Сьогодні в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками та оглядами найновіших українських книжок, історія про тотальне відчуття обманутих сподівань. Це дебютний художній роман ветеранки і драматургині Аліни Сарнацької «С.К.А.М». Він без прикрас показує справжню ціну виживання на фронті та в тилу.
«С.К.А.М» зараз на передпродажі, ви можете оформити передзамовлення на сайті «Видавництва». А перша презентація книги відбудеться на фестивалі «Книжкова країна» 23 квітня о 19:00 в Шатрі подій.
Про що «С.К.А.М»
Уявіть собі книжку про війну, де немає кіношного пафосу, ідеальних супергероїв та чорно-білого світу. Замість цього тут є бруд, чорний гумор, мікропозики і люди, які просто намагаються вижити, коли їхні плани на життя жорстоко «скамлять». «С.К.А.М» Аліни Сарнацької – саме така історія.
Сюжет розгортається довкола трьох дуже різних, але однаково живих героїв. Їх світи існують паралельно – на фронті та в глибокому тилу. Офісна працівниця Аліса раптом опиняється в ролі бойової медикині без жодної медичної освіти. Їй доводиться гуглити підручники, консультуватися з гінекологом по телефону, як збити тиск літнім бійцям, та мріяти хоча б про гарячий душ замість миття вологими серветками.
Костян – піхотинець на передовій. Він носить на собі спорядження на сто тисяч гривень, ховається від ворожих дронів у розбитих селах і злиться на абсурдні накази командування відправити їх у бій посеред білого дня.
Його дружина Лєнка виживає в місті. Вона працює у сумнівному кіоску мікропозик «ЗаразГРОШІ». Там вразливим людям відмовляють або нав’язують кредити. Лєнка відчайдушно шукає гроші на лікування онкохворої матері і відбивається від кримінального боса Аліка. Попри це, Лєнка понад усе мріє поїхати з чоловіком у відпустку на море. Та отримати в подарунок великі золоті сережки.
Чому «С.К.А.М» варто прочитати
«С.К.А.М» захоплює своєю відвертістю та емоційними гойдалками. Ви будете сміятися вголос із абсурдного солдатського побуту. До прикладу, як тиловики списують нестачу сотень трусів на пожежу в бані. Чи як програміст Хазарін філософствує з лопатою в окопі. Або як молоді бійці хочуть стріляти «по-кіношному», над головою і не цілячись. Водночас у вас перехоплюватиме подих від напруги. Особливо під час описів мінометних обстрілів. І відчайдушних спроб героїв зберегти власне життя та людяність.
«С.К.А.М» показує справжню ціну війни, де кожен ризикує втратити не лише майбутнє, а й самого себе. Це блискуча, саркастична і до болю щира історія про тотальне відчуття обманутих сподівань. Про те, що буває, коли ти мріяв про кар’єру в блискучому скляному офісі чи кіношне кохання. А натомість мусиш потайки мити менструальну чашу в розбитому туалеті на 90 чоловіків. Або ховатися від шантажистів.
«С.К.А.М» читається на одному диханні. Він обов’язковий до прочитання, якщо ви шукаєте книгу, яка змусить вас відчути весь спектр емоцій. Від істеричного сміху до клубка в горлі.
Аліна Сарнацька про «С.К.А.М»: «Мені дуже страшно видавати неідеальну книгу»
Аліна Сарнацька – ветеранка, правозахисниця, драматургиня та письменниця. Із березня 2022 до липня 2024 року служила сержанткою ЗСУ. Брала участь у бойових діях на Донеччині. Обіймала посаду старшої бойової медикині роти вогневої підтримки (207-й батальйон 241-ї бригади ТрО). Нагороджена нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За збереження життя» та відзнакою Президента України «За оборону України». Аліна є засновницею волонтерської патронатної служби для поранених «Теплоносії». Донедавна була ведучою програми «[Не] справедливість» на радіо Київ FM. Раніше вела програми «Сувора догана» та «Добровольці» на Громадському радіо.
«Ще у війську мені пропонували співпрацювати кілька видавництв. Я звернулась з першою книжкою до тих, з ким було найпростіше, найлегше працювати. Тоді в мене не було сил і часу на проходження складних процесів. І не шкодую, вони чудові.
Я все життя вчилась писати. Прочитала десятки томів підручників, закінчила два річних курси онлайн. Але з художньою книжкою найважче було наважитись почати і закінчити цей текст. Я перфекціоністка щодо якості тексту. Мені дуже страшно видавати неідеальну книгу. Але я розумію, що не маю п’ятьох років на цю задачу.
Довелось поставити крапку і віддати книжку в редактуру. Для мене це крок в повну невідомість. Я боюсь, сумніваюсь, не вірю в себе. Але нема куди відступати – книга вже в друці».
ЛЄНКА
– Лєна не пий. Не пий, я тобі кажу! Ти ж обіцяла. Лєнка стоїть біля АТБ, на її лівій руці висить поддєльна сумочка Mocchino, яка легенько шатається на довгій золотій цепці. В правій Лєна тримає чекушку коньяку. У Лєни довге біляве волосся з темними коренями і нестійка туш, яка трішки посунулася по лицю вниз. Вдягнена вона в обтисле чорне плаття і туфлі на високих підборах. В її руку з пляшечкою вчепилась Юля. – Не пий. – Юля, одстань, – каже Лєна. Юля має вугільно-чорне волосся і тридцять років, прожитих на окрайку заводського району. Ці обставини добре видно у Юлі на лиці. Вона відпускає Лєнчину руку і сумно дивиться, як та сьорбає з пляшки. Ковток, ще ковток. Стіна позаду Лєнки жовта, в сірих потьоках. Посередині стіни, точно на рівні Юліних очей, синьою фарбою з балончика намальовані корабель з великим парусом, який кудись пливе, і таємничі символи. Юля сумно констатує: – Щас же почнеться. Як завжди. – Та що почнеться? Не нагнітай. Нічо не почнеться. Я щас тихо вип’ю, розслаблю нерви – і спать. Мені зранку до мами. – А шо там? Шо лікар каже, скільки нада занести? – Там, получається, нада вісімдесят тисяч хірургу і двадцять якомусь другому лікарю, – відповідає Лєна. – А нашо другий лікар? Один не може порізать? Це обязатєльно? – Хірург каже, що да. – Нє, ну почекай, а шо другий лікар робе?
Лєнка дістає з сумочки сигарети «Вінстон» і запальничку з фотографією гурту «Курган і Агрегат». Але Лєна не знає, що це гурт «Курган і Агрегат», а думає, це якісь американські рокери. Вона купила запальничку в маленькому магазинчику біля лікарні, коли брала собі хотдог вчора ввечері. Вона хотіла яскраво-жовту запальничку «Біг», бо Лєнці здається, що її трудніше потірять, але в магазинчику були лише такі, з портретом. Цікаво, що загалом Лєнка протягом життя однаково часто губила запальнички яскравих та неяскравих кольорів. Мимо Лєни і Юлі, які стоять біля АТБ, проходять троє підлітків, дівчинка з фіолетовим волоссям і сережкою в носі бачить запальничку в руках у Лєнки і з повагою каже: «О!». Лєнка в цей час намагається підкурити, але вітер здуває вогник, нарешті вона робить затяжку, сідає на кортани, ставить Mocchino на асфальт, цепка голосно гримить, поки падає. Це триває довго, ніби тої цепки кілометри зо два. Лєнка каже: – Не знаю. По моєму, ніхуя вони всі не роблять. Але перший лікар каже, що від того другого лікаря залежить, щоб вона заснула і проснулась. – Ну да, це важно, шоб проснулась. А прикинь, єслі їм двадцятку заплатить? Це, получається, тоді вони її просто усиплять і розбудять, так? Дівчата голосно сміються. Лєнка намагається щось сказать, але не може через приступ сміху. З другої спроби сипить: – А єслі заплатить десять, то тільки усиплять і не розбудять. – Нє, ну це, напевно, дорожче. – У них зарплати маленькі, а жить якось нада. Крутяться.
Вони ще якийсь час сміються, потім Юлька замовкає і тупо дивиться на синій корабель на стіні над головою Лєнки. Вона сідає на кортани зліва від неї і теж спирається на стіну, зітхає, дістає з чорної поясної сумочки айкос, втикає в нього спеціальну сигаретку, затискає кнопку. Айкос робить дж-ж. Юля дивиться на Лєнку збоку. Лєнка їй в ту мить видається молодою, гарною і чимось схожою на акторку театру та кіно Ларису Буркіну, яка грає головну роль у детективному серіалі «Щур». Айкос робить дж-ж-ж-ж – ж-ж-ж-ж, Юля затягується. – А де ти гроші візьмеш? Костян прислав тобі шось? – Прислав 50 тисяч, я їх одразу віддала за крапельниці. Не знаю, Юля, не знаю. Я думала в Натахи знов долгануть, хоч двадцятку, але в неї кицька з третього поверху впала, і вона все віддала за лікування. Я вже навіть думала на онліфанс піти, знаєш? – І шо, підеш? – затамувавши подих, запитує Юля. – Та нє, ти шо. Я ж з Костяном, що б там не було. До кінця. Ти ж знаєш. – Та знаю, – з легким сумом видихає Юля. – До кінця. А та Натаха, канєшно, тоже странна. Взяла розтринькала гроші. – Ну-у, кицьку шкода, – каже Лєнка і випускає клуб диму з рота. – То нада, значить, металеві сітки на вікна ставить, а не тисячі гривень викидать. Гроші, які нада твоїй мамі на операцію. – Це да. Тут ти права. Кстаті, там в чаті пишуть, що в Натахи за тиждень днюха. Що дарить будем? – Та ти шо, їй не треба нічого дарить. Там же така трагедія! Ти не знаєш? – робить Юля круглі очі. – Яка? – Ти рік з нею на підмінах і досі не знаєш? Всі вже знають. По всім місті, – Юля задоволено дивиться на Лєнку, бо та не знає, яка трагедія сталась у Натахи, а вона, тобто Юля, все про всіх знає.
– Та яка? Яка? – роздратовано питає Лєнка. – В неї хлопець повісився, прямо на її день народження, прикинь. – Який у-у-ужас! – Лєнка на емоціях смикається, розвертається до Юлі і ледве не пада на асфальт. – Так, прямо у них в квартирі. І вона після того не святкує. – Можна понять людину, канєшно. – Можна понять. – Можна понять. – Да-а-а-а-а… Дівчата мовчать. Лєнка робить ще два ковтки з пляшки і передає її Юльці. Мимо них по вулиці їде жовта маршрутка, на ній написано: «Хочеш казково відпочити в Туреччині?». Лєнка бачить у вікні маршрутки волохатого пуделя. Він сидить на руках у товстої жінки в синій спортивній вельветовій кофті. Пудель зверхньо дивиться Лєнці прямо в очі і всім своїм виглядом показує, що вже не раз бував в Туреччині і скоро знову туди поїде. Лєнці несамовито хочеться успіху в житті. – А Костян вчора сказав, що у відпустці повезе мене на море, – каже Лєнка. – Ого! – вигукує Юля і всім тілом трошки напружується від гострого почуття заздрості. – За кордон! – добиває Лєнка. – А коли в нього відпустка? – робить хитрий хід досвідчена в стосунках з військовими Юлька. В неї було два військових: один протягом місяця, а другий – пів року. – Оце не знаю, – визнає Лєнка неточність попереднього повідомлення. Вона тушить сигарету об асфальт і засовує назад в пачку, бо їй лінь вставать до смітника. – Але точно-точно скоро! Бо він цього року ще не брав. – Можуть і не дать, – розслабляється Юля. – В мене в куми таке було. Кум обіцяв-обіцяв, так і не приїхав. Даже на день народження дитини не приїхав. То вона подала на розлучення. – Можна її понять, канєшно. – Можна її понять. – Да-а-а-а-а-а. – Ти розстроїлась? Лєнка, ти чого? Ти ж сильна! Ти міцна! – Анітрохи я не розстроїлась. Я сильна. Я міцна, – каже Лєнка непереконливо.
