Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, перша в Україні художня книга про розлади харчової поведінки «За маму, за тата» Каріни Савариної і видавництва Punkt. Зараз видання можна передзамовити за посиланням, а ми пропонуємо його уривок.
Про що видання
Головна героїня «За маму, за тата» маленька Варя живе в сім’ї, де, попри наявність обох батьків, немає жодного дорослого. Мама і тато не спроможні на почуття та турботу, тож дівчинці доводиться досліджувати світ самостійно. Часто через травмування.
Варя шукає відчуття безпеки і знаходить дещо дуже схоже на нього – відчуття ситості. Так народжується ритуал священного поїдання їжі, який зачаровує дівчинку на багато років і десятиліть. Попереду довгий шлях дорослої Варвари лабіринтами викривленої свідомості, спричинених цим помилковим ототожненням форми і змісту, їжі та любові.
«За маму, за тата» написала Каріна Саварина – авторка книжок «Не вагітна» та «МАМ». Новий роман стане завершальною частиною трилогії, лейтмотивом якої є тема материнства. Ця книжка – про внутрішню дитину, про її зростання, про стосунки із собою, їжу, тіло й тілесність. Історія Варі часто повертатиме в дитинство, де ти не хочеш доїдати суп, ховаєш обгортки від цукерок, чи тебе годують з ложечки.
Я розпитала авторку, що стало поштовхом до роботи над книгою; скільки часу і як вона працювала над рукописом; хто цільова аудиторія видання; що воно змінило і коли чекати презентацій.
Що стало поштовхом до роботи над книгою «За маму, за тата»?
Я хотіла написати цю книгу першою, ще до «Не вагітна», але тоді не могла знайти для своєї ідеї відповідну форму. Не знала, як самій виплутатись із розладу харчової поведінки, навіть таких слів тоді не чула. Прагнула розповісти історію тіла, на яке впливає емоційний стан, історію всього, що одного разу зламало і продовжувало ламати.
У випадку з «Не вагітна» я стверджую, що фраза «просто розслабся» не працює. А в книзі «За маму, за тата» хочу привернути увагу до автоматичних висловів на кшталт: «хочеш схуднути – просто не їж», «закрий рот на замок». Ці фрази породжують негативні асоціації у людей, які стикаються з нерозумінням та неприйняттям їхньої інакшості, зокрема щодо розміру тіла. Хочу, щоб за цифрами ваги бачили людину та її історію – щось у її житті відбулося, що призвело до цього стану.
Ще одна важлива тема книги – необхідність сексуального виховання дітей вдома та в школі. У мене росте донька, їй сім років, і вже кілька років я читаю їй «Малечі про інтимні речі». Власний досвід, історії знайомих жінок і матеріали з інтернету переконали мене в тому, наскільки важливо розуміти своє тіло та відстоювати власні кордони.
Також у книзі йдеться про проблему насильства їжею. Найбільше в дитинстві мені хотілося почути просту фразу: «можеш не доїдати». Це одна з проблем, із якою я борюся досі, і вона суттєво вплинула на мої підходи до виховання доньки. Я жодного разу не казала: «поки не доїси – не встанеш з-за столу». Ми не говоримо про будь-чий розмір тіла родині. Я заборонила бабусям вживати вислови, що описують людей через їхню статуру, і попросила не акцентувати увагу на власній. Бо фраза «я така товста», яка насправді означає «я погана», є однією з найнебезпечніших пасток, у яку потрапляють діти та дорослі.
Скільки часу і як працювала над рукописом?
Я думала над цією книгою багато років, а півтора роки тому вирішила зануритися в тему глибше – почала писати та досліджувати її системно. Окрім того, що вже шість років постійно перебуваю в терапії, я зосередилася на читанні літератури, написаної польською мовою або перекладеної на неї. Це були наукові, художні та нон-фікшн книги, присвячені розладам харчової поведінки. Також я слухала подкасти людей, які ділилися власним досвідом подолання цих розладів.
Найбільший вплив на мене справили книги Барбари Юзефік – польської психологині, психотерапевтки, професорки соціальних наук, доцентки Collegium Medicum Ягеллонського університету. Перша її книга, яку я прочитала, є водночас першою науковою працею польською мовою, присвяченою розладам харчової поведінки, виданою ще у 1999 році. У ній авторка досліджує причини та наслідки цих розладів.
Наступні книги Юзефік глибше аналізують коріння проблеми. Вона починає з історичного аспекту: поняття «постуючих дівчат», що з’явилося у XVI–XVIII століттях. Цих надзвичайно худих дівчат демонстрували при дворах і на ярмарках як взірець «гарного здоров’я». Така традиція зберігалася аж до XIX століття, коли вони почали асоціюватися з чимось божественним. Далі Юзефік розповідає про святих, зокрема Антонія та Катерину Сієнську, які наближалися до Бога через голодування. У XIX столітті анорексія вже отримала медичне визнання.
Юзефік також детально аналізує роль медіа у формуванні культури схуднення. Вона розповідає про вплив перших ікон стилю, таких як Твіггі, та про те, як суспільні уявлення про ідеальну фігуру впливають на психоемоційний стан людини. Найголовніше у її книгах – це розуміння того, як ця культура та емоційні переживання дитини формують рішення припинити їсти і, що важливо, як із цього стану можна вийти.
Хто цільова аудиторія?
Протягом року, поки я працювала над книгою та навчалася в двох літературних школах – в Україні та Польщі, на пітчингу перед видавцями я сформулювала для себе чітке уявлення про цільову аудиторію.
Мої читачі – це віддані фанати, які чекають на кожну нову книгу вже четвертий рік. Це жінки віком від 27 до 45 років, які активно слідкують за всіма новинками сучасної української літератури, підписані на книжкових блогерів і імпульсивно купують книги через назву, тему чи обкладинку. Вони часто мають досвід переїдання та насильства в родині, шукають можливість перезаписати своє минуле разом із персонажем моєї книги Варею. Це також ті, хто інтуїтивно відчувають: «Мені це потрібно» (як я сама часто обираю книги).
Я вже точно знаю, що частина моїх читачів – це психотерапевти та психологи, як і з першою книгою. Психотерапевт Олександр Авдєєв прочитав рукопис ще на стадії написання і надав мені дуже важливий коментар, а також уже має кому її рекомендувати. Це, насправді, найкраща похвала для автора.
Що змінила ця книга і коли чекати презентацій?
Усі мої книги – це процес примирення та глибшого знайомства з собою. Через писання я краще розумію, ким я є. Крім того, я можу говорити про свої книги з донькою, пояснюючи їй різні речі через власні дослідження. Це дозволяє мені не тільки краще усвідомити себе, а й повпливати на всесвіт моєї доньки.
Готуються панельні дискусії з експертами в Києві. Мої можливості та можливості видавця залежать від продажів книги. Тому прошу вас купувати, коментувати в соціальних мережах і розповідати про неї. Це дуже важливо для підтримки книги та її подальшого успіху.
Розділ перший
Літні зграї дітей, подібні до бездомних собак, збиралися у групки, підбираючи по дорозі до наступного пункту призначення когось нового. Вони не знають імен одне одного, скільки їм років та звідки вони, хто їхні батьки та в яких будинках вони живуть, можливо, їхнє перебування в цьому місці – це великий літній транзит по дорозі у відпустку, а може, хтось приїхав до бабусі на все літо, нічого із цього значення не мало, важливі тільки пересування у просторі, гра та їжа, тільки ці три речі хвилюють дітей, коли батьки втрачають над ними контроль. На вихідних цікавого ставало більше, наприклад, якщо ставили весільні шалаші в передмісті, тоді зранку зграя йшла до РАГСу, збирала розкидані довкола цукерки й потрапляла на чужі весільні фотографії, які й доводили існування вільних від усього дітей.
– Любчику, чиї вони? – пізніше спитає колишня наречена, а тепер вже дружина у свого чоловіка, тицяючи пальцем на світлину.
– Не знаю, – скаже він, навіть не намагаючись когось ідентифікувати, – просто наші місцеві діти.
Потім ці діти ще раз про себе нагадають на весільному відео, коли вчитель музики Василь Васильович гратиме на баяні й співатиме у мікрофон для втомлених молодят в обіймах першого весільного танцю, а вони стрибатимуть перед оператором, заважаючи закарбувати на віки цю мить. У майбутньому ці діти ніколи більше не об’єднаються заради спільної справи, ось тільки тут і зараз вони зійшлися в точці літа. Василь Васильович співав давно вивчені ним пісні, він умів, ніби заклопотана мама, заколисувати своїм співом, але думати в цей час зовсім про інші речі. Того вечора трохи п’яна вчителька молодших класів раптом запитає фразою із кіно, яка в кіно, до того як вирватись із вуст вчительки, звучала нормально, але в реальному житті за свої слова довелось червоніти.
– Не хочете сходити зі мною на чашечку кави?
Оте слово чашечка заважало реченню більш-менш скластися, та псувала все неприпустима для вчительки п’яна інтонація.
– Можемо,– відповість він автоматично і продовжить співати. Він ні на мить не став ближчим до вчительки після цих слів, знову занурившись у думки.
На побаченні вона візьме у нього інтерв’ю про його улюблений колір, де він виріс, який борщ любить. Він відповідатиме, але навзаєм нічим із життя вчительки не поцікавиться, а їй так хотілося розповісти про свою мрію поїхати в Єгипет. Він відповість на всі запитання, а потім вийде покурити й розчиниться разом із димом в темно-синій ночі.
Ввечері наречена сиділа в кутку, перед тим як зняти вуаль і станцювати з дівчатами, і думала про витрачені заощадження на усіх цих людей. За традицією перед викраденням свідок пильнував її черевики, сидів поряд і охороняв вже чужу жінку. В продовження довгого мовчання він спитає:
– Щаслива тепер?
– А що таке щастя, Остапчику?
– Я не знаю, Свєта, тобі видніше, – і дістав цигарку.
– Не пали біля мене, чуєш, я не люблю той дим смердючий.
Вчитель музики припинив співати й увімкнув магнітофон, звідти лунало «Горіла сосна палала, під ней дівчина стояла. Під ней дівчина стояла русяву косу чесала». Свєта зняла з голови фату, а до Варі прошепотів нічийний голос: «Ми знайшли кімнату із солодощами, йдеш?».
Навіть тим дітям, які перебували на весіллі легально, забороняли їсти солодощі до того, як все спробують дорослі. Ці смаколики готували самі гості протягом тижня до весілля. Традиція така. Трубочки зі згущеним молоком, тістечко персик, зліплене із двох зарум’янених частинок тіста, посипаних цукром, пляцки із кремом зі збитої сметани, кольорові вафлі, печиво горішок, рулетики і так далі за горизонти довгого столу.
На великій тарілці прямо перед Варею лежало безе, абсолютно таке саме, як в центрі міста в кіоску із Жінкою. Вона простягла руку, як уві сні, бо за нього не треба платити, і взяла одне, а потім ще і ще.
За тонкими стінками шалаша грає музика, наречена підходить по черзі до дівчат і танцює із ними, ніби проводить обряд, передає свою удачу – і ти, і ти, і ти станеш нареченою. Варя прогризає крейдяні солодощі, поряд діти з брудними руками стоять, як пірати над своїми скарбами, кладуть до рота легкі вуглеводи, липкими пальцями беруть з іншої мисочки заборонену їжу, аж поки хтось не помічає цих людських тарганів і не починає кричати, прориваючись крізь музику і галас: «Ви що тут забули!?». Вони розбігаються в різні боки, потім шукають воду, компот та їдять іншу їжу зі столів.
Коли музика стихла, а наречена врешті зняла свою весільну сукню перед чоловіком, Василь Васильович склав баян в чохол і намагався відібрати у свідка мікрофон, в який той, надриваючи голос на кожному наступному слові, все сильніше кричав пісню «Ти казала в понеділок підем разом по барвінок, я пришов, тебе нема, підманула-підвела, ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене молодого з ума-розуму звела», вчителька вже засинала, лежачи спиною до холодної стіни, Варя йшла до ставка вздовж поля з одного боку і городів з іншого, доводячи цей день до кінця, щоб завтра прожити новий – без імені, віку і прив’язки до родичів.
У чорноті ставка гойдались зорі, віддзеркалені від неба, земля віддала все своє тепло, прийняте за день, у нічну воду. Варя увійшла з берега, де заходять купатися корови вдень, провалюючись ногами у намулі. Ніхто не робив тут піщаних берегів, та і для чого – ставок брудний, тільки для тварин, щоб їм пити воду і всотувати своїми грубими тілами прохолоду, ставок для маленьких і великих рибок, ставок для жаб, що квакають на всю горлянку.
Варя лягла на поверхню, бабуся навчила її триматись на воді у ванній посеред двору, тепер вона розставила руки, утворюючи собою хрест, а потім і ноги, перетворюючись на сніжинку. З іншого боку ставка увійшла доросла жінка, ще з іншого – жінка у віці бабусі Варі, і ще несміла підлітка з двома кісками на плечах. Всі вони розчинились у воді, як морозиво у каві, перетворюючись на білу солодку піну, яку завтра злижуть корови з берегів, щоб доставити поживні речовини у молоко, яке з них здоять жінки в хустках, продаючи у добрі руки охочих випити склянку після обіду.
Бібліотечка «Літтреду»
2025-ий у рубриці ми розпочали з коміксу про Степана Бандеру «Убивство на сходах» Віри Курико та Лади Касьяненко і Vivat. 2024 рік закривали уривками із новинок «Називай мене Клас Баєр» Юлії Чернінької і Видавництва Старого Лева, «Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. З життя одного фікуса» Анастасії Забели і Vivat, «Мрія» Євгена Положія і Vivat, «Дреди, батли і «стіли» Дарії Анцибор і «Це вам не естрада» Філа Пухарєва від «Лабораторії», «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя».
До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
