Поки світ розлітається на друзки, жінки на Покутті збираються у закинутій сільраді, щоб шити амуніцію для фронту. За старими машинками вони рятуються від божевілля новин і непомітно зшивають власні життя. Цікаво? Тоді вам сподобається сьогоднішній випуск рубрики #літтред, де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок українських авторів. Адже в ньому автофікшн-повість Тетяни Жидак «Зустрінемося в цеху». Вона лікує гумором, затишним діалектом та незбагненною силою предків.
Як вижити, коли навколо темно? До чого тут епічні баталії у Viber-чаті та лови свині під час тривоги? І чому авторка подекуди сама не може відрізнити правду від вигадки? Шукайте відповіді на ці та інші питання в цьому матеріалі. А ще читайте у нас ексклюзивний уривок повісті «Зустрінемося в цеху». І, звісно, біжіть передзамовляти книгу на сайт видавництва Creative Women Publishing.
Про що книга «Зустрінемося в цеху»: сміх крізь сльози і пам’ять роду
«Зустрінемося в цеху» Тетяни Жидак – надзвичайно щира, жива і щемлива повість про український тил у перші місяці повномасштабного вторгнення. Вона звучить мов жива розмова завдяки колоритному покутському діалекту. Сюжет книги розгортається навколо головної героїні. Рятуючись від вибухів та гулу винищувачів, вона тікає з маленькою донькою до рідного села своїх предків на Покутті.
Поки звичний світ розлітається на друзки, тут об’єднується місцеве жіноцтво. У закинутій радянській сільраді, серед старих швейних машинок і пилюки, вони створюють кравецький цех. Там шиють амуніцію для військових. За цією роботою жінки не лише роблять свій внесок у перемогу. Вони знаходять порятунок від божевілля новин, непомітно «зшиваючи життя, яке раптом почало тріщати по швах».
«Зустрінемося в цеху» вражає своїм майстерним балансом: вона одночасно болісна і до сліз смішна. З одного боку, авторка не ховає жорстокої реальності. Тут виснаження волонтерів, дзвінки матері до сина на фронт. Прохання поранених бійців та нестерпно важкі похорони молодих героїв. Та життя в селі вперто триває, даруючи кумедні моменти. Як от епічні і смішні баталії у сільському Viber-чаті. Чи лови свині Машки, яка втекла на городи під час повітряної тривоги. Глибоким фоном у книзі проходить тема пам’яті роду і зв’язок із предками. Це нагадує, що наше коріння здатне втримати нас на ногах у найбільшу бурю.
Якій аудиторії сподобається повість «Зустрінемося в цеху»
Повість «Зустрінемося в цеху» не романтизує війну і не прикрашає дійсність, але вона діє як терапія. Нагадує, що попри трагедії, життя не зупиняється. Люди продовжують пекти пироги, садити городи, сваритися, сміятися і кохати. Книга «Зустрінемося в цеху» вчить тому, що українці зліплені з міцного тіста. Наша історична пам’ять та сила поколінь допомагають «засукувати рукави і ставати до роботи». Навіть коли здається, що сил більше немає. Це історія, яка залишає після себе світлий смуток, але водночас глибоку надію і тепло.
Книга сподобається волонтерам і всім, хто тримає тил. Ви легко впізнаєте себе у цих жінках, їхній втомі, вигоранні. Але й у тій незбагненній силі, яка змушує щоранку знову братися за справу. А ще раджу її любителям сучасної української прози та автентики. Покутська говірка – мандибурка, ріхтувати і ще багато-багато слів – робить текст об’ємним і затишним. І неймовірно «смачним» для читання. Й, звісно, «Зустрінемося в цеху» пасуватиме тим, які цінують історії про жіночу солідарність. Це потужний зріз суспільства, тут жінки різного віку та професій стають справжньою стіною одна для одної.
Тетяна Жидак: «Як каже моя баба: бійся, але роби. Інколи треба просто робити щось руками, аби повернути собі силу»
Тетяна Жидак – письменниця, журналістка та керівниця PR-відділу видавництва Creative Women Publishing. Магістриня журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Народилася в Коломиї, нині мешкає у Львові.
– Таню, розкажи, наскільки повість «Зустрінемося в цеху» є автобіографічною? У книзі ти описуєш неймовірне жіноче царство цеху. Чи є у цих жінок реальні прототипи?
– Повість «Зустрінемося в цеху» я визначаю як автофікшн. Відчуваю, що це дуже мій жанр. В ньому я поєдную реальний, прожитий досвід, зокрема наше з донькою проживання початку повномасштабної війни в селі на Покутті, з художньою вигадкою. Мабуть, це журналістка в мені не дає про себе забути.
Головна героїня – це я, тож багато подій у книжці реальні. Але, звісно, я дозволяла собі художнє осмислення й трансформацію деталей. Мені важливо не просто писати про те, що я справді знаю і відчуваю, а й засвідчувати історію. Коли завершила текст, відклала його на певний час. А відтак повернулася перечитувати, й подекуди сама не могла чітко розрізнити, де документальна правда, а де вигадка. Усе природно переплелося – і, сподіваюся, це спрацювало на користь історії.
Щодо прототипів героїнь – тут відповідь водночас «так» і «ні». У цех приходило чимало різних жінок, і сам простір виріс із реального волонтерського досвіду. Спершу з плетіння сіток у селі, а згодом уже зі спільної роботи жінок в швейному цеху. Водночас я свідомо не відтворювала конкретних людей один в один. У невеликих спільнотах жінки зазвичай не хочуть зайвої публічности, і мені було важливо це поважати. Можливо хтось спробує себе впізнати. Але як то кажуть, всі персонажі вигадані, будь-який збіг випадковий!
Натомість свою родину я залишила в тексті без змін – із їхнього дозволу. Мені було принципово мати в книжці бодай одну цілком реальну, не трансформовану вісь. Тому я, моя дитина, чоловік і наші родини – це вже не художні образи, а найсправжнісінька частина цієї історії.
– Повість «Зустрінемося в цеху» написана живим покутським діалектом. Чому для тебе було принципово зберегти саме таке звучання тексту? Чи не боялась, що діалект може ускладнити читання для людей з інших регіонів?
– Мій стосунок із покутським діялектом – не зовсім типовий. Ми звикли, що говірками пишуть ті, хто змалку органічно ними жив і говорив у родині. У мене трохи інакше: мій діялект приглушували. Пам’ятаю, як одна з моїх бабів казала, що «Танька – не до роботи, вона до науки». І старалася говорити зі мною літературною мовою, хоч це, треба визнати, не дуже їй вдавалося. Моя родина, як і багато інших, потрапила під каток меншовартости. Коли своє, сільське чи провінційне (я сама з Коломиї) знецінювалося, а подекуди й висміювалося.
Тому вже в свідомому віці після переосмислення я почала повертати свій діялект. І рідні мені в цьому активно допомагають по сей день. Це дуже зближує. Пам’ятаю, як буквально ходила з сапкою за бабою по городі. Й записувала діялектизми, якими вона розкидувалася наліво й направо, наче насінням в ямки. Зараз розумію, що це відбувався процес повернення до себе, хоча спочатку це здавалося просто забавкою.
Тож, коли я писала виявилося, що в мене, по суті, немає вибору. Я пишу так, як звучить мій внутрішній голос. Інакше – нечесно. Зізнаюся, іноді буває тривожно. Я питала себе, а чи не вважається, що мій діялект «штучний», не виплеканий із дитинства, не переданий з молоком матері? Але врешті покутською говорили мої предки. Так, десь ця нитка була обірвана. Але жінки з цеху навчили мене її зшивати, нехай в цій історії це звучить аж надто метафорично.
Чи боялася? Я боялася всього: писати, говорити, оприлюднювати, навіть думати про друк. Але можна боятися і все одно рухатися далі. Як каже моя баба: бійся, але роби. Я багато про це думала, до речі, згадуючи Василя Стефаника. Якось була в Русові (Коломийщина) на його могилі, просила би там мені відти підказав, як то правильно пишесі. Писати діялектом лишень в прямій мові чи мо’ тлом у тексті? Де той, хто ходить з мірилом, хто її встановлює? Але Стефаник мовчав і врешті я відстала від себе. Він ж теж сумнівався, хвилювався, як буде сприйняте читачами й читачками його діялектне письмо. Якщо навіть такі постаті мали цей страх, то хто я така, аби забороняти собі крішку сумнівів?
Тому в якийсь момент я просто відпустила контроль. І відчула, що мова сама мене веде. І, здається, саме тоді текст став по-справжньому мій. Сьогодні мені хочеться, аби мій досвід надихав інших повертати собі свою ж мову, свій діялект. І спробувати ним послуговуватися, і передавати далі. Навіть, коли здається, що він повністю втрачений, зчаста то не так.
– Твоя книга – баланс гумору (баталії у сільському Viber-чаті і епічні лови свині, яка втекла під час повітряної тривоги) та трагедії (болючі історії поранених військових). Як тобі вдавалося знаходити цей баланс і писати про смішне у найтемніші часи?
– Я точно не шукала цей баланс як якусь техніку – мабуть, я просто так живу. Коли навколо темно і боляче, гумор для мене – це спосіб втриматися, не впасти. На початку повномасштабної війни я багато думала про свою прабабу Доцю. Вона з’являється цілою оповідкою в книжці. Доця пережила значно страшніші речі, ніж ті, які випали на мою долю, але до кінця життя залишалася світлою і веселою. Могла заспівати такої колядки, якої нігде теперка не нагуглиш. Така міць до життя в ній відчувалася до останнього. Її досвід мене тримав. Я проговорюю собі: «Вона витримала і гідно прийняла все, тому не ний. Бо ти ше тутка жиєш як в Бога за пазухов».
І, мабуть, тому в тексті природно для мене з’являється гумор поруч із трагедією. Бо в реальному житті воно так само. Сьогодні ти плачеш, а завтра з чогось абсурдного заливаєшся сміхом. Або робиш це в один день.
Ще важливо сказати, що найбільшу частину «Зустрінемося в цеху» я писала у перші місяці повномасштабної війни. Тоді чи не найбільше гойдалася на емоційних гірках. І це теж, напевно, про час і про стан. Тоді я писала з однієї точки – ближче до відкритої рани, живого нерву. Зараз я б не написала цю книжку такою, навіть просто з обережности.
– Через усю книгу «Зустрінемося в цеху» червоною ниткою проходить тема предків. Ти пишеш, що це те коріння, за яке треба міцно триматися, коли світ зривається з-під ніг. Що дає українцям сьогодні ця історична пам’ять і зв’язок із померлими поколіннями?
– Опору. Усвідомлення, що все це з нами вже було, і ми вистояли, і ми продовжили життя. Свою правду, яку ніхто не розкаже за тебе. Бо ми на своїй землі… І тут самі напрошуються слова Довшуба (сказані Олексієм Гнатковським), які завірусилися на всезегал: «То є мої гори, і я тут ґазда. І хто буде правити мені тутка як я маю жити, вихаркає свої печінки, бігме Боже».
Я ніде не відчуваю себе такою сильною, як вдома. Де все моє, де за мною стоять усі мої – ті, хто були, а попереду ті, хто будуть. І от у цьому відчутті, що ти не обірвана, що ти є частиною безперервного ланцюга життя і народжується стійкість. Та, яка тримає, коли світ справді хитається.
– Коли ейфорія перших місяців минає і волонтерський цех «перетворюється на тінь самого себе», що дає сили жінкам продовжувати роботу? І який сенс сьогодні ти вкладаєш у фразу-заклик «Зустрінемося в цеху»?
– Відповіді на це питання мене навчили саме жінки цеху – простій, але дуже важливій речі: інколи треба просто засукати рукави й робити. Не все потребує негайного осмислення чи безкінечного пошуку сенсів. Я звикла ставити собі багато запитань, багато аналізувати, але це так виснажує. Особливо під час війни, коли з паніки можна наробити зайвого, ухвалити не свої рішення. І тоді рятує просто дія.
Я зрозуміла, що інколи треба піти і посадити городину, пополоти бур’ян, замісити тісто, спекти якогось пляцка, сісти за швейну машинку врешті-решт… Інколи достатньо просто робити щось руками, аби повернути собі силу й спокій, відчуття, що ти досі належиш собі. Саме цьому навчили мене жінки, яких я зустріла в цеху. І за це я буду вдячна їм довіку.
Із цієї потреби, власне, й народилася назва одного оповідання, а згодом і всієї книжки – «Зустрінемося в цеху». Бо не завжди потрібні великі слова й пафосні обіцянки. Інколи достатньо короткого: давай робити, давай разом, завтра на 10 «зустрінемося в цеху». Прийдеш?
Так Бог дав
Спозаранку на столі парує окріп. Туди баба сипить чорної кави, а ще от-от і заллє теплим надоєним молоком – то для діда. Але вона його не гукає, нім[1] має клопіт: баба крутиться межи мисками і баняками, незгірше балерин в Оперному театрі. На одній нозі тут – витончене па, раптом вона вже в кінці старенької літньої кухні переливає студену воду в металічний дзбанок, який понесемо з бабою невдовзі в поле, коли поженемо коровку навипас. Я тихо підслуховую, як баба хлепче молока. Вона не видит[2] мене, бо так квапиться зріхтувати[3] сніданок всім хатним, що навіть не помічає, як біла хустина, якою вона підв’язує подекуди посрібліле волосся, спадає їй на одне око. Мене то веселить, бо, он, гляди, справжнісінька піратка, тільки замість ґвера[4], черпак у руці. – Стояти – буду стріляти! – я уявляю, як баба скеровує на мене металічну “зброю”, а тогди[5] заправляє її фрикадельками-набоями і ми, регочучи, розпочинаємо кухонний бій. Але таке видовисько лишень в моїй голові – бо баба біду виділа – не з’їдене нами мнєсо з кулешов віддаст псам, а крішки хліба, ретельно позбирані долоньков, – рябим курим. Ниньки мені не хочеться сполохати хвилини бабиних турбот, тому я намагаюся вислизнути на подвір’я так, аби не рипнула підлога, збита з дощечок, які дідо щораз після бабиних нарікань латає. На підвіконні тим часом стине молоко. Пара, як слід від вертольота, спочатку дістає піддашшя, а потому вже невидима доцігає[6] неба – прямує до Бога. Та Бог не живе на небі, Він не сидить на хмарах, Він живе у моєму серці – тутка, мені так моя прабаба Доці[7] казала, а вона точно знає: вся її маленька комірчина з високим бамбетлем[8], куди так тяжко вилізти малому дівчаткові, обвішена Світими.
А ось молоко – то вже для мене. Це означає, що невдовзі баба покличе сніда́ти масними блінчиками. Буде стояти надо мнов, як отець на причасті, приповідати: – Їж, таже їж трошкі, Танечко. Ше один, диви, яка ти худа – скоро вітер ген в поле понесе, за гілляку не зловишсі. Відблиски добрих, найдобріших спогадів просочуються у мій напівсон. Здається, баба от-от і вийде з шафи нашої тимчасової, лишень на час війни, спальні, тримаючи таріль з пухкими, теплими, як її обійми, смаженими блінчиками. Тоді схвильовано покличе мене з собою: – Кілько[9] мож чекати? Таже ходи. Вистине. Візьме мою дрібну долоню в теплу шершаву руку і поведе у літню кухню смакувати палений цукор в тих блінчиках, якого баба сипле без ліку, і запивати то надоєним молоком, від чого я, як завше, закашляю, і почую те, що часто кажуть норовливим коням: – Но-но!
Я люблю у вечірніх сутінках, заплющивши очі, спогадати саме сей відтиск мого дитинства. Щоразу чи то згадувати, чи то придумувати нові його деталі, наче невідь звідки діставати складанки й заповнювати ними білу пляму вже дорослої свідомості. Цього разу маю певну думку, що мушу знайти в клубку пам’яти ще щось. Дуже важливе. Просто зараз. Віднайти, відібрати, намотати на душу в ґудз теплі миті, коли білі рідонькі коси лоскотали худі плечі, а мале тіло підхоплював вітер, як тогди, коли чимдуж бігла за сильною бабою по корову у поле, аби встигнути схопити її за крайчик спідници, поки гет не знесло догори у хмаристе небо, що от-от і стане чо-о-р-рне, і загримит страшне. – То світий Николай з неба колачі розкидає… не бійсі, – намовляє баба. І я вже, бігме, не боюся. Я думаю про карамельних «Рачків», по які, щоби долізти до верхньої полиці у сховок баби, треба було сунути важкий буковий стільчик попри стіну… а ще молитися до Матінки Божої, аби чєсом[10] не впасти. І як часто то буває: з грохотом таки полетіти на підлогу. І винуватити бабу, і навіть діда, і маму з татом, що мене тутка лишили і десь за обрій поїхали, ледь стримувати рясні солені сльози, а відтак взєти … й на себе взлоститися. Зиркнути з-під лоба на образ Богоматері з маленьким Ісусиком, яка не дала почути чемної внученьки бабі з дідом, а тогди врочисто, замість сердечної покути, пообіцяти довчити “Богородицю”. “…Господь з тобов, Благословенна ти межи жонами, благословенний пліт лона твого..”. А куда це Божа Мати попливла на плоті? І як помістився там маленький Ісусик? Йой, а якби впав і втопивсі?!
Мушу завтра про все віпитати[11] в старої баби Доці, а ниньки ліпше[12] попрошу в діда розказати тої казки про калинову сопілку. Ще раз.
– Може вже шос инче[13], га, чванчику[14]? Дідо бага-а-ато казок знає! – проситиме він знову й знову.
Та нє, діду, розкажіть ліпше ше раз тієї: про добру сестру і злу, і як зла сестриці вбила добру. І як тогди на тому місци калина проросла. Я ше раз її послухаю і запамнітаю[15], як рухаютсі ваші жилки на лобі. Я сі сховаю під тєжков ковдров, і перед тим, як провалюся в сон і ви поцілуєте мене в чоло, подумаю, шо таке сильне зло живе тілько[16] в казках. І мені нема чого боятисі. Як і грому Николаєвого нема чого… як і його колачів.
Але це все потому. Бо зараз баба на старій печі смажить блінчики, а вони саме зарум’янилися. Дідо підкидає дрова, що в обіймах полум’я жалісливо тріскочуть, наче молять про спасіння. Я сиджу на своїй місцині – широкому підвіконні – тишком, аби не збитися у лічбі: рахую, скільки разів дерево трісне:
– Раз-тріск-два-тріск-три…
І раптом мені ні з того ні з сего стає так сильно жєль[17], шо мушу ховати блискучі очі в кострубаті коліна, аби ніхто не видів зрадливих сліз, що насувалися так швидко, як літня гроза пополудни[18].
Ховаюся, аби дідо з бабов не сміялисі з мене ще дужче, коли зауважать мою слабкодухість, як тогди, коли мені стало шкода индика, якого дідо зарубав сокиров. Я знаю, вони точно скажут: – А тепер шо? Жєлувати[19] дрова? Хто таке видів? Я вже добре втямила – мені Бог четвертий рік дав, шо дрів треба, аби обігріти хату, а скотини і птаства, шоби попоїсти. – Так Бог дав, Танечко. Так має бути. Утри[20] сльози бігом, бо вітер ше продує очи. Баба стелила обру́с, лагідно пригладжувала руками кострубатий стіл, наказувала дідови вже нігде[21] не йти. Тогди брала мене на руки з підвіконня, щоб посадити за стіл, вішала на плече катран[22], щоб відтак як заляпаюсі, зразу ж витерти неладне. І вже потому урочисто ставила величезну миску блінчиків перед нами і живо[23], гейби стадо рогатих злосних[24] биків гнали за бабов, бігла в комірчину по варення. – Ниньки яблучне чи може смородинове? Дідо завше[25] витримував театралізовану павзу, пильно глядів на мене, молодечо примружуючи очі, і під мій регіт (бо я завжди здаваласі перша, пирхаючи зо сміху) вигукував: – Яблучне! – Аякже, ніби я не знала! Та, Танечко? – тулилася баба до моєї розпашілої щоки своїм тілом, яке встигло увібрати з одягу, що баба називала катранами, запах смаженої олії і дешевого маргарину.
Увага! Повітряна тривога! Я прожогом приходжу до тями. Втираю сльози, що встигли змочити подушку, швидко, проте дбайливо беру на руки свою сонну дитину: лівицю легонько простягаю до розпашілої спинки, праву руку – під голівку, а тогди ледь не біжу з нею, міцно притиснувши дитя до грудей, під сходову клітку. Якщо прокинеться, накрию нас товстим коцом, візьму ліхтарика і будемо гратися в зайчиків. Бо вовків в нашому житті вже предоста. Але моя 3-річна донька, на щастя, не прокидається: поки її личко благодатно ледь вловимо гойдається у ритмі дихання, вона дивиться свої рожеві сни. І тогди мене так сильно жаль бере – боюся, що неконтрольоване схлипування і тремтіння грудей от-от її розбудять… А тогди вголос ледь чутно кажу собі, втираючи сльози під вологим носом: – Так Бог дав, Танечко. Так має бути…
[1]Нім – поки; [2]Видіти – бачити; [3]Зріхтувати – приготувати; [4]Ґвер – пістоль; [5]Тогди – тоді; [6]Доцігати – досягати; [7]Доці – скорочено від Євдокія; [8]Бамбетель – деревʼяне ліжко-лавка; [9]Кілько, кіко – скільки; [10]Чєсом – часом, час від часу; [11]Віпитати – розпитати, випитати; [12]Ліпше – краще; [13]Инче – інакше; [14]Чва́нчик – миле звертання до внуків; [15]Запамнітати – запамʼятати; [16]Тілько – тільки, лише; [17]Жєль – жаль; [18]Пополудни – пообіді; [19]Жєлувати – жаліти, шкодувати; [20]Уте́рти – витерти; [21]тут нігде – нікуди; [22]Катран – ганчірка; [23]Живо – швидко, хутко; [24]Злосний – злий, розлючений; [25]Завше – завжди.
