Що для вас щастя? Це питання – ідеальний початок для цього випуску «Літтреду», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок українських авторів. Бо сьогодні в ній роман, який пробирає до кісток і змушує переосмислити природу щастя. Це найновіше творіння Артема Чапая «Т-щастя». Готуйтеся, бо це не легке чтиво на вечір. А глибоке занурення у свідомість людини, яка намагається вижити на уламках звичного світу.
Наразі книжку можна передзамовити на сайті «Видавництва 21». А поки чекаєте її, читайте огляд, розмову з Артемом і уривок з роману. До слова, його попередня книжка «Не народжені для війни» також була в рубриці – раджу перечитати.
Про що роман «Т-щастя»: вибір між реальністю та ілюзією
Ми всі зараз так чи інакше шукаємо способи відволіктися від тривожних новин. А тепер уявіть, що існує спосіб отримати абсолютне, ідеальне щастя, повністю заблокувавши зовнішній біль. Що ви оберете: жити у «світі, що горить і звужується», чи назавжди сховатися у власній солодкій ілюзії?
Роман Артема Чапая – це болюча, але неймовірно актуальна рефлексія на тему ескапізму в часи великих потрясінь. Коли світ навколо перетворився на згарище, спокуса втекти в ейфорію стає майже непереборною. Саме тому історія «Т-щастя» влучає точно в ціль. Бо вона про наш сьогоднішній вибір між складною реальністю та солодким забуттям.
Головний герой Віктор живе як відлюдник у глухому засніженому селі, ховаючись від загадкових «людоловів». Разом із вірною собакою Хайку він рубає дрова, ходить у ліс. Словом, щосили намагається триматися за сувору фізичну реальність. Бо лише в тілесності є та глибока правда, якою ніхто інший не зманіпулює. Але у Віктора є таємниця – доступ до того самого загадкового «Т-щастя». Що це таке? Відповідь ви шукатимете разом із героєм.
Особливості «Т-щастя»: тілесність та розпад ідентичності
Роман «Т-щастя» я б порівняла збезперервним, контрастним душем. З одного боку – брудна, холодна, тривожна реальність і постійна самотність. З іншого – сліпучо-світлі, залиті сонцем моменти абсолютного спокою та любові. Головний конфлікт розгортається в голові героя. Чи зможе він протистояти спокусі назавжди розчинитися у штучному, але такому ідеальному раю?
Артем Чапай майстерно грає на межі жанрів. Найсильніша риса цього тексту – його надзвичайна тілесність і тактильність. Автор змушує читача фізично відчувати все: від лоскотання шорсткої собачої шерсті до морозного повітря у легенях.
Ще одна унікальна особливість стилю – навмисна гра із займенниками. Наратив постійно, ніби мерехтіння, перемикається між «ВІН», «ТИ» та «Я». Це точне й глибоке відображення того, як розпадається ідентичність людини під впливом травми та відриву від дійсності. А ще Чапай майстерно вплітає в текст тонку й моторошну сатиру, препаруючи природу диктатури та сліпої покори.
Кому зайде «Т-щастя», а кому варто обрати іншу книгу
Роман «Т-щастя» стане справжньою знахідкою для любителів глибокого психологізму. Для читачів, яким подобається досліджувати мотиви людської психіки на межі зламу. Книга неодмінно відгукнеться поціновувачам химерної прози та антиутопій. Адже сюжет «Т-щастя» майстерно підсвічує найтемніші куточки нашої душі. І навіть ставить під сумнів саму реальність. Крім того, це ідеальний текст для тих, хто шукає чесної рефлексії про виживання. Тут немає місця пафосній героїзації, лише гола, болюча і відверта правда.
Та роман може не підійти шукачам легкого ескапізму. «Т-щастя» навряд чи допоможе розслабитися після важкого дня. Тут є складні емоційні моменти, здатні стати сильним тригером. Не варто братися за неї і тим, хто очікує класичного динамічного бойовика. Попри відчутні елементи саспенсу, головна напруга тут не зовнішня, а внутрішня та екзистенційна.
«Т-щастя» безжально витягує нас із зони комфорту, щоб поставити найважливіше питання сучасності. Що кожен з нас робитиме, коли настане час обирати між солодкою ілюзією і болючим життям? Якщо й ви задаєтесь ним, то читайте, рефлексуйте. І – побажання від мене – залишайтеся у реальності.
Бліц-інтерв’ю з Артемом Чапаєм: «Щастя – це не про те, як ти зібрав тисячу лайків під постом»
– Назва твого роману «Т-щастя» звучить загадково. Що означає ця літера «Т» і як вона задає головний тон усій історії?
– За задумом, літера «Т» у назві роману має інтригувати й не розкриватися десь до середини книжки. Звісно, я не хочу спойлерити. Але вся історія обертається навколо речей, не до кінця зрозумілих, адже в тексті є елементи гри з реальністю. Читач не завжди усвідомлює, де правда, а де – неправда.
Так само й із цим «Т-щастям»: чи воно справжнє, чи несправжнє. Уся книга є глибоким дослідженням того, чим насправді є людське щастя, чим воно точно не є. Що воно інколи буває несправжнім. І чи однакове щастя для всіх. Відповідей я не даю, але ставлю дуже багато запитань.
– На перших сторінках «Т-щастя» ми зустрічаємо головного героя Віктора. Він ховається від «людоловів». Чому ти обрав саме таку напружену зав’язку для початку історії?
– «Казали люди, що в околиці з’явились людолови», – так починається книжка. Після цих слів ми бачимо велику красу, яка оточує головного героя. Проте одразу зрозуміло, що далі розгортатимуться напружені події. Там буде певний елемент… не те щоб містики, я б назвав це саспенсом. Деякі бета-читачі навіть казали, що в першій третині книжки цього саспенсу аж забагато. Але так і було задумано – просто тримати читача в постійній напрузі.
– У книзі дуже сильний контраст. З одного боку – холодна, брудна і небезпечна реальність. З іншого – неймовірно теплі, залиті сонцем спогади про море і сім’ю. Як ти хотів, щоб читач почувався на цих емоційних гойдалках?
– Ти дуже добре підмітила про емоційні гойдалки. Скажу навіть, що в якийсь момент на обкладинці мала бути зовсім інша ілюстрація. Замість тата з донькою там планувалося зобразити маленьку дівчинку на гойдалці. Як символ того, наскільки різні емоції доступні людям. Мені хотілося пройтися по багатьох із цих емоцій і провести читачів через цей широкий спектр.
– Віктор до знемоги рубає дрова, ходить по морозу та париться в сауні, намагаючись відчувати своє тіло. Чому для нього так критично важливо триматися за фізичний біль чи втому?
– Як ти бачиш, у книжці надзвичайно багато тілесності. На мою думку, хороша література – це та, яка надовго залишається у твоїй пам’яті з різних причин. У випадку з романом «Т-щастя» я прагнув, аби книга залишилася як емоційна пам’ять. Мені важливо, щоб після прочитання в людей залишалося багато тілесних, фізичних відчуттів. Це ключовий момент роману і те, чим я хотів би, щоб він відрізнявся від інших текстів – і моїх, і чужих.
Література все ще вирізняється з-поміж інших засобів мистецтва, як-от кіно чи серіали, саме тим, що дає доступ до всіх відчуттів. Ти можеш змусити людину думати і зосереджувати її на тому, наскільки шорсткою є кора дерева. Для Віктора тіло, як він сам каже, це якір у реальності. Зараз багато хто з нас живе у віртуальній реальності соціальних мереж. Я переконаний: справжня реальність – це наша. Я за освітою філософ, і колись філософи стверджували, що тілесне – несправжнє, а істинним є лише духовне. Проте мені здається, що в наш час усе навпаки: тіло закорінює нас в реальності і не дає зануритись суто в світ фантазій
– Не можу не запитати про собаку Хайку, яка завжди поруч із головним героєм. Вона тут просто як пухнастий друг, щоб Віктору не було так самотньо? Чи її присутність – це спроба героя зберегти людяність?
– Її ім’я вже частково передає характер самого героя. Звісно, Хайку – це не просто пухнаста іграшка, Віктор ставиться до неї як до справжнього друга. Він завів собаку, бо про неї треба дбати. Щоб утриматися в цій реальності та уникнути повного ескапізму, Віктор тримається не лише за власне тіло, а й за свою собаку на ім’я Хайку. Вона змушує його щодня вставати, не опускати руки, дбати про себе, щоб і їй було добре. Також Хайку компаньйон для Віктора. Психологічно собака дуже близька до дитини. Тож для героя – не буду спойлерити – це своєрідний замінник і дитини, і загалом людського спілкування.
– Чи змінилося твоє визначення слова «щастя», поки ти писав цей роман і проживав події разом з його героями?
– Моє уявлення про те, чим є людське щастя, не те щоб змінилося, але суттєво поглибилося. Коли ти цілий рік активно досліджуєш цю тему, то відкриваєш багато нового. Не просто час від часу думаєш, а пишеш, витираєш, намагаєшся уявити різні сценарії. Для мене дуже важливими є моменти, коли я намагаюся уявити дуже інше щастя дуже інших людей. Може ти це помітила.
Вже опублікований уривок, де Віктор намагається зрозуміти: а в чому полягає щастя диктатора? Очевидно, що там зображений Путін. Навіщо він це робить, які свої потреби цим задовольняє? Або в чому щастя окупанта, який приходить на чужу землю, вважаючи, що він правий? У тексті є полонений на прізвисько «Спаси-і-Сохрани». Віктор пробує зрозуміти, в чому було б його щастя, якби він не був окупантом.
З іншого боку головний герой міркує про багатьох інших людей. Тут є й мій особистий досвід: якось вранці на світанку я побачив, як із туману виходить стадо свиней із маленькими поросятами. В чому тут може бути щастя? Для когось – просто спостерігати й радіти цим маленьким створінням. А для іншого – взяти кулемет і їх розстріляти: чи то заради їжі, чи просто заради адреналіну. Віктор міркує, наскільки різними бувають люди. І що із цього є справжнім, спокійним щастям, яке залишиться з тобою на все життя. А що – просто адреналіновим чи дофаміновим приходом, якщо ми говоримо про соцмережі чи віртуальну реальність.
Зрештою, щастя складається з моментів, які ти згадуватимеш до кінця життя. Це не про те, як ти зібрав тисячу лайків під постом, правда ж? Ти згадуватимеш дуже інтимні, особисті речі, часто абсолютно випадкові моменти. До прикладу, як ти йшов і побачив, як промінь сонця падає на дерево. Вся моя книжка про це – про співвідношення між щастям справжнім і щастям несправжнім.
Уривок з «Т-щастя»
Місто прокидається.
Я лежу зовсім без одягу в тихій темряві. Я солодко потягуюся, відчуваючи своє тіло від кінчиків пальців ніг і аж до маківки.
Небо за вікном із чорного плавно стає фіолетовим.
На темному масиві висотки навпроти – раз! – і з’являється жовтий, кольору дешевого сиру, прямокутник. Через хвилину, навскоси від першого, флюоресцентно блимає, спалахує інший, холодно-білий прямокутник. У розділеному рамою вертикально навпіл вікні сонно рухається струнка жінка в пухнастому рожевому халаті. Довге чорне волосся розпущене по прямій вузькій спині. Жінка черкає сірником. Опускає руку так, що я не бачу. Завмирає на кілька секунд.
Махає: гасить сірника. Відходить від вікна. Зникає.
Зникає з мого всесвіту. Лишається у власному.
Збудлива анонімність мегаполіса. Я лежу зовсім без одягу в теплій тихій темряві.
Широко розплющені очі.
Ми з ним роками спали головами в бік вікна – а влітку заснули раз у протилежний бік. Чи то приємно виснажені після сексу. Чи через протяг, не пригадую. Нам сподобалося. Засинаючи, спостерігаєш, як один по одному гаснуть прямокутники світла у висотці навпроти. Шматки чужих життів. Уривки інших дійсностей. І навіть не уривки: кілька кадрів.
Без сюжету. Іноді я дивлюсь у вікна висотки навпроти в бінокль, який він купив недавно.
Жодного разу не траплялося нічого особливого. Збуджує сам факт підглядання, збуджує анонімність мегаполіса.
Ми з ним любимо любити одне одного при відкритих шторах, у тьмяному світлі вікон висотки через бульвар від нас, у бляклому, відбитому стелею світлі вуличних ліхтарів глибоко під нами. Коли внизу їде машина, по раптово почорнілій стелі швидко
сунуться світляні трапеції, окреслені гострими тінями, і це триває півтори-дві секунди, незабутні півтори-дві секунди.
У тьмяному освітленні наші з ним тіла рельєфні, молоді, шовковисті.
Він заворушився поряд. Матрац ледь шарудить і ледь-ледь передає мені вібрацію.
Я заплющую очі. Я вдаю, ніби сплю. Він повертається до мене. Веде рукою по волоссю. Я вдаю, ніби сплю: нижче, проведи долонею нижче. Легенько, кінчиками пальців…
Але він тихо зітхає й сідає, опускає ноги на підлогу. Матрац ледь прогинається, тягнучи мене до нього.
Він встає, матрац вирівнюється. Він іде на кухню. П’є в півтемряві. Я чую, як він ковтає. Я широко, аж відчуваючи напруження повік, розплющую очі. Ліворуч у вікні нерухомі сірі гілки тополь кінця лютого. Кінця лютого. Кінця лютого: за кілька днів до того, як Пітьма перехлюпнеться через кордон.
Гілки голих тополь нашої з ним тополиної алеї. Поволі, непомітно, ніч перетворюється на незвично теплий лютневий ранок. Цього року лютий теплий. Холодно стане в березні. Я дивлюсь у вікно, чую його тихі кроки, які наближаються, й за мить усі волосини мого тіла встають, і поверхнею шкіри мігрує дрібне тремтіння. Він заходить у кімнату, огорнутий хмариною власного тепла. Він зовсім голий стає перед вікном. Бачить у чужих вікнах випадкові кадри, які ні до чого не зобов’язують. Його самого в порівняній темряві кімнати ніхто ззовні зараз не побачить. Його бачу лише я...
