Перші весняні дні спонукали опублікувати в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, кілька сторінок з дебютного роману маркетологині Юлії Лаби. Наразі видання «Усі персонажі вигадані. Або ні» можна передзамовити за зниженою ціною на сайті видавництва «Лабораторія». Поки новинку ще не можна потримати в руках, розповідаємо про неї і її створення, а також пропонуємо до читання ексклюзивний уривок роману.
Чи варто читати роман «Усі персонажі вигадані. Або ні»
Роман «Усі персонажі вигадані. Або ні» про боротьбу з тиском оточення, сміливість виборювати власне щастя і любов. Перш за все – любов до себе. Головна героїня твору Ліна завжди жила за чужими правилами. Її нудна рутина похвилинно розписана нареченим, який прагне перетворити кохану на зразкову домогосподарку і матір майбутніх дітей. Та коли доля підкидає Ліні шанс усе змінити, вона ризикує – і з головою пірнає у невідомість.
Яхтовий тур, нові знайомства, дрібка інтриг і привабливий капітан, зустріч з яким перевертає життя догори дриґом. І все складається ідеально доти, поки минуле не нагадує про себе незагоєними ранами. Вони змушують Ліну остаточно зробити вибір між пристрасним короткочасним романом і справжніми стосунками. Та чи варте кохання того, щоб зректися заради нього найважливішого – самої себе?
«Усі персонажі вигадані. Або ні» – це пригодницька романтична історія. Вона наповнена пристрастю, гумором, відчуттям повної свободи й пікантними сценами. В її героях ви впізнаєте когось знайомого, вони змушують сміятися, мріяти й співпереживати. Та найголовніше, що ця книга про віднайдення себе і спробу поєднати особисте щастя зі справою всього життя.
Чому Юлія Лаба написала саме любовний роман
Маркетологиня Юлія Лаба підходила до літературного дебюту досить довго. Спочатку творила історії для особистого блогу. Активно писати почала у перші місяці повномасштабного вторгнення, коли повернулася в рідне село на Хмельниччині. У 2024-му Юлія взяла участь у літературному колективному печворку «Босорка», який потрапив до Книги рекордів України. Після цього написала оповідання для колективної збірки «Плането, я тут!».
Зовсім скоро на полицях книгарень з’явиться її дебютний роман «Усі персонажі вигадані. Або ні». Авторка розповіла нам, що він народжувався довго. Спочатку для себе писала окремі сцен, випадкові діалоги, саморефлексії. Деякі епізоди вигадала, деякі інспірувались реальними подіями. Юлія все записувала з думкою, що пише книжку. Але написане довго не складалося у цілісний сюжет, бо авторка не мала жодного поняття, як його вибудувати. Тому почала вивчати письменницьку майстерність, читала книги про письменництво, проходила курси.
Так тривало багато років. І тривало б ще стільки ж, якби життя не загнало Юлію в кут. Почалася повномасштабна війна. Співрозмовниця залишилась майже без роботи, з донькою переїхала в село до батьків. Було жахливе відчуття страху й безвиході. Довелося переглянути пріоритети й шукати вихід там, де авторка ніколи його не шукала.
«Я наївно вірила, що все вивчу, а потім сяду і напишу книжку. Але це так не працює. Принаймні для мене. Ну не вмію я ходити протоптаними стежками, куди веселіше пробиратися крізь хащі. Тому багато читала художньої літератури та намагалася самостійно знаходити якісь прийоми, які використовували інші автори. Наприклад, якщо мені було смішно, я зупинялася й звертала увагу на те, чому. Що мене розсмішило: репліка героя, обставини, в яких він це сказав, чи щось інше. Якщо я переймалася долею персонажа, то я сідала і мало не на молекули його розкладала, щоб зрозуміти, чому він мені такий рідний. Після цього в моїй власній історії потихеньку почали з’являтися персонажі. Хоча.. не так. Персонажі почали з’являтися у моїй голові, у моїх думках. Вони народжувалися, жили своє життя, а я наче просто спостерігала за ними й вичікувала, коли вони будуть готовими «вступити в гру», – згадує Юлія Лаба.
«Не любиш ходити протоптаними стежками? Нема вже ніяких стежок. Думала, що нема часу писати через роботу – все, нема роботи. Казала, що не пишеш, бо весь час з дитиною? Он дитина грається собі з бабусею та дідусем і нема їй до тебе ніякого діла. Думала, що можу померти будь-якої миті. І що я по собі залишу? Що я залишу у спадок своїй донечці, якщо мене не стане? Про що я шкодуватиму?», – веде далі авторка.
Життя поставило її перед вибором: або негайно здійснює мрію, або ризикує не здійснити її ніколи. Тому вона взялась до роботи і здійснила. Вирішила писати любовний роман, бо любові так бракує цьому світу, особливо зараз. Юлія Лаба зізнається: хотіла, щоб її книга стала чимось теплим, до чого можна притулитися й відчути спокій. Хоч на якийсь час.
«Знаєш, таких троп у любовних романах хоч греблю гати»
Коли на столах не залишилося ані крихти, а гамір у дворі остаточно став нагадувати дзижчання бджолиного рою, я відмовилася від люб’язної пропозиції близнюків випити на коня й тихо вислизнула на вулицю. На той час Рія з Лесиком вже пішли милуватися нічним морем, а Соля з Владом втекли ще раніше (як завжди), щоб до опівночі побачити десятий сон у своїй каюті. – Я проведу, – вискочив за мною Рома. – До марини менше ніж кілометр. Сама дійду, – кинула я через плече, та все ж сповільнила крок. – Жартуєш? – капітан наздогнав мене за два кроки. – Хорвати видаються приємними людьми. – Хорвати – так. Туристи – ні. А тут понад три сотні суден, більшість з яких привезла туристів. П’ють вони, як не в себе, і не всі такі галантні, як місцеві. – Туристи? Багато п’ють? – засміялася я, перекрикуючи гамір, що досі лунав з ресторану, хоч ми й відійшли на кілька метрів. – Найближчі десять днів я частково відповідальний за твою безпеку, – наполягав він, хоч у цьому не було потреби, ми вже й так йшли разом. – Не хочу, щоб ти переплутала яхти й відчалила з іншим капітаном. – Чого це я маю плутати яхти? – обурилася я. Рома тихенько прокашлявся. – Ліно, як називається наша яхта? – Ем... Я зупинилася. – Отож! – глузливий смішок. – Але я пам’ятаю де вона пришвартована... Приблизно. І яка на вигляд. – Могла б просто подякувати, – кепкуючи, Рома нахилився до мого плеча, і його подих залоскотав мені вухо. – Дякую, – видихнула я, а потім, наважившись, додала: – І за квіти. – За які квіти? – його голос став тихішим, а я нахмурилася. – Ні, не так. За які саме квіти? – За обидва букети, – здається, зараз ми чи не вперше заговорили одне з одним серйозно. Гамір туристів у переповнених барах і ресторанчиках поступово змінився гуркотом автомобілів, що мчали вздовж узбережжя. – Це так незвично, – сказала я, обійнявши себе. – Те, що ми отак знову зустрілися. Рома з розумінням кивнув. – Тільки для нашої ситуації я обрав би інше слово. Наприклад, «чудасія», «фантастика» або «як, бляха, це взагалі можливо?». – Знаєш, таких тропів у любовних романах хоч греблю гати, – ляпнула я й одразу ж побажала собі провалитися в каналізаційний люк. Любовні романи? Ти зараз серйозно? Стримуючи бажання з розбігу врізатися в якусь стіну, я стала потирати плечі, бо від вітерцю на шкірі виступали сироти. Рома ніяк не зреагував на мою репліку, натомість просто на ходу однією рукою взявся повільно розстібати ґудзики своєї чорної сорочки. Бачить Бог, я зубами трималася за здоровий глузд, але в голові вже лунала Stop Сем Браун. – Таких сцен там теж багато, – хихикнула я, коли легка тканина сповзла з його плечей. Під сорочкою була ще й футболка, та моя фантазія знімала вже і її. Так, схоже, з алкоголем був перебір. Рома в усмішці хитнув головою і підняв одну брову. Господи, я така дотепниця! – Ти змерзла, – напрочуд серйозно промовив він і змусив мене зупинитися. Хлопець опустив на землю пакунок, який весь цей час ніс у руці, встав переді мною й допоміг вдягти сорочку. Я навіть не думала пручатися. Рома підкотив рукави й поправив комір. А я боролася з бажанням тикнутися носом в його шию. Ні, серйозно, більше жодного алкоголю! – Жовте і чорне, – задумливо зітхнув він. – Кольори соняшника. Тканина була такою м’якою і теплою. Зігріта його тілом і пахла ним. – Мені подобаються соняшники, – майже пошепки сказала я, бо в горлі пересохло, а серце тарабанило в ритмі бонго. – Мені теж, – відповів капітан, і його погляд ковзнув до моїх губ. – Та якщо тобі сподобалися квіти, чому ти тоді так і не зателефонувала? Я скривилася, бо все ж сподівалася, що він про це не запитає, й рушила далі. Раптом капітан швидко перемістився і тепер йшов по ліву руку від мене: вочевидь, він раніше за мене помітив компанію дуже-дуже нетверезих хлопців, що йшли нам назустріч. Вони гучно розмовляли польською, жартівливо штовхалися й реготали. Коли наблизились, обличчя Роми помітно напружилось. Невисокий хлопчина в розтягнутій майці, що ніс гітару за плечима, зупинився і спробував запитати англійською, де знайти цілодобовий магазин. Мій кавалер взявся пояснювати, і я зауважила, що його англійська, трясця, досконала! Однак дуже п’яним полякам це не допомогло. Тож я втрутилася й пояснила польською. Молодики подякували й пішли далі, а брови Роми вже підпирали чуба. Отож, капітане, не тільки ти тут крутий! – Так, я знаю польську! Не скажу, що ідеально, та трохи є. Двоє моїх старших братів уже давно живуть у Польщі, один із них навіть одружений з полькою, мої племінники, звісно ж, теж іншомовні, тож довелося підучити, щоб бути в темі. – Ого! – Ні, ого – це те, що польська – не єдина мова, якою я володію, – не без гордості заявила я й подумки подякувала незнайомцям, які допомогли уникнути незручної теми. – Одна з? – Польська, англійська, зовсім трохи французької і... – Підозрюю, що італійська, – перебив мене капітан і взяв за руку, коли ми переходили на інший бік вулиці. – Ecco! Ще іспанська, але на рівні «віно бланко, пор фавор», – господи, чого це я так випендрююсь? Рома хихикнув, та в його погляді зчитувалося щире захоплення. – Це справді вражає, – промуркотів він у своїй збіса звабливій манері розтягувати слова. – То ти наче як поліглот? Чи вас такого на вашому архітектурному вчили? – Ти що, вже довідку на мене зібрав? Мені варто хвилюватися? Що далі? Переслідування, телефонне сталкерство, домагання? – все, більше жодної краплі вина не потрапить у мене у цій Хорватії. – Тільки якщо ти сама захочеш, – підіграв мені Рома. Та з розпитуваннями чомусь не вгавав. Я раптом згадала, як це приємно, коли хтось по-справжньому щиро тобою цікавиться. – То що там з мовами? Твої батьки настільки багаті, що з пелюшок наймали тобі репетиторів? – Пф! – це вийшло набагато гучніше, ніж я очікувала. – Аж ніяк! – але ділитися особистими розповідям про батьків я була не готова. – Отже, так: французьку вивчила у школі. На примітивному рівні, однак вечорами мені здебільшого не було що робити, окрім як читати, тож я мало не напам’ять зазубрювала підручники – просто запам’ятовувала слова. Потім для вступу потрібна була англійська, тож у випускних класах я справді додатково займалася з репетитором. В університеті можна було факультативом обрати другу іноземну, і я спинилася на італійській. Рік тому з нудьги стала вивчати ще й іспанську в Duolingo. – Хм, то чому ж все-таки архітектурний? – Тут розповідей на всю відпустку. Якщо коротко: я наперекір батькам обрала архітектуру замість економіки. Ще одна зміна спеціальності довела б мого тата до інфаркту, – чомусь засміялася я, хоча це була щира правда. – Вау, я... – Рома почухав потилицю. – Ти дуже розумна. – Чому це звучить як докір? – я злегка нахилила голову й поглянула на нього з-під лоба. – Чому? Ні! Я не... Я справді вражений, – виправдався хлопець, переминаючись з ноги на ногу. – Бо я зовсім не такий. Перші пів року в Італії я взагалі мовчав. Я наче й щось розумів, та боявся рота відкрити, – він замовк, ніби обмірковуючи, в який бік вести розмову далі. – А ти, виходить, могла зателефонувати мені і сказати «Дякую за квіти» щонайменше шістьма мовами? Ніяк не вгамується. Та я теж міцний горішок. Між нами повисла перша ніякова пауза. – У тебе тоді хтось був, так? Чи ще гірше: я не у твоєму смаку? У спробі стримати смішок я рохнула. – Річ не в цьому, – але і в цьому теж. Подув легкий морський вітерець і я сподівалася, що він втамує жар на моїх щоках. – Просто ти мені здався... Ти був весь такий... – я безладно закрутила руками в повітрі. – Ну, розумієш? Вираз обличчя Романа натякав, що нічогісінько він не розуміє. Загорівся зелений, та ми не зрушили з місця. – Коротше, ти здавався надто самовпевненим. Хоча не сказала б, що відтоді щось змінилося, – і я легенько штовхнула його ліктем у бік.
Бібліотечка «Літтреду»
З найсвіжішого наша біліотечка поповнилась книгами «Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок» Ірини Славінської і Видавництва Старого Лева, «Історії українських митців. Олександра Екстер» Анни Лодигіної і Projector Publishing, Projector Foundation, Фундації ЗМІН і «Золота Роза, або Львівський путівник» Тетяни Казанцевої і ВСЛ. Також у 2025-му в рубриці ми публікували уривки з видань «За маму, за тата» Каріни Савариної і видавництва Punkt, «Убивство на сходах» Віри Курико та Лади Касьяненко і Vivat.
2024 рік закривали уривками із новинок «Називай мене Клас Баєр» Юлії Чернінької і Видавництва Старого Лева, «Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. З життя одного фікуса» Анастасії Забели і Vivat, «Мрія» Євгена Положія і Vivat, «Дреди, батли і «стіли» Дарії Анцибор і «Це вам не естрада» Філа Пухарєва від «Лабораторії», «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя».
До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
