Що буде, якщо амбітна кар’єристка піддасться пристрасті, об’єктом якої стає її мовчазний друг-бармен? І чи зможе найбільший страх в її житті стати надійною опорою? Відповіді на ці питання ви знайдете в романі «Найкраще «найгірше», що могло статися». Саме він сьогодні в рубриці #літтред, де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок українських авторів.
Другий ромком Юлії Лаби можна передзамовити на сайті видавництва «Лабораторія» за акційною ціною. А поки ходіть читати про що книжка, кому вона сподобається. І ,звісно, невеличкий бліц з авторкою та уривок з ромкому «Найкраще «найгірше», що могло статися». До слова, її дебютний роман «Усі персонажі вигадані. Або ні» також був у #літтреді.
Про що «Найкраще «найгірше», що могло статися»
У центрі сюжету книги «Найкраще «найгірше», що могло статися» двоє людей, які надто різні, щоб бути парою. Рія – амбітна архітекторка, яка понад усе боїться втратити свободу та уникає серйозних стосунків. Лесик – мовчазний власник бару, що уособлює спокій та надійність. Їхня дружба здається ідеально міцною і цілком безпечною. Але лише доти, поки випадкова пристрасть не змінює все. І доводить, що іноді людина поруч може стати єдиною справжньою опорою.
Бекграунд героїв ідеально пояснює їхні характери. Рія походить із заможної, але дуже галасливої українсько-індійської сім’ї лікарів. Через розбещеність та безтурботність молодших сестер-близнючок вона звикла тягнути на собі відповідальність. Бо мимоволі перебрала на себе роль «третьої з батьків». Звідси прагнення Рії все контролювати й невміння розслаблятися.
У Лесика кардинально інший досвід. Його дитинство минуло в бідному, але неймовірно колоритному одеському дворику. Там сусіди знають одне про одного все. Лесик вихований мамою та дідусем-моряком після втечі від батька-алкоголіка. Найбільше хлопець цінує надійність. Його київський бар «Темниця» – це власноруч створена безпечна фортеця і сховок від світу, якого йому так бракувало в минулому.
Відносини Рії та Лесика – це суцільна хімія та гумор. Вони рятуються від життєвих криз, підтримують одне одного. І навіть грають у покер на бажання, через що «Темниця» перетворюється на «Дикі лисиці». Динаміка їхнього переходу від друзів до коханців супроводжується гарячими та відвертими сценами.
Кому сподобається «Найкраще «найгірше», що могло статися»
Але не романтикою єдиною. «Найкраще «найгірше», що могло статися» порушує й глибокі, болісні теми. До прикладу, сексизм у корпоративному світі. Рія змушена боротися з упередженнями свого керівництва. Дівчина виконує всю складну архітектурну роботу, але проєкти та посади віддають менш компетентним чоловікам. А її через стать сприймають як «бомбу з годинниковим механізмом», що гіпотетично може піти в декрет.
Окрема важлива лінія – історія найкращої подруги Рії, Ліни. Вона потрапляє у токсичні стосунки з хлопцем Деном. Під маскою турботи він ізолює її від друзів, контролює її життя, сковуючи дівчину символічними золотими кайданками. Роман тонко показує, як важливо залишатися маяком для близьких, які опинилися в аб’юзивній пастці. І безперебійно світити, поки вони не будуть готові врятуватися.
«Найкраще «найгірше», що могло статися» – ідеальний вибір для поціновувачів гарячих та динамічних ромкомів (18+) із тропом «від друзів до коханців». Це світла історія без глобальних трагедій про здорове кохання, в яку можна сховатися від стресів. Роман Юлії Лаби відгукнеться амбітним, кар’єроорієнтованим жінкам. А також привабить читачів, які шукають у легких розважальних жанрах психологічну глибину. А якщо любите книжки з впізнаваним міським колоритом сучасного Києва та Одеси – ця новинка точно для вас.
Юлія Лаба: «Я заряджалася цим «просто життям», щоб мати сили повертатися в реальність, до режиму «виживання».
Юлія Лаба — письменниця, маркетологиня, авторка романів «Усі персонажі вигадані. Або ні» і «Найкраще «найгірше», що могло статися».
Першими публічними спробами письменства стали історії, які Юлія писала для особистого блогу. Активну письменницьку діяльність розпочала у перші місяці повномасштабного вторгнення, коли разом із донькою повернулася в рідне село на Хмельниччині. Вже у 2024 році взяла участь у літературному колективному печворку «Босорка», що потрапив до Книги рекордів України, після чого написала оповідання для колективної збірки «Плането, я тут!».
Ви писали свій перший роман понад 10 років, не маючи чіткого плану. Скільки часу пішло на створення ромкому «Найкраще «найгірше», що могло статися»?
Історію Рії та Лесика я писала 6 місяців. Це значно швидше, ніж з першим романом. Але прошу зауважити, що Рію та Лесика я вже знала. Створювала їх разом із Ліною та іншими персонажами усі ті 10 років. Можна сказати, що я вже знала їхню історію поверхнево, залишалось лиш розписати деталі.
Чому ви називаєте «Найкраще «найгірше», що могло статися» своїм «емоційним павербанком»?
Мене заряджали всі сцени, де вирує життя. Тобто, 90% цієї історії. Бо більша частина книги – просто життя. Тут нема якоїсь великої драми чи трагедії. Лише одна трохи стресова ситуація, але загалом всі живі й здорові. Ось цього мені не вистачало й саме це заряджало. Це життя, де всі живі й здорові. Де можна взяти намети й на вихідні поїхати з друзями на природу. Або махнути на кілька днів в Одесу. Я заряджалася цим «просто життям», щоб мати сили повертатися в реальність, до режиму «виживання».
Свою першу книгу ви присвятили доньці Мії, щоб показати їй приклад щасливої людини, яка займається улюбленою справою. В подяках у другій теж згадуєте доню. Який життєвий урок Мія має винести з історії Рії, коли виросте?
Думаю, що головний урок, який можна винести з цієї історії – людина людині може бути опорою. Це якщо знайти правильних людей. В коло своїх треба впускати лише тих, кому довіряєш. Поруч з ким спокійно і не треба прикидатися. З ким можеш поділитися своїми страхами чи божевільними ідеями.
А ще варто довіряти своїй інтуїції. Бо іноді, якщо тобі здається, що людина не хороша, то тобі не здається. А якщо поруч з людиною хочеться їсти, спати і жити, то вона хороша.
Швидкі запитання (формат «або – або»):
Галасливий київський Поділ чи колоритний одеський дворик із тьотьою Манею? Звісно, одеський дворик.
Проєктувати ЖК «Скайлайн» чи змішувати коктейлі за барною стійкою? Змішувати коктейлі.
М’ятне морозиво вночі на пляжі чи подвійний бургер за кермом «Жучки»? А бургер на пляжі можна?
Виграти в покер назву бару чи програти бажання три місяці мити в ньому туалети? Виграти назву, звісно.
Ох, ти ж мамина самовпевнена кукурудзка!
«Лампа офігезна!» – майнуло в голові, коли він провів вологим язиком по моїй шиї. Антикваріат. Бронза, латунь, вітражне скло. Безумовно, найкращий улов на блошиному ринку за всі часи. Але... щось не так.
Вікна виходять на захід, і саме зараз, у «золоту годину», сонце мало б прошивати кольорові скельця наскрізь, перетворюючи кімнату на калейдоскоп. Та промені тупо впиралися в бік масивної шафи й ледь-ледь чіпляли край комода, де стояла лампа. Якщо перемістити його ближче до вікна, а шафу пересунути... Думки снували, мов дрібні рибки в акваріумі.
Я закинула голову, щоб прикинути відстань між дверима та стіною, втратила рівновагу і впала на ліжко.
– Ріє... – він сприйняв це як запрошення і повалився на мене.
Він... Хм. Як же його назвати? Навіть не «коханець», хоча ще вчора здавався ідеальним претендентом на цю роль. Третє побачення, але діла не буде. Тож назвемо його просто – Сергій. Не варто запам’ятовувати. Я планую здихатися його просто зараз.
Насправді хлопець хороший. Гарний, чемний, з посадою. Збоку це може видаватися так, наче я мисливиця на чужий гаманець. Але іронія в тому, що я шукаю того, хто не полює на мій, бо чоловіки часто вбачають у мені ходячий банкомат із прізвищем мого батька. Свято вірять, що я безпосередньо під’єднана до сімейного капіталу, і сподіваються, що з цього фінансового водоспаду і їм щось перепаде. Наївні. Я живу на скромну зарплату молодшої архітекторки (ще я креслярка, візуалізаторка й штатний «принеси-подай», але на ставку це не впливає). І мій реальний фінансовий статус – гуляю в день авансу, їм пісну гречку в кінці місяця.
Я ледве встигла змиритися з тим, що деяких чоловіків цікавить виключно фасад: ноги, груди, усмішка. Та останнім часом правила гри стали ще жорсткішими. Сучасні кавалери скидаються на прискіпливих кінологів на виставці. Вони шукають не партнерку, а «породисту сучку» з гарною генетикою та елітним посагом. Щоб і медалі з кубками, і шерсть блищала, і бажано тесть зі зв’язками. Ну і, звісно, щоб сумлінно виконувала команди. Ага, розігналася!
Надія на те, що хлопцеві, який працює в Міністерстві агрополітики, гроші моїх батьків ні до чого, згасла, коли в розмові випадково спливло моє прізвище.
– Раві Деол часом не твій родич? – запитав він, а потім уточнив, ніби прізвище Деол найпоширеніше в Києві: – Ну, той, що пластичний хірург.
Я пишаюся татом, чесно. Він найкращий. Може, й тому в мене не складається з чоловіками, бо його приклад став недосяжною планкою. Однак іноді мені просто не хочеться уточнювати, що ми родичі. Як би це пояснити... Скажу так: я щаслива, що Раві Деол мій батько, але не люблю бути просто донькою Раві Деола.
Але й приховувати я нічого не збиралася. Тому пішло-поїхало:
«Так, мій тато – пластичний хірург».
«А мама – анестезіологиня».
«Так, у них своя клініка».
Зрештою Сергій видав:
– З нас вийде гарна пара.
Так і сказав. Серйозно. Звісно, те, що він дізнався про моїх батьків й одразу заговорив про нас як пару, могло бути простим збігом. Я дуже хотіла в це вірити, тому й привела його додому. Сподівалася, що гарний секс згладить гострі кути цього непорозуміння. Та очевидно, що після почутого моє лібідо образилось і пішло геть, грюкнувши дверима.
Сергій вовтузився далі, а я тепер розглядала стелю. Біла, нудна. У моїй квартирі буде зелена або теракотова. Наступного року будинок, де я купила квартиру, здадуть в експлуатацію, і я почну ремонт. Грошей уже трохи відклала, та поки лише тягаю різні дрібнички з блошиного ринку. Хочеться, щоб удома було щось унікальне. Автентичне – люблю це слово. Ще іноді гуляємо з Ліною будмаркетом. Мацаємо плитку, нюхаємо (не питайте) ламінат. – Сподіваюся, в тебе буде розкладна канапа, щоб я іноді залишалася на ніч, – любить жартувати подруга. Ага, ніби вона не переїде разом зі мною, щойно квартира буде готова. Ми дружимо з першого курсу, а оренду ділимо з четвертого. Не бачу сенсу щось змінювати. Хіба що орендовані стіни на мої власні. Там три кімнати, у кожної буде своя спальня. Ми зможемо частіше замовляти доставку, бо вже не доведеться перейматися, чи вистачить грошей на комуналку. Це буде чудово! Не можу дочекатися. – Я вже не можу терпіти, – Сергій пожадливо видихнув мені у вухо. Ти ба, який збіг! Я теж. Мабуть, краще розіграти виставу, бо жорстока відмова просто в процесі може вдарити по його его, а хлопчина ніби нічого поганого мені не зробив. Якщо він сам здиміє, то його самооцінка не постраждає, і я буду вільною. Ідеально! – С-с... – я втягнула повітря крізь зуби. – Зачекай хвильку, треба до вбиральні. Він зітхнув, скотився з мене й провів рукою по волоссю, всім виглядом демонструючи, що йому не до вподоби ця вимушена пауза. О, дорогенький, краще приготуйся до вистави, бо в тебе квиток у перший ряд.
Двері спальні залишила прочиненими. Забігла до ванної, постояла кілька секунд, а потім голосно та чітко вилаялася: – Бляха! Зачекала ще трохи, розглядаючи себе у дзеркалі. Губи аж пашіли від поцілунків, а волосся на вигляд було як чорне гніздо. Розберуся з цим пізніше. Змила воду і зі стражденним виразом, тримаючись за живіт, вийшла. – Що таке? – хлопець так і сидів на краю ліжка. Он як? А сорочечку вже розстебнув. Ох, ти ж мамина самовпевнена кукурудзка! – Місячні почалися, – пхинькнула я. – Ясно, – видав він розгублено, та не зрушив із місця. – Ясно. Ну, нічого. Можемо просто полежати, пообійматися. Окей, настав час другого акту. – Який ти милий! – промуркотіла я. – Але спершу потрібна прокладка. Бажано розміру максі, бо там зараз сцена з фільму Тарантіно. Сергій завмер. – І знеболювальне. Бо відчуття, наче матка намагається прогризти собі шлях назовні через хребет. А ще «Імодіум», бо кишківник не радий цьому фестивалю. Ти ж не проти, якщо я трохи постогну тут, поки подіє? Можеш тим часом помасажувати мені поперек... Його ніс зморщився. – Тут така справа... – він поглянув на годинник на зап’ясті. Ага, ану, давай, що ти там вигадав? – Мама просила купити їй ліки. Оце щойно згадав, коли ти про таблетки заговорила. А вони їй дуже потрібні, і терміново, справді. Непогано. Можна було краще. – Тож мушу бігти, поки аптеки відчинені. Давай-давай, біжи. І встигни до закриття цілодобових аптек. Сергій піднявся, поспіхом застебнув кілька ґудзиків сорочки, взувся. Потім нахилився, щоб поцілувати мене чи то в губи, чи в щоку. В результаті промазав і поцілував у ніс. Господи, у нас складається, як у пазлика з кубиком. Зачинивши за ним двері, я одразу ж пішла в душ. Ненавиджу, коли хтось залишає на мені свій слід. Коли квітковий аромат гелю для душу повністю замінив запах чоловічих парфумів, я вийшла з ванної. Розморена та розслаблена – такою і мала бути цього вечора, щоправда, не від гарячого душу.
Квартира тонула в розплавленому золоті.
Вікна на захід – святий Грааль Ліни. Коли ми з нею шукали чергове житло, вона відбраковувала ідеальні варіанти лише тому, що там неправильно падало світло. Я бурчала, рахуючи бюджет. Але зараз, стоячи босоніж на паркеті, мусила визнати, що вона мала рацію.
У променях низького вечірнього сонця наша обшарпана квартира була наче кадр із дорогого кіно. Суворий робочий простір моєї кімнати втратив свою графічну різкість і став теплим, майже бронзовим. А крізь навстіж відчинені двері Ліниної кімнати ніби лився мед. О, там світло творило справжню магію. Її вічний хаос із купою різноколірних подушок, пледів та стосів книжок на всіх можливих поверхнях перетворився на вишуканий натюрморт. Пилинки, що танцювали в повітрі, на вигляд були як чарівний пилок феї Дінь-Дінь. У такі моменти навіть орендоване житло здавалося найкращим місцем на землі.
Намагаючись не зруйнувати цієї магії, я підійшла до комп’ютера, щоб увімкнути якийсь фільм для фону, поки тягатиму меблі. Коли раптом дзенькнув мобільний.
Ліна: У мене повний провал.
Провалля! Фіаско!
Так, гаразд. Чи можна вважати мене препаскудною подругою, якщо я зраділа цій новині? Просто не хотілося провести вечір п’ятниці на самоті, хай навіть за такою захопливою справою, як перестановка в кімнаті. Зрештою, літо надворі.
Я схопила телефон і натиснула виклик.
– У мене теж!
– Тобто хата вільна? Можна повертатися додому? – вона наче й сама раділа, але голос виказував інше.
Мені не треба бачити її обличчя, щоб знати, що зараз вона супить брови й морщить свій кирпатий ніс. Я вже бачила це щонайменше десяток разів. Щоразу, як її динамив недолугий кавалер, а вона гадала, що ж з нею не так.
– Ти засмучена, – це не було запитанням.
По той бік слухавки почулося тихе зітхання.
– Просто розчарована. Нічого особливого.
Ага, я майже повелася. Це в мене тут нічого особливого. Я засмучена хіба що через те, що лишилася без оргазму, але це легко виправити. Ліна – інша. Це її перше побачення за тривалий час. Не скажу, що вона приміряє собі прізвище кожного, хто кличе її на каву, та все ж моя подруга – романтична натура. І сьогодні вранці, коли вона позичала в мене туфлі, то здавалася дуже окриленою. А тепер вона сумна. І мені кортить врізати по яйцях тому, хто її засмутив.
– Так, слухай мою команду: за пів години на Контрактовій.
– Та ну... – застогнала Ліна. – Я на цих шпильках уже стояти не можу, не те що ходити.
– Я привезу сандалі. Стій, де стоїш, я вже виходжу. Тур де ба-а-ар! Ліна хмикнула у слухавку.
– Щось не чую тебе, – вимогливо сказала я.
– Тур де ба-а-ар, – хихочучи, крикнула Ліна.
– Оце я розумію! Це по-нашому!
Я поклала слухавку, відчинила дверцята шафи й вхопила перше, на що впало око. Коротка чорна типу шкіряна сукня – підходить. Узула Лінині сандалі (зустрівшись, одразу поміняємось, бо мої туфлі-човники ідеально пасуватимуть до сукні), вхопила крихітну сумочку й зазирнула в дзеркало. Все ще вологе волосся розпушилося і починало закручуватись у безладні локони. Та нехай, дорогою висохне. Підмалювала губи червоною помадою, трохи підвела вії, пшикнула парфумами, підморгнула відображенню і вийшла.
Червневе сонце вже майже сховалося за міськими висотками, та спека ще не спала. За п’ятихвилинну пробіжку до метро я встигла тричі подякувати татовим індійським генам. Завдяки їм я навіть у пеклі не спітнію. Та не встигла пірнути в підземку, як у сумочці задзвенів телефон.
Тато. Ну, звісно! Він як Кривава Мері – тричі згадаєш і начувайся.
– Привіт, татусю! В тебе щось термінове? Бо я саме заходжу в метро.
– Привіт, сонечко! Я просто хотів нагадати про завтрашній обід, – він на мить зам’явся, а потім стиха додав: – Мама готуватиме.
– Он як? – я закусила щоки, намагаючись швидко щось вигадати.
– І жодних відмовок! Щоб о другій була! І бажано дуже голодна, – наказав батько з тією суворістю, в яку ніхто з членів нашої сім’ї не вірив. – Усе. Люблю. До завтра.
– До завтра. Я теж тебе люблю.
Я поклала слухавку й, скривившись так, наче вже відчувала запах маминого варива, пірнула в підземку.
Річ у тім, що в нашій сім’ї, єдиний, хто здатен приготувати щось більш-менш їстівне, – це тато. Ну, ми із сестрами теж можемо посмажити яєчню чи картоплю. Зрештою, я навіть гречку можу зварити. А мама не може. Серйозно. Тобто технічно вона її зварить, але їсти це неможливо.
Найсмішніше те, що вона вважає кулінарію своїм хобі. У неї ціла купа кулінарних книг, вирізок зі старих газет та журналів, а ще колекція спецій. Та вона ніколи не дотримується рецепта й постійно експериментує. А якщо зважити на те, що це все вона робить під «Богиню шопінгу», то аромати приправ неодмінно змішуються із запахом горілого, а потім мама сипле ще спецій, щоб перебити запах гару і... Ну, ви зрозуміли.
Коли ми із сестрами були малі, батьки багато працювали, а наша няня, така собі жіночка за п’ятдесят, яка забирала найменших із дитячого садочка, готувала нам смачні домашні страви. Мушу сказати, що я досі не їла смачнішого борщу за той, що готувала Зоя Михайлівна. Трясця, якби вона не переїхала до сина у Львів, то я б і зараз платила їй, щоб вона хоч раз на тиждень готувала нам із Ліною борщ. І деруни. І рагу з баклажанами. І пиріжки з лівером.
Так, здається я зголодніла. Треба перебити чимось присмак цього прісного вечора. М’ясо, пиво і, можливо, невеличка бійка.
