У неділю, 21 квітня, в Театрі Лесі Українки відбудеться найновіша постановка під назвою «Птахи», яку творці ще до прем’єри, представленої 7 квітня, назвали своєю найбільш видовищною виставою. Що ж, відвідавши перший показ, можу потвердити: подивитися тут справді є на що. Але значно більше «Птахи» важливі своїми змістами й актуальністю. Я, як і більшість глядачів у залі, мала змогу нареготатися під час перегляду. Але після фінальних нот пісні, яка закриває виставу, вам буде геть не до сміху (як і після перегляду новинки «Коли цвіте полин» від курбасівців). Чому – розповідаю для «Львівської Пошти».
Говорити про важливе…
Задум вистави «Птахи» у її режисера Дмитра Захоженка зародився після відвідин Європейського театрального форуму. На нього з’їжджаються не лише люди театру, а й політикум із Брюсселя. Подія відбулася в травні 2023 року, ще до підриву Каховської ГЕС.
«Мене зацікавила тема зеленого театру, бо мені екологія звучала особливо яскраво в контексті наслідків війни. Та ці наративи повністю виключені з обговорення війни в Україні! У залі, де зібралися чотири сотні людей, доповідачі просто виголошували занудні промови. Це почало вкурвлювати, я просив дати мені слово, але ніт. Згодом багато людей підходили і питали, що ж я хотів сказати. А я їм: «У який момент театр став настільки імпотентним, перестав говорити про важливі речі?» – розповідає Дмитро Захоженко.
І справді, екологія зараз є дуже актуальною, модною темою. А от розв’язання екологічних проблем інколи не заходить далі пафосних промов із трибун різного масштабу конференцій. Бо відмовитися від пластикових стаканчиків, обмежити використання кондиціонерів чи аерозольних дезодорантів – це одне, а виправляти завдану шкоду чи принаймні визнати злочини, наприклад екоциду, який Росія вчинила на території нашої країни, – друге.
«В Україні впродовж пів року горять вежі Бойка, але їх не гасять, бо там «сіра зона». Це екологічна катастрофа планетарного масштабу, яку нема з чим порівняти! Та ніхто й не думає, до чого вона спричинить. Цей регіон – найродючіші землі України – перетвориться на пустелю!» – обурюється режисер, який народився в Херсоні.
…так, щоб Європа зрозуміла
Саме тому з торішнього літа Дмитро почав працювати над проєктом, який, як він вважає, допоможе вийти на діалог із Європою. Фінансування театр отримав завдяки гранту по програмі ZMINA: Rebuilding, коштом ЄС і за підтримки фонду «Ізоляція». Так народилися «Птахи», текст до яких написала драматургиня Ніна Захоженко. Вони, як той колаж, зітканий із переспіву однойменної п’єси Арістофана, алюзій на Олександра Довженка, художньо переосмислених промов політиків на екологічних конференціях.
Велику частину вистави становлять спогади жителів Нової Каховки – від будівництва Каховської ГЕС до її підриву. Їх як документальні свідчення актори озвучують без змін. Це демонструє зв’язок екологічних і гуманітарних наслідків війни.
«Це не лише історія птахів, а й людей – найбільш вразливих, пов’язаних із землею, на якій вони живуть. Ці території мало впливають на загальні бойові дії, але змінюються через воєнні й екологічні злочини. Це середовище існування птахів, звірів, які зникають. Але зникають і людські громади, бо їхні міста знищуються або безповоротно змінюються в окупації, – переконана драматургиня. – Також це історія про ресурси. Зараз триває дискусія, чи має право Україна бомбити російські нафтопереробні заводи, бо начебто енергетика – це одне, війна – друге, а ресурси – третє. Однак регіони, які захоплює Росія, багаті на корисні копалини. І поки світ через нафту, газ спонсорує Росію, вона може вести цю війну. Те, що відбувається на півдні нашої країни, вплине і на нас, і на цей континент, і на весь світ».
4000 пластикових стаканчиків
«Птахи» – це поєднання, здавалось би, непоєднуваного: античного і пластичного театру, сучасної композиторської музики і української традиційної пісні, документальних інтерв’ю і стендапу. Птахи зводять своє місто і в ньому олюднюються. Вони кидають виклик богам, будують життя так, як це робимо ми. Обговорюють інфляцію і демографічну кризу, залицяються і спонукають до відтворення потомства попри нестабільність.
Це переродження передають навіть костюми. Боривітер степовий, ластівка берегова, крук звичайний, одудиха, цесарка рогата завдяки образам Марії Антоняк стали майже людьми. І лише час від часу майстерно виготовлені капелюхи-маски Ольги Карпів нагадують, що це червонокнижні пернаті. На перегляді я щиро дивувалась, як сценографу Олексію Хорошку вдалося це все логічно поєднати в одну історію (вона виявилася частиною його докторської роботи).
Особливу атмосферу на сцені творить спеціальна металева конструкція заввишки чотири метри з 12 вентиляторів. Саме вона, як і десяток вазонів, допомагає відчути перетворення колись родючої та квітучої землі на пустелю. Цікаво, що для цієї екологічної постановки використали чотири тисячі пластикових стаканчиків. Для чого?
Ніна Захоженко пояснює: «Ми не просто повторюємо якісь лозунги екоактивістів, а намагаємося входити в дискусію. І щоразу ці тисячі стаканчиків шкребуть мені по серцю, але їх економія непорівнювана із забрудненням земель від вибухів. Європейські екоактивісти часто концентрують увагу на дрібніших речах, не бачачи «слона в кімнаті». Вони не підняли на свої гасла Україну, багато хто взагалі каже, що Україна відволікає від глобальної боротьби. Але це не так. Сама причина цієї війни, її хід вписуються в цю боротьбу, лиш би люди хотіли в цьому розібратися».
«Птахи» як діалог
Можливо, читаючи цей текст, ви думатимете, що творці вистави надто перемудрували. Але це не так. Мені, як і глядачам, які побачили прем’єру Театру Лесі Українки першими, це переплетення тем і текстів виглядає як цілісна історія. Постановка «зайшла», бо змушує не лише відчувати, а й думати.
«Я створював «Птахів» так, щоб цю виставу можна було показувати на європейських фестивалях. Бачу в ній можливість говорити про війну в Україні через те, що зрозуміле та близьке європейському глядачеві. «Птахи» демонструють, що війна не десь там, у незнайомій країні, що вся екосистема дуже пов’язана. Для нас це добра можливість наближення і провадження діалогу», – пояснює Дмитро Захоженко.
І з гіркотою в голосі додає: «Комунікувати тему України, виносити її навіть на європейські театральні фестивалі дуже складно. Рік тому українські наративи були широко представлені, тепер це не так. Росія захоплює всі простори, вкладає шалені гроші. А наша держава таким не опікується, це майже ніхто не робить, але це необхідно!».
Не знаю, як цю виставу сприйматимуть європейські глядачі, а от українські зустріли її оваціями. І це притому, що на першому показі зал був заповнений ущерть, переважно молоддю. Як на мене, це добрий знак. Адже саме на плечі молодших поколінь ляже відновлення країни. Заноситься на те, що «Птахи» не будуть тою постановкою, яку подивилися і пішли далі жити життя. Довелося ненароком стати свідком розмови юних глядачок. Після побаченого вони обговорювали кілька реальних історій масової загибелі тварин і чому за таке ніхто не поніс відповідальності. А це вже про щось свідчить.
*ілюстрації – авторські колажі з використанням фото Христини Король
