А ви хотіли б повернутися в дитинство? Хоч на трохи. В ту безтурботну легкість життя. В час, коли здається, що все можливо. Коли мрії легко втілити і вони зазвичай збуваються. Якщо так, то вам на моновиставу «Пес» Вадима Сікорського від Першого театру за оповіданнями Олега Сенцова. «Львівська Пошта» відвідала перший прем’єрний показ постановки, а ви це можете зробити вже цього тижня, 26 квітня, або 9, 19 і 21 травня. Чим особлива вистава, я вам зараз розповім.
Сенцов дав добро
«Пес» – це здається, перша моновистава Першого театру. Ідея створити постановку за автобіографічними оповіданнями Олега Сенцова з’явилася ще до повномасштабного вторгнення в Ірини Артим’як, яка зараз виконує обов’язки директорки-художньої керівниці театру. Автор творів дав добро на їх використання, щоправда, сам ще не бачив вистави. Він, як і директор театру Юрій Мисак та головний режисер Ігор Задніпряний, зараз стоять на захисті нашої країни.
Режисером нового творіння став запрошений режисер Вадим Сікорський. Із ним Перший театр вже має вдалий досвід співпраці – спільну постановку «Ромео і Джульєтта». Написане Сенцовим і задумане Сікорським втілює на сцені актор Ігор Данчук. Окрім них, над новинкою працювали художниця по світлу Світлана Коренькова, композитор Богдан Сегін, який створив музичне оформлення до вистави, і художниця-постановниця Наталія Тарасенко. Завдяки декораціям, створеним нею, ви перенесетесь на море – наше рідне, Чорне, в Крим. І польотом повітряного змія насолодитеся.
Від автобіографії до заповіту
Текстовим матеріалом для вистави стали чотири – «Автобіографія (в літературній формі)», «Собака», «Дитинство» і «Заповіт» – із восьми оповідань зі збірки «Жизня». В українському перекладі, який зробив Сергій Осока, вона побачила світ у Видавництві Старого Лева в 2019-му. Тобто в тому ж році, коли Олега Сенцова звільнили в межах обміну в’язнями після п’яти років незаконного тримання за ґратами.
«Пес» триває годину без антракту. Як не дивно, але цього часу цілком достатньо на чималу мандрівку пам’яттю і далекими спогадами. Постановку можна сприймати дуже по-різному. Хочете відпочити і не напрягатися – просто слухайте і дивіться про життя чоловіка, який видається пересічним, просто одним із нас. Якщо прагнете чогось більшого – в цьому матеріалі вдосталь тем для аналізу та глибоких переживань.
Вдихати життя на повні груди
Сенцов щиро прописує, а Ігор Данчук проговорює-проживає на сцені широку палітру емоцій. «Пес» починається на морському судні з оповіді-візитки про себе: народився, вчився, працював, хотів, робив. Коротко, ємко, життєво. Та навіть тоді важко позбутися відчуття, наче читаєш щоденник когось незнайомого і сторінка за сторінкою пізнаєш його.
«Писати, як і пісяти, треба лише тоді, коли більше не маєш сил терпіти. Сил терпіти в мене не було, а сили писати були. Спершу все виходило доволі криво, але весело. […] Зараз пишу книжку. Хочу знімати кіно. Мене знову переповнює, а папір не такий виразний, як кіноплівка», – промовляє герой. І ти не можеш не дописувати собі цю історію в голові, знаючи, що далі в нього буде кіно. А ще ув’язнення, знову кіно і війна (допрем’єрний показ «Носорога» за участі Сенцова у Львові відбувся за два тижні до повномасштабного вторгнення).
А завершується постановка дуже символічним проговоренням заповіту. Тут розмірковування про смерть – від боязні до прийняття її неминучості й того, що буде після неї. Але без надриву, голосом людини, яка змирилася. Так світло і умиротворено, моментами буденно – за майструванням повітряного змія. Навіть з гумором, та до болю чесно: «Щоправда, отой нахаба-внук зазирне в урну, побачить там трохи мокрого праху і скаже: «Ага, дідусь досі чіпляється за краєчок життя!». Та це пусте, урну теж – у море. Щоб не лишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами».
«Хочу, щоб мене переповнювало»
Але ото все – лише акценти. Головне в історії, яку розповідає «Пес», дитинство. Тут багато спогадів, переважно щасливих і теплих, як літній вечір у селі. Багато роздумів про те, якими ми є в дитинстві, про що мріємо в цю світлу, найщасливішу пору нашого життя. Ще більше переосмислення важливості й неважливості якихось речей, людей, подій.
«І ставши дорослим, ти розумієш, що тепер цей припалий пилом мотлох зовсім не важливий. Але ти розумієш також, що там у дитинстві для тебе – дитини це теж не було найголовнішим. Головне, що було й мало бути головним, – це мама, це родина, це друзі, це улюблені тварини, все живе, що тебе оточує, що несе це світло, яке освітлюватиме тебе зсередини завжди – що б не сталося після. Після. Після дитинства», – ділиться одкровенням герой.
Ігорю Данчуку вдалося зжитися з цим текстом. Немов витягнути з вашої пам’яті дрібні та великі радощі дитинства. Нагадати перші розчарування, яких ще вистачить у житті, але саме ті здавалися ледь не кінцем світу. Коли він описує літній вечір за грою в хованки, мимоволі поринаєш у спогади. Оп – і це ти вже у темряві дограєш з друзями. Вбираєш аромат смаженої картоплі, який доноситься з літньої кухні. Чуєш заставку із серіалу, який іде по телевізору. «Хочеться завмерти й прожити в цьому місці вічність – утім, мабуть, ця мить уже й так для мене вічність», – пише Сенцов і думаєш ти.
А де ж пес?
«То де ж пес у виставі «Пес»?» – спитаєте ви. Насправді, в цій історії їх аж два – дворняга Тузик і вівчарка Дік. Саме через цих двох Сенцов і Данчук розказують про цілу палітру почуттів і відчуттів, які ми переживаємо і проживаємо, усвідомлюючи їх значно пізніше.
Спочатку це мрії про свого собаку. Ні, не отого, який прибився до двору і заледве оклигав після попередніх власників. Хоча і цей вже полюбився. А про такого, як у кіно, «щоб він мене слухав і ми любили одне одного». Потім це цілий світ пригод із омріяним чотирилапим, якого виховуєш із найменшого і який стає твоїм кращим другом, найбільшою радістю. Та з часом його щораз менше в твоєму житті, бо щораз більше друзів, навчання у місті. І раптом «пес утратив своє значення – як дружина, з якою ніби ще й живеш, але вже не помічаєш».
І саме пес у цій виставі допомагає зрозуміти широчезний спектр особистих почуттів. Від любові, бо «любов до собаки більше схожа на любов до жінки. собака любитиме тільки тебе, буде вірним тільки тобі. І нічого не вимагатиме натомість. Окрім твоєї любові». До смерті, коли «земля прикрила пса, кидати стало легше. Ніколи б не подумав, що ховати собаку буде важче, ніж батька». Отак через спогади про собаку вибудовується вся химерність нашого сприйняття світу тоді і зараз, розуміння важливого і неважливого, щастя і майже байдужості, любові і звикання, знецінення.
Нагадаю, що у квітні я розповідала вам ще про дві новинки від львівських театрів. Це еко-драма «Птахи» Дмитра Захоженка і Театру Лесі Українки та пластична вистава «Коли цвіте полин» Райнера Бера і Театру Леся Курбаса.
