Міфам про жіночу емоційність та чоловічу логіку час посунутися! Сьогодні в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, новинка, яка допомагає це робити мовою фактів. І розставляє крапки над «і» в питаннях рівності, про яку, як вважають деякі мої знайомі, в ХХІ столітті не може бути й мови («Ви ж усе вже маєте». Ага, щоб раптом!).
Кажу про так очікувану книгу соціологині Олени Стрельник «Суниця на кактусі: 45 питань про гендерну (не)рівність і фемінізм». Вона щойно вийшла друком, замовити новинку ви можете на сайті першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Давайте для початку разом зазирнемо під обкладинку, почитаємо ексклюзивний уривок. А якщо вас не залишить байдужими прочитане, сміливо замовляйте книгу.
Чого чекати від видання «Суниця на кактусі»
«Суниця на кактусі: 45 питань про гендерну (не)рівність і фемінізм» про те, чому ідеї гендерної рівності досі викликають шалений спротив (знайомі, привіт!). І чому аргумент про «природні відмінності» між жінками й чоловіками залишається таким зручним та переконливим для багатьох.
Думаю, що деякі читачі (чи читачки) в цьому місці вже приготувались викотити претензії на кшталт «з якого дива дослухатись до відірваних від нашого життя західних теорій». Спиню вас на півслові: ця книжка – про нас. Вона постала з реальних дискусій, які десятиліттями точаться в українському суспільстві, багаторічної соціологічної практики та національних досліджень. У фокусі новинки «Суниця на кактусі» виключно український досвід. Тут наші реальні дані та виклики повномасштабної війни, яка докорінно перекроїла становище жінок і чоловіків.
Текст побудований навколо 45 запитань, які найчастіше виникають у публічних дискусіях. Починаючи з найзручнішого заяложеного уявлення про «природні відмінності» Олена Стрельник розбирає цей та інші міфи на найдрібніші частинки. Вона крок за кроком показує, як саме економічні умови, суспільні правила та державні рішення перетворюють нашу біологію на нерівні можливості.
«Суниця на кактусі» не впадає в крайнощі: тут нема ні зайвої теоретизації, ні спрощень. Натомість вона пропонує суворі наукові факти та дуже чіткі, доступні пояснення. Ця праця дає реальні інструменти для осмисленої розмови про гендер. Вона допоможе структурувати ваші знання, перевірити популярні стереотипи на міцність і почуватися впевнено в будь-якій суперечці про рівність.
Олена Стрельник: «Гендерна рівність – не формальне зрівняння, не лише рівні права, а й рівні можливості їх реалізувати»
Олена Стрельник – докторка соціологічних наук (захистилася в КНУ ім. Т. Шевченка у 2017 році), працює старшою науковою співробітницею Інституту соціології НАН України. Була науковою стипендіаткою та запрошеною дослідницею в Мічиганському університеті, Празькому центрі громадянського суспільства, Технічному університеті Мюнхена та Центрі Східноєвропейських та міжнародних досліджень у Берліні.
Авторка книги «Турбота як робота. Материнство у фокусі соціології» (2017). Її дослідження про гендерну нерівність та вплив війни на жінок публікують міжнародні видавництва (Routledge, Lexington Books, Indiana University Press), а також популярні українські та іноземні медіа («УП. Життя», «Гендер в деталях», Geschichte der Gegenwart тощо). Як консультантка активно співпрацює з аналітичними центрами, а у 2020 та 2021 роках була співорганізаторкою Жіночих маршів до 8 березня у рідній Полтаві, де й мешкає.
«Коли я починала цю книгу, мене надихнула проста, але промовиста фраза з коментаря під дописом у соціальній мережі про історію українського фемінізму: «Ви ж не очікуєте, що на кактусі вродить суниця». Вона стала символом того, як глибоко в нашому суспільстві вкорінене переконання, ніби жінки й чоловіки настільки різні «за природою», що рівність між ними неможлива. А проте справжня гендерна рівність – це не формальне зрівняння. Це також не лише рівні права, а й рівні можливості їх реалізувати. «Суниця на кактусі» писалась довго, щонайменше з 2020 року. Мені доводилося зупиняти роботу над текстом багато разів, кожна пауза та повернення до роботи призводили до значних переформатувань тексту. А у зв'язку з війною та змінами багатьох суспільних процесів 30% книги довелося переписати чи не повністю. Для мене її поява та те, що я нарешті її завершила – дуже особлива подія. Я написала книгу «Суниця на кактусі», бо вірю: просвітництво – це шлях змін. Знання – не просто набір фактів, а інструмент, який дозволяє нам виходити за межі очевидного та ставити під сумнів те, що здавалося непорушним. 45 питань у цій книзі – не спроба дати вичерпні відповіді, а запрошення до розмови. Бо гендерна рівність починається насамперед з уміння ставити запитання до звичних уявлень і шукати на них відповіді, а великі зміни – з кожної та кожного з нас».
Кому читати новинку «Суниця на кактусі» і до чого тут чоловіки
«Суниця на кактусі» буде цікавою всім, хто цікавиться суспільними змінами. Вона стане знахідкою для батьків, щоб не виховувати дітей у полоні стереотипів, наприклад, про те, що дівчаткам нібито важче дається математика чи конструювання. А також для тих, хто хоче структурувати свої знання і отримати для дискусій про рівність аргументи засновані на фактах.
Її обов’язково треба прочитати чоловікам. Фемінізм часто і помилково вважають історією виключно «для жінок». Але патріархальні настанови б’ють по чоловіках не менше. Суспільство заохочує їх бути завжди впевненими, незалежними та зосередженими на собі. Ця книга допоможе розібратися, звідки береться цей шалений психологічний тиск. Розуміння того, як працюють гендерні стереотипи, допоможе чоловікам скинути зайвий тягар суспільних очікувань із самих себе. І, звісно, відкриє шлях до кращого розуміння жінок у своєму житті – від колежанок до доньок.
Якщо ж ви шукаєте легкого чтива на вечір або хочете й надалі безапеляційно вірити у прості, чорно-білі істини про «природне призначення», «Суниця на кактусі» не для вас. Та й прихильникам радикальних консервативних поглядів ця праця здасться незручною, бо вона руйнує ілюзії фактами. Хоча… хтозна? Завдяки цій праці вам може відкритись великий і незвіданий світ фемінізму в реальному значенні цього слова.
Чому знижується народжуваність і чи дійсно в цьому винен фемінізм?
У 2019 році сумарний показник народжуваності в Україні становив 1,23 дитини на кожну жінку (для порівняння, у 2010-му – 1,44), що є нижчим за середній показник у ЄС (1,54). Цей показник варіювався від найвищого у Франції (1,86), Румунії (1,77), Чехії, Ірландії та Швеції (по 1,71), Данії (1,70) до найнижчого – на Мальті (1,14), в Іспанії (1,23), Італії (1,27), Кіпрі (1,33), Греції та Люксембурзі (по 1,34).
Немає універсального пояснення цих розбіжностей. Важать стан ринку праці та можливості для зайнятості матерів, особливості сімейної та гендерної політики, доступність послуг догляду за дітьми, культурні відмінності тощо. Але загалом тенденція спільна: для всіх розвинених країн у світі характерна низька народжуваність.
За даними довоєнних років, більшість молодих людей в Україні орієнтовані на малодітність. Хоча загалом дівчата і молоді жінки частіше визначали народження та виховання дітей як свій життєвий пріоритет та дещо більше орієнтовані на народження двох дітей. Отже, загалом підстав очікувати збільшення народжуваності та зростання частки сімей, які мають більше трьох дітей, не було навіть за мирних часів та відносного (порівняно з 1990-ми роками) економічного благополуччя 2000-х.
Підкреслю також, що серед молодих людей України у 2015 році лише 1% був націлений на відмову від батьківства. Припускаю, що люди, орієнтовані на бездітність (так звані чайлдфрі), існували й раніше, але не завжди відкрито заявляли про свою позицію. Або ж ця позиція була поза фокусом демографічних досліджень і соціологічних опитувань.
Ми знаємо, що повномасштабна війна призвела до стрімкого зниження народжуваності. Якщо 2021 року в Україні народилося 132 595 дітей, то 2024 року – 87 655, тобто у півтора раза менше, а смертність утричі перевищила народжуваність. Демографи скептично ставляться до очікувань бебі-буму після завершення війни, говорячи, що якщо підвищення народжуваності й станеться, то переважно за рахунок відкладених під час війни народжень (так званий «компенсаційний приріст народжень»).
Тема низької народжуваності зараз є однією з найбільш обговорюваних в українському суспільстві та нерідко оточена маніпуляціями. Здається, що всі хочуть знайти швидкі рішення складних проблем і продукують популістські ідеї на зразок запровадження податку на бездітність та інші ініціативи. Деякі з них, на кшталт заборони абортів, є загрозливими для жінок і гендерної рівності.
Щоб ефективно протидіяти цим маніпуляціям, важливо озброїтися знаннями та аргументами, чому, власне, знижується народжуваність безвідносно до очевидних негативних впливів війни на неї.
Зміни сім'ї, шлюбної та репродуктивної (дітородної) поведінки розпочалися внаслідок процесів модернізації європейських країн з початку XIX століття та кардинальних змін умов і якості людського життя. Ці процеси називають «демографічним переходом». Йдеться про перехід від високої народжуваності та високої дитячої смертності в доіндустріальних (традиційних) суспільствах із мінімальним рівнем технологічності та освіченості (особливо жінок) й економічним розвитком до низької народжуваності та низької смертності в сучасних індустріальних і постіндустріальних суспільствах.
Якщо спрощено пояснити чинники високої народжуваності в доіндустріальному суспільстві, то вона була наслідком передусім високої дитячої смертності: народити багато дітей та очікувати, що хоча б хтось із них виживе. Високу народжуваність звичайно стимулювали також відсутність контрацепції та поняття «планування сім'ї»: загалом народжували за принципом «скільки Бог дав».
Важили й соціокультурні чинники: високий вплив релігії та суспільних норм щодо обов'язковості народження дітей, діти не були центром сім'ї, їхнє утримання було відносно недорогим, а внесок у добробут сім'ї – значним передусім через раннє залучення до сільськогосподарських робіт. Окрім того, для жінок не існувало проблеми самореалізації, балансу між роботою чи освітою та материнством, бо вони не навчалися та не працювали поза домом.
Стійке зниження народжуваності розпочалося в розвинених індустріалізованих країнах із 1950–1960-х років. Поступово показники народжуваності на рівні малодітності в цих країнах майже зрівнялися. Цей процес – перехід від багатодітності до малодітності – є ключовим для «другого демографічного переходу» (перший перехід закінчується припиненням зростання чисельності населення розвинених країн). Країни світу відрізняються за стадіями демографічного переходу. Десь іще навіть не закінчилася перша його фаза, але ці країни теж будуть проходити подібний шлях демографічних змін у ході модернізації. Загалом у світі зростання чисельності населення сповільнюється навіть у країнах із традиційно високою народжуваністю. У країнах, які вступили у фазу другого переходу, демографічні зміни виявляються в підвищенні середнього віку укладання шлюбу та народження дитини, зростання народжуваності поза зареєстрованим шлюбом, збільшення частки людей, які ніколи не вступали до шлюбу та не мають дітей. Передумовою цього переходу є актуалізація цінностей самореалізації особистості, свобода вибору життєвого шляху, вільного від впливу релігійних, гендерних, вікових норм і соціального походження. A також автономія та свобода шлюбного (одружуватися чи ні) і репродуктивного (народжувати чи ні) виборів. У цьому контексті важко переоцінити значення сексуальної та контрацептивної революцій, унаслідок яких народження дитини стає предметом вибору, планування та рефлексії, перетворюється із «жіночої долі» на життєвий вибір. У підсумку – високий рівень народжуваності, характерний для традиційних суспільств, був наслідком усього комплексу умов життя, які суттєво відрізнялися від сучасного світу. Саме ці умови впливали на траєкторії життя людини, у тому числі на її шлюбну та репродуктивну поведінку. Отже, повернення до моделі високої народжуваності – це утопія, бо не можна вимагати від людей у сучасному суспільстві жити за моделями традиційного суспільства. Це приблизно як закликати сучасну людину не користуватися мобільним зв'язком, комп'ютером та електронною поштою, а вирішувати питання комунікації і пошуку інформації особистим листуванням.
Військова служба: чоловіки – захисник, жінка – та, кого захищають?
Україна досягла значних успіхів у питаннях гендерної рівності, особливо після 2014 року, коли було підписано Угоду про асоціацію з ЄС. Це стало каталізатором багатьох змін: скасовано перелік заборонених професій для жінок (2017), ратифіковано Конвенцію про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок і домашнього насильства, відому як «Стамбульська конвенція» (2022), запроваджено механізм обов’язкових гендерних квот у списках політичних партій, які балотуються на вибори (2020), досягнуто значного прогресу в питаннях гендерної рівності в секторі безпеки та оборони, освіті, медіа тощо.
В українській Конституції (стаття 65) закріплено, що кожен громадянин має обов’язок захищати державу, незалежно від статі. Однак на практиці законодавство України, як і багатьох інших країн із призовною армією, зобов’язує проходити військову службу саме чоловіків. Водночас Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) визначає такий підхід як правову норму, яка не є дискримінаційною щодо чоловіків.
Після 2014 року в секторі безпеки й оборони відбулося чимало змін – і жінки отримали можливість будувати військову кар’єру. Проте мобілізація в умовах війни стосується лише чоловіків. Для цивільних жінок служба в армії залишається добровільним вибором, правом, яке вони можуть реалізувати лише за власним бажанням.
Хоча чимало чоловіків долучилися до війська після 2014 року, до початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році уявлення про чоловіків як «захисників» мало переважно символічний характер. Однак повномасштабна війна змінила це. Україна, що опинилася перед безпрецедентними викликами збереження суверенітету та захисту, запровадила мобілізацію чоловіків призовного віку та обмежує їхні права. Наприклад, більшості з них, за винятком окремих категорій, заборонено виїжджати за кордон під час воєнного стану.
Наскільки законодавчо закріплений військовий обов’язок чоловіків резонує із суспільними установками? По-перше, опитування 2018-го та квітня 2022 року показали, що за призовну армію для чоловіків висловилась незначна частина українців. Більшість населення підтримувала модель професійної армії (на контрактній основі), відкритої для чоловіків і жінок, а модель призову лише для чоловіків 2022 року підтримали 14,2% опитаних, а у 2018 році – 17%.
По-друге, очікування щодо ролей чоловіків під час війни є суперечливими та мінливими. Принаймні впродовж першого року повномасштабної війни чоловіки з-поміж ВПО стикалися з негативним ставленням і упередженнями через те, що, мовляв, чоловіки повинні воювати, а не переховуватися в безпечних регіонах України або за кордоном.
Водночас затяжний характер війни та критичне ставлення до політики і практик мобілізації з часом призвели до змін суспільних настроїв. Наявні дані дають підстави припустити: станом на момент завершення цієї книги українське суспільство неконсолідоване щодо питань військового обов’язку, мобілізації та ставлення до чоловіків призовного віку, які ухиляються від неї, про що свідчать суперечливі установки щодо цих питань. Результати опитування Центру Разумкова на замовлення «Дзеркала тижня» 2024 року показали: 46% респондентів вважають, що «під час війни не соромно бути ухилянтом», а дані Info Sapiens того ж року – що серед немобілізованих міських чоловіків, які не мають «броні», 35% висловили готовність мобілізуватися, якщо прийде повістка. Дані, отримані з використанням інших методів досліджень, засвідчили широкий спектр суспільних уявлень про військову мобілізацію та про її практики. З одного боку, більшість опитаних вважає, що мобілізація необхідна в умовах війни для проведення ротацій і з огляду на втрати військових на фронті. З іншого ж, поширеною є критика практик мобілізації, її несправедливості, відсутності визначених термінів служби тощо. Законодавчо закріплений військовий обов’язок чоловіків впливає також на становище жінок і закріплює традиційні гендерні ролі. Якщо для чоловіка сьогодні обов’язок – воювати, то за жінкою, відповідно, закріплюються доглядові обов’язки. Очікувано, що ставлення суспільства щодо вимушено переміщених за кордон у такому контексті має гендерну специфіку. За даними групи «Рейтинг» (2023), найбільш позитивним є ставлення до жінок-біженок із дітьми, найбільш негативним – до чоловіків призовного віку, які не мають дітей і виїхали за кордон, а більш нейтральним – до чоловіків призовного віку, які не служать на фронті, але залишаються в Україні. Отже, чимало українців і українок не підтримують ідею мобілізації чоловіків. На мою думку, це свідчить радше про ставлення до державної політики та практик такої мобілізації, ніж про ставлення до гендерних ролей чоловіків. Отже, твердження про те, що «під час війни від чоловіків очікують ролі захисників», відображає переважно законодавчий вимір воєнного стану, а саме покладання на чоловіків військового обов’язку. На рівні установок і практик ми спостерігаємо суперечливу картину.
