Рубрику «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, після невеликої перерви поповнюємо біографічним романом. Починаємо співпрацю з видавництвом Discursus новинкою «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» від Степана Процюка. До 30 жовтня на неї триває передзамовлення за зниженою ціною.
Землевласник, меценат, українотворець
«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», – ці слова Євгена Чикаленка стали чи не найцитованішими в час російсько-української війни. Вони спонукають громадян до жертовності й водночас засвідчують повагу сучасних українців до цієї неординарної постаті в нашій історії.
Хто ж він – цей сподвижник, чия діяльність і через століття відгукується вдячністю в серцях земляків? Про це й розмірковує у своєму новому романі Степан Процюк. Автор прагне не лише занурити читачів у багатогранний світ свого героя, а й показати передусім людину – Євгена Чикаленка.
«Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка побудований на фактах із життя Євгена Чикаленка від народження до смерті. Це твір про його родину та родинні драми, про тогочасний український рух і його учасників. Автор новинки сподівається, що книга дасть читачеві широку картину громадського та особистого життя не лише Чикаленка, але і життя тогочасної України.
До слова, 1500 примірників книги «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» видавець вже передав в українські бібліотеки. Це стало можливим завдяки перемозі заявки Discursus у конкурсі культурно-мистецьких проєктів від Український інститут книги.
Як творився «Пан. Роман про Євгена Чикаленка»
Степан Процюк народився у селі Кути Золочівського району на Львівщині. У 1990-их він був учасником літературного угруповання «Нова дегенерація». Він автор понад 30 книг. Перший роман письменника «Інфекція» вийшов у 2002 році і був номінований на Шевченківську премію. Також автор написав біографічні романи про українських класиків – Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника та Івана Франка. Два останні увійшли у короткий список номінантів на Шевченківську премію 2024 року. Із 2019 року веде YouTube-канал «Письменник про письменників».
Ось що каже про роботу над новинкою «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степан Процюк: «Я півтора року жив життям Чикаленка. Але без повного занурення у матеріал неможлива успішна книжка. Паном Чикаленка називали друзі. Я подумав, що це буде прекрасна назва для книжки. Бачу його найперше українотворцем, а вже потім меценатом, землевласником, батьком. Україна для нього означала все. Він не завжди відверто висловлював те, що він думає, але не через те, що боявся. Хотів згладжувати кути. Знав, що йому треба було заробляти гроші. Попри те, що часто хворів, мав хворобу шлунку, Чикаленко відчував, що має місію, бо як не він, то хто».
Письменник також розповів, як герой його нового твору став меценатом: «Коли маленькою померла його дочка Євгенія, Чикаленко віддав її посаг – 25 тисяч рублів – на те, щоб у Львові збудували гуртожиток для студентів з Наддніпрянщини. То були величезні гроші! Чикаленко віддав їх, щоб донька тішилася на тому світі, якщо він є. Так після смерті доньки народився перший український меценат».
«Треба боротися за українство скрізь і повсюдно!»
10
Найперше він передає рукопис брошури одеському громадському діячу Комарову (звісно, українською, що було тоді дивовижею; поезія про нещасливу любов, які-небудь хутірні примовки та співомовки, сільські незлобливі анекдоти й оповідки ще сяк-так можна було уявити; але навіть для такого штибу книжечок були величезні проблеми з друком після Емського указу…).
Комаров, захоплений ідеєю та майстерним викладом, іде до знайомого цензора. Одеський цензор, з яким Комаров не раз грав у карти, зблід.
– Я… так сказать при всьом желаніі. Нада пєрєслать в Пєтєрбурґ в «Ґлавноє управлєніе по делам печати»…
Не минуло і року, як Євген Чикаленко отримав офіційну відповідь:«Рукопись признана неудобною к печати».
У сільськогосподарському журналі «Хуторянин», що виходив аж у …Полтаві, було заборонено будь-що друкувати українською під страхом закриття журналу.
…Ця мова мала зникнути, розчинитися на малоросійських полях і небесах, сконати у фольклорі, навіть у жартівливому, перейти до неясних спогадів окремих людей, адже мазепинська мова, «язык предателей-иудушек», не має права на існування, бо чимось невловно-тонким загрожує процвітанню, самим підвалинам існування Російської імперії!..
Євгенові порадили звернутися до міністра хліборобства Єрмолова. Секретар при імперському Міністерстві хліборобства Филип’єв (скільки було при царських канцеляріях і міністерствах українців, найчастіше безнадійно отруєних випарами імперії!) виявився симпатиком брошури Чикаленка.
Але й міністр відмовився дозволити брошуру про чорний пар! Хоч чорта лисого, аби не по-українськи! Особливо наукові книжки! Малороси можуть мати своєю говіркою лише анекдоти, де висміюють самі себе! Решта – зась!
Нарешті, після кількарічних митарств, після гострих суперечок на засіданні комітету міністрів, книжечку Євгена Чикаленка про чорний пар було дозволено до друку «в виде исключения».
Розпочалася історія виходу його книжок українською на сільськогосподарські теми. Виходу величезним сумарним накладом. З імперськими заборонами таки був сенс боротися, бути безмежно сильним і безмежно терплячим у цій боротьбі.
«Як російський уряд боявся українського слова і як він його переслідував, видно з того, що я п’ять років добивався дозволу на свою брошуру про чорний пар і тільки 1897 році, тобто через п’ять років, дістав той дозвіл», – буде пізніше згадувати Чикаленко.
Він ще не міг до кінця зрозуміти, що російська імперія швидше замінить двоголового орла на серп і молот, ніж позбудеться хоч краплі своєї патологічної українофобії.
11
«Треба боротися за українство скрізь і повсюдно! Не пропускати жодної нагоди! Не хникать, що це безнадійно! Крапля камінь точе! Усі засоби добрі, коли вони ведуть до мети», – приблизно так думав молодий землевласник, чиє п’ятирічне заслання, відбуте у селі Перешори, де, власне, він заклав основу своїх матеріальних можливостей, завершувалося.
Недавно прочитав у журналі уривки з листів із закордонних подорожей Іллі Рєпіна, що був тоді у зеніті своєї мистецької слави: «Польский художник Матейко своими историческими образами пробуждал в душах земляков любовь к собственной древности!».
Чикаленка вкурвило таке безсоромне щодо власного походження одкровення модного художника. Він написав йому, посилаючи на Петербурзьку академію мистецтв, не очікуючи відповіді: «А кто вам, талантливейший Илья Юхимович, мешает тоже самое делать для украинцев своими историческими картинами?»
Але через якийсь час прийшов лист від Рєпіна: «Да, я из Чугуева, но добрейший! Я не чувствую себя никаким “украинцем”, ведь Малороссия и Великороссия уже создали нероздельную Россию!»
Чикаленко зблід. Краще би знаменитий художник промовчав. Зрештою, твори митців часто впливають на людей зовсім не так, як хотів би це уявляти художник чи письменник.
Через кілька літ Чикаленко особисто познайомиться з Рєпіним на ювілеї Данила Мордовця. Він далі почне заохочувати Рєпіна йти шляхом національного маляра, мовляв, його картина про запорожців, які пишуть листа турецькому султану, геніальна, вашим серцем і руками тоді говорив українець. Але на Чикаленка дивилися холодні, із погаслою іскрою, очі:
– Да, малороссійскіє сюжети па-своєму інтєрєсни, так как паказивают мноґоґранность Россіі!
– Кажуть, ви з козацького роду, з прізвищем Ріпа? – пробував ще раз розбудити маляра.
– Да мало што «кажуть», – злегка перекривив Євгенову фразу Ілля Юхимович й подумав: «Чорт забирай! Він – офіційний імперський художник! А тут якась ракалія плутається під ногами!»
З холодних очі маляра ставали крижаними. Далі розмовляти про українство не мало сенсу.
12
Лихоманило й український театр. Тільки він здобув популярність, почав розвиватися, незважаючи на всі перепони з мовою, по-справжньому, на весь зріст свого нещасливого народу, розбухали також амбіції грона талантів. Але те, що може собі дозволити Іван, не може Іванко.
Іван Карпенко-Карий, повернувшись із заслання, мусив з’ясовувати плутану історію з доносами, на які підбурив селян помічник Миколи Левитського, ідеолога так званих селянських артілей. Карпенко-Карий усе життя був близьким другом Чикаленка. Їх об’єднував виразний талант, душевна тонкість, розважливість й чудове самовладання. Чикаленко, що знав про тодішню українську культуру все, зробить цікавий, сумний і сміливий висновок: «І Шевченко, і Карпенко-Карий були тільки самородними діамантами, один більшої, другий меншої величини, але в обох у них не було тої шліфовки, яка побільшує вартість вдесятеро. Але така вже доля мужицької нації».
Прикметно, що в Чикаленка ніде не знайдемо порожнього національного самозвеличення, смішного нахвалювання всього українського, мовляв, таким чином ми його підтримуємо. Він добре розумів, що ніхто не може скасувати культурну боротьбу народів, де будь-які самовихваляння та кивання на несправедливу історію до уваги не беруться…
Тривали конфлікти між двома Маріями: Заньковецькою і Садовською (сестрою братів Тобілевичів). Спостерігаючи за цими, вбивчими для розвитку українського театру конфліктами, Чикаленко був на боці стриманої Марії Садовської. Урешті все дійшло до того, що на місці однієї трупи, сильної своїм зірковим складом, утворилося аж чотири…. Трупа Старицького. Трупа Кропивницького. Трупа Саксаганського. Трупа Садовського. Це була трагічна, ганебна, комічна й безутішна боротьба амбіцій. Наш театр як психологічне явище ще був у ранній юнацькій стадії.
Ще не було вишколу. Не було толерантності. Наша культура ще була молодою, при майже тисячолітті Києва. Але амбітній Мельпомені, яка погодилася час до часу перевдягатися у вишиту сорочку, побачивши десятки самородків, було байдуже до історичних парадоксів. Мельпомена не комірниця пані Історії.
13
Термін внутрішнього заслання Євгена Чикаленка завершувався. «Такий неспокійний час», – думав він.
…Якби ж то молодий Євген знав, що в Перешорах він перебув свої чи не найспокійніші часи… Він багато працював, був весь у русі, діти народжувалися, дружина була молодою, ясно світило сонце над одеськими степами, усі його найближчі були здоровими і сповненими світлих надій; він поволі починає брати щораз активнішу участь у громадському житті, пробуючи заповнити одразу кілька так званих вільних ніш.
Палюче сонце ще не обпікає серця, надії на відродження нашого краю, часто ще дуже романтичні, орнаментальні, з елементами урочистої святковості (попри те, що він здобуває реальний досвід і поєднує певний ідеалізм із тверезою вродженою реалістичністю).
Недавно познайомився з лікарем Іваном Липою. Чи не вперше Євген був заскоченим. Лікар Липа мав радикальні українські переконання!
– Пане Іване, я знаю, що поміж свідомими нашими земляками ви говорили про… про самостійність України.
– Так. І що? – на Євгена дивилися розумні, трохи холоднуваті та відчужені очі доктора Липи.
– Нам треба все робити поступово, – почав викладати Євген своє бачення.
– Як саме? – у голосі лікаря Липи прослизнула іронія.
– Слід передусім добитися скасування Емського указу, щоб могти видавати газети й журнали! – гаряче протестував Євген.
– А як ідея самостійної України цьому заважає? Може, наші українці ще побоюються такої думки? – лікар дивився на Євгена ясним фанатичним поглядом.
– Ми тепер перелякаємо громаду, коли будемо пропагувати самостійність! – озвучував свій останній логічний козир.
– Та вона в нас завсігди перелякана, – тихо промовив Липа. – На це не можна зважати.
– Пане Іване, дивіться, як воно закручено, – непорушно тримався своєї ситуативної правди Чикаленко. – Якщо Росія залишиться без Фінляндії чи Кавказу, це буде Росія. А за Україну вони вчепляться руками, зубами й кігтями, бо яка тоді Росія без нас? Скільки її?
– Ну і що? Вовка боятись – у ліс не ходить! – починав поволі дратуватися лікар.
– Усе ж я вважаю, що пропагандою самостійництва нам не варто лякати поміркованих українців. Усе повинно відбуватися поступово!
– Не бачу в такій обережності ніякого сенсу, крім вашого страху, даруйте вже! – фанатична ясність погляду Липи почала нагадувати світло.
…Євген згадав завершення вірша Самійленка про українську мову:
Щоб поглянувши сам на творіння своє,
він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?»…
– То поступові кола українців перелякаються й разом з урядом задушать ідею самостійництва!
– Ну, то що ви радите? Залізти на піч і колупатися в носі? – іронія лікаря Липи ставала сарказмом.
– Раджу бути терплячими! Ці кола допоможуть нам відродити українську школу!
– Коли то буде? – посміхався Липа, у душі розуміючи точку зору Чикаленка. – Я б теж радо притримувався такої обережности. Але, як кажуть, не з нашим щастям.
– Українська школа допоможе відродити націю! – не здавався Євген, у душі розуміючи точку зору Івана Липи.
Цій суперечці не було кінця-краю.
Євгена додатково тішило те, що його мати, яка жила в Ананьєві з вітчимом, часто бувала в Перешорах. Але…
– Мамо, коли хочете приїжджати до внуків, говоріть по-українськи! – твердо сказав Євген, що не мав до матері великої прив’язаності з юних літ, бо ріс фактично без неї.
– Я нє знаю нікакой мови! Я єщьо могу по-мужичьі пєть… – зі сльозами на очах виправдовувалася, бо таки любила внуків, певно, більше за своїх дітей, двоє з яких уже давно спочивають у могилках…
– Добре, – здавався син.
Мати таки почала говорити до внуків доволі стерпною, так званою народною, мовою. Тоді її повосковіле передстарече лице ще іноді світилося.
Також ясно світило степове сонце. Попереду було ще так багато життя й боротьби!
Що читати, окрім новинки «Пан. Роман про Євгена Чикаленка»
У останніх випусках рубрики ми пропонували «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» від Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки від видавництва «Колесо Життя». До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
