Андрій та Христина Бень і їх іконотворча майстерня Святого Миколая творять особливу історію, якою подружжя поділилось для медіа «Львівська Пошта». Волонтерська ініціатива, що виникла на початку війни у 2014 році, поступово переросла у ветеранський бізнес. Разом із цією справою змінювався й сам Андрій. Від перших партій невеликих фанерних образків – до служби у війську, демобілізації, народження сина та повернення до улюбленого ремесла.
Пошук
Щоб створити ікону, найперше потрібно знайти основу. Зараз майстерня переважно використовує буковий щит – рівну та стабільну деревину, з якою зручно працювати. На початку ж у хід ішло все: дошки, що припадали пилом на горищах, і старі меблі, які віддавали друзі.
Згодом подружжя почало вирушати у справжні «етнографічні експедиції». Андрій пригадує, як вони їздили селами, розпитуючи місцевих, чи немає у них старих меблів, які вже не підлягають реставрації. «Зараз маємо дуже гарну ікону, зроблену на майже столітній дубовій бочці, у якій колись зберігали зерно. Вона теж дуже красива й автентична», – розповідає майстер.
Шанобливе ставлення до ікон сформувалося в Андрія ще в дитинстві. Тоді дві літні сусідки-польки вчили його молитов перед старовинними паперовими образами. Проте вже тоді він усвідомлював: рукотворний образ – лише посередник між людиною та Богом.
Коли Андрію було близько двадцяти років, він долучився до Молодіжного Націоналістичного Конгресу, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Христиною. Ця спільнота стала для нього важливою частиною життя: саме з цими людьми він стояв на Майдані під час Революції Гідності, а згодом пішов до лав ЗСУ.
На початку війни у 2014 році пара шукала спосіб підтримати знайомих, які пішли на фронт. Тоді вони вирішили, що військовим потрібен не лише фізичний, а й духовний захист. Так виникла ідея створювати ікони.
Перші двісті образків зробили зі знайденої на горищі фанери, переносячи малюнок за допомогою трафарету. Сьогодні, окрім букових щитів та старої деревини, подружжя використовує також ящики з-під боєприпасів. «Це поєднання духовного виміру із сьогоденням. Україна перебуває у стані війни, і ми цей зв’язок нікуди не сховаємо», – пояснює Андрій.
Підготовка
Дошку нарізають, шліфують, а гладку поверхню тонують морилкою, щоб дерево отримало насичений колір. Андрій намагається залучати до роботи ветеранську спільноту. Наприклад, процес нарізання сировини він уже частково делегував побратиму, який займається деревообробкою.
Найцікавішим для майстра є робота зі старою деревиною. Кожен такий шматок унікальний: із власними тріщинами, сколами, а іноді й трухлявістю. Завдання Андрія – стабілізувати основу, не втративши її автентичного вигляду. Інколи чимало часу займає сам вибір сюжету для конкретної дошки. За роки роботи подружжя сформувало власний архів чудотворних ікон, з яким постійно працює.
Один із фаворитів пари – чудотворна ікона Миколая Радружівського з житієм. Із цим образом пов’язана особлива історія. «Оригінал зберігається в Національному музеї у Львові. Якось ми здали наплічники в гардероб, доєдналися до екскурсії, а потім самі гуляли залами. Біля цього образу Миколая ми провели, мабуть, години дві – відходили, наближалися, вдивлялися. Коли повернулися за речами, працівниця гардероба нас навіть насварила: думала, ми просто залишили рюкзаки і пішли гуляти містом. Спершу не вірила, що стільки часу можна провести в музеї», – з усмішкою пригадує Андрій.
До 2022 року створення образів залишалося радше глибоким захопленням – ікони здебільшого дарували військовим. Доля однієї з копій Ченстоховської Божої Матері, виконаної на старій дошці, досі невідома. Андрій подарував її побратиму в Пісках. Той поставив образ в імпровізованій каплиці, але згодом ікону вкрали. Андрій не ображається. Навпаки, сприймає це як своєрідне визнання того, що виріб виглядав як справжня старовинна реліквія.
Після початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, Андрій добровольцем приєднався до ЗСУ разом із друзями з МНК. Іконотворчу справу довелося поставити на паузу.
Образ
Сьогодні іконотворча майстерня Святого Миколая створює образи у техніці трафаретного переносу. Такий спосіб дозволяє скоротити час виготовлення та вартість ікони: замість створення всього зображення з нуля самостійно прописують лише окремі елементи. Цим займається Христина, яка має мистецьку освіту. Раніше все відбувалося у майстерні, але після народження первістка роботу перенесли ближче до дому.
Як шматок дерева під руками майстра поступово перетворюється на ікону, так і війна змінює людину. Андрій каже, що служба принесла йому як негативні, так і позитивні зміни. Серед перших він називає посттравматичний синдром і проблеми зі сном. А серед позитивних – сильніше відчуття побратимства, бажання бути поруч із людьми, з якими можна отримувати підтримку та самому допомагати.
Спочатку Андрій служив у 10-му окремому стрілецькому батальйоні, згодом – у 116-й окремій механізованій бригаді. На фронті з ним завжди була ікона його покровителя – Андрія Первозванного. Її створив і подарував митець Роман Барабах, який нині теж долучився до війська. Христина тоді виготовила 30 іконок-медальйонів, які Андрій роздав побратимам. Відмовилися лише двоє.
«Це був час важкого контрнаступу на Запорізькому напрямку. У нас загинули 14 хлопців із моєї роти. Ті двоє, що не взяли медальйони, на жаль, теж не вижили. Один відмовився з власних причин – пізніше я приніс цей образок йому на могилу. Інший узяв, але в день загибелі комусь його віддав», – ділиться ветеран.
Своє виживання після одного з бойових епізодів Андрій називає дивом і пов’язує його із силою молитви рідних. Під час однієї з наступальних операцій вони з побратимом опинилися під обстрілом у розбитій лісосмузі.
«Ми сховалися в невелику заглибину. Раптом 120-та міна прилетіла прямо в край нашої ями. Її розворотило вдвічі, нас повністю засипало землею. Коли згодом ми повернулися туди за речами, побачили, що все навколо всіяне величезними уламками, але жоден нас не зачепив», – згадує він. Після цього епізоду Андрій отримав травми та згодом демобілізувався.
Повернення до іконотворчості і відроджена іконотворча майстерня Святого Миколая стали для нього способом повернутися до цивільного життя. «Це зараз моя віддушина. Це, напевно, спосіб повернення до цивільного життя», – говорить Андрій. Нині подружжя долучається до спільноти ветеранського бізнесу та відвідує ярмарки у Львові, Луцьку та Івано-Франківську. Андрій каже, що йому подобається перебувати в різних середовищах спілкування.
Зістарення
Останні етапи створення ікони – золочення німбів та інших елементів і зістарення поверхні. Для золочення використовують сусальне золото або поталь – дешевший варіант, який дає змогу зберегти доступнішу вартість виробів.
Щоб створити ефект старовини, Андрій наносить на ікону кілька шарів спеціального лаку. Після висихання поверхня вкривається тріщинками – кракелюром. Щоб підкреслити текстуру, у неї втирають масляну фарбу або інші спеціальні суміші. Зазвичай цей процес займає кілька днів. Водночас на прохання клієнтів майстерня може не зістарювати ікону, залишаючи кольори яскравими.
Проте іноді ікони зістарює не майстер, а саме життя. Той медальйон, який Андрій залишив на могилі побратима, два роки перебував під дощем, снігом, сонцем і морозом. За цей час зображення саме вкрилося тріщинами. Аби зберегти цю текстуру, ветеран залив ікону епоксидною смолою і знову залишив її на цвинтарі.
Інший образок зістарився всього за два місяці. Коли Андрій хворів на коронавірус і перебував у лікарні з ураженням 40% легень, він не знімав медальйон із зображенням Роха – святого, якого в християнській традиції вважають покровителем від інфекційних хвороб. Чоловік жартома порівнює цю історію з «Портретом Доріана Грея»: що краще ставало йому, то більше зношувався медальйон.
Була й історія про побратима, який носив із собою іконку Богородиці з майстерні. Під час обстрілу уламок потрапив у район гаманця, де знаходився образок, і зупинився.
Образи Богородиці та іменних покровителів є одними з найпопулярніших у майстерні. Люди замовляють їх на хрестини, іменини, а також для військових. Ці ікони, проходячи через окопи, лікарні та втрати, перестають бути просто розписаними дошками. Вони стають частиною історій людей, які їх носять.
Андрій прагне розвивати майстерню, вибудовуючи системний бізнес, де кожен виробничий етап працюватиме злагоджено. Він каже, що поки сприймає цю справу передусім як ремесло, але хоче перетворити її на повноцінний бізнес.
Та хоч би якою масштабною стала іконотворча майстерня Святого Миколая, для нього вона залишатиметься чимось глибоко особистим. Бо кожна дошка – чи то старий буковий щит, чи ящик з-під боєприпасів – проходить через руки майстрів, шліфування, золочення й зістарення, перш ніж стати тим, чим для Андрія залишається ікона: тихим посередником між людиною та Богом.
Текст Соломії Станович, студентки Школи журналістики та комунікацій УКУ
