«Реальність під ударом: завмерти, тікати чи боротись?». Саме такою була фокусна тема цьогорічної міжнародної конференції Львівського медіафоруму LMF 2026. Понад 700 гостей із 35 країн, дві паралельні дискусійні секції, понад 20 сесій і 80 спікерів, про які не написав хіба лінивий. Та, окрім цього, LMF традиційно зібрав неймовірну і строкату спільноту журналістів, редакторів, дослідників, творців та партнерів. І це те, за що я люблю його особливо. Чи не тому, як тільки організатори почали виокремлювати культурну програму, ми з медіа «Львівська Пошта» стали її партнерами. Символічно, що я ділюся репортажем про культурну і вечірню програму саме в День журналіста.
Коли світ руйнується, дуже легко втратити ґрунт під ногами. А наляканою та самотньою людиною найпростіше маніпулювати. Проте в нас є надійний захист – наша культура. Сьогодні вона є не лише безпечним прихистком від тривог, а й потужною зброєю опору. Для українців гуртуватися і триматися за своє коріння в найтемніші часи – це вже інстинкт. Війна, яка мала б нас зламати, навпаки, розбудила шалену творчу енергію. Саме вона дає сили жити далі, знаходити себе в новій реальності та об’єднувати навколо цього інших.
Це відчуття і лягло в основу культурної програми цьогорічного LMF. Організатори створили особливий простір, де гості могли відчути підтримку і просто заземлитися через поезію, мистецтво, музику та відверті розмови. Бо, як дуже влучно підмітила філософиня Лене Андерсен: люди неминуче стають нещасними, якщо поруч із ними немає інших людей.
Споглядання болю. Виставка як простір емпатії
У залі, де минали перерви на каву, обід і точились жваві розмови медійників з усього світу, розмістили виставку «Reality Under Attack: Flight, Freeze, or Fight?». Вона спонукала замислитись про те, як ми бачимо, проживаємо і запам’ятовуємо війну. Однією з найемоційніших робіт стало напозір розмірене відео Яреми Малащука та Романа Хімея «Ви не маєте цього бачити». На екранах в абсолютній тиші солодко сплять українські діти. Ті самі, яких примусово вивезли до росії, і яких, на щастя, вдалося повернути додому. Коли дивишся на їхні безтурботні обличчя, згадуєш своїх і те, скільки разів спостерігала за їх мирним сном. Від цього перехоплює подих, бо це відео – насамперед болючий доказ страшного воєнного злочину.
Неподалік на великому екрані демонструють відеопроєкт «Земля» Олексія Сая та Юрія Грузінова, створений із записів нагрудних камер наших захисників. Тут немає сцен боїв чи відкритого насилля. Але він дозволяє стати пліч-о-пліч із військовим. Спочатку ви відчуваєте важкість і ритм його кроків, далі завмираєте під час пауз і разом із ним напружено вдивляєтеся вдалечінь. Навпроти екрану стоять диванчики і столи, за якими можна попрацювати. Я теж намагалась це зробити, але погляд мимоволі раз за разом ковзав з екрану ноутбука на «Землю». І виборсуватись з тої реальності, щоб повернутись в цю, було щоразу важче. Медіафорум став першим місцем, де українці змогли побачити цю роботу після великої прем’єри на Венеційській бієнале.
Фінальним акордом експозиції стала яскрава неонова вивіска Олексія Сая «Змінись або помри». Оформлена як звичайна вулична реклама, вона несе жорсткий і правдивий меседж для всього світу. Старого життя більше немає, і нам усім доведеться докорінно змінитися, щоб просто рухатися далі. Ця робота стояла в наступному залі, де тривали події світоглядного потоку Frankly Spoken про виклики для медіа та демократії у глобальному контексті. І той червоний блимаючи напис змушував залипати на ньому з десяток разів не тільки мене.
Цей мистецький блок був створений у співпраці з Jam Factory Art Center. Програмна директорка інституції, кураторка виставки та культурна менеджерка Ілона Демченко так пояснює їхній задум:
«Для Jam Factory Art Center участь у Львівському медіафорумі природна. Ми добре відчуваємо, наскільки важливою сьогодні є культурна дипломатія й розмова про війну мовою мистецтва. Цього року ми запропонували експозицію з трьох робіт. Вони показують не фронтову «картинку бою», а те, як війна входить у дитячу кімнату, ландшафт і мову публічних меседжів. Ми свідомо зробили виставку дуже зрозумілою для медіапрофесіоналів з України та світу. Ці роботи працюють як візуальна есеїстика про «сцени» війни й етику погляду. Для багатьох учасників форуму це стало можливістю побачити, як художники протиставляють війні інші способи бачити. Повільність замість breaking news, крихкість замість видовища, рефлексію замість інформаційного шуму. Під час форуму ми отримували зворотний зв’язок. Люди говорили, що ці роботи болючі, але дуже потрібні. Що в такому форматі вони по-новому відчули тему викрадення дітей чи присутності війни в ландшафті. Дехто повертався до інсталяції кілька разів протягом дня. З нашого досвіду, саме такі форми мистецтва найкраще працюють у подібних сеттингах. Вони напряму взаємодіють із реальністю війни, але не відтворюють її як спектакль. І дають професійній аудиторії медіафоруму те, чого часто бракує в щоденній роботі з новинами. А саме простір для емпатії, уповільнення й осмислення того, що ми бачимо і що, можливо, «не мали б бачити», але мусимо про це знати».
Вілла «Ломниця». Ідентичність, пам’ять і історія про дукач
На вечір-відкриття Львівський медіафорум запросив нас у місце, яке є втіленням віднайденої ідентичності – історичну віллу «Ломниця». Споруджена у 1910-1911 роках архітектором Каролем Турковським у стилі романтичного історизму, вона височить на схилі в оточенні історичного парку. Тут досі збереглися забіжні сходи з точеними балясинами, старовинна столярка з латунною фурнітурою та старі печі – автентика, яку не знищили ремонти радянських часів.
Відновленням вілли, яка виставлена на продаж, опікується ініціатива «Спадщина.UA». Її засновниця та кураторка проєкту Ганна Гаврилів ділиться несподіваним відкриттям про те, як Медіафорум допоміг віллі віднайти своє нове покликання:
«Охочих купити віллу завжди було багато, але інвесторів зупиняло одне питання: чим саме вона має стати, щоб жити і працювати? Ми кілька років ламали голову над тим, як найкраще її використовувати. Усе стало на свої місця буквально кілька тижнів тому, і за це ми безмежно вдячні Львівському медіафоруму. Того травневого вечора вілла прийняла понад 300 гостей. Для розуміння: від самого свого заснування вона ніколи не бачила стільки людей одночасно, адже раніше туди приходило максимум 25 осіб. Це було щось неймовірне! Вілла світилася теплими вогнями, наповнена розмовами щасливих людей. Я стояла трохи осторонь, спостерігала за цим життям і раптом чітко усвідомила: ось воно. Ідеальне покликання «Ломниці» – бути простором для таких особливих подій».
На цей вечір організатори мали до гостей невелике прохання: принести із собою якусь річ, яка є важливою частинкою їхньої ідентичності і важлива для них. Нехай не публічно, а в приватних розмовах, але ці предмети розкрили неймовірно глибокі, а часом дуже болючі історії, якими зараз живуть учасники форуму.
Від розповіді білоруської журналістки й активістки Аліни Рудіної, з якою я познайомилась на медіафорумі кілька років тому, мені перехопило подих. Вона вдягнула на цей вечір свою особливу прикрасу – дукач. Це був подарунок на майбутнє весілля від коханого Антона Долинського – львів’янина, який пішов на фронт добровольцем. Але замість весілля прикрасу Аліні судилось вдягнути на похорон нареченого – Антон загинув у серпні 2024 року.
«Раніше я б сказала, що я білоруська журналістка, зараз точнішим буде формулювання «білоруська екстремістка», як мене називають. Цей дукач Антон подарував мені як на весілля... Він із бірюзою, тому я й вишиванку шукала з блакитними кольорами, аби пасувало. А ще маю на пальці кільце з білоруською літерою «ў», яке мені передали з Білорусі і яке я дуже часто ношу. Отак і склався мій образ із того найважливішого, що є зі мною сьогодні», – каже Аліна білоруською мовою, якою говорить принципово.
Кілька днів тому, 3 червня – в день народження Аліни – Антону Долинському мало б виповнитись 41 рік. Вони мали б відзначати спільне свято, але тепер ця дата стала ще одним нагадуванням про найцінніше, що відбирає війна. Проте пам’ять про любов продовжує жити – у спогадах, особливих речах, як подарований коханим дукач, і боротьбі за справедливість. Зараз Аліна бореться за те, щоб іноземні захисники України могли отримувати звання «Герой України», і збирає для цього підписи під петицією (підтримайте її будь ласка).
Етно-рейв на старовинній віллі
Музика того вечора теж стала особливим способом об’єднатися та знайти своїх. На старовинній віллі спочатку грали записи «Братів Гадюкіних». А потім розгорівся цілий український етно-рейв. Традиційні мелодії Полісся та Центральної України, під які танцювали наші предки, від гурту «ДваТри» доповнювало електронне звучання від саундпродюсера Віталія Симоненка. Вони почали співпрацювати завдяки проєкту CMYK. Це незалежний лейбл і музична спільнота, яка гуртує різних митців.
Виступ на подвір’ї «Ломниці» показав, як швидко музика стирає кордони між нами. Українські і закордонні гості форуму не стояли перед ритмами «Метелиці», «Зачепихи», «Довбешки». Танцювали всі, іноземці швидко підхопили рухи українських народних танців. Тож задум музикантів і організаторів медіафоруму спрацював. Цей виступ об’єднав медійників, дав можливість перевести подих і підспівувати разом.
Учасники гурту «ДваТри» розповідають:
«Ми зібралися для спільного музикування у 2023 році. Не маємо якоїсь унікальної історії створення, я б сказала, що це, швидше, було неминуче: люди, які цікавляться традиційною культурою і вміють грати на інструментах, рано чи пізно зберуться це робити разом. Значна частина нашого репертуару з Наддніпрянщини, та справжній наш «краш-регіон» у світі традиційно-музичного виконавства – це Полісся. Ми беремо записи з архівів і стараємось відтворювати цю музику максимально наближено до того, як вона звучала раніше. Зараз, на жаль, можна знайти хіба залишки інструментального виконавства у селах, традиція відмирає. Саме тому ми й займаємось цим, аби органічно та природно зберегти тяглість автентичного виконання в сучасних реаліях. У програмі, яку презентували на форумі, ми керувалися саме регіональним різноманіттям».
Саундпродюсер Віталій Симоненко теж залишився під великим враженням від вечора:
«На віллі мені дуже сподобалося. Неочікувано, що серед таких будинків може бути щось таке старовинне і красиве. І люди виглядали дуже приємними. Післясмак такий, що було дуже мало – я б із радістю побув іще. Завжди хочеться повертатися. Львів для мене – як рідний дід, до якого хочеться прийти в гості і просто посидіти з ним. Там око відпочиває скрізь. Часто мрію про Львів».
На сцені Віталій згадував італійського журналіста Джанмарко Дель Ре. Після вторгнення він почав вести блог про український музичний андеграунд. Самотужки зібрав колосальну кількість інформації про наших музикантів і робить для української музики чимало. Навесні цього року вийшла третя книга Джанмарко «Ukrainian Field Notes: Sound, Music & Voices From Ukraine After the Full-Scale Invasion». І думається мені, що нам, його українським колегам, треба брати приклад.
KIVSH: дім, який ми співтворимо
15 травня, у другий день LMF, на вечірній програмі нас гостили в креативному просторі KIVSH. Ця зустріч, як і в попередні роки, за атмосферою нагадувала лампову домашню вечірку. Що й не дивно, бо концептом вечора стала тема дому, який нас живить, формує і дає змогу просто бути собою.
Музичну частину в KIVSH творив український поет і музикант Григорій Семенчук. У першому сеті він переплітав сучасну електроніку з архівними записами Львівського радіо минулого сторіччя. Це були уривки акторських читань поезії Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Євгена Плужника, Миколи Вінграновського.
Другим сетом від Гриця став SkovoRemix – його переосмислення SKOVORODANCE, в якому класичні тексти Григорія Сковороди перетворилися на драйвові регі-треки. Творцями альбому стали Сергій Жадан, Юрій Гуржи і понад 35 музикантів. А 12 артистів із 8 країн створили на ці композиції власні танцювальні ремікси.
Команда KIVSH запропонувала насичену мистецьку частину. В межах поп-ап маркету можна було роздивитися і придбати українську графіку від майстерні Shozadruk, живопис від Stavnykovych Art. Надихнутись і поповнити свою колекцію крафтом і малою скульптурою від шоуруму Bahattia Concept. В подарунок гості медіафоруму отримали кураторську екскурсію виставкою «After, not Yet». Вона досліджує дуже болючий і знайомий багатьом із нас стан відкладеного життя.
СЕО простору KIVSH Катерина Ковалюк розповідає, чому такі події необхідні як учасникам, так і організаторам:
«Львівський медіафорум – наш резидент. Від самого початку ми створювали KIVSH як місце, де творчі люди можуть зустрічатися, обмінюватися ідеями та підсилювати одне одного. Тому такі події – це повернення до нашого найпершого задуму. Але зараз до нашої місії додалося ще дещо важливе: ми хочемо бути тим простором, який дає креативній спільноті сили та імпульс працювати далі, незважаючи на всі нинішні виклики та постійні шторми. І цей форум допоміг втілити це на всі 100%. Завдяки поп-апу та виставці ми могли влаштувати зустріч потужної медійної спільноти із нашими українськими графіками, митцями та крафтярами. Це переросло в нові корисні знайомства, понад те, на місці народилося кілька крутих ідей для нових проєктів. Звісно, це був ще й хороший спосіб підтримати авторів фінансово: гості придбали кілька десятків робіт – графіку, крафтові речі та малу скульптуру. Для нас це найкраще втілення того, заради чого ми зараз працюємо. Ми дуже любимо медіафорум, це один із найактивніших партнерів, з яким разом розбудовуємо міцну спільноту».
Культурна дипломатія і неформальні зв’язки
Окрім мистецьких вражень вечірня програма LMF є фундаментом для пошуку союзників по всьому світу і налагодження контактів. Щороку перевіряю на собі – працює. Особливо на таємній локації, якою цього року знову став регіональний хаб академії Суспільного. Для гостей провели вже традиційну екскурсію: показали музей телерадіомовлення, розповіли про актуальні проєкти та пустили у «святая святих» – архів медіатеки. Там зберігаються десятки тисяч годин унікальних теле- і радіозаписів від 1950-х років до сучасності, які команда продовжує дбайливо оцифровувати та зберігати для історії.
Менеджер академії Суспільного у Львові Василь Мицько пояснює, чому звичайні відверті розмови на вечірках іноді важать не менше за офіційні виступи:
«Наші гості – це впливові медійники, які формують думку своїх громадян і можуть впливати на свої уряди, допомагаючи Україні. Цього разу в нас на екскурсіях були представники трьох континентів: Європи, Азії та Африки. Окремі екскурсії ми провели для делегацій з Норвегії, Тайваню та африканських країн. Я щиро вірю, що неформальне спілкування дуже сильно впливає на підтримку нашої країни у цей складний час. Адже саме на таких заключних вечірках можна відверто ставити одне одному навіть не зовсім зручні запитання. І коли між собою так спілкуються інтелектуальні люди, патріоти своїх країн, це дає великі результати».
Іноземним колегам було надзвичайно цікаво дізнатися, як українські медіа виживають і працюють в умовах повномасштабної війни. З делегацією з Тайваню, яка цікавилась всім до деталей, влаштували окремі ґрунтовні обговорення, тож тепер вони планують майбутню співпрацю з нашими редакціями.
Також команда Суспільного поділилася новим досвідом запуску мережі гіперлокальних журналістів. Ось як Василь пояснює суть цієї ідеї:
«Ми нарешті майже завершили набір на посади гіперлокальних журналістів. Це люди, які не приходять щодня на роботу в офіс чи ньюзрум. Вони живуть безпосередньо у своїх громадах та районах і висвітлюють події прямо звідти. Ці журналісти повністю натреновані, мають необхідний технічний набір і можуть миттєво знімати, писати чи робити включення з місця подій. Завдяки цьому ми отримуємо дуже швидкий доступ до інформації. Цим нашим практичним досвідом ми також з радістю поділилися з професійними медійниками на вечірці».
Більше, ніж нетворкінг. Як культура стала нашою опорою
Культура на цьогорічному Львівському медіафорумі точно не була звичайною декорацією чи розважальною паузою між серйозними дискусіями. Вона стала рятівним острівцем, де можна було видихнути, скинути напругу і нагадати собі, що життя триває попри все.
Координаторка українських медіапартнерств LMF Дара Франко пояснює задум культурної і вечірньої програми так:
«Цьогоріч культурна програма не була просто додатком до конференції – це був повноцінний простір для спільних переживань та рефлексій. Ми свідомо переплітали сучасне мистецтво, музику та історичну пам'ять із тими складними темами, про які говорили на дискусіях: війною, відповідальністю та нашим досвідом. Нам було надзвичайно важливо показати українську культуру живою, сучасною і здатною говорити про найболючіше. І з відгуків бачимо, що це дійсно спрацювало: для багатьох гостей саме ця частина форуму стала найемоційнішою. Вона допомогла їм набагато краще зрозуміти наш контекст і створила відчуття справжньої спільноти, яке виходить далеко за межі звичайного професійного нетворкінгу».
І, думається мені, саме такі миті єдності стають фундаментом, який неможливо зруйнувати. А це надважливо в часи війни, суспільного напруження, незворотних змін і боротьби за існування. Відверта розмова про дукач загиблого коханого, драйвовий етно-рейв на старовинній віллі чи спільні роздуми над мистецтвом разом доводять просту істину. Коли ми втрачаємо ґрунт під ногами, то завжди можемо знайти нову опору – одне в одному та в нашій культурі.
Фото: Юрій Комар, Настя Телікова, Марічка Ільїна.
