«Щиро вірю, що наші душі мають своє призначення»

На 39-ому році життя перестало битися серце іконописця Остапа Лозинського – дослідника, колекціонера і куратора мистецьких проєктів

фото: Іра Середа
Чи не в кожній львівській, українській домівці зараз тривають останні приготування до Різдва… Але цей святвечір вкарбується у пам'ять непоправною втратою людини, яка чи не найбільше любила це свято і дарувала його близьким і навіть незнайомцям. Сьогодні відійшов у вічність іконописець Остап Лозинський… Його життя обірвалось на 39-ому році через ускладнення від коронавірусу. Поховають митця 9 січня.
Остап Лозинський був надзвичайною, світлою, Божою людиною. Дослідник, великий знавець і колекціонер українського мистецтва, майстер іконопису, куратор безлічі мистецьких проєктів, кохався в українській культурі… Він творив нові ікони – сучасні, авторські, незвичні, – які несуть глибокий філософський зміст і, водночас, сповнені світлом, людським теплом, щирістю. Популяризував наше, українське у світі, був учасником багатьох виставок у Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, США… Зробив величезний вклад у дослідження і збереження спадку Євгена Лисика, Олени Кульчицької, Олекси Шатківського, Романа і Маґріт Сельських та інших.
Освіту здобув у відділі розпису коледжу ім. І. Труша та на кафедрі монументального живопису Львівської національної академії мистецтв. Закінчив аспірантуру Інституту народознавства НАН України із дослідженням «Творчість майстра ікон празникового ряду із Сколе в контексті локальних іконописних осередків Галичини кінця XVI — початку XVII століть». Був стипендіатом міністра культури та культурної спадщини Польщі Gaude Polonia із проєктом «Проблематика цілісного ведення музейного проєкту: від ідеї до практичної реалізації». Очолював Львівську міську громадську організацію «Асоціація музеїв та галерей», викладав «Основи композиції» в іконописній школі Радруж Українського Католицького Університету. Понад десять років пропрацював у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького, був там завідувачем сектору виставково-експозиційної роботи. Мріяв очолити цю інституцію, дати їй нове дихання, майбутнє і знав, що для цього робити, адже втілив там чимало мистецьких проєктів. Подавався на конкурс, і, хоч не здобув перемоги, вірив у світле майбутнє музею.
«Коли я подавався на посаду очільника музею, то на конкурсі заакцентував на важливості оцифрувати збірки, аби вони стали у відкритому доступі. І, власне, комісія, яка ухвалювала рішення, робила мені закиди, мовляв, зараз немає такої змоги. Це страшно дорого, – говорив Остап Лозинський у інтерв’ю The Ukrainians Media. – Чесно, хотілося плакати. Ця система сама себе оновлює, туди вклинитися з новими ідеями важко. Але це питання часу. Все буде добре. Наші фонди і збірки надзвичайно цікаві. Єдине – ми не вміємо зацікавити ними європейців».
У 2021 році Остап доклався до багатьох величних проєктів – саме він був співкуратором великої виставки «50 історій скансену», присвяченої 50-літтю Музею народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького. А ще співавтором та упорядником мистецького альбому «Євген Лисик. Графіка», зробив для видання фото і дизайн. Він зробив величезний вклад у проєкт «Ковчег Україна». Важко перелічити усе, що робив чи до чого був залучений – простіше було б написати, до чого не був…
У вересні в галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart, засновником якої він був, Остап Лозинський показав свою останню персональну виставку De Anima – проєкт-роздум про душу. «Ми всі її маємо. Ми всі про неї говоримо, роздумуємо але так насправді нічого не знаємо… Коли і звідки вона появляється? Куди відлітає, скільки важить? В цьому проєкті я намагався роздумувати над цими питаннями, – пояснював тоді автор. – Звісно відповідей я не маю, як виглядає душа я не знаю, але щиро вірю, що наші душі мають своє призначення, і в нашому земному житті маємо, попри всі трактування і різнопрочитання, зробити все, щоб наша ДУША могла летіти вверх».
Він був душею мистецької спільноти Львова. Гуртував довкола себе щирих, справжніх, небайдужих, талановитих і красивих душею – таких же, як він сам. Збирав всіх у своїй майстерні і помешканні на вулиці Лисенка. Наступна зустріч мала б відбутися 8 січня, як і щороку – з вертепами, колядками, віншуваннями, багатим столом і п’янкими трунками… Не відбудеться… Товариші гірко жартують, що тільки Остап міг зібрати їх на Різдво з такого приводу. Але він все ж він разом із ще одинадцятьма митцями таки приготував «дванадцять різдвяних страв» для усіх нас, як співзасновник проєкту «Від Романа до Йордана». Виставку представлено у «Світі кави» і вона, як і свята, триватиме до Водохреща, 19 січня. Одна з робіт у експозиції – Остапова. Ось що він сам говорив про неї: «Пампух – то, певно, один із найсмачніших та найважчих в приготуванні смаколиків, які ми робимо на Різдво. У нашій родині тісто для пампухів місять дві години у повній тиші, додають до нього ром, усі продукти добирають із надзвичайною ретельністю. Начиняємо пампухи тільки варенням із рожі – інших начинок не сприймаємо. А сам процес смаження пампухів – то магія! І коли вони виходять із білою смужкою на «животику», то радощам немає меж. Ну а ласувати ними і встигнути з’їсти останній – то вже зовсім інша історія».
Гірко і боляче. Надто рано. Спи спокійно, Остапе… Ми пам’ятатимемо. Як і твою із друзями Майданівську шопку, яка в той час була символом Різдва, дому, а потім стала сховком, захищеним закритим місцем і в якій розливали «коктейлі Молотова»…

Спогади друзів, товаришів і близьких людей Остапа Лозинського

Іванка Крип’якевич-Димид, іконописиця:
– Хочу відповісти на численні питання, що ж трапилось. Остап відлетів пів першої ночі 6 січня, на Святвечір до Неба. Він просто заснув, не мучився... Вчора, 5 січня, о 12.00 ми бачилися і розмовляли. Четвертий поверх, палата номер 3. Остап не був в реанімації і не був на ШВЛ. Він збирався малювати ікону Андрея, тому просив мене роздобути йому мощівник, бо мав один волос з голови святого:«Я так намалюю його всього в чорному, з хрестом в руках і той волос там прикріплю... Я чемний і лікуюся... Мені просто треба відпочити. Якби ти знала, яку я книжку зробив. Все буде добре, Іванцю!».
Можливо, це був омікрон. Остап лежав від Миколая в Лікарні швидкої допомоги, нікому нічого не казав. Позавчора його перевезли в Центр легеневого здоров'я. Він був в добрих руках. Лікарі зробили все, що в людських силах... Тепер ми маємо Остапця відплакати, відспівати, відмолити.
Зараз друзі вже майже знайшли достойне для цього місце. Панахида розпочнеться щойно 8 січня. Очікуємо приїзду друзів з Голландії, Франції і Польщі. Похорон 9 січня. Сумний Святий Вечір в 2022 році...

Соломія Чубай, співачка, художниця:
– Вчора тобі дзвонила, а ти вперше не взяв трубку і не віддзвонив... А на свят вечір тебе вже не стало. Дякую, що цей рік минув з тобою у спілкуванні. Ти надихав і підтримував. Ти кохався в українському мистецтві і світився, коли говорив про Українське і на який рівень його можна підняти. Ми завжди з тобою сміялись і дуріли, але водночас говорили про високі та глибокі речі. Ти мене підтримував з Олексою. Мені бракуватиме такого співрозмовника і друга, а Україні бракуватиме геніального митця.
8 січня ми мали разом колядувати в «На Різдво до Гаю», ми це разом з тобою придумали, а потім піти до тебе додому на спільну коляду. Коляда буде вже без тебе, знаю, що ти точно посміхатимешся нам з небес. Прощавай, мій геніальний друже. Тепер і ти для мене станеш апостолом. Люблю.

Павло Гудімов, галерист, колекціонер:
– Яка велика втрата. Сьогодні від нас пішов Остап Лозинський. Він був двигуном і інтелектуальним центром. Які виставки і книжки він робив! Скільки знав і щедро ділився з нами. Співчуваю родині і нам всім.

Валентина Клименко, мистецтвознавиця:
– Світ ще поменшав і збіднів. Помер львівський художник, колекціонер, іконописець Остап Лозинський. З яким я так хотіла познайомитися, цього року збиралася до Львова, і вже ніколи... Мені дуже імпонували його сучасні ікони, його різдвяні проєкти, його мистецька зовнішність, робота в проєкті "Ковчег", виставки, каталоги. І його Різдво, яке він навколо себе творив, а ми могли це бачити з медіа чи Фейсбуку, було таким особливим, усвідомленим, прекрасним. Мені здавалося, що він робить те, що любить, і не зраджує себе. В цьому симбіозі народжуються нові прекрасні поля і речі. Мені здавалося, що він набирає сили як публічна фігура, художник, куратор, входить у розквіт. І раптом помирає – у 38 років, напередодні Різдва. Хтозна, може янголи вихопили його з цього світу як щось найцінніше, що треба рятувати... Щоб він там колядував. Як дивно буває: тужиш за людиною, яку ніколи не знав особисто. Але хіба це не доводить, що для душ немає меж?

Вікторія Гринчишин, співзасновниця центру Анни Київської у Франції:
– Остап Лозинський не помер. Він завжди буде з нами. У його любові до нашої землі, до нашої культури, да наших людей, до нашої природи. Він буде поруч у молитвах до його ікон. І у спогадах про те, як він збирав нас на Різдво. Його перехід у інший вимір – це як послання всім нам. Як ми живемо? Для чого? Для кого? Як ми тратимо відміряний нам час? А він є відміряним. На жаль ми не змогли зробити те, що хотіли дорогий Остапе! Пробач! Напевне великому Богові саме на Різдво була потрібна твоя безмежна душа і твій безмежний талант до всього чого торкалася твоя рука і твій розум. Ми будемо любити тебе завжди. Бо ми знаємо, що ти всіх нас любив. Ти був справді великим українцем. Великим мистцем. Великою людиною. Великим львів’янином. На жаль, ти став безсмертним сьогодні.

Марія Женчук, косметологиня, подруга:
– Остапчику, то тільки ти міг вибрати собі такий день. Дякую тобі друже за всесвіт, який ти творив довкола себе! Дякую тобі за Покрову і Миколая, що ти для мене намалював! Завдяки тобі я полюбила вишиванки, ти завжди радив, яку купувати!
Остапе, ти зараз мав би зваблювати нас усіх приготуванням смачних наїдків: драглів, паштету пампухів і тихенько кликати на коляду! Ми завжди чекали того Різдва як діти, вибирали найкращі сорочки, коралі і хустки .. Остапчику, найкращі коляди я чула лише у тебе … Сам пан у злоті … Ти залишишся в серці кожного, хто тебе знав, або хоча б чув!

Андрій Водичев, режисер, актор театру ім. Л. Курбаса:
– Відійшов у вічність Остап Лозинський, художник, іконописець, видавець, дослідник, друг… Світла пам‘ять світлій Людині! 38 років... все єство відмовляється вірити…
Він здавна був глядачем наших вистав.. Навіть зустрілися на фестивалі в Керчі, коли йому було ледь за 20… А він згодом захоплено розповідав про містику звучання наших ірмосів у найстарішому понтійському Храмі Іоана Предтечі.. 
Вдячний йому за останні два роки, спільну роботу над «Ковчегом», за його мудрість і всепрощення слабкодухості деяких «кормчих»; за терпимість до болю і несправедливість системи, коли він був готовий очолити й змінити Музей; за його унікальні виставки, артбуки українського мистецтва, іконопис, за останній його авторський фоліант «Ковчег», за останню смс з привітаннями із Миколаєм і подарунком, який не встиг донести, бо домовились побачитись сьогодні перед Різдвом…
Тепер будеш малювати своїх Святих з натури, лукаво посміхатися і всепрощати наші дурощі тут на Землі. Лети, Друже!

Олеся Драшкаба, художниця:
– Остап Лозинський, ну як так? Сиджу якраз на кухні під твоєю іконою Різдва на склі і плачу. Світла тобі пам’ять, світла людино! Такий радісний, такий красивий, завжди готовий допомогти. Глибокий знавець української культури, дослідник, прекрасний митець. Його вклад в осмислення сучасної ікони глобальний… Дуже-дуже велика втрата!

Анастасія Василик, дизайнерка:
– Боже, дякую за дар життя і творчий лет Остапа Дозинського. Дякую за його вільне бачення і відчуття, дякую за його думки, ідеї, якими він жив, ділився, творив... Хочу так багато ще сказати, але... Дякую за твою працю, любов до рідного, талант – дякую за все... В пам’яті залишаться твої фантастичні роботи. Особливо вдячна за останній твій подарунок – ікона на шклі «Різдво». Символічно на Різдво... Лети до світла і любові… Вічна Пам’ять… Співчуття родині, друзям, Львову, митцям, українцям…

Дзвенислава Новаківська, фахівчиня і тренерка з візуального сторітеллінгу, презентацій та комунікацій змін:
– Велика втрата української культури. Коли півроку тому я задумалась про спробу неакадемічного святкування ювілею прадіда, то перший до кого я пішла був саме Остап Лозинський. Бо його динаміка і дивовижне вузлування традицій та інновацій додавали львівському простору і українській культурі живильної енергії розвитку. Дякуючи його порадам і підтримці я взагалі змогла повірити, що можу зробити щось альтернативне – так народився «Новаківський space».
Остап і Діана Клочко є хресними батьками проєкту. Але сьогодні проєкт осиротів. Як і багато інших проєктів. Не стало митця, культурного діяча та іконописця. А для мене друга. Спочивай Остапе. Дякую за величні і динамічні масштабні культурні простори, зіткані тобою.

Ілля Патієвич, дизайнер:
– Пам’ять про великих людей, житиме вічно! Остап Лозинський, ти був саме такою великою людиною. Та я і далі не хочу вірити, що так сталось… Пам’ятаю тебе з раннього дитинства, завжди усміхнений, завжди відкритий до людей. Я любив дізнаватись про мистецтво з твоєї подачі, особливо я полюбив Українське народне мистецтво. В мене дуже багато спогадів з тобою, і я просто не знаю як їх всіх об‘єднати в цьому пості. Ми завжди тебе пам’ятатимемо, ти зробив великий вклад для мистецтва і людей. Ти з душею малював святих і Бога. Тепер ти з ними і дивишся на нас. Твої картини, ікони і дитячі роки по сусідству нагадуватимуть нам про тебе. Щиро сумуємо.

отець Олесь Август Чумаков, священик УГКЦ, публіцист:
– Ні, рік фатальних втрат – рік 2021 не закінчився. Хвилину тому надійшла звістка, яку прийняти не дам ради. У Вічний Вирій до Бога по нагороду пішов один з Велетів Української культури – митець, іконописець, мистецтвознавець і людина надзвичайної духовності, душевної щедрості, доброзичливості... Не вірю, не хочу вірити, не можна так... Але Господь покликав його на Святвечір до Небесного Дому: нехай навіть його смерть буде позначена Великим Святом.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8027 / 1.72MB / SQL:{query_count}