Майже три тижні минуло з VI фестивалю «Фронтера», а знайомі (і часто малознайомі) люди продовжують питати мене про нього. І я розумію, чому: ми з медіа «Львівська Пошта» втретє були медіапартнерами події. Тож, думається, простіше раз написати текст, ніж переповідати історію по колу кільканадцять разів. Але одразу попереджаю: не чекайте від нього переказу подій. Радше це буде опис післясмаку, який «Фронтера» залишає надовго.
Тричі в одну річку не ввійдеш. А може, й не треба?
Цього року була моя третя «Фронтера». Тож вав-ефект, який переживають ті, хто прибув на фестиваль вперше, вже встиг розвіятись за цей час. Коли ти потрапляєш на фестиваль уперше, то від того, що робить «Фронтера», трошки відвисає щелепа. Здається, що організаторам вдається усе і що вони продумали та передбачили кожну дрібничку – від об’єднання локальних бізнесів довкола фестивалю до безкоштовної питної води для гостей і домашніх улюбленців.
Я все ще не розумію, як «Фронтера» зуміла створити цей легкий, майже відпочинковий настрій, за який хтось (уже не згадаю, хто) з українських авторок назвав «Фронтеру» літнім табором для дорослих. А що, хіба не так? Тут ти багато гуляєш, пізнаєш, спілкуєшся, їси тричі на день і від ранку до вечора проводиш час на свіжому повітрі.
Але на зміну щирому захопленню приходить дещо інше, цінніше, як на мене. Це очікування поїздки до своїх, за якими вже так скучила. І мене тішить, що з чогось нового й несподіваного «Фронтера» переросла у звичне місце зустрічі без домовленості, місце обіймів, розмов у межах програми і поза нею – за кавою чи вином. А ще (особливо для київських учасників) місце, де ночами можна виспатись… Думаю, ви розумієте, про що я і як це цінно.
Коли «Межі причетності» – не просто слова
«Межі причетності» – саме таку тему обрали фокусною для VI Міжнародного фестивалю. Для мене дуже важливо, що, попри відчуття легкості, «Фронтера» багато і змістовно говорить про війну. Уже другий рік промову-відкриття виголошують військові: минулого року – поет і музикант Павло Коробчук, цього – письменник і художник Валерій Пузік. Та й загалом щороку чимала частина учасників і гостей фестивалю – ветерани, чинні військові.
І хоч їхні слова часто краять серце, але вони – як холодний душ, який повертає в реальність. Як учасники цієї війни, вони доносять те, що ми та світ не завжди хочемо, але маємо чути, усвідомлювати. Зокрема й про те, що не маємо допускати меншовартості, рівняючи своїх талановитих військових і ветеранів до Гемінгвея чи Ремарка. Бо маємо вдосталь талановитих і сильних голосів, які мають чути у світі, через які треба доносити правду.
Окрема тема – «Фронтера» і збори. За два дні фестивалю з відвідувачами, яких було 2718 (найбільше за останні роки), та партнерами організатори зібрали понад мільйон гривень. Якщо точніше – 1 115 818 гривень на підтримку Сил безпеки й оборони України.
Іспанець, який об’їздив більше міст України, ніж я
Цього разу «Фронтера» для мене була трохи інакшою ще й ось чому: я відмовилась від минулорічної тактики – записати якомога більше розмов для «Культури на РАЙОНі». Дозволила собі більше слухати, спостерігати, спілкуватись. Це допомогло побачити і зрозуміти значно більше. Чимало часу провела з медійниками з Іспанії, Португалії, Польщі. Щиро дивувалась, як багато вони знають про Україну, як цікавляться нею, який запит у їхніх країнах на історії з нашої. Була захоплена, як добре мої польські колеги спілкуються українською.
Але один із них – Джей Джей Сі Баклі (Jay J.C. Buckley) – запам’ятався особливо. Він – військовий кореспондент, автор книги «Beyond the Rubble» та документального фільму «Voices of the Front». Завжди усміхнений і привітний, з виразним британським акцентом і татуюванням-тризубом на пів лівої руки. Була подивована, коли дізналась, що це його 18-та поїздка до України. Занотувала одну з розповідей Джея, якою ділюсь із вами: вона пояснить вам значно більше, ніж зможу я.
«Вперше я приїхав в Україну у 2022 році. Бачив, що відбувалося в Бучі. До цього писав про психічне здоров'я. Тож моїм єдиним наміром було з'їздити один раз до Бучі, опитати кількох цивільних, подивитися, як вони, – і все. Я приїхав одразу після звільнення Бучі, на вулицях усе ще лежали тіла. Бачив масові поховання, бачив усе, що сталося… І зрозумів, що мушу щось зробити. Не міг просто повернутися додому й забути про це. Це було жорстоко, трагічно, і про це варто говорити.
Я просто йшов вулицею. Люди запрошували мене до своїх домівок, усе показували, розмовляли зі мною, пригощали їжею. Усі були такими приязними, такими милими в цій найгіршій у світі ситуації, що я закохався в Україну. Хоча я закохався в неї з першої секунди, як опинився тут. Тому просто продовжував повертатися.
Уже був в Івано-Франківську, Тернополі, Львові, Луцьку, потім у Херсоні, Одесі, Харкові, Дніпрі, Миколаєві, Сумах, Запоріжжі, Києві, Чернівцях. Також я їздив у Чорнобиль. Тоді екскурсій там не проводили, але нам дали спеціальний дозвіл на відвідування. І в Чорнобилі також були окопи, бо вони (росіяни) зайшли з боку Білорусі на початку війни. Ми їздили в Прип'ять, а також у сільську місцевість, де досі живуть люди. І це був божевільний досвід.
Чорнобиль, який ніби перетворився на зону бойових дій, – це найдивніша річ, яку я коли-небудь бачив. Росіяни атакували цей регіон багато разів. Вони взагалі ні на що не зважають. І це нерозумно, тому що першими, хто постраждає, якщо там знову щось станеться, будуть вони самі. Це самогубна місія, але вони не зважають на власних людей.
Росіяни – як інопланетяни. Чесно, люди кажуть мені: «Джею, росіяни в росії не мають доступу до інформації». Та йдіть ви! Навіть у Європі росіяни мають доступ до інформації й усе одно підтримують війну. Тож справа не в цьому, а в росіянах загалом. Я зустрів лиш одну росіянку за межами України, яка поїхала сюди займатися волонтерством. Та вона все розуміє, вона нормальна.
А ще я був із російською бригадою, яка воювала за Україну у 2023 році. Вони були разом із чеченцями. Дуже дивна суміш. І... так, вони були справді хорошими хлопцями, все розуміли. Вони не ненавидять росію, вони ненавидять режим. Мені це здалося дуже цікавим. Але зазвичай усе зовсім не так.
Я побував у більшій кількості місць в Україні, ніж в Іспанії. Ще хочу поїхати в Карпати. Ніколи там не був, це єдине місце, якого мені бракує. Воно дуже особливе, тому точно в моєму списку. У майбутньому хочу мати дачу в Україні, але ще не знаю, де саме, бо мені сподобалось усюди, де вже встиг побувати».
Зробити неможливе можливим
Окреме дякую від мене організаторам за розмову-знайомство замість прісної пресконференції. Не знаю, хто саме підштовхнув їх до вибору такого формату, але цю щиру, дружню і відверту бесіду я запам’ятаю надовго. Бо нам таких дуже бракує. Не розумію, як за конференціями, сенсами, гарними формами ми загубили змісти і правдивість. Чи не тому ця зустріч була ковтком свіжого повітря?
Засновниця літературної платформи «Фронтера» Елла Яцута розповіла про те, якою була дорога до фестивалю, яким ми його знаємо.
«Усе справжнє починається з відчайдушної наївності та дефіциту, який муляє. У 2013 році ми з подругами – студентки другого курсу – потрапили на Форум видавців і пережили стан, близький до релігійного екстазу.
Для дівчини з маленького містечка на Вінниччині, де письменники були лише портретами на стінах із двома фатальними датами під прізвищем, зустріч із живим Любком Дерешем чи Юрієм Андруховичем здавалася виходом у відкритий космос. Це був феєричний контраст: тиха провінційна реальність розбилася об інтелектуальний драйв і черги за автографами.
Повернувшись до Луцька, ми мали лише одне запитання: «Чому в нашому місті цього немає?». І зухвалу впевненість, що ми це виправимо. Так народилося мистецьке об’єднання «Стендаль». Назва була настільки невдалою та випадковою, що нам довелося два роки поспіль ходити виключно в червоному та чорному, аби виглядати бодай трохи «літературно». Понад те, ми роками вигадували десятки неіснуючих історичних фактів, щоб хоч якось виправдати цей неймінг.
Були настільки щирими у своєму дилетантстві, що, коли вперше запрошували Любка Дереша, мої коліна трусилися. Він озвучив гонорар у 1000 гривень. Моя стипендія на той момент становила 720 гривень. Це був фінансовий абсурд, чиста математика поразки, але ми пішли на цей ризик. Нас навіть «проклинали» за запровадження платних квитків на літературні вечори: мовляв, як можна продавати культуру?
Наш перший театральний перформанс за текстом Дереша став еталонним «факапом»: ми повністю ігнорували режисуру і просто перенесли текст на сцену слово в слово. Автор не впізнав власного твору, проте медіа написали про шалений успіх, акцентуючи увагу на використанні телевізорів та нецензурної лайки.
Саме ця наївність стала фундаментом нашої стійкості: ми просто не знали, що це неможливо. Проте згодом прийшло розуміння, що місту потрібні не просто разові івенти, а системний алгоритм змін.
Повномасштабна війна принесла глибоку кризу сенсів. У 2023 році ми зібралися на внутрішню сесію, аби фактично закрити організацію. Старі формати «просто читань» більше не тримали нас. Це була інтелектуальна сповідь команди, яка шукала нову місію. Усе змінив тур Європою з Максом Кідруком. Побачивши часто болісний, декоративний стан українських культурних центрів за кордоном, ми зрозуміли: не маємо права просто «бути», ми мусимо діяти.
Сьогодні «Фронтера» трансформується в організацію-оператора. Наша нова місія: системне просування української літератури на романськомовні та іспаномовні ринки. Ми провели масштабне дослідження ринку Латинської Америки, знаємо кожне видавництво та кожен фестиваль. Наші перші кроки – підписаний контракт на видання українського автора бельгійським видавництвом та залучення світових інтелектуалів до Луцька.
Луцьк – це більше не точка, де письменники існують лише на портретах. Це місце, де мрії стають алгоритмами, де бізнес інвестує в пам’ять, а кордони стають лише точками зустрічі. Ми будуємо цей міст, бо велика любов до свого міста завжди вимагає дії».
І ще кілька слів наостанок
Вибачайте, якщо у цьому тексті вам бракувало цитат наших інтелектуалів, яких на фестивалі «Фронтера» не бракувало. Або тез із важливих і, звісно, необхідних дискусій. Чи віршів українських та закордонних поетів, але, переконана, їх треба слухати наживо. Проте моєю метою було показати вам, якою була «Фронтера» насправді. Як я її проживала, що бачила з того, чого не могли побачити й почути ви, навіть якщо були на фестивалі.
Звісно, чимало всього залишилось неописаним. Як-от співи Гнєзділова з Мітровим на терасі нашого готелю, задушевні розмови. Чи миле поступання столиком черговій компанії своїх в улюбленому ресторані, працівниця якого чекає на нас щороку (пані Лілю, ви – чудо!). Але це те, що треба переживати, відчувати, занотовувати в пам’яті кадрами і спогадами. Вони грітимуть увесь рік до наступного фестивалю «Фронтера», якщо Бог дасть дожити до нього.
І хоч ніхто не в силі передбачити, що нас чекає далі, та я побажаю собі й вам у здоров’ї дожити до наступного, 2027 року. Щоб знову бачитися, обійматися, говорити про важливе не лише зі сцени. Щоб продовжувати творити українську культуру і відкривати нас світові. Щоб побачитись на VII Міжнародному фестивалі «Фронтера».
Організатор фестивалю – Літературна платформа «Фронтера». Фестиваль відбувся за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради. Стратегічний партнер – платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер – ideil. Благодійний партнер – фонд «Повернись живим». У межах партнерства триває збір коштів на потреби бригади «Любарт».
