У оновленій виставковій залі Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького (вул. Чернеча Гора, 1) відкрили виставку, на яку надихнув Остап Лозинський – «Крихкіші за скло». Вона триватиме до 26 травня, її можна оглянути щоденно з 10:00 по 17:00, окрім понеділків та вівторків. Саме про неї сьогодні розповідає «Львівська Пошта».
Експозиція побудована на експонатах із найчисельнішої колекції народної ікони на склі, зібраної митцем, колекціонером і дослідником Остапом Лозинським і приурочена до другої річниці його смерті. Окрім ікон, на стінах зали розміщені інформаційні картки про виникнення традиції малювання цих образів, розповіді Остапа про купівлю, створення і колекціонування ікон, спогади його батька. Куратор проєкту, мистецтвознавець та іконописець, керівник відділу науково-освітньої та виставкової роботи музею Роман Зілінко провів нам екскурсію виставкою. Як найближчий друг Остапа розповів про народження цієї колекції, надзвичайну працю товариша, його першу ікону на склі та відродження традиції її створення.
Щоб побачити фоторепортаж з виставки, догортайте до кінця статті
Від задуму до виставки
Ця виставка вустами Остапа розповідає нам про ікону на склі. На жаль, він сам уже не може цього зробити (Остап Лозинський помер 6 січня 2022 року внаслідок ускладнення хвороби, йому було 38 років). Знаю дуже багато колекціонерів, але він був напрочуд працездатним, встиг за неповні десять років зібрати таку велику колекцію, яку дуже любив, послідовно і серйозно до ставився до цього. За життя Остап організовував багато різних виставок, використовував окремі роботи в різних проєктах, але ніколи не проговорював виставку своєї збірки. Коли він помер, виявилося, що залишив по собі дуже багато різної роботи. Був художником, малював, тож маємо масу матеріалу, яким мусимо ділитися.
Невдовзі по його відході ми – друзі, колеги, родина – почали обговорювати, як цілісно опрацювати його колекцію, представити її. Перед смертю Остап планував перейти на роботу до Шевченківського гаю, тож із місцем проведення він нам трохи підказав. Я почав тут працювати, обдумувати цю ідею з адміністрацією музею, директором Михайлом Закопцем. Вирішили відкрити виставковий сезон із виставки колекції Остапа Лозинського, вшанувати його пам’ять і почати роботу в цьому оновленому виставковому просторі.
Багато говорили про колекцію з батьком Остапа Тарасом Лозинським (він був іконописцем і колекціонером, співзасновником Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, помер 8 березня 2023 року). Ця виставка була важливою для нього особисто і для родини. Тішився, що син продовжував його справу і всіляко заохочував, щоби ця виставка відбулася. Остап збирав усі ікони на склі, які потрапляли йому до рук, незалежно від їхнього стану. Потім сам їх реставрував, почасти помагали друзі-реставратори. А те, чого не встиг зробити, доробляв батько, хоч уже й був у досить важкому стані.
Про колекцію
Загалом на виставці представлені 130 робіт: 107 ікон на склі з колекції Остапа, до неї умовно зараховуємо й зібрані його батьками – Тарасом і Роксоляною Лозинськими. Хоч це й окрема збірка, з нею росли Остап і його сестра Устина, саме з неї почалося це захоплення народною іконою на склі. Тарас кохався в народному мистецтві Гуцульщини, але саме ікони послідовно не колекціонував. Міг би мати їх більше, трохи повимінював на гуцульську, покутську кераміку, на якій зосередився.
А ось Остап останні 10 років життя зосереджувався на іконі на склі. Почав із малювання, відродження, слідування традиції. Наступним кроком стало збирання цих ікон. Якщо в 1950 – 1980-х роках їх ще можна було надибати по селах довкола Косова, Коломиї, Верховини, то уже в 2010-х це було винятком, бо вони розійшлися по приватних колекціях. Щось осіло в збирачів старожитностей, антикварів. Остап вишукував ті ікони через другі-треті руки, послідовно збирав, скуповував. Щось до колекції потрапляло геть випадково, а за чимось довго полював, прицінювався. На виставці є декілька доволі цінних ікон – і старовинних датованих, і з дому Петра Шекерика-Дониківа (гуцульський громадський і політичний діяч, етнограф, письменник, самоврядовець, учасник визвольних змагань). Отримати такі для кожного колекціонера – певний подвиг.
Найбільша з приватних
Остапова колекція є найбільшою з наявних приватних колекцій ікон на склі покутської, галицької, гуцульської, буковинської традицій. Вона варта того, щоб її показували, досліджували. Дослідниця Оксана Романів-Тріска по різних збірках нарахувала до 500 збережених ікон на склі. З них у колекціях Коломийського музею, Національного музею і Музею етнографії до 200 робіт, ще майже 300 в приватних збірках. Понад 100 ікон в Остаповій колекції, близько 100 було в Івана Гречка – 67 він подарував музею УКУ, решта залишилася в родині.
Остап не дуже в тому признавався, але, думаю, трохи намагався змагатися зі старшим Гречком – патріарх колекціонерства був для нього взірцем, гуру. На виставці «Як Іван Гречко красу шукав» був представлений відеозапис частини Остапової розмови з Гречком про ікону на склі: як той збирав свою колекцію, звідки що привозив. Робив її для проєкту «Пуцлі». У тій бесіді Остап хвалиться Гречку: «Знаєте, тепер у мене колекція не менша, ніж у вас». Останній на той час вже не мав тих амбіцій, перестав колекціонувати ікони наприкінці 1980-х років (останню купив у 1989 році біля Чернятина на Івано-Франківщині).
«Пуцлі»
Остап намагався працювати з іконою на склі різнобічно: як колекціонер, музейник, дослідник, практикуючий художник, який намагався відтворювати ікони. Як сучасний художник популяризував і говорив про ікону на склі через мистецькі проєкти. В 2017 році Остап вирішив втілити проєкт «Пуцлі» про розбиті, знищені ікони. Тут є кілька тем. Можна це дослівно розуміти як показ понищених речей, можна – як крихкість традиції, тобто як легко такі речі відходять, втрачаються і перестають існувати. Також Остапа цікавив суто етнографічний, антропологічний момент: що робили з тими битими іконами. Саме від Гречка він дізнався, що їх закопували в землю – ховали, наче мерців.
Коли я почав думати, як назвати виставку Остапової колекції, то не міг викинути з голови цю тему битих образів. Бо, попри всю крихкість, вони залишились, а людей, які їх малювали, збирали, досліджували, вже нема з нами. Саме Остапові «Пуцлі» надихнули мене на назву «Крихкіші за скло», бо він теж про це багато думав і говорив.
Перша Остапова ікона
Остап колись признався: «Складно сказати, коли мистецтво прийшло в моє життя. Радше в моє життя поступово входило «немистецтво». Він виховувався батьками в оточенні першорядних творів мистецтва, які були вдома, про які батько захопливо говорив. Діти росли в цьому і розуміли це. Остап змалечку малював, однак це було органічно для Тараса, бо він і сам так надихнувся іконами на склі, що почав їх творити. Син бачив, що робить батько, і пробував собі. Він просто не мав шансу вирости інакшим – з дитинства до смерті тим і займався.
На виставці представлений фрагмент незакінченого дитячого малюнка тушшю на склі, там видно навіть спробу розпису. Тут зображене розп’яття з Богородицею і святим Миколаєм та святий Ілля на колісниці. Остап Лозинський намалював це в чотири роки, а віднайшов уже в дорослому віці, коли переглядав речі з батькової колекції. Тарас зберіг роботу, підклеївши її до звороту однієї зі старих ікон. Мені дуже залежало на тому, щоби показати це на виставці як логічний початок історії.
Інші роботи
До експозиції ввійшло декілька ікон на дереві, але вони належать до тої самої традиції. Ми хотіли показати, що майстри, які малювали на склі, практикували це й на дошках. Такі роботи менш крихкі, та їх теж збереглося небагато. Вони кіптявіли, старіли, і їх виносили з хат. Досліджуємо це не один рік, але насправді не так багато знаємо.
Також представлені ікони на папері: літографії та олеодруки (кольоровий друк картин, намальованих олією) кінця ХІХ століття. Вони були взірцями для художників, які малювали ікони на склі. Наприклад, можете побачити ікону Богородиці Лежайської і поруч – літографію з майстерні в Сілезії. Згодом вони витіснили ікони на склі, бо з розвитком технології олеодруку стали доступнішими, дешевшими. Далі з’явилися колоровані фотографії, на яких святі були «як живі», і людям то більше пасувало…
Окрім експозиції
У межах виставки відбуватиметься чимало всього. Зараз опрацьовуємо супровідну програму. Готуємо кураторські екскурсії, майстерки, лекції дослідників ікони на склі та іконопису, презентації видань, до яких були причетні Остап і Тарас Лозинські. Думаю, приблизно за тиждень оприлюднимо її в соцмережах музею. Також робимо каталог, уже визначилися з форматом.
Це готовий виставковий продукт, його набагато простіше повністю спакувати, повезти і показати, аніж робити спочатку. Якби були можливості продовження життя таких проєктів, дофінансування їх державою, мистецькими фондами, це дуже допомогло б нам як країні та культурним людям. Можна було б показати й за кордоном. Бо в нас це небезпечно, організація будь-якої виставки – великий ризик, ніхто з нас не є цілком убезпечений від обстрілів.
Передавання традиції малювання ікон на склі
Творче малярство на склі почало розвиватися з 1930-х років через захоплення народною іконою на склі. Свій внесок у нього зробили Ярослава Музика, Олена Кульчицька, Марґіт Сельська, Микола Андрущенко, Олекса Шатківський. Наприкінці 1980-х років про народні ікони почали більше говорити, свої колекції в музеях виставляли Гречко і Лемик. Прокотилася хвиля відродження, пошуку національного, народного коріння, багато митців почали малювати на склі, вторуючи народним майстрам: той же Тарас Лозинський, Оксана Андрущенко, Оленка Турянська. В Тернополі моя мама займалась іконою на склі. Але це з’являлося і згасало спорадично.
Остап хотів максимально популяризувати цю тему, організовувати майстерки для дітей, молоді, всіх охочих. Перші проводив у Національному музеї в 2008 і 2009 роках. Придумав методологію, як малювати відносно швидко, щоби за годину-дві дитина могла зробити ікону на склі та забрати її додому. Його мрією було, аби хтось на Покутті, Гуцульщині зацікавився народною іконою на склі аж так, щоб ця традиція там відродилася і жила. Певною мірою так і було, але системним явищем це не стало.
Про своє малярство на склі Остап Лозинський казав, що це радше місія, аніж творчість, оскільки там дуже мало від нього особисто. Це більше шана традиції, щоб вона жила далі.
Що буде з колекцією
Остапова колекція є у власності родини. Одній людині дуже важко утримувати це. Опікуватися культурою, пам’ятками і своєю спадщиною мусить держава. Питання до нас – людей культури, міської та державної влади: як створити умови, щоб ці приватні колекції в певний момент перейшли у державні музейні збірки? Потрібні надійні фондосховища, депозитарії, де такі приватні колекції можуть зберігатися в належних умовах. Маємо придумати, як їх можна виставляти, показувати, опрацьовувати й опублікувати. Впевнений, що за належних умов більшість приватних колекцій перейдуть до державних музеїв. Багато хто з колекціонерів передав би свої збірки, якби знав, що ці експонати не припадатимуть порохом, що їх не уражатиме грибок і що по них не бігатимуть миші.
У середовищі колекціонерів була ідея створення музею приватних колекцій. На жаль, цього не встигли зробити ні Іван Гречко, ні Тарас Лозинський, ні Остап Лозинський. Тепер ця справа або ж створення якоїсь альтернативи залежить від нас. Наприклад, було б дуже добре якісь етнографічні колекції зібрати довкола нашого львівського скансену, зробити такий музей на цій території. Остап в останні роки життя також думав про такий великий етнографічний музей, де були б представлені приватні й державні колекції.
Марічка Ільїна
