контексту війни. Такі стратегії зазвичай або працюють короткостроково, або призводять до патологічних станів, які потребують уваги клінічних психологів і лікарів. Бо довга дисоціація заважає людині адекватно взаємодіяти з довколишнім світом і адаптуватися до пропонованих, нехай і дуже агресивних обставин.
Залишається третій варіант – конфронтація. Це може бути й рішення залишитися в Україні, ставши на захист кордонів або залишаючись (допомагаючи) в тилу, й рішення виїхати з країни (легально).
На мій погляд, етично буде кожну стратегію розглядати вже в ретроспективі, після закінчення великої війни, ґрунтуючись не на категоріях «правильно» чи «неправильно», а виходячи з того, чи привела стратегія, обрана людиною чи групою людей, до підтвердження системи цінностей та/або збереження цілісності особистості чи групи (наприклад, сім’ї).
Потреба у структурі змушує нас категоризувати людей, розділяти їх на умовні підгрупи, щоб пояснити вибір, насамперед самим собі, й переконатися в його правильності. Однак коли ми розглядаємо, що обрала людина під впливом екстремальних подій і умов, які не відповідають типовому побутовому досвіду, то будь-який вибір є нормою. І кожен робить його індивідуально, керуючись попереднім досвідом, а також кількома сотнями різних чинників (усвідомлених і ні), які впливають на нього / неї в мить вибору. Також варто взяти до уваги чинник пам’яті поколінь, який, як ми могли переконатися, впливає на кожного з нас.
Якщо ж вам не дає спокою рішення іншої людини й кортить уколоти когось, хто виїхав з країни або залишився (і «наражає дітей на небезпеку»), запитайте себе: «Навіщо?». Що вам дає засудження вибору іншого? Що ви компенсуєте, коли долучаєтеся до ігор у соціальних мережах?
Комусь важливо залишитися, щоб зберегти себе. Адже тут, удома, ви черпаєте силу зі своєї землі, власних стін. І добре, якщо є де залишатися, якщо є ці рідні стіни й вашу землю не окуповано.
Комусь важливо взяти дитину й виїхати, нехай навіть тимчасово, і в цьому знайти силу та потенціал або ж відтворити (несвідомо) перевірений досвід сімейної системи, що дає змогу знову і знову її зберегти.
Хтось мобілізувався, пішов добровольцем, вступив до ЗСУ. Хтось віддав своє життя в ім’я захисту власної землі, країни, родини.
Хтось став волонтером і далі працює на основній роботі, платить податки, збирає донати або сам донатить – підтримує великі збори, що дають змогу передавати на передову потрібне спорядження та/або гуманітарну допомогу для вимушених переселенців, громадян України, які постраждали від російської агресії, дітям, сім’ям, людям з інвалідністю, літнім самотнім людям, а також центрам захисту тварин.
Хтось, перебуваючи за межами країни, взаємодіє з діаспорами й протидіє агресивній пропаганді.
«А як же зрадники й колаборанти?!» – запитаєте ви. Їхній сценарій – це підкорення забороні «Не живи», яка так чи так завершиться великою розплатою: брязкотом дверей тюремної камери або стуком цвяха у віко труни. Тож не витрачайте свою енергію на них, а дочекайтеся на рішення суду.
Психологічний рівень розуміння того, що ви робите, що захищаєте й навіщо – одна з найважливіших умов у контексті протистояння забороні «Не живи» з боку суспільства. І на прикладі більшості громадян України ми чітко бачимо, як через гнів, непокору, бунт, незгоду кристалізується вихід із найтоксичнішої заборони, яку тоталітарний радянський режим залишив на рівні нашого культурального сценарію.
Нам вдалося акумулювати свій потенціал, зокрема й через розмаїття ухвалених рішень – від інтуїтивного, зухвалого «Хрін тобі, я таки житиму» до раціонального «Що ми можемо»? Захищати своїх дітей, організовуватися у великі й малі волонтерські громади, брати зброю й захищати свої райони, села, міста – всю Україну. Кожне ухвалене індивідуальне рішення об’єднувало нас у єдину велику спільноту, що називається Україна.
Вихід із заборони завжди відбувається через силу – опір, захист, спрямований на збереження цілісності, й дозвіл БУТИ. Нині можна сміливо стверджувати, що наше суспільство круто відреагувало на спробу нав’язати зовні сценарій «Не живи».
Терапія на рівні держави починається з терапії кожного індивіда, й сьогодні всі роблять свої посильні внески, щоб вирватися з нав’язаного хамартичного культурального сценарію.
Кілька вправ
Попрацюйте із психотерапевтом
Звертайтеся по допомогу до фахівців, щоб отримати більше підтримки й можливостей для корегування деструктивної поведінки та створення адаптивних (здорових) форм задоволення базових потреб.
Укладіть контракт на життя
Цей контракт працює на побутовому рівні. Він допомагає адаптуватися та регулювати свою поведінку у складних та емоційно насичених побутових ситуаціях – там, де здебільшого немає прямої загрози життю. За його допомогою людина може дозволити собі взяти паузу й знайти конструктивне рішення.
Уперше такий контракт укладають усно чи письмово, коли людина перебуває у стабільному стані. Надалі він допомагатиме їй перемикатися з негативних думок чи імпульсивних намірів на конструктивнішу поведінку.
Ось приклад контракту на життя:
«Навіть якщо мені буде дуже важко і я не одразу побачу вихід зі складної ситуації, я не завдаватиму шкоди собі чи своєму оточенню на фізичному, емоційному й матеріальному рівнях. Я дам собі час, щоб нормалізувати свій емоційний стан і знизити вплив деструктивних думок, намірів тощо. Бо знаю, що моє життя дороге, воно неоціненне. Як і кожна людина, я маю безумовне право на життя. І можу знайти здоровий спосіб піклуватися про себе, бо я достатньо доросла людина, щоб відповідати за власне життя, думати, діяти й жити».
Знайдіть свої причини жити
*за мотивами інформаційного бюлетеня «Survivorship» Марі Коллінгс*
1. Ви заслуговуєте жити.
2. Життя має цінність і сенс. Незалежно від того, бачите ви це зараз чи ні, – ваше життя дорогоцінне.
3. Ви пов’язані з кожним, хто вижив, і ваша щоденна битва автоматично дає надію та силу іншим.
4. Згодом ви почуватиметеся краще.
5. Щоразу, постаючи перед відчаєм, ви стаєте сильнішими.
6. Не давайте ворогові можливості позбавити вас права знову відчути любов до іншої людини, зустріти світанок і побачити, як сонячне світло пробивається крізь листя дерева.
7. Нашій країні потрібні ті, хто вижив, щоб мати свідчення жаху й відчаю.
8. Так, ви вже знаєте, що таке страждання. Іноді кажуть, що страждання очищують, проте дозвольте зігріти свою душу співчуттям.
9. Ви вже виграли. І цього ніхто у вас не забере.
10.Воля до життя не є жорстокою карою, навіть якщо іноді так здається: воля до життя – це неоціненний подарунок.
11.Ви заслуговуєте на мир, який настане після того, як цю битву буде виграно – а ми її виграємо, поступово, крок за кроком. Перемога буде!
(більше вправ і рекомендацій ви знайдете у книзі Марії Фабрічевої «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон», що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія)
Бібліотечка «Літтреду»
Нещодавно наша біліотечка поповнилась книгами «Не народжені для війни» Артема Чапая і «Видавництва 21», «Білим по білому. Жінки у громадському житті України, 1884-1939» Марти Богачевської-Хомяк і Сreative Women Publishing, збірками «Великодня класика» із серії «Vivat Класика» і «Контурні карти пам’яті» The Ukrainians Publishing, «Усі персонажі вигадані. Або ні» Юлії Лаби і «Лабораторії».
А ще виданнями «Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок» Ірини Славінської і Видавництва Старого Лева, «Історії українських митців. Олександра Екстер» Анни Лодигіної і Projector Publishing, Projector Foundation, Фундації ЗМІН і «Золота Роза, або Львівський путівник» Тетяни Казанцевої і ВСЛ. Також у 2025-му в рубриці ми публікували уривки з видань «За маму, за тата» Каріни Савариної і видавництва Punkt, «Убивство на сходах» Віри Курико та Лади Касьяненко і Vivat.
2024 рік закривали уривками із новинок «Називай мене Клас Баєр» Юлії Чернінької і Видавництва Старого Лева, «Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. З життя одного фікуса» Анастасії Забели і Vivat, «Мрія» Євгена Положія і Vivat, «Дреди, батли і «стіли» Дарії Анцибор і «Це вам не естрада» Філа Пухарєва від «Лабораторії», «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя».
До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
