Сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, літературний дебют. І нова співпраця – цього разу з чернівецьким «Видавництво 21». Кажу про роман «Українець Джонатан і двадцять сім мерців». Новинку, яку написав програміст з Харкова, а тепер і військовослужбовець Віктор Шепелєв, можна придбати на сайті видавця.
Віктор Шепелєв і гра у американський роман
Побудова типового великого американського роману й української родинної саги мають багато спільного. Саме з цього побіжного несерйозного спостереження народилася ідея написання роману «Українець Джонатан і двадцять сім мерців». «Що як хтось написав би українську родинну сагу в декораціях американського роману?», – пожартував якось Віктор Шепелєв. І раптом зрозумів, що хоче це зробити.
«Українець Джонатан і двадцять сім мерців» – це гра у «великий американський роман» у виконанні українських емігрантів, що живуть в США. Вони товаришують з останніми індіанцями (і вчать їх української мови). Відкривають друкарню етикеток під час сухого закону. Стають зірками німого кіно. Воюють у Другій світовій війні, мріючи дійти до Старої Країни, та роблять ще багато чого. Про все це розповідає старий українець Джонатан – колишній військовий кухар, один з останніх, хто залишився жити в селі Горобці округу Чаттагучі штату Джорджія.
Він чекав свого часу майже шість років
Віктор Шепелєв – програміст і письменник із Харкова. З початком повномасштабного вторгнення чоловік став волонтером, а з березня 2023 року він військовослужбовець ЗСУ. Ось як він сам розповідає про написання роману «Українець Джонатан і двадцять сім мерців»:
«Я планував, збирав матеріали, вигадував структуру для роману кілька років. Першу чернетку написав упродовж 2018 року. Осінь у Харкові того року була страшенно холодною, як і згадується в романі. А прізвище, яке я придумав для родини в центрі історії – Зелені – не мало жодних політичних та історичних асоціацій.
Цю віддаленість часу написання можна помітити й у тому, як оповідач (близький за мовою і поглядами до автора) сприймає сучасні йому події, коли ті прориваються в оповідь. Тобто з розпачем, залишковою наївністю і великою невтямою. Відтоді, хочеться вірити, невтями й наївності в автора поменшало, а розпач перетворився на сильніші емоції. Принаймні, коли писав передмову до роману – в листопаді 2023-го, точнісінько через п’ять років після написання роману. На той час я вже став військовослужбовцем ЗСУ і знав речі, які мій оповідач й уявити не міг. Не винуватьте його. І приємного читання! Слава Україні!».
Чотири імені, які мають бути тут
У післямові до твору Віктор Шепелєв пояснює, що всі розказані історії вигадані від початку й до кінця. Як і, певною мірою, світ тієї уявної Америки, де вони відбуваються. А от за існуванням книжки стоїть багато людей, яким він дякує. Це батьки, дружина, друзі і подруги, редакторка і видавець. Але мою увагу привернули чотири імені «які мають бути тут названі. Вони не мають прямого стосунку до роману, але, гадаю, ви зрозумієте».
Олександр «109-й» Гошилик, з яким ми разом працювали за кілька років до повномасштабного вторгнення. Юний програміст і поет, учасник Майдану, ветеран АТО, загинув під Бахмутом у жовтні 2022-го. У програмуванні він уважав мене своїм учителем. У тому, як бути українцем, я вчився в нього.
Андрій «Деймон» Таран, з яким ми зустрілися в офіцерській «учебці». Він щойно вивчився в університеті на авіадиспетчера й одразу мобілізувався. На нічних чергуваннях ми обмінювалися життєвими історіями – англійською, бо він попросив з ним її попрактикувати. Загинув під Роботиним у серпні 2023-го.
Ігор «Інженер» Гончар, ще один побратим з мого навчального взводу. Спокійний, мовчазний, майже мого віку (я у взводі був найстарший у свої сорок), він був головним інженером якогось промислового виробництва. На навчаннях не тільки розв’язував задачки з топографії та планування бою, але й іншим міг пояснити так, щоб було просто і зрозуміло. Теж Роботине, теж серпень 2023-го.
Олександр «Моряк» Демидюк, мій найліпший товариш із тієї ж «учебки». Судовий механік, кришнаїт, з початком повномасштабного вторгнення він застряг у Сингапурі на судні з поламаним двигуном. Мобілізувався, щойно зміг повернутися в Україну. Ми подружилися спочатку на ґрунті того, що були єдиними людьми у столовці, які не їли м’яса, але згодом знайшли десятки спільних тем і розказали один одному майже все про своє життя. Я справді думав, що дружитимемо ще багато років, але Сашко загинув 21 жовтня 2023 року під Кремінною.
«От і все. Зрештою, я виявився схожим на свого героя: бачу світ надто крихким і не знаю, як повестися, крім як пам’ятати своїх мертвих, розказувати історії і робити свою роботу», – закінчує Віктор Шепелєв. І я не знаю, що ще тут можна додати…
Лемківські казки для тайців
Я прокинувся о пів на восьму восени й довго слухав дрібний дощ. «Прокинувся восени» – так я і подумав, саме через дощ. Через джорджійський м’який клімат моє сприйняття календаря зсунулося. Іще до сьогодні воно вказувало на серпень, чи то початок вересня, – попри хмари, жовті дерева, та й дощі вже зривалися. Але того ранку дощ ішов такий неквапливий, послідовний, одноманітний, що зрозуміло було без прогнозів: дощитиме тепер завжди. Потім він скінчився.
Йона стояв на веранді, з його рота йшла пара. «Це нічого, нічого», – сказав він, почувши мої кроки та дихання: я і собі заходився видмухувати пару. Не люблю холоду, а стояти після дощу під навісом на останньому краєчку сухого світу і бачити, як тепло візуалізується, покидаючи мене – чомусь люблю, завжди любив. Обоє вдягнувши Йонині старі теплі куртки, стояли поруч на веранді й випускали з рота хмарки, ніби курили останні цигарки. Менш як тиждень тому ми ще сиділи на пляжі.
– Це нічого ще, – повторив Йона, – ще не останнє тепло, жовтень ще погуляє. У Харкові вже ж конче осінь?
Я підтакнув: та звісно, що осінь.
– Тож не маєш на що скаржитися. А от тайці зараз страшенно мерзли б.
Мерзли б, звісно. І тайці, і кенійці, а новозеландські маорі взагалі б заклякли вже. Йона всміхнувся: «За маорі не скажу, а от тайці тут у жовтні мерзли достеменно». Га?
Тайська делегація відвідала Горобці в жовтні сімдесят першого, на одруження Наттаї Абосетакун та Андрія Зеленого. Молодята познайомилися за вісімсот миль на північний схід від Горобців, де в серпні дев’ятнадцять – шістдесят дев’ятого відбувся славнозвісний рок-фестиваль «Вудсток». І кого там тільки не було (проте не було там мене – бо ще не народився; не було й самого Йони – бо мав тільки десять років; обоє, здається, досі не пробачили власному життю цього факту)!Була й невеличка група азійської золотої молоді з дітей розташованих у ЗША дипломатів і торговців, зокрема така собі Наттая, яка нібито втекла від охоронців батька в багажнику машини своїх американських друзів.
Наттая була відчайдушно невродливою, танцювала, як лісовий дух, казала, що вона тайська принцеса й що неодмінно гратиме в рок-групі на барабанах. Андрій, який лежав на траві, поклавши мініатюрну дівчину на груди, щоб серпнева американська земля не холодила звичну до тепла випадкову знайому, був захоплений відчуттям, що можна просто лежати отак і нікуди не йти. Не роздумуючи, що верзе, він оповістив дівча, що й сам шляхетного роду, з лемківських баронів, що його родині колись належала найбільша фортеця Карпат і були відомі секрети мольфарів.
«Кохаю тебе, як звідси до Чіянграю», – казала вона вже за два дні. «Кохаю тебе, як звідси до Станіслава», – вторував Андрій і сам собі вірив, що не заважало брехати коханій без жодних обмежень. Склав для неї якусь химерну історію могутньої, але мирної лемківської держави, і добазікався до того, що нібито ті лемки історично схилялися до буддизму, щедро домішавши до своїх уривчастих уявлень про вчення Ґаутами таких самих фрагментарних відомостей про мандрівного філософа Сковороду (який, звісно, не мав щонайменшого стосунку до лемків, але його історія життя, відмова їсти м’ясо та рибу і «ловив мене та не спіймав» якнайкраще додавалися до образу мудрих лам, які буцімто посідали Карпати).
Не мав до тих лемків стосунку й сам Андрій Зелений, і ніякої шляхетної таємниці в його походженні не було. Його дід, Петро Юхимович Зелений, якось отримав листа, сів на автобус («ґрейгаунд», що за тих часів ще зупинявся в Кусеті, – той самий, що колись забрав Йонину бабусю), і повернувся з дворічними близнятами – дітьми його сина Житомира, який по закінченню свого тюремного строку й сам, мабуть, перетворився на мандрівного філософа. Крім нездатного до батьківства Житомира та горобецького діда, нікого в цілому світі у близнят не було, але як воно так сталося – то Йона переповісти не міг, чи то не захотів. Тож Андрій ріс собі в Горобцях, і виріс на великого задумливого парубка, поганого рибалку та садівника, але годящого автомеханіка.
Наттая натомість і справді була тайською принцесою, і хоча її гілка королівської родини була не такою багатою і поважною, щоб татові не доводилося працювати міжнародним торговим представником, а все-таки виховання і світосприйняття в юної бунтарки було принцесяче. Тож до Андрієвого кохання вона поставилася серйозно, і йому, захопленому власними казками та її до тих казок довірою, це ставлення якось передалося. Автостопом, маючи при собі тільки переміну найкращого одягу, їздив до коханої у НьюЙорк, примудрився своєю спокійною вдачею і тими ж таки байками про шляхетне походження завоювати прихильність її батька, а коли родина Абосетакунів поверталася на кілька місяців на батьківщину, слав Наттаї довгі-довгі листи – здебільшого переказував їй сни про далекі Карпати, що їх сам і вигадував.
Отак і сталося, що в жовтні сімдесят першого Горобці готувалися до весілля за тайським звичаєм – і що то були за готування! Не в змозі вже викрити власної брехні, Андрій якось домігся від родичів і сусідів зіграти роль давніх карпатських родів, які плекають власну гілочку буддизму за завітами вигаданих дідів.
Незчисленні Кіцики – єдині справжні лемки в Горобцях – подіставали Божидарових іще капелюхів і куфайок, що мали в них сходити за філософів, які зберігають мудрість карпатських лам; бабуся Таня шила білі – нібито «традиційні» – сорочки та штані; по неділях після ранкової проповіді в кімнаті при церкві селяни вивчали п’ять заповідей і чотири благородні істини, сходячись на тому, що східні мудреці цілком мають рацію, життя таки сповнене неспокою, забагато хотіти – це гріх, а казати й робити правду – благо, он і панотець Жоржі хіба не те саме каже? Із запам’ятовуванням назв і строю всіх ступенів Вісімкового шляху в декого таки не ладилося, але ж і нові родичі навряд чи мали влаштовувати іспити, тож Андрій був задоволений.
Насправді селяни й самі захопилися історіями про життя і мудрість царевича Ґаутами, звикли лаятися «щоб тобі тричі переродитися на єнота й шукати благодаті на смітниках», а баба Таня зі сльозами згадувала свої давні подорожі з цирком «Велетень і слоненя», перечитуючи: «Якщо Будда обернеться на слона, щоб навчати слонів, то це буде слон іншої природи, ніж ті слони».
Наближався день весілля. Навіть тітонька Голлі приїхала з Атланти – готувати святкові страви по-тайському, а тітонька Голлі то така кухарка, що будь-що приготує і будь-яку спецію на її місце прилаштує («Ще за два роки вона, до речі, повернеться назовсім – чи не остання, хто повернеться в Горобці назовсім». – «Крім тебе, Йоно?» – «Крім мене»).
Приїхали тайці, й усе їм було до душі. Зрештою, як потім уже зрозумів Йона, принцеса та її батько не були дурними, і здебільшого сприймали Андрієві побрехеньки про культурну спорідненість карпатських мігрантів і північно-тайських князів за ту ціну, що вони й мали – саме побрехеньок. Наттая була надто закохана, щоб перейматися, а її батько, маючи ще десятеро дітей, мабуть, хотів провчити свавільну некрасиву дочку, чи то просто позбутися клопоту. Тож принцеса не відходила від нареченого, її молоді брати й сестри обговорювали з Кіциками новий альбом «Кріденсів», а батько дружньо всміхався на Петрові наївні мудрощі, перекладаючи їх двом старим тайським тітонькам, мабуть, значно відредагованими. Навіть коли чорний панотець Жоржі, що завжди плутав книжки, закінчив тост за нареченого словами з Бгаґават-Ґіти «Візьми зброю і бийся, Арджуно!», це сприйняли нормально – як кроскультурну референцію, цілком у дусі бурхливого двадцятого століття.
Йона добре запам’ятав вечір перед весіллям. За традицією, майбутня родина цього дня має «набувати заслуг», що можна робити багатьма різними способами, але найнадійніший – годувати монахів. Тож пан Абосетакун привіз із собою для такої нагоди аж вісімку чоловіків у помаранчевих простирадлах, з голеними головами та слонячим апетитом. Розляглися сутінки, а гості й далі сиділи собі в саду, за великим родинним столом. Жовтневий вечір був дивно теплим (як на українців – хоча тайці позакутувалися собі в ковдри, а дехто й у дві), від монахів ішов такий спокій, що обійняв і обидві родини наречених, і всі сусідні доми, і яблука, і пагорби, і річку Чаттагучі.
Йона почув, як старий Петро каже – ні до кого, але дивлячись саме на Йону, на його брата Марка, на інших дітлахів Кіциків і Зелених, що й собі вже притихли: «Цікаво, чи діти пригадуватимуть усе це? Вечір, яблука, світло з дому, і ми всі ще живі».
– Та ти й сам пригадаєш, – раптом озвався до нього один з монахів, який сидів поруч, і, як виявлялося, умів української. Але вмів не аж так досконало, бо далі сказав незрозуміле: «Ти іноді помреш, а безкінечне все».
Як це мало відбутися за традицією, того ж вечора ситі монахи пішли собі, не залишаючись на весілля. А, як з’ясувалося вранці, коли весела процесія гостей вишикувалася, щоб рушити з піснями та подарунками від дому нареченого до дому нареченої – разом з монахами пішов собі й Андрій.
Із цими монахами Андрій чимало років мандрував Америкою і ширив мудрість Будди, подорожували й пішки, й усіляким транспортом, і диспетчери «Дельта Айрлайнз» дуріли, вигукуючи на посадку – бо вони завжди десь губилися – панів Кімербасупуна, Навпоромаспала, Зеленого, Табазуміва й так далі.
Йона встиг лише перелічити ті прізвища, як настирливі звуки повідомлень мого робочого чату стали нестерпними – треба було повертатися до проєкту, і то надовго. За пошуками складного багу, а потім кодрев’ю двох новачків у клієнтській команді я аж до вечора не мав хвильки порозмірковувати над дивними поворотами тайсько-українських відносин. Йона кликав мене до обіду, та де там! – лиш я намагався підвестися зі стільця, як від менеджера надходили нові уточнення про той клятий баг, тож наприкінці робочого дня я усвідомив, що маю біля себе порожню тарілку, а що з неї з’їв – не пам’ятаю.
– Андрій Зелений був, мабуть, правдивий буддист, – сказав Йона майже урочисто, нарізаючи дивно пухкий вечірній пиріг, – бо нічого не мав, нічого не жадав, ніде не жив, ніколи не злягався із жінкою і не пив вина…
…Я слухав Йону й чомусь подумав, що ця з його історій – найнеймовірніша. Не через тайців і монахів, а через неможливість уявити це життя, як про нього переповідають із чужих слів: «З роками й десятиріччями обсипається все, що наліпилося, усе, що здавалося тілом життя. Її чоловік, його мандри, його книжки, її дім, їхні родичі, дід, який колись мав і собі близнюка, батько, що його ніколи не зустріли, стіл і яблуні, Таїланд і Карпати. Кришиться й обсипається все, і залишається тільки найміцніше: ажурні мости ніжності, що просякають усе, дивна мереживна арматура ніжності».
Що ще почитати: від феміністок до Лемберґа
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книг «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
