Ми часто шукаємо опору в людях, подіях чи новинах. Але величезна сила вже є поруч із нами: у нашій культурі, текстах та спільному досвіді. Щоб відчути її, ми з рубрикою «Літтред» медіа «Львівська Пошта» та екосистемою «Горіховий дім» запустили цикл розмов «Точки опертя».
Моєю першою гостею стала Наталя Тихолоз – кандидатка філологічних наук, франкознавиця, директорка Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка. Ми звикли сприймати класиків як нудні забронзовілі фігури з підручників. І забуваємо, що вони жили в такі ж буремні часи і теж стикалися з війною, еміграцією та втратами найрідніших. Прочитайте цю розмову, якщо вам зараз бракує внутрішньої сили. Ви точно знайдете її в неочікуваних лайфхаках родини Франків. Їхній досвід доводить: спираючись на власне коріння і традиції, ми здатні вистояти і перемогти. Ми говорили про переживання втрат і повернення до життя. Майстерний тролінг ворогів і те, як не втратити себе в найтемніші періоди історії. А ще про давній торт з 50 яєць, який і тепер готують на відкритому вогні нащадки Франків.
Великдень не вдома та пошук точки опори
За твоєю роботою я уважно стежу з 2019 року і це почалось через… їжу. Тоді «Фоліо» перевидало кулінарну книжку Ольги Франко, над якою працювала Маріанна Душар, а ти писала післямову. З того часу ми всі набагато ближче рознайомилися між собою. Я робила матеріали про Ольгу і її чоловіка, Маріанну і кіно «Смак свободи», яке поєднало вас всіх. Але цю розмову хочу почати з твоєї нової книжки «Великдень у домі Франків. Смак традицій», яка вийшла в «Апріорі». Наталю, чому час на неї прийшов саме зараз?
Ідея виникла ще у 2019 році, після лекції про Різдво в Домі Франка. Матеріалу про Великдень виявилося море! Я хотіла розбити радянський стереотип, ніби Франко – винятково Каменяр-соціаліст, який до церкви не ходив. Виявилося, що він чудово святкував Великдень, і ця традиція жила далі в сім’ях його дітей. Коли текст був готовий, захотіла додати страви з родинного меню Франків. Ми скооперувалися з проєктом «Практична кухня: забуте і нове» нащадків письменника – Марти Гуменецької, Іванки та Наталії Мілянчук. Так до книжки увійшли рецепти невістки Івана Франка Ольги з Білевичів. Та переписи його доньки Анни, які вона друкувала в Канаді. Вийшла справжня добірка родинних традицій!
Книга мала побачити світ ще до 2022 року, але 24 лютого змінило все. Я з дітьми опинилася в Німеччині. Це був мій перший воєнний Великдень не вдома: бажання святкувати нуль, діти здригаються від літаків в повітрі. І тут приятель із Дюссельдорфа просить дати коментар для німецького радіо про те, як українці печуть паски. У мене ступор: який коментар, я взагалі не в тому стані!
Спершу хотіла відмовитись, але зрозуміла, що люди чекають. Погоджуюся на коментар, а журналістка питає: «Ми б хотіли зняти, як ви печете паски. Можна прийти?». Я хапаюся за голову: «Боже, у мене ж навіть власної кухні нема!». Але на той перший воєнний Великдень зробила чотири чи п’ять замісів пасок. Бо розуміла: є українці, яким ніде їх спекти. Якщо маю борошно і вмію, то маю пекти і роздати, як робили мої мама й бабця. Ця праця настільки мене поглинула, що я буквально повернулася до життя! Усвідомила тоді, що у дотриманні традицій є великий сенс і це наш рух до перемоги.
Але довго в Німеччині ви не затрималися.
Так. Люди там хороші, проте від ностальгії мене вивертало. Пам’ятаю, прийшли здавати документи в німецьку установу. Чиновник не до кінця був певен, чи я психічно здорова. Постійно перепитував: «Там нема світла, бомбардування. Ви точно впевнені, що хочете вернутися?». Кажу: «Так, впевнена!». І ми повернулися. Тоді якраз виникла можливість податися на конкурс Українського інституту книги, мене підтримали. Усе так закрутилося, що книжка нарешті вийшла! Бог дав, добрі люди допомогли, і ця мрія про повернення до самих себе успішно склалася.
Чим ця книжка може стати для читачів? Зараз бачу тенденцію повернення до коріння: люди масово вивчають вишиванки і давні шви, віднаходять старі переписи страв, відновлюють традиції. Хто не застав бабусь-дідусів – шукає своє через дослідників. Як думаєш, що дає нам оце коріння?
Я думаю, це пошук справжнього і опори. Українці дуже довго жили в радянській системі суцільних ерзаців. Шукаючи старі рецепти чи вишиванки, ми відкриваємо забуте старе і відчуваємо, що стоїмо на плечах предків. Навіть тих, кого ми не бачили наживо, але саме їхній спадок нас тримає.
Це було нашим маркером навіть тоді, коли самої держави не існувало! У другій половині XIX століття Україна була розірвана між двома імперіями. У середовищі Старої (Київської) громади люди номінально були російськими громадянами, мусили говорити російською, проте глибоко відчували себе українцями. Їхньою ідентифікацією ставали вишиванка, традиційна кухня та дослідження козаччини. Тож фактично це повернення до самих себе.
Соборний шлюб: як киянка виживала у консервативній Галичині
Слухаю тебе і думаю про «Перший вінок». Я писала про його авторок, які цим альманахом об’єднали розділену між двома імперіями Україну.
Насправді таких ідей тоді було багато. У тій же Старій громаді активно обговорювали ідею соборного шлюбу. Одруження Івана Франка з Галичини та Ольги Хоружинської з Наддніпрянщини сприймалося саме так. Те саме і з «Першим вінком»: коли жінки з різних регіонів за відсутності держави видають альманах – це перший потужний порух до об’єднання України. Звісно, видавався він непросто, чиїсь тексти, як от Ольги Кобилянської, туди не втрапили. Проте головна ідея проєкту таки вдалася!
Як тоді Хоружинській велося тут? Ми ж знаємо, що таке консервативна «свята Галичина» – вона навряд чи лояльно сприймала помилки чи незнання традицій. Як Ользі велося в ролі господині і як дружині відомого письменника?
Мусимо розуміти: Ольга приїхала фактично в іншу державу. Вона була громадянкою Російської імперії, де й сформувалися її цінності та традиції. Адаптація в Галичині була тяжкою, але Франко оточував її любов’ю, і в перші роки між ними панувала абсолютна гармонія. Ольга дуже гордилася чоловіком і писала йому: «Ти знаєш, як я благоговію перед твоїм талантом».
Для неї цей шлюб був ще й амбіцією: з-поміж усіх київських панянок Франко обрав саме її, і це неабияк лестило. Звісно, за кордоном жити непросто, але трагедії не було. В одному з листів Ольга цікаво пише: «Я думала, що їду на чужину, а виявилося, що потрапила до своїх людей». Своєю щирістю й відкритістю вона навіть трохи дивувала галичан.
У Франків часто гостилися приятелі письменника, і Ольга їх радо приймала. До прикладу, Михайло Павлик міг позаочі її обмовляти, бо трохи ревнував до Франка і закидав: «Він усім ділиться з жінкою!». Попри це, сам зізнавався: якби не Ольга Франко, їм із мамою прийшлося б дуже сутужно, а вона ними заопікувалася і годувала. Вона мала добре серце і в Галичині навіть трохи віджила.
А як щодо історій, які ходять про її посаг?
Ольга мала невеликі гроші зі спадщини матері, але не була такою багачкою, щоб Франко спокусився на посаг. Йому значно більше залежало на тому, щоб поруч була розумна, освічена жінка-товариш. Більше того, він апріорі закладав у шлюб ідею, що жінка має творчо розвиватися.
Не впевнена, що Ольга мала можливість або й хотіла цього аж так сильно, як прагнув Франко. Та він всіх жінок стимулював до розвитку. Ципановській писав: «Позбирайте фольклор», а Рошкевич нагадував: «Не забудь на Різдво позаписувати колядки». Був просто одержимий цією працею.
Тут Ольга знайшла приятельок, зокрема куму Валерію Коцовську. Коли діти були малі, вона з головою поринала в хатню роботу. Попри це, Ольга цікавилася жіночим рухом і була однією з небагатьох жінок, які відвідували засідання Радикальної партії – для Франка це було вкрай важливо. Її листування з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською чи Феліцією Кобринською вражає!
У ті часи жінки, обмежені в правах і обтяжені побутом, цілком свідомо обговорювали жіночу освіту як шлях дівчат у майбутнє. Інша річ, що багато ідей Ольги так і не розвинулися через постійну зайнятість вдома. Без пралок, блендерів та іншої техніки побут займав левову частину її часу. Тож не міряйте жінок минулого століття нашими мірками.
Там ще й купа дітей була. Навіть зі служницею це все одно море роботи.
1902 рік
Так, зі служницею це теж дуже обтяжливо. Для мене головний показник – те, що до сьогодні збереглося вкрай мало фотографій Ольги Франко. Кілька дошлюбних, одна шлюбна, одна сімейна і пара паспортових у старшому віці. Очевидно, вона не відчувала потреби фотографуватися, або ж просто не мала на це вільного часу.
Як добре, що тепер тебе нафотографують, хочеш ти чи ні! З того, як ти розказувала про ревнощі Михайла Павлика, я розумію: Франко хотів бачити в Ользі й партнерку. Наскільки взагалі тоді було нормально ділитися з дружиною «чоловічими справами»? Це ж не тільки література, а й політика та серйозні державні питання.
Ситуація була швидше нетиповою: зазвичай жінка мала власну нішу й виконувала лише свої обов’язки. Натомість Франко демонстрував позицію такого собі профемініста. Для нього рівність і ставлення до жінки саме як до людини були вкрай важливими. Тому він абсолютно органічно стимулював до творчої праці як власних приятельок, так і дружину.
Чи було це властиво для епохи загалом? Напевно, ні. Взагалі, я б сказала так: емансипантками тоді ставали жінки, які мали підтримку вирозумілих чоловіків. Лише за такої умови вони могли дозволити собі бути феміністками! Взяти хоча б Олену Пчілку: дуже крута особистість, але за нею стояв чоловік Петро Косач, який робив усе, щоб вона могла бути такою, як хотіла. Або Наталію Кобринську, яку спершу підтримував чоловік, а після його смерті – батько. Оця чоловіча підтримка була ключовою.
Кулінарна синергія Петра Франка з дружиною і торт із 50 яєць
Ти розказуєш про Івана та Ольгу, а я думаю про іншу пару – їх сина Петра і його Ольгу з Білевичів. Петро міг бути з нею на кухні, що тоді було неприйнятно. Тісно працювати над кулінарними книжками і так її підтримувати. Це результат батьківського виховання чи ще й вплив дружини?
Мені здається, це значною мірою результат виховання, але ненав’язливого. Франкові діти часто казали: «Батько нас не виховував, не мав на це часу, головним чином цим займалася мама». Проте це лише формально. Насправді батько виховував їх власним прикладом, бо діти постійно бачили, як він працює і пише. Оця потреба писання просто органічно вросла в династію Франків!
Повертаючись до Петра й Ольги Білевич: це був надзвичайно збалансований шлюб і чудово дібрана пара. При тому, що Ольга була жінкою маломовною і більш закритою, свої таланти вона блискуче реалізувала в кулінарії. Зрештою, щоб готувати шедеври, зовсім не обов’язково вміти гарно говорити! Тут дуже важливою стала підтримка Петра. Ольга фантастично готувала, але промотором і менеджером її книжок був саме він. Петро просто казав: «Ти чудова, давай ми це видамо!». Він був справжнім енерджайзером, мав менеджерську жилку і вмів органічно відповідати духу часу – точнісінько як і Іван Франко.
Тут присутня Марта Гуменецька, правнучка Івана Франка по лінії Петра і Ольги Білевич. Вона з «Практичною кухнею: забуте і нове» оживляє і адаптує оригінальні рецепти Ольги. Мама Марти, пані Іванка якось згадувала, як бабця їй казала: «Що розказувати про ту книжку, як таких продуктів не знайдеш?».
Так! Мені часто закидали: «Та хіба в Галичині в той час були оливки?». А я кажу: «Друзі, до совєтів було все на світі: і оливки, і сири, і марципани, і равлики, і черепахи!». Це після совєтів уже нічого не стало
О, розкажи історію про адаптацію торта «Пень».
Історія про «Пень» – найкраща! Спершу про нього згадала пані Іванка Міліянчук. Коли готувалося перевидання «Першої української загально-практичної кухні», мене попросили написати післямову про Ольгу Франко. А матеріалу нема: ні спогадів, ні біографії. Я почала вимучувати нащадків: «Пані Іванко, розкажіть, як було!». І вона написала цілі спогади, де було й таке: «Точно пам’ятаю, баба розказувала, що торт був на вогні печений!». Тож треба було відтворити ту машинерію! Дівчата зрозуміли принцип і спекли.
Я бачила цю технологію в Домі Франка. Там же ще й 50 яєць на один тортик треба! Але його найбільше любив Петро Франко.
Напевно, Петрові таке й подобалось: приходять гості – хочеш їсти, то крути!Тому мусили відтворити! Той «Баумкухен» справді виглядає як пень, а тісто там як на млинці. Марто, розкажіть!
Марта Гуменецька: Тільки його треба три години на відкритому вогні крутити! Але це справжня атракція. Тож хто хоче біцепси підкачати – прошу дуже! Ще й на дворі, бо в хаті такого не покрутиш. Ми з донькою Устею робили його під час змагань Вітрильної федерації України. Приїхало 70 дітей, всі підходили – їм вже й їсти не треба було, тільки б подивитися!
Як пережити найтемніші часи: трагедії родини Франків
Родина Франків мала свої глибокі трагедії. Як вони їх переживали, давали собі з цим раду? Бо в нас зараз теж час трагедій, чи не кожна родина стикається із втратами. Чого ми можемо навчитися у Франків?
Складне питання. Кожна травма болить індивідуально, а те, що видно збоку – лише фасад. Коли Іван Франко поховав сина Андрія у 1913 році, казали: «Ми подивляли зрезигнований спокій батька». Здавалося, ніби він не надто переживав. Але інші свідчення доводять: це була величезна трагедія, яка глибоко його ранила і навіть зруйнувала життя. Останні дні письменника могли б бути цілком інакшими, якби Андрій залишився живим.
Для матері, Ольги, ця втрата теж стала надзвичайно глибокою. Зі спогадів знаємо, що вона любила ходити грабовою алеєю, яка є досі у Стрийському парку. Бо ті граби посадили саме в рік народження Андрія. Це був її спосіб побути з ним на природі. Причому на могилу до сина вона не ходила: через свій психічний стан до кінця вірила, що він живий.
Ще одна страшна втрата пов’язана зі смертю Петра Франка. Коли його в розквіті сил забрали з дому кагебісти, йому було 50, дружині Ользі з Білевичів – всього-навсього 45… Після цього вона багато мовчала. Але в цьому мовчанні знайшла спосіб жити й тамувати біль. Нічого не говорила, щоб захистити дітей, хоча найімовірніше здогадувалася, що сталося. Внукам теж нічого не розказувала з міркувань безпеки: час був такий, що будь-яка згадка про зникнення діда могла бути сприйнята неоднозначно.
Якщо глянути глибше, подібна історія є в кожній українській сім’ї. Ця травма позначається на всьому роду і продовжує жити. А звільняємося ми від неї тільки тоді, коли дізнаємося правду! Якою б болючою вона не була, та дає змогу встановити причинно-наслідкові зв’язки. Доки ми її не знаємо – ми наче висимо в повітрі.
Ольга Білевич померла, так і не отримавши жодного підтвердження про долю Петра. Сьогодні ми завдяки знайденій телеграмі знаємо: найімовірніше його розстріляли. Вона, мабуть, теж це підозрювала. Як справлятися з болем невідомості? Досліджувати і з’ясовувати правду – це єдиний шлях рухатися далі. А чи пробачати ворогам? Не знаю, чи це діє насправді.
Тролінг від класиків і як цікаво розказувати історію
Розкажи три історії про Франка і франчат, які тебе найбільше вразили. Чого ти від них взагалі не чекала?
Найперше вразило те, що Франко дуже круто вмів відпочивати. Виглядає, ніби він тільки те й робив, що писав. А насправді він їздив на рибу. Або дуже методично ходив у гори. Є спогади, що під час підйому він ні з ким не спілкувався, говорив лише на зупинках та перепочинках. Насправді це класичні правила підйому в гори, та для мене було незвичним.
Друга історія – про Петра Франка. Він же фактично як супермен: чого тільки не робив! Але для мене стало відкриттям, що досить довго він мав комплекс, бо не вмів плавати. До речі, всі франчата по черзі падали в річку, і батько їх рятував.
То це травма дитинства була?
Думаю, це просто особливості сільського виховання – діти гуляли, а тоді часто повені були, та й таке. Але Петро подолав цей страх і таки навчився плавати! Оце бажання долати те, що не виходить, робить тебе сильнішим. Найпростіше сказати: «Я цього не вмію». А ти пересиль себе, навчися і йди далі, інакше воно постійно тягнутиме тебе назад. Це такий крутий лайфхак від Франків, який вчить рухатись уперед.
Третя історія: мене дивувало, як Тарас Франко прикольно дер лаха з радянської влади. З нього дуже хотіли зліпити радянського франкознавця. Наприклад, приносили проєкт пам’ятника Франкові і просили: «Підпишіться, що так воно й було». А він дивився і казав: «Ні, мій батько ніколи не ходив у розщіпнутій сорочці, то як якась рубаха. Під таким підписатися не можу».
Або коли Тарас був директором Музею Франка. Розказував екскурсію за сценарієм, а потім, як справжній інтелігент старої галицької дати, любив питати: «Може, якісь питаннячка будуть?». Хтось із відвідувачів питає: «Які були улюблені письменники вашого батька?». Він, не думаючи: «Та як які? Німецькі!». А потім згадує, що ідеологічно правильна відповідь – «російські», і додає: «Ну… Карл Маркс!». Він дуже часто отак із них стібався.
А ще його примусово перевезли до Києва. Працював викладачем у Київському університеті. А викладач же мусить вести наукову роботу. На якомусь засіданні питають: «Тарасе Івановичу, а ви над чим працюєте?». Він витримує театральну паузу і каже: «Ну, я перекладаю… «Краткий курс історії ВКП(б)» латинською мовою!». Після того ні в кого вже не виникало питань, на якого милого це робити. Латини вони не знали, тож і перевірити не могли. А він просто з них стібався. Але про що це? Про те, як зберігати себе в час, коли це майже неможливо.
Часто з письменників роблять забронзовілі постаті. Для мене оця бронза – як цвинтар: прийшов, поклав квіточку, помолився і все, далі нецікаво. Як пояснити нашим дітям, що Іван, Петро, Анна Франко – круті?
Найперше треба, щоб це розказували люди, які щиро люблять те, чим займаються і що досліджують. Пам’ятаю, як я зацікавилася побутом Франків. Класичне літературознавство тоді вважало, що я займаюся чимось не тим – якоюсь дурнею.
Досі відчуваю цю прірву в журналістиці. У нас є або серйозна рецензія з аналізом, або щось зовсім попсове. А золотої середини просто нема, щоб показати: оці люди кльові і живі.
Так! А мені самій хотілося побачити Франків як людей. Що вони робили, куди ходили, що їли. На побутовий аспект довго було накладене табу. Нав’язувалася ідея, що важливі лише великі теми: партія і народ. Тому зараз нам це так цікаво! Нам казали, що історію творять тільки царі чи полководці. Але ж люди теж її творять! Причому люди, чиїх обличь ми не бачимо. Це й служниці чи няні, які вигодували цілу генерацію українських письменників. Вони розказували їм українські казки. І ті діти починали говорити українською, хоча батьки могли спілкуватися російською. Це теж історія!
Треба просто повертатися до живих історій. Показувати письменників людьми, які в чомусь помилялися. Ми ж теж часом лажаємо, а потім думаємо: «Чого я так зробив?». Такими ж були і вони! Лиш треба зняти з них цю забронзовілість.
Богдан Тихолоз: Тепер класиків намагаються показати живими людьми з їх звичками, слабкостями та тією ж кухнею. Але дехто закидає: «Замість говорити про велич Франка, ви про кухню торочите! Що там у тому музеї – вже й Франка нема, тільки якісь діти. Не треба того всього!». Чи має бути якась міра в цьому?
Зараз просто заповнюється ніша, на яку є величезний запит. У радянський час на побут було табу, а все заборонене – найцікавіше! Можливо, з часом з’явиться запит і на щось глибше, адже на кожен товар є свій покупець. Але дітям не можна розказувати складне, їх треба зацікавлювати близькими темами. Головне – музей має бути центром життя, де є рух. Коли ми приходимо дізнатися про побут письменника, паралельно засвоюємо, що він написав «Мойсея» і «Лиса Микиту». Та коли нема руху – це смерть.
Як це все розказувати? Дуже просто: так, щоб самому було цікаво! Якщо так – зумієш розказати і зацікавиш інших. А якщо ні – то краще й не берися! Це як приготувати смачну каву чи печиво, яке самому хочеться з’їсти! Але якщо ти вариш каву, а вона тобі не пахне… І так само з будь-чим. У мене є дитина, з якої точно не вийде фізика, але в школі вона найбільше захоплюється саме фізикою. Бо вчитель класний, захоплений своєю справою, каже їм «привіт», говорить із ними, придумує цікаві завдання.
Анонс другиї розмови циклу «Точки опертя»
Сподіваюсь, зустрічі на «Точках опертя» стануть нашою доброю традицією і даватимуть можливість поспілкуватись про важливе і потрібне. Тож в останній четвер кожного місяця о 18:30 чекатимемо вас в кафе-пекарні «Горіхового дому» (просп. Шевченка, 9, вхід з вулиці Нижанківського). 28 травня говоритимемо з мисткинею Олею Гендою про самознецінення.
Прийшовши на подію, ви вже стаєте частиною підтримки, а замовляючи каву чи десерт, допомагаєте підопічним фонду «Горіховий дім». Кафе працює як соціальне підприємство, 40% прибутку скеровує на підтримку мешканок Центру інтегральної опіки для жінок у складних життєвих обставинах ім. Ольги Ціпановської. Тої самої емансипантки, яка приятелювала з Іваном Франком і яку він спонукав збирати етнографічний матеріал. А в книжці «Великдень у домі Франків» навіть є листівка з римським фонтаном Черепах, яку Ціпановська колись надіслала Франкові. Символічно, що їхні шляхи перехрестилися ще тоді, а наші – тепер.
