Від претендента на Книгу року ВВС до книжкового дебюту. «Літтред», в якому «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, розширює горизонти. По-перше, сьогодні розпочинаємо співпрацю з видавництвом «Лабораторія». По-друге, представляємо нон-фікшн «Це вам не естрада. Крутими стежками української поп-музики XX століття» музичного журналіста Філа Пухарєва. Наразі книгу ще не можна придбати, проте ви можете передзамовити її на сайті видавця за зниженою ціною і отримати в грудні.
Гайд «для чайників»
Чи правда, що гімн Києва написали за два дні? Яку військову таємницю приховує «Пісня про вчительку» (та, що «зоре світова»)? Хто справжній автор українського танго «Гуцулка Ксеня» з елементами горору? Як Іван Богун став секс-символом? Відповіді на ці та інші питання ви знайдете у сьогоднішньому герої «Літтреду».
Автор називає книжку «Це вам не естрада» узагальненим гайдом українською поп-музикою XX століття «для чайників». Не енциклопедією, музикознавчою дисертацією і аж ніяк не збіркою есеїв із роздумами на тему. У книжці Філ Пухарєв фокусується на визначальних постатях, піснях і подіях української поп-сцени, переважно радянського періоду.
У новинці багацько фактажу, тож її не вдасться прочитати на одному диханні. Саме тому після кожного розділу (а їх 31 плюс бонус-трек «100 найкращих пісень української естради») Філ Пухарєв радить робити паузу і слухати відповідний плейлист. Такі ви знайдете за QR-кодами в кінці розділів.
А от «Лабораторія» попереджає: читання новинки «Це вам не естрада» викликає непереборне бажання слухати музику! Тож тримайте напоготові навушники, носову хустинку і ностальгію. Ця книжка розкриє історію ключових постатей, пісень і подій української поп-музики XX століття. Від добре знайомих мелодій до їх сучасних версій. Бо «незрівнянний світ краси» української музики – це значно більше, ніж просто естрада.
Укрпоп – це вам не естрада
Філ Пухарєв – журналіст, музичний оглядач Karabas Live, «Українська Правда. Життя», СЛУХ, DTF Magazine, «Тиктор», «Вечір» та інших. Автор телеграм-каналу про українську поп-музику радянського періоду «ПЛАЙ». Запрошений експерт у документальних стрічках «Феномен Івасюка» та «Яремчук: Незрівнянний світ краси».
«Українська радянська популярна музика (або ж радянський укрпоп) – це щось більше, ніж стереотипна совєцька естрада. Це цілий музичний всесвіт! «Незрівнянний світ краси», як співав Назарій Яремчук. Світ, в якому жили першокласні інструменталісти, звабливі поп-кумири та підступні злодії-кагебісти. У ньому рок-н-рольний кураж і танцювальні хіти співіснували з нудними партійними одами та «націоналістичними» гімнами. Цей світ сповнений дотепних мемів і болісних драм. Шлях до нього встелений крутими (в усіх сенсах) стежками. І я запрошую вас пройти ними разом зі мною. Та спершу – запам’ятайте: це вам не естрада!», – переконаний автор.
«Це вам не естрада» написана на основі відкритих сторонніх джерел, його журналістських матеріалів та дописів у Філовому телеграм-каналі «ПЛАЙ». Такий підхід він обрав свідомо, аби спростувати стереотип про те, що про українську естраду зараз ніде нічого не знайти. «Знайти насправді можна – було б натхнення і час шукати», – додає він.
Версії появи на світ пісні «Гуцулка Ксеня»
Версія перша
У 1914-му Ярославу Барничу виповнюється вісімнадцять. Після кіцманської гімназії син сільського вчителя вступає не до універу, а до... легіону Українських січових стрільців (УСС).
У вільний від нищення воріженьків час Барнич марить музикою та театром. Керує струнним квартетом «усусів», пише саундтреки до вистав львівського театру «Бесіда» за творами Котляревського та інших українських класиків.
У 1924-му Барнич закінчує Львівський музичний інститут імені Лисенка (той самий, де десять років потому робитиме двіж38 Леонід «Ябцьо» Яблонський). Після навчання повертається до рідного Станіславова (нині – Івано-Франківськ), де викладає музику місцевим тинейджерам. І ненавмисно косплеїть «Лоліту» «Дівчину з ведмедиком» Віктора Домонтовича. Бо закохується у свою ученицю Ксеню Клиновську.
На романтичному вайбі Ярослав Барнич присвячує дівчині пісню. За основу бере гуцульську легенду (про неї – далі), а у звучанні поєднує українську народну мелодику з ритмами у стилі танго. На календарі 1935 рік.
Через різницю у віці між Барничем і Клиновською нічого не вийшло. Два роки потому композитор напише за мотивами «Гуцулки Ксені» мюзикл, якого так і не поставить за
життя. Перед другою радянською окупацією заходу України (1943-1944) він виїде до Німеччини, а свою смерть зустріне у 1967-му в американському Клівленді.
А тепер забудьте про те, що ви щойно прочитали. Бо що як все було не так?
Версія друга
Альтернативний таймлайн, літо 1932-го. Львівський вчитель музики і композитор Роман Савицький гостює у двоюрідної сестри на Станіславівщині. Особливо компанії чоловіка радіє його племінниця, тринадцятирічна Ксенія Бурачинська.
Вечорами товариство грає у «фанти». Тоді Ксеня буцімто загадує дядькові амбітне бажання: «А напиши про мене пісню – і таку, щоб її співала вся Галичина!».
Чи треба уточнювати, що завдання дівчинки Савицький виконав і навіть перевиконав?
Хто справжній автор пісні
Записів про авторство не залишив ні Барнич, ні Савицький. Наразі маємо хіба що версії родичів композиторів, які нібито бачили все на власні очі та мало не стрімили з місця подій.
В одному кутку рингу – Олена Вергановська, племінниця Ярослава Барнича. Це вона пропушила у ЗМІ історію про кохання композитора до Ксенії Клиновської. Вона ж переконувала, що на Романа Савицького «Гуцулку Ксеню» навмисно переписали совєти. Мовляв, таким чином вони залишили за бортом справжнього автора з небажаним «націоналістичним» бекграундом.
В іншому – справжня Ксеня Бурачинська власною персоною. Після 40-х жінка виїхала з родиною до Чикаго, де й розповідала журналістам власну версію написання «Гуцулки...» з Романом Савицьким у головній ролі. Уточнити деталі в Бурачинської не вийде – у 2017-му її не стало.
«Мені це не подобалось, я не хотіла, щоб на мене звертали увагу [...] Мені навіть листи у США присилали, щоб я відмовилась від своїх слів про дядькову пісню. Але я цього не зробила».
Ксеня Бурачинська
«Українська історія жахів»
Сюжет «Гуцулки Ксені» старий, як самі Карпати. Можливо, саме ним свого часу надихався Михайло Коцюбинський, коли писав «Тіні забутих предків».
В епіцентрі пісні – історія кохання між безіменним гуцулом з музичними обдаруваннями та гуцулкою з милозвучним ім’ям.
Гуцулко Ксеню,
Я тобі на трембіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов.
Душа страждає,
Звук трембіти лунає,
А що серце кохає,
Бо гаряче, мов жар.
На жаль, гепіендом ця історія не завершується...
Черемоша били хвилі.
Бігла Ксеня у безсиллі.
На стрімкому впала шпилі.
Сумно вітер завивав.
У 60-х, коли «Гуцулку Ксеню» співатимуть із кожного кутка сестри Байко, радянська цензура прибере з неї трагічну кінцівку. Бо нема чого «гражданам у совєцькому раю на Землі» тужити! Однак примарний (в усіх сенсах) слід від неї все ж залишається між рядків першого куплету:
Темна нічка гори вкрила,
Полонину всю залила,
А в ній постать сніжно-біла,
Гуцул Ксеню в ній впізнав.
Він дивився в очі сині,
Тихо спершись на соснині,
І слова палкі любові
Він до неї промовляв.
От і виходить, що «постать сніжно-біла» – це привид Ксені, з якою гуцул тепер бачиться лише ночами. Українська готика – вона така.
Що з «Гуцулкою...» відбувається сьогодні
Хайп довкола пісні, на відміну від самої Ксені, досі живе.
У 2011-му шлягер переспівав львівський рок-гурт «Мертвий півень». У 2023-му музиканти повернулися на сцену в оновленому складі та досі грають пісню на концертах.
А у 2019-му в український кінопрокат вийшла повнометражна стрічка «Гуцулка Ксеня». Сценарій написано за мотивами мюзиклу Ярослава Барнича. Музичний супровід доручили гурту Dakh Daughters.
І це вже на кажучи про численні (часом цікаві й самобутні) кавери на «Гуцулку Ксеню» в ютубі.
Що об’єднує «Гуцулку Ксеню» з радянським укрпопом та західною поп-музикою
Пісня пішла в люди, ставши прикладом міксу українських традицій та закордонних музичних трендів.
Згодом радянські окупанти заперечуватимуть будь-який вплив «загниваючого Заходу» на нашу поп-музику. Вони, як завжди, брехатимуть. Щоб переконатися у цьому, достатньо послухати «Гуцулку Ксеню». І це за трохи менше, ніж двадцять років до появи української радянської сцени!
У попередніх випусках «Літтреду»
У останніх випусках рубрики ми пропонували уривок із новинки «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя». До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
