Як часто ми намагаємося втекти від своїх проблем і самих себе, забуваючи, що це наздоганятиме нас у найнесподіваніші моменти, як не відмахуйся. Щось таке сталося в мене з постановкою «Сліди» Тетяни Знамеровської. Минулого місяця її демонстрували в Ризі, Таллінні, днями – в Софії. В Україні сьогодні і завтра її побачать у Миколаєві, до того були Одеса та Ізмаїл. Сьогодні хочу поділитися цією історією з читачами медіа «Львівська Пошта».
Як «Сліди» знайшли мене
14 квітня 2023 року у Львівському театрі імені Леся Курбаса мав відбутися вечір вистав проєкту «Говори тілом» від платформи сучасного танцю. Глядачам тоді представили Danse macabre Богдана Поліщука (його театральний перформанс «Химерні казки пана Шенберга» демонструватимуть 31 жовтня в Театрі Курбаса) і«Сліди» Тетяни Знамеровської. В межах події також презентували YouTube-канал Let the body speak, на якому зібрані відеороботи українських танцівників та хореографів, створені під час війни.
Колеги й партнери з театру кілька разів запрошували мене на цю подію. Я навіть розмістила її анонс, але так і не прийшла. Щиро кажучи, не могла тоді ще й у театрі переживати страхи війни. Я росла на дідусевих історіях про Другу світову і боялась її з дитинства.
Але мені «щастить» із таким. Всі мої страхи якось пробираються, втілюються в життя. Вибір простий: або жити в цих утілених страхах, поглиблюючи їх, або працювати над ними, вивчати їхні уроки, перемагати і йти далі. Хто знав, що за півтора року «Сліди» знайдуть мене на Лабораторії танцювальної публіцистики. Долучитися до неї я вирішила… за дві години до початку першої зустрічі. І першим домашнім завданням стало написання тексту-рефлексії саме про цю постановку.
Ігри розуму
Що я знала про «Сліди»? Що в основі цієї роботи – ідеї Юнга про колективне несвідоме. Щиро кажучи, я далека від порпання у філософських течіях. Волію радше слухати філософів, аніж читати їхні трактати, так мені значно легше сприймати життєвість їхніх теорій. В анонсі мовилося, що пропонована постановка – це танцювальна візуалізація скутків психологічних травм, зумовлених історичними трагедіями. Вона показує, як наша культура, стосунки з людьми, доля можуть бути визначені минулим. Але ці відбитки також можуть стати ключем до того, як змінити сценарій нашого майбутнього.
Ось і все. Ну, подивимося. Не знаю, де саме була відзнята запропонована для огляду версія «Слідів», але мені з перших секунд відео ввижалися стіни театру Курбаса, де я й мала побачити постановку. Досі намагаюся зрозуміти: це ігри розуму чи справді так є?
Заспів
Перша хвилина історії. Світловолоса дівчина в лляному вбранні імітує на свищику спів пташки. Заплющую очі і впізнаю щебет соловейка, який переносить мене у дитинство. В голові блискавично пролітають солодкі спогади про ті безтурботні часи. Ох, зараз би туди, щоб знову втекти в поля, впасти поміж пшениці, волошки і маки, розглядати хмари, думати про все на світі й ні про що конкретне, відчувати, як лоскочуть вусики колосся.
Повертаюсь у реальність. Та сама дівчина свище в маленький глиняний свищик у вигляді пташки. Але поступово перед очима розкривається ширша картина. Вимальовується ще одна жіноча постать, яка поволі рухається уявним колом, сіючи пшеницю і малюючи це коло на темному полотні сцени. Жінка вбрана так само, як і та юна щебетуха, що сидить на одному з двох стільців посеред зали. Але я бачу в ній дорослу, тепер – рівню собі, колись – мою тітку чи бабусю, які так само кидали зерно в чорну ріллю. Не знаю, що в ній видає цю дорослість: відсутній погляд чи монотонна праця, яку вона мовчки виконує? А може, це мій досвід підказує впізнати його в ній? Так дивно впізнавати себе малу і дорослу водночас.
Пошук власного шляху
Дівча встає, відкладає свищик. І розпочинається активна оповідь обох. Про мовчання, неможливість розповісти, стирання історій і життів, яких наче й не було. Історія розкручується, мов дзиґа. Перед очима вже зовсім інша картина – конфлікту матері та доньки. Одна щораз агресивніше відштовхує другий стілець і ставить його назад. Немов не приймає дорослішання тої, яка виросла в ній, але обирає жити інше життя. Друга звивається у танці, творячи свою історію і намагаючись розповісти, прокричати її всьому світу. Врешті перша стишується, втомившись знайти місце другій біля себе, але тримаючи її стілець близенько до свого.
І, о диво, як тільки це стається, донька сама сідає біля матері. Вони починають синхронний танок життя, в якому старша намагається тримати темп, але сил уже не вистачає. Обидві провадять його, але в процесі все більше віддаляються одна від одної, розсинхронізовуються, падаючи і підіймаючись. Шукають одна одну, знаходять і нарешті стишуються, поклавши голову на плече одна одній. Жінки продовжують танець, розповідаючи історію їхнього взаємозв’язку, підтримують і відштовхують одна одну. Але зрештою міняються місцями: геть знесилена мама опиняється на чужому, дитячому місці. А вже зріла змучена доня – на маминому, відчуваючи першу дорослу втому від постійної боротьби.
Старша намагається зловити, втримати, підкорити молодшу. Повернути її до прадавнього шляху сіяння зерна. Але молодша виборсується і… посипає материну голову чи то попелом, чи піском, а чи борошном. І поки матір намагається обтруситись, очиститися від цього нового, малює ще одне коло проти годинникової стрілки – вибудовує свій власний шлях.
Спільна біда
Історія постановки «Сліди» триває. Молодша втирає своїм подолом лице і руки знесиленої матері. Тепер вже вона керує старшою. Але ненадовго. Зібравшись із силами, мати засипає доньку і все полотно сцени зерном, наче каже: «Хоч як, а моє буде згори». А закінчивши, накидає на молодшу і на себе чорні пальта. Обидві жінки спазматично засипають зерно впереміш із борошном собі в пазухи. І тут мені читається одразу кілька історій. І буквальна – голоду, Голодомору. І більш метафорична спроба зберегти наше українське попри все перед лицем загрози, яка нищитиме зерна всього, про що ми дбали, що ростили, не розбираючись у наших внутрішніх суперечках.
Нависла загроза змушує обох жінок хоч трохи попрацювати спільно. Але навіть у ній героїні намагаються гарячково знайти себе, своє місце. Вони знову сперечаються танцем, шарпають одна одну… Та врешті просто хаотично танцюють, посипаючи себе мішаниною розсипаного на підлозі. Знесилено впавши одна біля одної і відсапуючись, бодай на коротку мить знаходять спокій та єдність.
Замість висновку
Історія «Слідів» Тетяни Знамеровської стане близькою кожному, хто хоч раз задумувався про своє життя. І про історію нашої країни. Я про це думаю постійно. І видається мені, що ми не вміємо цінувати спільні моменти спокійного щастя. Бо коли нам нічого не загрожує, на рівному місці створюємо собі «інших». Вічний пошук кращого і бажання навчити ближнього, як треба жити, змушує нас ламати оцей простий спільний побут, щоденну рутину. Лише спільна мета і велика загроза хоч ненадовго втихомирюють бажання бути найправильнішими в світі. Маємо навчитись єднатися, приймати своїх з їхньою інакшістю. Лише так, не ставлячи за основу свою правоту, зможемо розірвати замкнуте коло історії. Інакше наступатимемо на ті самі граблі, загрожуючи саме існування сім’ї, народу, України.
