Це історія про силу духу, стійкість та незламність воїна-«азовця». Це історія про віру, надію та любов родини. Це історія про справжнє диво! Журналістика знайомить з неймовірно світлими людьми. Сьогодні це історія про сім’ю Шандро з Маріуполя, яка тепер проживає у Львові. Міцну та люблячу родину.
Восени 2023-го я вперше побачила дитячі малюнки хлопчика Кості з Маріуполя. Саме тоді вперше про сім’ю Шандро, яка чекає на тата-чоловіка-сина «азовця» з полону, мені розповіла знана львівська художниця Наталія Павлюк. Мисткиня була авторкою і кураторкою виставки дитячих малюнків «Портрет нації» в артцентрі «Дзиґа».
Серед 250 робіт були й малюнки школяра Кості Шандро. Хлопчик малював і чекав на тата-«азовця» з полону… Костя, його мама та дідусь виходили у Львові на акції-нагадування про полонених «азовців»…
Восени 2024-го художниця Наталія Павлюк у «Дзизі» відкриває виставку дитячих малюнків «Дім». Серед 265 робіт є й малюнки 9-річного Кості Шандро. Малював він і свої мрії – куди вони з татом поїдуть, коли він повернеться з полону…
Знайомлюся з Костею – хлопчиком із красивими і добрими очима! Знайомлюсь із його мамою – Юлею Шандро. Надзвичайної сили і витримки жінка!
Вона радіє, що син малює, малює свої мрії, є учасником такої потужної виставки. Жінка щиро вірить, що чоловік повернеться з полону і родина знову буде разом. «Все буде добре – обов’язково дочекаєтеся! Сил, надії та віри вам», – зичу мамі та синові. І щиро вірю, що так і буде.
І диво сталося – родина Шандро дочекалася! 885 днів – саме стільки «азовець» Олександр Шандро був у полоні після виходу з «Азовсталі» у травні 2022-го.
18 жовтня 2024-го – тепер щасливий день для родини з Маріуполя – Олександр Шандро на волі! Нарешті така довгоочікувана зустріч, обійми, сльози радості. Традиційно, як і для всіх звільнених з полону, тепер реабілітація воїна…
На персональній виставці Наталії Павлюк «Трійця» 3 грудня мама Юля, син Костя і дідусь Олександр аж світяться від щастя. Вірили й дочекалися – це справжнє диво, радість і щастя!
Згодом зустрічаємося з Юлею та Олександром і записуємо інтерв’ю для «Львівської Пошти». Співрозмовники комунікабельні та позитивні люди. Вони 16 років у шлюбі. 36-річна Юля родом із Криму, 38-річний Олександр – із Маріуполя.
У лютому 2022-го він пішов служити в «Азов», опинився на «Азовсталі», бої, пекло. Із травня 2022-го до жовтня 2024-го – полон. Воїн не зламався, вистояв, вижив і повернувся.
Юля із сином та батьком чоловіка виїхали з Маріуполя в травні 2022-го. Чого не раніше? Чекали на Олександра. У Маріуполі навесні загинула мама Олександра. Цю страшну новину він дізнався, коли перебував на «Азовсталі»…
«Оскар» (це позивний Олександра) розповідає, що 18 жовтня 2024-го – тепер третій його день народження.
Радісно, що цього року Різдво світла і любляча родина Шандро святкуватиме разом, – і це справжнє диво!
«Щасливі, що ми нарешті разом! Нам комфортно у Львові»
Олександре, дякую за захист України, за вашу хоробрість та незламність! Юліє, повага вам за вашу віру та стійкість! Як вам Львів? Чи комфортно вам у місті? Ви жили в російськомовному Маріуполі, але у вас обох прекрасна українська!
Олександр Шандро: Мені дуже подобається Львів. Зокрема цінно, що збережені пам’ятки архітектури. Мені подобаються люди у Львові. Я не вперше тут. Ще в 2015-му разом із дружиною відпочивав у Трускавці. До Львова приїздили на екскурсію. Нам сподобалося.
Надворі 2024-й, і наша сім’я тепер у Львові. Після повернення з полону (а вже минуло два місяці) я не очікував на таку сильну підтримку, увагу та повагу від людей. Дякую! Щасливий, що з сім’єю ми нарешті разом! Нам комфортно у Львові.
Дякую, що мою українську оцінили добре. Народ, який себе поважає, має знати свою історію, знати і шанувати свою мову, мати свої цінності.
Юля Шандро: Стараюся грамотно спілкуватися українською.Львів мені дуже подобається. Сюди ми із сином Костею та нашим дідусем приїхали у серпні 2022-го. Відтоді тут мешкаємо.
9-річний син є учнем четвертого класу однієї з львівських шкіл. Я зараз працюю в центрі «ЯМаріуполь. Львів» із дітьми. В Маріуполі працювала на заводі імені Ілліча, який під час повномасштабного вторгнення став одним із бункерів.
Ми виїхали з Маріуполя в травні 2022-го. Спочатку поїхали в Крим, я кримчанка. Чому не виїздили з міста раніше? Чекали на Олександра.
Виїжджаючи з Маріуполя на власному авто, ми ще проходили фільтрацію. Три доби чекали в черзі. Богу дякувати, виїхали з міста. І це притім, що чоловік був у «Азові».
Свого часу в нас із чоловіком була мрія, щоб син спілкувався українською. Де ж, як не у Львові, це вийде найкраще! Щаслива, що нарешті ми всі разом тут! Нам комфортно у Львові. Дякую львів’янам, що прихистили нас маріупольців.
885 днів ви чекали на чоловіка з полону, Костя – на батька. Ви, Костя та дідусь виходили у Львові на акції-нагадування про полонених «азовців». Що додавало сил жити, вистояти?
Юля Шандро: Насамперед син, віра і надія, що чоловік повернеться з полону. Що чоловік вистоїть у полоні. Що ми його обов’язково дочекаємося. Було непросто, але ми впоралися.
Ми вірили, надіялися і дочекалися! Ми з чоловіком все завжди робили разом. У нас така родина, що ми одне одного підтримуємо.
Дідусеві також було непросто – Олександр єдиний син. Я сама трималася й підтримувала сина та дідуся. Ми впоралися. Молитва творить дива! Ми щовечора вдома молилися.
Коли вперше усі разом зустрілися після звільнення чоловіка з полону, обійнялися, як і мріяли. У мене було полегшення на душі – вільний! Мрія нашої родини здійснилася, чого зичу й іншим сім’ям, які чекають на рідних з полону.
«Із 25 лютого 2022-го я в «Азові». Мій позивний «Оскар»
Олександре, відколи ви в «Азові»? І чому саме «Азов»?
Олександр Шандро: Від початку повномасштабного вторгнення. За фахом я інженер-електрик, закінчив Донецький національний технічний університет. Згодом повернувся до рідного Маріуполя. У той час не пов’язував себе із силовими структурами чи військом.
Перед початком повномасштабного вторгнення працював у IT-компанії. Коли розпочалася велика війна, вирішив стати на захист України. На той момент дружина досить спокійно поставилася до мого рішення. У нас вся родина проукраїнська.
Юля Шандро: Згодом, коли ми із сином та батьками чоловіка сиділи в підвалі у Маріуполі, бо постійно були прильоти, я не раз себе картала. Так, для чоловіка, громадянина, його рішення стати на захист України є гідним вчинком. Для мене, як дружини і мами, це було дуже важко. Особливо знаючи про ситуацію на «Азовсталі»…
Олександр Шандро: Мене ніхто не мобілізовував – я сам зголосився. Прийшов спочатку в один військкомат, згодом у другий. Мене покликали в «Азов». Згодом я опинився на базі «Азову». Ось так із 25 лютого 2022-го я в «Азові».
Спочатку днів з десять був водієм. Коли спалили базу «Азову», ми перебазувалися в один із освітніх закладів. Далі позиції, відтак «Азовсталь». 18 травня 2022-го – день мого виходу в полон.
Мій позивний «Оскар». Чому? В мене була перша собака – німецька вівчарка «Оскар». Коли я потрапив у «Азов», спитали про позивний. Я замислився, згадав про «Оскара», ось так і став «Оскаром». Це вже на все життя.
Коли йшли на позиції, страху не було. Працювала артилерія, було чути вибухи, а страху не було. Хлопці казали, що в мене нема інстинкту самозбереження… В полоні також страху не було. Не зламався, вистояв, вижив і повернувся до рідних.
«Родина завжди була моїм ангелом-охоронцем»
Що додавало віри та сил вистояти, коли ви перебували навесні 2022-го в облозі на «Азовсталі»?
Олександр Шандро: Ми розуміли, що перебуваємо в оточенні. Сил вистояти додавала насамперед родина! Для мене сім’я – це основне і найцінніше в житті. Так було, є і буде. Ми з дружиною разом уже 16 років. Ми, бійці «Азову», розуміли, що стоїмо на захисті України і мусимо гідно вистояти. Вистояли!
На жаль, багато моїх побратимів загинули на «Азовсталі». Світла їм пам’ять. Коли ми перебували в одному з бункерів, із 8 на 9 травня окупанти вчергове скинули на нас КАБ.
Епіцентр вибуху був поруч з тією кімнатою, де я перебував. Загинули наші побратими… Я дивом уцілів. Це як другий мій день народження. І вибухи поряд були не раз – я вцілів.
Знаю, що мої рідні завжди за мене молилися, я це відчував, за що їм вдячний. Родина завжди була моїм ангелом-охоронцем.
22 березня в Маріуполі загинула моя мама – світла їй пам’ять. Був обстріл. Перебуваючи на «Азовсталі», я дізнався про це лише через місяць. Маму похоронили на нашому подвір’ї.
Коли був на «Азовсталі», в тамтешній госпіталь приходив провідати хлопців, приносив їм їжу, воду. Там було щось страшне, ліків бракувало, багато поранених, із ампутованими кінцівками… Шана й повага медикам за допомогу воїнам, за старання, за роботу на межі. Це безцінно!
«29 місяців полону. Вистояв, не зламався, вижив»
Якою була ваша реакція на рішення командування про вихід у полон в травні 2022-го?
Олександр Шандро: Це наказ командування «Азову», а я накази виконую. Ми розуміли, що деблокади вже не буде. 16 травня нас про це повідомили.
П’ять днів тривав вихід із «Азовсталі». 18 травня 2022-го – день мого виходу в полон. А 18 жовтня 2024-го – день мого звільнення з полону. Це як третій мій день народження.
Спочатку нас, 3200 осіб, привезли в сумнозвісну Оленівку. Два місяці я перебував там. Нас допитували ДНРівці та російські феесбешники. За п’ять днів до вибуху мене перевезли в донецьку прокуратуру. Там допит тривав до восьми годин. Згодом я опинився в сумнозвісному донецькому СІЗО. Це було пекло…
Слава Богу, що це пекло закінчилося. Вистояв, вижив. У донецькому СІЗО в камері нас було 25 і лише 10 залізних ліжок.
В Оленівці я втратив побратима, який на «Азовсталі» витягував мене з-під завалів… Світла йому пам’ять. Його тіло згодом повернули. Він похований у Запоріжжі.
Загалом я провів у полоні 29 місяців. Два місяці, як уже казав, у Оленівці, 11 місяців – у донецькому СІЗО, 10 місяців – у Горлівці. Опісля був російський Таганрог, пробув там п’ять місяців. Відтак – СІЗО в Пермі…
Під час кожного переміщення із зони на зону нам казали, що нас везуть на обмін. Так психологічно з нас знущалися. Вистояв, не зламався, вижив. Повернувся в Україну і тепер разом із родиною!
«Моя мрія здійснилася, я жив цією мрією»
А що давало сил не зламатися всі ці 29 місяців у полоні? Чи важко адаптуватися до цивільного життя після полону?
Олександр Шандро: Віри та сил у полоні додавала моя сім’я. Як і на «Азовсталі», я відчував, що рідні моляться за мене. Так і було, як розповідають тепер.
Я дуже хотів повернутися до найрідніших і був упевнений, що вони мене дочекаються. Вірили й дочекалися. Це таке щастя для нас усіх!
Я дуже хвилювався, щоби мене дочекався тато. Як я вже казав, він у Маріуполі втратив дружину, а я – маму. Вони все життя жили у злагоді, любили й поважали одне одного.
Для мене батько і мама були прикладом міцної сім’ї. Коли мама загинула, для тата це була дуже велика втрата. Дуже. Те, що я потрапив у полон, було ще одним ударом для батька.
Знаю тепер, що дружина і син Костя його підтримували. Це так цінно! Я хвилювався, щоб мене дочекалися син і дружина. Дочекалися!
Зараз проходжу реабілітацію. Після полону турбує спина, сон ніяк не можу стабілізувати, вагу поступово набираю.
До повномасштабної війни важив 96 кілограмів. Після донецького СІЗО моя вага сягала 55 кілограмів. Тепер важу 73 кілограми.
Перший місяць після полону було важко, так, наче з гір зійшов, як абориген… Коли ти 2,5 року постійно в камері і все в сірих тонах, а тут такий контраст, кольори, смаки, запахи… Потрібен, звісно, час на адаптацію.
Думаю, найкраща психологічна реабілітація – це підтримка й тепло люблячої родини. Дякую за це моїм найріднішим. Наша перша зустріч після мого звільнення – це емоції на все життя! Це була така радість, щасливі обійми. Моя мрія здійснилася, я жив цією мрією.
«Акції-нагадування про полонених «азовців» украй важливі!»
Поки ви перебували в полоні, син, дружина і ваш батько виходили на акції-нагадування про полонених «азовців». Переконана, що такі акції по всій Україні є вкрай важливими. Недарма кажуть «хто стукає, тому відчиняють».
Олександр Шандро: Саме так. Ці акції-нагадування дуже важливі. І їх потрібно проводити до звільнення всіх «азовців», усіх полонених воїнів та цивільних. Молодці родини, які виходили.
Тепер після свого звільнення і я ходжу на акції-нагадування про полонених «азовців» і у Львові, і в Києві. Аналогічно роблять інші звільнені «азовці».
Забувати про це не можна. Це дуже важливо для родин полонених. Це важливо, щоб наша влада не розслаблялася і боролася за звільнення полонених.
Юля Шандро: Акції-нагадування про полонених «азовців» украй важливі! Дякую всім небайдужим львів’янам, які виходять на них, підтримують родини полонених.
У Львові з 2022-го ми завжди виходили втрьох – я, Костя і наш дідусь. Ми знайомі з родинами полонених «азовців». Такі акції важливі задля підтримки родин полонених.
Це і нагадування владі, що таких сімей в Україні ще дуже багато. Це нагадування і для інших країн світу, що в Україні триває війна, що гинуть люди, що є полонені воїни і цивільні.
Син знав, що тато на війні. Я розповіла Кості, що тато в полоні, що росіяни його не відпускають, що він не може ні подзвонити, ні написати нам. Костя дуже тримався. Тримався не по-дитячому.
Щовечора ми передивлялися відео з татом, де вони бавилися, сміялися. Костя дуже сумував за ним. Я казала синові, що тато його любить, але нам потрібно зачекати, і він обов’язково повернеться з полону. Я так радію, що Костя дочекався тата, що ми всі разом дочекалися!
«Син Костя вже два роки малює. Намалював листівку татові до Різдва»
Костя чудово малює. Як писала «Львівська Пошта», він є учасником двох дитячих виставок малюнків у «Дзизі» – «Дім» у 2024-му та «Портрет нації» у 2023-му, де кураторкою була знана львівська художниця Наталія Павлюк. Певна, що це заняття дало вашому синові внутрішню силу. Як на мене, мисткиня для Кості як ангел-охоронець!
Юля Шандро: Це правда. Дуже дякуємо Наталії Павлюк! Ми познайомилися з нею в центрі «ЯМаріуполь. Львів», куди вона прийшла малювати з дітьми. Ми розповіли, що наш тато був на «Азовсталі», що він у полоні. Спочатку Костя не хотів малювати, але пані Наталя поступово знайшла підхід до нього.
Відтоді крок за кроком Костя змінювався, почав малювати. Вже два роки малює. Радіємо, що познайомилися з пані Наталею та її донькою Юстиною.
Син усі роботи, які малює, віддає на виставки. Радіємо, що малюнки Кості були не лише на виставках у Львові, а й за кордоном, зокрема в США.
Коли обміняли побратима чоловіка, він нам зателефонував і розповів, що в чоловіка є мрія повезти сина в Париж та в «Диснейленд». Коли я Кості про це розповідала, син намалював це. То так гарно, коли син малював мрії. Тепер Костя намалював листівку татові до Різдва.
Олександр Шандро: Щиро радію, що син малює, старається, йому це подобається. Костя молодець, творча дитина. Повернувшись із полону, я був приємно вражений, що син малює.
Дякую Наталії Павлюк, що надихає сина на малювання, що йому подобається цей процес. Син іще ходить на карате та плавання, йому це також подобається.
«Я живий і що в Україні родина поряд! Це справжнє диво і щастя»
Чи були якісь внутрішні передчуття, що чоловік невдовзі повернеться з полону?
Юля Шандро: Були. Коли відбувся обмін полонених у вересні 2024-го, мені за два дні до того приснилися папуги. Я випускала їх із клітки. Напередодні обміну чоловіка мені знову снилися такі гарні папуги. Кажу: «Чи можна й мені мого папугу?». А мені у відповідь: «Беріть, ось ваш папуга!». І я таки забрала свого папугу в сні. 18 жовтня 2024-го – день звільнення Олександра з полону.
Олександре, кому ви хочете подякувати за своє звільнення, за те, що позаду страшні випробування?
Олександр Шандро: Це сукупність процесів, це залучення багатьох. Зокрема, велика лепта моєї родини, що виходилана акції-нагадування про полонених «азовців». Не мовчали, а стукали.
Подяка дружині, синові та батьку. Подяка всім людям, які виходили на такі акції в Україні. Звісно, це праця українських спецслужб, команди «Азову», інших держав.
Я стовідсотково знаю, що з України нікуди не поїду. Що працюватиму на користь держави і робитиму все, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася. Головне, що я живий і що в Україні родина поряд! Це справжнє диво і щастя.
«Я вірю в перемогу України. Сила та міць українських воїнів на полі бою дуже важливі»
Ви вірите в перемогу України? Що для вас буде перемогою?
Олександр Шандро: Так, я вірю в перемогу України. Втім перемога за будь-яку ціну нам також не потрібна. Сила та міць українських воїнів на полі бою дуже важливі. Допомога союзників також дуже важлива. Думаю, що перемовини відбудуться. Час покаже, що і як буде.
Важливо, щоб українські чоловіки були свідомі, розуміли, що за їхніми плечима стоять родини і діти, що свою сім’ю та свою державу потрібно захищати.
Юля Шандро: Звісно, я вірю в перемогу України. Вірю, що наш Крим буде вільний і що ми з родиною поїдемо туди.
