У цьому випуску рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, документальний роман. А точніше про новинку «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» від Максима Беспалова і «Локальної історії». Її надрукують після 15 жовтня, а до того видання можна передзамовити за зниженою ціною.
Еміграція, епідемія, війна та історія родини автора
Документальний роман «У пошуках Єви» про пам’ять і забуття. Про те, як легко забути і як важко віднайти втрачене. Про те, як найстрашніші примари минулого повертаються у сьогодення. І як, випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя – історії власної родини.
Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії, праобразі таємничого Сайлент-Гілу. І як помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою. Проте не мали його з родичами по інший бік Карпат. А також про страшну пандемію іспанського грипу, яку владці воліли замовчувати.
Однак ця книжка – не про минуле. Вона передусім про сучасне: про пандемію COVID-19 та про вторгнення Росії в Україну 2022 року. Врешті, не про еміграцію Ориняків, а про прагнення сучасних українців уникнути власної. «У пошуках Єви» – це розлогий есей про пошук, де сам пошук важливіший за результат, а дорога – за фінальну точку. Це родинна сага втрачених поколінь України, пам’ять про які має бути відновлена.
Документальний роман від колишнього практиканта «Пошти»
Я дізналась по новинку «У пошуках Єви» з допису письменниці Анастасії Левкової. Історія видалась цікавою і важливою, тому одразу домовилась з видавництвом і Максимом Беспаловим про публікацію уривку в «Літтреді». Уявіть моє здивування, коли автор відписав, що в 2002 чи 2003 році проходив практику в газеті «Суботня Пошта», яка з часом переродилась у наше медіа.
Тепер Максим Беспалов, який родом з Дніпра, мешкає у Львові. Він журналіст, мандрівник, письменник. Працює у жанрах художнього репортажу, соціальної фантастики, альтернативної історії. Ідея книжки «У пошуках Єви» з’явилася в нього 11 років тому – в 2013-му. Перший розділ написав у 2016-му, а фінальну крапку поставив влітку 2024-го. За ці роки автор витратив тисячі годин на пошуки інформації в українських та американських архівах, у соціальних мережах, в Карпатах і Пенсільванії, на Google Maps, Ancestry.com та в інших джерелах. Більше про цю історію можна прочитати у його матеріалі тут.
«Це книжка, яку довелося не тільки написати, а й пережити. Адже розповідати про пандемію, війну та еміграцію сторічної давнини мені довелося у часи пандемії, війни та еміграції сьогодення. Історія раз-по-раз дає українцям один і той самий урок, сподіваючись, що ми врешті опануємо цю науку. Та кожне нове покоління українців забуває уроки минулого. Бо пам’ять про прадідів щоразу випалюється-вирізається вогнем і мечем», – пояснює Максим Беспалов.
І додає: «Досі не вірю, що закінчив цю роботу і що книжка пішла у друк. Заздрю тим, хто читатиме її вперше. Я дуже старався, писав те, про що не міг не писати. Я жив цією книжкою і з цією книжкою. Вірю, що читачам сподобається результат».
Пенсильванія, 2013
У багатьох таких придорожніх готелях я бував, у багатьох ще побуваю. Типовий американський пейзаж, усе так, як у кіно. Хороша автострада, металева рекламна стела з написом Motel. Величезна, щоб було видно здалека.
Уже сутеніло, і я вирішив зупинитись, щоб не тинятися Централією у темряві. Звісно, це могло виглядати як дитячі страхи, проте я справді побоювався їхати сам уночі в місто – прообраз основної локації у серії відомих кіножахастиків.
Motel 6. Безлика двоповерхова біла будівля, що вигнулася літерою Г, з десяток машин, припаркованих на подвір’ї, неонова табличка VACANCY (всі літери великі). Я взяв рюкзак із заднього сидіння та пішов питати про кімнату й заодно про Централію.
– Так, до нас часто заїжджають такі-от пройдисвіти, як ви, – повідомив вайлуватий директор мотелю. Він дивився то на мене, то на телевізор, який висів на стіні за моєю спиною, прямо біля вхідних дверей. – Всі чогось пруться в ту Централію, ніби там щось є. Ви теж надивилися фільмів?
– Я вже можу йти до свого номера?
– Та йдіть, звісно. Я вас не тримаю. Але там у Централії ніц-нічого немає. Не кажіть, що я вас не попереджав.
Я вже було вирушив до дверей, та за мить озирнувся, забув дещо спитати.
Працівник мотелю ніби вгадав мої думки:
– У Фраквілі є голландський ресторан, тут зовсім поряд, прямо по вулиці. Чипси, фісташки, снікерс – в автоматі.
Я мимоволі глянув туди, куди показував мій новий знайомий. Поряд із торговельним автоматом стояла також невеличка полиця з книжками, певно, їх забували пожильці у своїх номерах. Серед видань суцільно англійською мовою виокремлювався синій том з обідраним верхнім корінцем – І. Франко «Борислав сміється».
– Звідки це у вас? – спитав я.
– Звідкись.
– Я… я куплю цю книжку.
– Не продається!
– Даю п’ятдесят доларів.
– Я ж сказав, не продається!
Кінець історії, місце, де все найкраще вже відбулося. Колись тут були вулиці. Справжні вулиці з будинками, крамницями, автомобілями та пожежними гідрантами. Тепер дві пожежні машини стоять за скляною стіною в муніципальній будівлі посеред лісу. Це ледь не єдине, що лишилося від Централії.
Колись тут жили люди. Сотні гірників із родинами, дорослі, діти, домашні тварини. На старих фото Централія постає звичайнісіньким провінційним американським містечком, десятки таких розкидані в радіусі двадцяти кілометрів: Арістес, Ашленд, Фраквіль.
У колючому лютневому повітрі ледь чутний запах диму. Він у Централії всюди. Здається, десь поряд у лісі невидимі люди розпалили сотні багать і палять їх день за днем і рік за роком.
За кілька десятків метрів піді мною – вугільний пласт, який колись дав Централії життя, а потім спричинив її довгу й задушливу смерть. Ця пожежа почалася ще у шістдесятих роках, триває досі і, кажуть, буде жевріти ще майже півтора століття. Невидимий вогонь сантиметр за сантиметром пожирає вугілля, вириваючись на поверхню лише у вигляді диму. Він давно пробив для себе отвори у землі, асфальті й бетоні, через які дихає киснем, аби жити далі. Ще сто п’ятдесят років.
Гнітюча атмосфера мертвої Централії в уяві японських розробників комп’ютерних ігор перетворилась на Сайлент-Гіл – вічно затягнуте туманом місто-привид, центр страшного релігійного культу, осередок жаху і страждань. Завдяки серії відеоігор та кінофільмів Сайлент-Гіл став надпопулярним у світі явищем, і частина його слави дісталась Централії. Щодня сюди приїжджає кілька туристів – усі хочуть поринути в атмосферу потойбіччя. Проте на місці на них очікує велике ніщо. Порожні вулиці без будинків, дві пожежні машини за скляною стіною, паркова лавка на тротуарі там, де колись був центр містечка, а ще запах тлілого вугілля.
Я зупинив машину біля лавки. За кілька метрів від неї за рудим від іржі сітчастим парканом лежить наріжний камінь Централії. Невелика прямокутна брила з написом «1866–1966» у точці, де було засноване місто. Під нею зберігається капсула часу, яку потрібно відкрити 2016 року. Мешканці тоді ще живої Централії залишили послання нащадкам.
Я присів на лавку, щоб насолодитися атмосферою. Майже цілковита тиша, віддалені крики пташок, запах горілого. Проїхала машина – вулицями Централії досі послуговуються жителі сусідніх містечок, але не дуже активно, бо є зручніші дороги. Головна автомагістраль, що раніше проходила через Централію та поєднувала її із сусідніми містами та селами, нині перекрита. Через підземну пожежу дорога почала просідати. Тепер потрісканий, хвилястий асфальт перетворився на музей просто неба. Відвідувачі міста фотографують цей наслідок техногенної катастрофи й залишають на ньому згадку про себе: Hilda, Zach, Greg, Olga, Дима. Hell, Love, Nigga.
– Вибачте, а ви вже закінчили? – до мене звернулось двоє американців, які під’їхали, поки я сидів на лавці. – Можна ми сфотографуємося на вашому місці?
Колись тут жило понад дві тисячі людей. Майже всі вони роз’їхалися, хтось до сусідніх містечок, а хтось далеко, всією Америкою. З тисячі житлових будівель у Централії залишилось менше десятка – декілька найстійкіших містян досі відмовляються покинути малу батьківщину, попри грошову компенсацію, адміністративний тиск і судові постанови про відселення. Семеро з двох тисяч.
Разом із ними залишилась у Централії більшість її старожитців – тисячі й тисячі містян, які жили тут протягом ста років повноцінного існування міста.
Цвинтар Святого Ігнатія – я випадково помітив надгробки серед дерев, коли вже вирішив покинути Централію та скерував машину на південь, назад на автостраду. Коли я з’явився на його центральній алеї, на Централію опустився туман – у лютому такі зміни погоди геть не дивують.
Туман став зовсім густим, похолодало. Ще кілька хвилин тому я міг розгледіти верхівки дерев, а тепер із поля зору зникли навіть об’єкти за двадцять метрів. Цвинтар здавався лиховісним, а туману можна було торкатися. Точніше, це він тебе торкався десятками пальців, гладив обличчя, холодно дмухав у губи. Стримуючи паніку, я почав придивлятися до надгробків.
Зовсім не очікував такого: Дуб, Ковальчик, Панікарчук, Тимко, Залуський, Гривнович, Чудейович, Федюк, Гощук, Гординець, Бабич, Писарчук, Полещук. Десятки українських прізвищ, англійською мовою та язичієм, від початку ХХ століття до початку ХХІ. Забуті діти України на американській землі, за тисячі кілометрів від батьківщини.
«Teckla Barnetsky Romanick, 1893–1925» – латиницею. «Тут спочиваютъ младенцы Николай Катинскій, Михаилъ Катинскій» – кирилицею. «Catherine Shaffchick, 1925–2008» – знову латиницею. «МАРІЯ Л. ОРИНЯКЪ род 29 юнія 1912 умерла 17 декабря 1918, ЕВА ОРИНЯКЪ СЕЛА СМОЖНА ПОВ СТРЫЙ род 1891 умерла 1 ноября 1918» – здається, це язичіє.
Мою увагу привернув останній надгробок. Єва та Марія Ориняк, мати й донька, дві українки, чия історія зупинилась та майже загубилася в лісах Пенсильванії. Вони померли з різницею в кілька тижнів наприкінці 1918 року, коли світом вирувала пандемія іспанського грипу, тож, найімовірніше, обидві стали її жертвами.
До моєї правиці ніби хтось торкнувся, стиснув її холодною, слизькою долонею. Я озирнувся, думаючи, що це інший турист чи, може, працівник цвинтаря. Проте нікого не було, тільки густий туман. Я почув чиєсь дихання біля правого вуха. Різко повернувся в той бік, але й там жодної людини.
Більше я не дослухався до шуму машин і далеких голосів. Щоб повернути собі відчуття реальності, просто кинувся бігти подалі від цих надгробків, туману та взагалі від Централії.
Увечері в готелі у Філадельфії я відкрив онлайнові мапи, щоб перевірити свої здогадки.
Село Сможна Стрийського повіту – це, на лютий 2013 року, село Сможе Сколівського району Львівської области.
48°54′29″ пн. ш. 23°11′31″ сх. д.
655 жителів. 62 кілометри від Стрия, 7335 кілометрів від Централії.
У попередніх випусках
Минулого тижня в рубриці ми запропонували «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки від видавництва «Колесо Життя». У передніх випусках «Літтреду» публікували уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
