Вчора у Львові шосту Лекцію Незалежності на території Меморіалу Героїв Небесної Сотні прочитав 25-річний письменник і ветеран Артур Дронь. Традицію цих зустрічей Інститут стратегії культури за підтримки Львівської міської ради започаткував у 2021 році. Відтоді лекції Незалежності про минуле і майбутнє країни проголошували Тарас Лютий, Галина Крук, Юрко Вовкогон, Віталій Портников та Оксана Забужко.
Як повідомила очільниця ІСК Юлія Хомчин зовсім скоро тексти усіх шести зустрічей вийдуть окремою двомовною книжкою за підтримки міської програми «Відповідальність бути». А поки медіа «Львівська Пошта» публікує повний текст Лекції Незалежності Артура Дроня – три з половиною щирі історії про втрати, стійкість і наш спільний вибір, який визначає завтрашній день.
Три з половиною історії про вибір
Розпочну одразу із зізнання й скажу, що коли Інститут стратегії культури запросив підготувати цьогорічну Лекцію Незалежності, то це стало для мене дійсно випробуванням. Ніколи не мав справи з лекціями й не знаю, як це робиться, але, зрештою, подумав: чого ми потребуємо напередодні ще однієї річниці відновлення Незалежності?
Та потребуємо зупинитись, вдихнути-видихнути і просто щиро поговорити. Не знаю, чи потребуємо лекції в класичному її розумінні, але щира розмова не завадить нам точно. Тому хай ця зустріч буде радше розмовою. Я не розповім чогось дуже нового – якраз навпаки, маю намір пригадати те, що ми й так знаємо. Але скажу те, що дійсно маю на думці останнім часом і за що сам переживаю.
А маю на думці те, що все в нас погано. Великі національні свята – це дні, коли ми зазвичай нагадуємо собі, які молодці, що можемо їх святкувати. Що до чергового Дня Незалежності зберегли Незалежність. Що в ще один День Державного Прапора можемо вільно під тим прапором стояти.
І це є спільна заслуга, а найперше і найбільше – заслуга нашого війська. Тому це правильно – нагадувати собі про власну стійкість і пишатися нею. Але загалом, якщо дивитися тверезо і критично, я би розпочав ці важливі дні з того, що визнав: усе в нас дуже погано. Усім нам дуже важко.
В українців є національний мем, вислів «цей рік був важким». Ми це чуємо в кожному новорічному зверненні кожного президента та й, будьмо відверті, самі одне одному кажемо. У часи повномасштабної війни, коли роки за визначенням найважчі, з’явився ще один вислів, тепер спрямований у майбутнє, – «ця зима буде важкою». Зима в нас тепер може бути або «важкою», або «дуже важкою», або «такою важкою, що ніхто й не уявляє».
І це ми зараз говоримо собі в тиловому Львові, під вечірнім серпневим сонечком. Навантаження слова «важко» чи «страшно» стає в рази сильнішим у Харкові, Миколаєві чи Херсоні. А найважчим – на лінії розмежування, коли стосується наших солдатів. Солдатське бліндажне «важко» все-таки не до порівняння із львівським цивільним «важко». І все ж таки все це правда. Все одно важко практично всім. Як спільнота ми знову в тому періоді своєї історії, коли нам найважче.
Тут одразу маю визнати, що слово «важко» не до кінця пояснює те, що я маю на увазі. Бо коли кажу «всім нам важко», то таке враження, ніби трохи лукавлю, бо насправді ж якраз не всім. Декому дуже кайфово живеться у своєму ілюзорному, далекому від війни світі, й давно вже не в голові те, що ми всі можемо опинитися під окупацією.
Нині зранку я був на німецько-українському літературному фестивалі, який проводив літературні читання в Шевченківському гаю. Там був, зокрема, письменник і військовослужбовець Артем Чех, який ділився враженнями від приїзду до Львова два тижні тому. Він провів дві ночі в готелі практично на площі Ринок і зробив для себе відкриття, що в центрі Львова немає ніякої комендантської години. Бо центр Львова не спить, а всю ніч тусить. Ми це розуміємо й самі, але все-таки ми живемо в цьому місті постійно, й інколи корисно побачити його очима людей, які приїжджають із Києва відпочити від щонічних бомбардувань і думають, що потрапили в іншу країну, яка постійно щось святкує і відривається. Власне про оцей вислів «дві України» йшла мова: доречно чи недоречно його вживати, говорячи про те, наскільки частина суспільства абстрагується від спільної війни. Ну, можна це називати двома Українами, можна говорити про свідому й несвідому частину суспільства, можна про адекватних чи неадекватних. Суть залишається тією ж: хтось активно включений у справу нашого виживання, а хтось існує якось собі окремо. І от для нас як суспільства така роз’єднаність, така прірва, яка все більшає, – це теж складова того, що я називаю «нам зараз важко». Нам важко побачити, як ми можемо співіснувати далі. П’ятий рік триває повномасштабна війна. В армії немає механізму демобілізації військових, і багато людей на війні вже довгими роками без видимої перспективи повернутися додому. Водночас у тилу перебуває декілька мільйонів військовозобов’язаних, які поповнювати лави ЗСУ масово не поспішають. Регулярні масовані обстріли руснею наших міст продовжуються, і щодня ми читаємо в новинах про десятки загиблих у Києві, Харкові та інших близьких до фронту містах.
Інколи стається таке, що приносить жах по-особливому. Як тоді, коли під завалами знаходять тіла дітей. Чи коли один приліт у Львові забрав життя майже цілої родини Базилевичів. Чи коли ракета влетіла в будинок багатодітної сім’ї в Радушному біля Кривого Рогу й убила шістьох людей, три покоління родини Воронових. Данило Воронов, який захищає нас у лавах ЗСУ, в один день втратив батьків, сестер, братів і півторарічного сина…
Все, завдяки чому ми з вами живі, – Збройні Сили України. Кожен українець їм завдячує життям щодня, а особливу вдячність ми, звичайно, проявляємо в такі найважливіші дні для держави, як День Незалежності. Сьогодні, в День Державного Прапора, місто стало синьо-жовтим, повсюди стяги: на будівлях, громадському транспорті, будинках.
Але наше місто розпочало ці святкові дні з того, що на наших вулицях позавчора вночі у тиловому Львові цивільний чоловік вбив військового цих Збройних Сил. І це вже втретє в нашому місті. Сьогодні прапори і сторіз про День прапора та вдячність військовим, але позавчора військового вбивають тут просто на вулиці.
А ще паралельно з усім цим наші журналісти-розслідувачі та антикорупційні органи ще й розкривають схеми розкрадання коштів у дуже високих владних колах на мільйони і мільярди. А ще у наш простір все більше повертається російська мова, все більше людей живуть у своєму уявному світі, де не розділяють відповідальності за наше спільне виживання.
Словом, так, рік був важким. Наступний, певне, буде ще важчим. Інколи ситуація видається настільки непроглядно темною, що складно повірити в якесь світле майбутнє. В те, що зможемо пройти крізь весь цей хаос і спромогтися побачити добрі часи. Бо йдеться не лише про те, щоб вижити комусь особисто, а про те, щоб пройти ці часи як спільнота.
Зберегти спільнотність, встояти як держава, пронести далі власну незалежність. Вистояти у війні, забезпечити якесь її справедливе завершення, не перегризти одне одного, зберегти хоч якісь залишки справедливості в тому суспільстві, передати щось краще нашим дітям, як би то банально не звучало.
Особисто в мене часто виникають такі моменти сумніву, ледь не розпачу і питань про те, чи дійсно попереду в нас ще буде щось хороше. Чи дійсно ми зможемо вибороти собі нормальне майбутнє. Для цього має статися хіба щось неможливе.
Тому в сьогоднішній розмові я хочу, щоб ми разом подумали про декілька моментів нашої недавньої історії, коли ситуація вже була безвихідною і майбутнє здавалося неможливим, але українці як спільнота проходили через це і таки встояли. Щоб ми озирнулися на власне минуле і побачили, що безвихідних ситуацій у ньому було багато.
І навіть коли здавалося, що втрачено все, українцям таки вдавалося вибороти майбутнє. Бо вони робили вибір. Дуже складний, дуже зобов’язуючий, із багатьма непростими наслідками вибір на користь незалежності. Отож, хочу поговорити про три такі історії. Три історії про вибір.
Як дорослі люди, ми маємо розуміти, що все-таки незалежність – це не просто якийсь факт, закріплений у Конституції. Сьогодні його можна закріпити, а завтра втратити, якщо нічого не робити. Дієва незалежність – це здатність відстоювати її, як ми робимо зараз.
Ці три приклади показують незалежність як вибір і в чомусь навіть як рису характеру з різних ракурсів у різних контекстах, щоб ми могли витягти з них якісь уроки для нашого нового року. Об’єднувати ці приклади буде те, що всередині тих ситуацій світле майбутнє (чи майбутнє взагалі) здавалося неможливим. І те, що в усіх трьох історіях важливим місцем є місто Львів.
Історія Української Греко-Католицької Церкви
Першою історією на сьогоднішній вечір є історія Української Греко-Католицької Церкви. Церкви-мучениці. Спільноти, яку намагалися вбити назавжди, а вона воскресла. Опинилася в моменті, коли її знищили й подальше виживання видавалося неможливим, а тоді – зробила це неможливе. Як спільнота проявила ту властивість незалежності й повернулася до життя.
Отож, почалося все тоді, коли все мало закінчитись. Цієї весни ми згадували рівно 80-ті роковини того, що мало бути цілковитим знищенням УГКЦ. Те, що відбулося у головному храмі нашого міста, Соборі святого Юра. Львівський псевдособор, як він увійшов в історію, відбувся 8-10 березня 1946 року.
Радянська влада організувала таке театралізоване дійство, щоб офіційно ліквідувати УГКЦ. Церкву вже переслідували, єпископів арештовували, на духовенство чинили тиск, а довершити все мали повною ліквідацією. Деякі священники і віряни, які були перемішані також із агентурою спецслужб і під їхнім, очевидно, керівництвом, зібралися на собор та проголосували за саморозпуск УГКЦ і приєднання до російської православної церкви.
Очевидно, ця подія не була справжнім собором, на ній не було жодного єпископа (а багатьох із них на той час уже було ув’язнено), і робилось це тільки для того, щоб совєти мали офіційну підставу заборонити нашу церкву. Ось, греко-католики самі розпустились, більше такої церкви не існує. І їм цього дійсно стало достатньо, щоб обґрунтувати ліквідацію УГКЦ. Від 10 березня 1946 року офіційно вона сама себе ліквідувала.
Отож, тут і почався кінець. Церква стала забороненою, бути греко-католиком означало бути злочинцем. Перед кожним членом спільноти постав вибір: відмовитися від своєї віри та ідентичності чи зберегти їх, але не виявляти; чи продовжувати нести свою ідентичність самому і передавати її дітям навіть у таких умовах? Чи боротися за існування церкви поза законом ціною свободи, а інколи й життя?
Українська греко-католицька церква пішла в катакомби. Люди збиралися на молитви підпільно, по хатах, звершували літургії вночі та із заслоненими шторами. Священники таємно ночами ходили сповідати і хрестити людей, працювали на світських роботах. Майбутніх священників навчали приховано (коли змогли навчати взагалі), а молитовники і богослужбові книги переписували від руки й таємно передавали одне одному. Священники і єпископи, яких совєти засуджували за їхню діяльність, проводили в таборах і на каторгах роки і десятиліття, а багатьох представників духовенства замучили і вбили.
Ще до псевдособору, в 1945 році, заарештували главу церкви Патріарха Йосифа Сліпого. Згодом його засудили до 8 років, а потім давали нові терміни, й загалом він провів в ув’язненні 18 років у Сибіру та інших таборах. Єпископ Миколай Чарнецький відбув 11 років ув’язнення. Єпископ Григорій Лакота перебував в ув’язненні 5 років і помер від виснаження і хвороб неподалік Воркути.
Спільнота опинилася на межі існування. Хоча, це вже можна назвати «за межею існування». Структурно церкву майже повністю знищили. Але віряни й підпільні священники продовжували існувати навіть за межею.
Будучи в тій ситуації, складно було уявити, що дійсно настане день, коли можна буде вільно і відкрито виявляти свої переконання. Коли сім’ї на церковні свята зможуть одягати вишиванки і вільно йти містом до церкви, а не ховатися чи отримати від сусідів загорнутий в газету шматочок паски, яку таємно освятив підпільний священник. У тій межовій ситуації уявити собі таку свободу віросповідання, яка в нас є зараз, було практично неможливо.
Але це неможливе сталося. Понад п’ятдесят років українські греко-католики несли свою віру таємно, переживали засудження, катування, каторги, існували в перманентній небезпеці, але їм вдалося те, що видавалось неможливим.
Після 18 років таборів звільнили Йосифа Сліпого, й він виїхав до Риму, але зміг таємно висвятити на єпископа Василя Величковського, який теж був в’язнем таборів і зміг очолити підпільну церкву в Україні. Й згодом висвятити свого наступника, Володимира Стернюка, який керував підпільною церквою від початку 70-х років і аж до повної незалежності. Церква продовжувала існувати навіть після свого знищення. І дійшла в цих випробуваннях до 1989 року, коли вже відкрито заявляла про себе. І зрештою, у вересні 1989 року вулицями Львова пройшли урочистою ходою кілька сотень тисяч людей. За деякими підрахунками – орієнтовно 250 тисяч. Хода почалася знову ж таки неподалік від нас, від церкви Михаїла, й віряни рушили помолитися Службу Божу – куди? – звісно ж, до Собору Юра. Де 53 роки до того їх хоронили. Церква показала власне воскресіння.
Про історію УГКЦ періоду підпілля можна говорити дуже довго й слухати вже справжні лекції від справжніх лекторів. Але навіть такий короткий переказ показує те, що мені розходиться.
Офіційно спільнота УГКЦ незалежність втратила. І все одно зберегла. Пронесла дуже дорогою ціною. Опинилася в обставинах, у яких світле майбутнє виглядало точно неможливим. І здійснила неможливе.
А у 2001 році – ще один ювілей, який Львів цьогоріч згадує, – до нас приїхав Папа Римський Іван Павло ІІ. Під час того візиту, 27 червня, відбулася літургія, на якій зараховано до лику блаженних Новомучеників нашого народу – єпископів, священників та монахів періоду переслідування церкви. Миколая Чарнецького, про якого я згадував, Симеона Лукача, Василя Величковського і загалом 26 новомучеників визнали блаженними. Усе це люди, які проводили свою спільноту крізь роки підпілля і переслідувань. Католицька церква, за єдність з якою спільнота українських греко-католиків терпіла переслідування і навіть віддавала життя, також залишилась вірною спільноті українських греко-католиків. І виявила цю вірність, і вдячність, і єдність тут, у Львові. Що знову ж таки неможливо було уявити в часи підпілля.
У цьому прикладі йдеться про конкретну релігійну і культурну спільноту. Але він є важливим для нас незалежно від того, хто і з якої місцевості в Україні є родом або яку релігію сповідує чи не сповідує. Хай сьогодні історія УГКЦ буде нам перш за все історією про спільноту, яка зробила вибір (а спільнота робить вибір через особистий вибір кожної маленької її частинки) залишатися собою і боротися за свої цінності й переконання незалежно від зовнішніх обставин. Хай це буде першою історією про вибір.
24 лютого 2022 року
Друга історія ближче до нас у часі й ближче до присутніх емоційно, бо її співучасниками стали ми всі. Другим прикладом я хочу навести день, який ніхто з нас не забуде, навіть якби й хотів. Це, очевидно, 24 лютого 2022 року. Гадаю, що не всі, але точно більшість із присутніх прокинулася того дня у Львові. Як і багато хто, я добре пам’ятаю власний момент прокидання, пам’ятаю, як відкриваю вікно гуртожитку на Пасічній та вперше в житті чую звуки сигналу повітряної тривоги.
Пам’ятаю також, як ми тут дізнавались новини про те, що відбувається на Сході країни, в напрямку Києва, Харкова, Херсона. Із перспективи прожитих відтоді чотирьох років зараз той день згадується нам викривлено, занадто легко стояти тут, у серпні 2026-го, знаючи, яким було потім 25 лютого, 26-те, 27-ме і так далі аж до нині. Але того дня ніхто з нас нічого не знав. Ми чули сирени, бачили новини про окупацію все нових і нових міст, перебували в невизначеності й страху, а по всій країні літали ракети. Зараз по-різному можна ставитися до окреслення того дня як такого, коли все мало закінчитись. Але будьмо відверті, коли росіяни розпочали відкрите вторгнення, а весь світ побачив масштаб їхньої військової сили, мало хто в цьому світі давав нам якийсь шанс. Західні розвідки мали дані про російські війська на нашому кордоні, по суті дізналися наперед плани росіян, проаналізували загрози Україні, й загалом багато хто не передбачав нам шансів протриматися довше кількох днів. Західна преса тими першими днями публікувала прогнози з посиланнями на своїх політиків і військових. Дехто писав 24-го лютого, що, на думку американської розвідки, Київ впаде за 48 годин. Хтось інший давав оптимістичніші прогнози і писав, що нашу столицю можуть захопити за декілька днів. Зрештою, згодом стало відомо, що, наприклад, наші союзники в Америці навіть розробили план дій на випадок евакуації українського уряду. Тобто нам направду передбачали окупацію і то дуже швидко.
Рускі теж не збиралися воювати довго. Розпочали одночасне масоване бомбардування багатьох міст, прорвали кордон на декількох напрямках, зайшли через Білорусь, відправили десант на ключові аеродроми, швидко перекидали механізовані колони, наступаючи на Харків і беручи в оточення Київ. Це був такий масштаб, що, поправді, усі ми протягом декількох днів вже мали бути вбиті або окуповані. Мав настати кінець життю, свободі, незалежності. Окрім українців, ніхто в сучасному світі не стикався із такого масштабу військовим вторгненням. Усе виглядало справді як кінець. Те, що сталося потім, якось дивно викладати й аналізувати, ніби якийсь несподіваний історичний приклад, бо це наше з вами життя, ми всі були співучасниками цього дня. Але саме тому мені й важило згадати-таки цей день, щоб ми нагадали собі, що неможливі речі робили не тільки наші пращури в далеких історичних періодах, але й ми безпосередньо. Тож будемо не аналізувати, а згадувати. Рускі зустріли опір народу. По-справжньому народу. По всіх напрямках вторгнення люди блокували рух колон, на ходу створювали військові підрозділи, організовували волонтерські штаби, евакуйовували сім’ї з найгарячіших місць.
Сталося щось дійсно неможливе – мобілізувався цілий народ. Львів також мобілізувався як місто. Повністю, в усіх вимірах.
Тисячі чоловіків та жінок мобілізувалися в прямому значенні цього слова – одразу вирушили до військкоматів, сформували кілометрові черги. Я пам’ятаю, як у копіцентрі біля військкомату на Батуринській згорів принтер від безперервної роботи. Добровольців із бойовим досвідом і досвідом служби оформляли й одразу автобусами везли до бойових підрозділів. Інших перерозподіляли тут на місці. Протягом перших днів почали створювати нову бригаду територіальної оборони – 125-ту, до якої і я з побратимами тоді приєднався.
Вокзал став місцем зустрічі й першої допомоги тим, хто був змушений покинути свої доми на Сході країни. Волонтери готували на вокзалі канапки і чай, зустрічали біженців, допомагали зорієнтуватися в місті, скеровували до пунктів допомоги. А цими пунктами, хабами, в яких постійно тривав рух, куди приносили речі, приїжджали люди, їм шукали місце для нічлігу чи довшого проживання, ставали наші ЦНАПи.
У перші години повномасштабної війни волонтерська спільнота в нашому місті активізувалася в соцмережах і розрослась, тисячі людей організовано працювали і в різний спосіб допомагали зробити неможливе. У той самий час частина містян разом із дітьми прямували за кордон, захищаючи найдорожчих.
Це всього декілька дуже стислих речень про найважливіший день нашої Незалежності і всього про одне місто. Завдяки тому, що щось таке відбувалося по всіх українських містах, добровольців, які взяли в руки зброю, були сотні тисяч, волонтерські рухи тільки наростали, і ми просто день у день робили все, що в наших силах, ми собі вибороли 25 лютого. А потім 26-те. І 27-ме. І так 1642 дні аж до сьогодні.
А починалося все з вироку. Із дня, вибратися з якого багато кому виглядало неможливим. Зараз, із перспективи чотирьох з половиною років, ми знаємо, що це був день, коли вдалося вберегти незалежність. Найважчий і найважливіший за всі 35 років. І знаємо, що це був найважливіший день вибору: що в цих обставинах, у яких ніхто в сучасному світі не опинявся, а ми опинилися, – що в цих обставинах просто зараз буду робити саме я?
Те, що сотні тисяч людей поставили собі це питання й змогли знайти на нього відповідь та зробити хоч щось залежне від них того одного дня, – це забезпечило наступний день. А у 2026 році українські дрони атакують цілі в Москві. Скільки людей 24-го лютого 2022 року, опинившись у такій смертельній загрозі, як ніхто у світі, зміг би повірити, що українські дрони знищуватимуть цілі в Москві? Що це, як не ілюстрація неможливого?
Історія Марії Лисенко
Третя історія, про яку я хочу з вами поговорити, дуже сильно відрізняється від двох попередніх. Настільки, що з першого погляду вона й не про незалежність зовсім. Це історія все ще про спільноту, але ще більше про вимір особистісний, однієї окремої людини. Вона про дівчинку із Запоріжжя, 15-річну Марію Лисенко. Дехто із присутніх, хто слідкує за моєю діяльністю, міг чути це ім’я або її історію. Весною в Будинку офіцерів відбувався благодійний літературний вечір, присвячений допомозі їй. А для тих, хто з історією Марії не знайомий, я її розкажу.
Батько дівчинки пішов захищати нас у складі Збройних Сил, а мама виїхала із донькою в 2022-му році в Німеччину. Згодом тато Марії загинув на фронті, довгий час вважався зниклим безвісти, а в червні минулого року вдалося евакуювати його тіло й поховати. Дівчинка приїхала з мамою в рідне місто, а коли поверталися того ж літа, дорогою до Німеччини автобус потрапив у ДТП, у якому загинула мама Марії. Сама дівчина зазнала компресійного перелому хребта й важких травм. Відтоді вона опинилася під опікою дідуся з бабусею та лікарів. Довгий час провела в лікарні в лежачому положенні, декілька місяців носила жорсткий корсет, а згодом його замінили на м’якший. Вона зазнавала постійних болів, не могла багато ходити, страждала місяцями. У Запоріжжі Марія працювала з психологами фонду «Голоси дітей», і саме від них я дізнався її історію. Ми організували літературні читання, про які я вже згадував, і збір. Сотні людей дізналися історію Марії, й вона їх так зачепила, що закрити той збір вдалося із нереальною сумою в 627 тисяч гривень. Кошти потрібні були їй на покращення реабілітаційних заходів, але поки вони збиралися, львівський реабілітолог Сергій Худа з «Охматдиту» запропонував забрати дівчину на реабілітацію до Львова й забезпечити її безкоштовно. Зрештою, зібраної суми вистачило на те, щоб покрити Марії та її родині всі супутні витрати на роки наперед, а також допомогти ще декільком дітям наших захисників.
А в середині червня, коли Марія з дідусем провели у Львові вже два тижні, ми домовилися про зустріч. Знову ж таки, неподалік місця, де ми з вами сьогодні зібралися. У «Копальні кави» на площі Ринок. Я познайомився з Марією, з її дідусем, ми довго спілкувалися, і дідусь Марії поділився дечим надзвичайно важливим. Він сказав мені щось таке, що я хочу сказати вам. А першою це сказала вона.
Марія отримала у Львові реабілітацію зовсім іншого рівня, ніж мала до того. Пан Сергій запевнив її, що вона може знімати корсет, а у вересні навіть повноцінно повертатися в школу. Коли вона вперше той корсет зняла, то пробіглась там по фонтану біля Оперного, захотіла танцювати.
Її неймовірно вразило і здивувало те, що сотні незнайомих людей захотіли їй допомогти. Що за такий короткий час її лікування повністю змінилося, її забезпечили всім необхідним, показали, що попереду може бути щось хороше.
Так от, дідусь сидів навпроти мене, в його очах стояли сльози, і він сказав: «Відколи мій син з невісткою загинули, я ще цього не чув. Їй завжди так боляче, так важко. А тут у вас, у Львові, вона цими днями мені сказала, знаєте що? Сказала: «Дід, я щаслива. Дідусю, я хочу жити».
Я часто згадую собі Марію і повертаюся до цих слів. Коли ми дивимось на її історію збоку, то жаліємо її, співчуваємо, задаємося цими складними дорослими питаннями: а чому так сталося, а як же, а за що ж, а так не мало бути… А вона, пройшовши такий страшний шлях, який нам важко уявити, залишившись без обох батьків, в якийсь момент подивилась тут, у Львові, на свого діда і сказала, що щаслива. Захотіла жити.
Потім я спитав її, що, на її думку, в житті найкращого. А вона відповіла: «В житті найкраще те, що ще є добрі люди. Їх дуже мало, але вони є». І казала, що хоче йти далі. І що хоче свою сім’ю. І дві освіти – за маму і за тата. І просто хоче жити.
І я досі думаю, який це насправді великий урок самого життя. Але також і урок Незалежності. Ця дівчина опинилася в ситуації, коли направду здається, що знову стати щасливим – неможливо. Дитина, в розпал війни, із прифронтового Запоріжжя, де щоденні обстріли, після втрати батька, після одразу за тим втрати матері в таких жахливих обставинах, після місяців лікарень, болю, процедур, страждань, розпачу, після всього цього жаху одного дня вона дивиться на свого діда і каже: «Я щаслива».
Робить вибір серед усього, що бачить в житті, найбільше зосередитись на тому, що є ще трохи добрих людей. Робить вибір, згадуючи батьків, що буде сильнішою за бажання здатися, а власне йтиме далі в пам’ять про батьків. Знімає корсет, йде до Оперного театру і хоче пробігтися по фонтану. Проявляє особисту незалежність такої сили, яка багато кому з нас навіть не снилася. І дає нам усім величезний урок життя.
Половина історії про вибір і майбутнє
Це власне і є ті три історії, якими я хотів поділитися з вами сьогодні. Але виступ свій я назвав «Три з половиною історії про вибір». Тому маю ще обов’язок пояснити, що то за половина історії й до чого вона тут. Так, історій більше, ніж три. Бо якщо вже братися говорити про Незалежність і про вибір, то треба згадати найважливішу історію і найвизначальніший вибір. Але вона завжди буде ще не цілою, незавершеною. Бо ця найголовніша історія триває, і перед найважливішим вибором кожен із нас постане завтра зранку.
Наша держава існує з відновленою Незалежністю вже 35 років. Кожен із нас як окрема особа існує якусь кількість років. Ми пройшли якісь приємні й складні досвіди, пам’ятаємо особисту історію та історію нас як спільноти, і все це є шалено важливим. Але все це існувало для того, аби настав завтрашній ранок, кожен із нас окремо прокинувся вдома і постав перед вибором: «Що я буду робити далі?».
У святкуванні 35-річчя Незалежності, як на мене, головним є не 35 попередніх років, а якраз 36-й. Бо саме в цьому році можна або все втратити, або зберегти, або примножити. І це залежить від вибору кожної окремої людини.
Як греко-католики в часи переслідувань обирали зберегти власну ідентичність всередині себе і пронести її, не зрадивши. Як у перший день повномасштабної війни українці зробили вибір взяти на себе відповідальність і почати робити, що є в силах. Як Марія Лисенко після всього пережитого в минулому жаху зробила вибір йти далі, зосереджуючись на тому, що робить її щасливою, нести не тільки біль за втрату батьків, але й вдячність їм і найбільшу мотивацію жити далі. Четверта історія на сьогоднішню розмову – це особиста історія кожного з нас, яка саме в розпалі. Якою вона буде і до чого приведе – залежить від вибору. Варіантів – безліч. Знову ж таки, 1642 день повномасштабної війни. Тисячі захисників перевиснажені, мільйони потенційних захисників нікого не хочуть захищати. Кожного дня рускі обстрілюють українські міста і практично кожного дня гинуть невинні люди. Особливо відбиті в цей час ще й крадуть наші з вами гроші через різні корупційні схеми. А через кілька місяців почнеться чергова воєнна зима, від якої не знати чого чекати. І так далі, і можна довго продовжувати; я вже не хочу, щоб ми самі зараз запаялись на тому, як все зле.
Отож, кожен прокинеться завтра зранку в усіх цих обставинах і постане важливе особисте питання: «Що мені зробити?». Варіантів – безліч. Прийняти рішення мобілізуватися в армію й захищати свою сім’ю. Вкотре задонатити зі своїх збережень якомусь підрозділу на дрони чи зарядні станції. Допомогти друзям чи родичам, які постраждали від російської атаки. Поговорити зі знайомою, яка втратила чоловіка на фронті, і потребує, щоб ти побув поруч. Пояснити щось важливе своїй дитині. Або, наприклад, вдавати, що не існує ніякої війни, бо тобі в твоїй квартирі тихо і спокійно. Не перейматися ніким, окрім себе. Звинувачувати в усіх своїх бідах державу. Впасти в розпач від того, в який жорстокий час ми живемо. Або впасти в розпач від особистого болю. Чи навпаки заспокоїтись і вирішити, що якось без тебе всі з усім розберуться, тому можна розслабитись. Цей перелік можна продовжувати до безкінечності.
Все, що ми зараз маємо – і кожен як окрема особа, і всі ми як спільнота – це пройдений до сьогоднішнього вечора шлях і новий, найголовніший і найвизначальніший вибір, який зустрінемо завтра зранку.
Ми знову як спільнота опинилися в обставинах, коли уявити собі нормальне майбутнє буває надто складно, а деколи виглядає просто неможливим. Але ми знаємо, що навіть неможливе стається, коли частинки спільноти окремо, а значить і спільнота як одне ціле, беруть на себе відповідальність і роблять правильний вибір, що робити далі. Вибір, який накладає відповідальність, але дає надію.
Нехай кожному вистачить мудрості і мужності зробити свій власний вибір так, щоб ним можна було пишатись.
