Ексклюзив замовляли? Запрошуємо з медіа «Львівська Пошта» на кураторську екскурсію Христини Береговської виставковим проєктом «Наші», який відкриється завтра, 16 липня, у львівській Zenyk Art Gallery (ZAG). Це спроба спіймати українську традицію, що вислизає крізь пальці, мов пісок. Проєкт об’єднав 27 авторів, 207 робіт, три стилі мистецтва і десятки доль людей, які зцілювалися через творчість. Читайте, розглядайте, а відзавтра і до 31 жовтня вирушайте на оглядини, бо хтозна, раптом ми отут робимо з мухи слона (далі зрозумієте, про що я).
Скульптура Девіда Черні: як біля ZAG у Львові з’явилося бронзове немовля
Попереджаю: ззовні ZAG продовжує обростати скульптурами. Сьогодні додалась ще одна – велетенське немовля заввишки три з половиною метри з обличчям-штрихкодом (понад тонна бронзи). Звучить як сюр? А от і ні, це «Babies» чеського митця Девіда Черні. Ви ж знаєте про одну з його найвідоміших серій, яка вже багато років є мистецькою візитівкою Чехії? Так от, одне немовлятко тепер трохи «погостює» в Україні.
Історія про те, як цей бронзовий гігант опинився у Львові, – досить кіношна. Якось у ZAG завітав президент Чехії Петр Павел. У неформальній розмові кураторка Христина Береговська обмовилася, що Девід Черні – її улюблений митець. Виявилося, що президент і художник – друзі. І Петр Павел просто з галереї набрав Черні по телефону. «Я кажу: “Хіба президент може таку мрію реалізувати?”. А він мені: “Ну, я ж пан президент”», – зі сміхом згадує кураторка. Сказано – зроблено: за три місяці після тієї розмови «Babies» постала при вході в ZAG.
Девід Черні – ще той провокатор. У 1991 році він прославився тим, що пофарбував у рожевий колір радянський танк у Празі. Про своїх гігантських бронзових дітей він говорить із фірмовою іронією. Мовляв, немовлята – взагалі дивні створіння, які не знають правил і можуть навіть когось убити. Для нього це такий собі стьоб над зіткненням повної свободи і жорстких суспільних правил.
Але у львівських реаліях цей малюк отримує зовсім інший сенс. Христина Береговська пояснює: «Ми вибрали немовлятко, бо воно символізує світле майбутнє, на яке заслуговують наші діти. Сьогодні це абсолютно актуально для України. Діти, які під постійною загрозою, все одно посміхаються, дивляться вперед і бачать не просто світло, а цілий прожектор у своєму майбутньому».
А ми залишаємо бронзового гіганта на вулиці і заходимо всередину галереї. Ходіть разом дивитися, як українські митці робили з мух слонів і рятували наші традиції.
Три стилі виставки «Наші»: примітивізм, наївне мистецтво та артбрют
Кількадесят сходинок – і ми опиняємось в епіцентрі українськості. Кураторка пояснює, що виставка об’єднує три стилі, які часто плутають, але кожен з яких має свою унікальну природу. Перший – примітивізм: це коли професійні митці з академічною освітою (як-от сучасні автори Ірина Максимова чи Дмитро Молдованов) свідомо спрощують композицію, малюючи як первісні художники. Другий – наївне мистецтво: роботи геніїв без профільної освіти, для яких малювання і традиція були сенсом життя (Марія Примаченко, Ганна Собачко-Шостак, Параска Плитка-Горицвіт). І третій – артбрют («сире мистецтво»): твори людей «поза системою». Для них малювання стало не професією, а арттерапією та способом перезавантажитися після складних життєвих травм.
Усіх цих 27 авторів, крім любові до традиції, об’єднує один спільний і дещо абсурдний мотив – слони та мухи. Витоки цього образу куратори знайшли на фресках Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Там зафіксовано перше монументальне зображення слона. Для митців цієї виставки прислів’я «не роби з мухи слона» має глибокий сенс: тільки справжній художник здатен узяти буденну муху й перетворити її на казковий шедевр – слона.
Янгол над тюрмою на Лонцького: феномен Івана Сколоздри
Минаючи інсталяцію львівського скульптора Олександра Гончарука – слона, який відкидає тінь мухи, – зупиняємося біля робіт Івана Сколоздри, майстра з Розвадова на Львівщині. Цей чоловік не просто малював на склі, він винайшов власну формулу розпису, сам готував фарби і робив пензлі.
Пан Іван обожнював зображати козаків, слов’янську міфологію та свята. Але одна з його робіт чи не одразу пробиває на сльозу. Це «Тюрма на Лонцького», де мама-янгол летить до вікна третього поверху в’язниці, щоб передати сину пакунок з передачею.
До слова, днем раніше виставку оглянув архієпископ Болоньї, спеціальний представник Папи з питань України Маттео Дзуппі. Здавалося б, чим можна здивувати італійця, який виріс в оточенні світових шедеврів і чудово розуміється на мистецтві?
«Кардинал Дзуппі ходив залами абсолютно подивований. Особливо його зачепила робота Івана Сколоздри «Медовий місяць». Митець зобразив цю метафору буквально: пара дійсно сидить на місяці, – каже Христина Береговська. – Кардинал настільки захопився, що дістав телефон, сфотографував картину і заявив, що мусить негайно відправити цю знимку додому в Італію».
Геній зі штахетами, який вимінював шедеври на молоко
Навпроти робіт Сколоздри – стіна з витворами легенди Никифора Дровняка (то йому пам’ятник на площі Музейній). Щоб ви розуміли масштаб: митець належить до найкращих наївних художників світу, стоячи в одному ряду з Анрі Руссо та Ніко Піросмані.
Никифор майже все життя прожив у курортній Криниці на Лемківщині. Він пережив операцію «Вісла»: Дровняка примусово виселяли, а він вперто повертався назад додому пішки. Матеріалів для творчості в Никифора часто не було, тому він малював на всьому, що потрапляло під руку. Часто це були не лише шматки паперу, а й дошки та навіть відламані дерев’яні штахети.
Найбільше любив зображувати міста, природу із сакральною архітектурою та святих, адже був глибоко віруючою людиною. Цікаво, що на його роботах є люди, але вони ніколи не дивляться глядачеві прямо в очі.
Але найкрутіше – це те, як працював його особистий «артринок». Никифор вимінював у місцевих мешканців свої роботи на кусень хліба чи склянку молока. Місцеві жіночки дуже швидко зрозуміли цей лайфхак: якщо їм удома бракувало ікони, самі несли Дровняку молоко і отримували її. Сьогодні ж ці роботи є гордістю світових музеїв.
Параска Плитка-Горицвіт, Марія Примаченко та Ганна Собачко-Шостак
Далі ми потрапляємо в анфіладу, присвячену Парасці Плитці-Горицвіт. Її історія вражає: у 17 років дівчину заслали в сибірські табори, де вона провела 10 років. Повернувшись у рідну Криворівню, 40 років прожила в малесенькій хаті, яка слугувала їй ще й майстернею. За цей час написала та проілюструвала 48 хендмейд-книг по 500 сторінок кожна. А ще вивчила чотири мови та зробила 4000 фотографій свого села, ставши його головною хронікеркою.
У своїх намальованих фантазіях Параска відправляла гуцулів мандрувати до Індії між слонами (і глядачів виставки теж). До слова, про «Наші» я дізналась ще до анонсу ZAG під час подорожі в Криворівню з розмови з отцем Рибаруком (і в хаті Параски була, може, якось розкажу про це в іншому тексті).
Оминаючи сучасних митців (про це розкажу далі), ідемо до стіни з роботами Ганни Собачко-Шостак, картини якої не одразу відрізниш від вишивок. Її блакитний колір схожий на річковий мул. У 1930-х роках твори пані Ганни виставлялися в Парижі, де ними відкрито захоплювалися Кандінський, Матісс та Пікассо.
Поруч зібрано 15 робіт Марії Примаченко, які демонструють її еволюцію від 1930-х до 1970-х років. Гордість виставки – найперша робота мисткині 1935 року «Зубрійка». Над нею – декілька слонів (куди ж без них?). Христина Береговська каже: «Поліомієліт вплинув на фізичний стан Примаченко, але саме через нього, ймовірно, народилися її неймовірні, химерні та ефемерні образи».
Сучасне мистецтво та голограми в Zenyk Art Gallery
Наїв і примітив – це не тільки про минуле, а й про дуже сучасне. У цій зоні виставки нас зустрічають роботи художників, які дивляться на традицію через свою, дещо хуліганську оптику. Ось, наприклад, Ірина Максимова з Коломиї. Вона прийшла в мистецтво з ІТ-сфери, і зараз її полотна розлітаються галереями США та Європи. Її фішка – монументальні картини, де зображені незламні, дещо маскулінні жінки в обіймах ангелів чи святих. Їх ніколи не полишає бойовий дух, що резонує із сучасними жінками, які служать у ЗСУ.
Поруч бачимо роботу Дмитра Молдованова. Він живе в рибальському селищі Парутине на півдні України. Стиль цього митця куратори називають «анатомією звичного абсурду». Дмитро малює кислотними кольорами. Він жартує про концепцію мух і слонів так: у кожному з нас живе свій «слон», і час від часу його треба вигулювати, щоб ставало легше.
А ще прямо посеред залу зустрічаємо футуристичну інсталяцію – сині колби, всередині яких крутяться голограми. Це спільний проєкт скульптора Василя Одрехівського та студії Tsukat. На голограмах – втілення аналогів прислів’я про мух і слонів із різних культур світу (їх можна прочитати на стіні поруч). Хтось «робить з голки вила», хтось «з піщинки гору». Але глобальний меседж один: люди, не перебільшуйте і не робіть з маленької проблеми катастрофу.
Керамічні грядки для митця-революціонера
«Наші» гарно демонструють, як минуле спілкується із сучасним. От, наприклад, історія Євмена Пшеченка, і відгук на неї Ольги Пильник. Він був художником-революціонером початку ХХ століття, відсидів п’ять років у тюрмі за те, що ховав заборонену літературу. А коли повернувся геть знесиленим, почав малювати неймовірні квіткові мотиви, якими захоплювалися зірки авангарду.
Історія та живопис митця зачепили сучасну львівську керамістку Олю Пильник. І вона вирішила зробити пану Євмену своєрідний подарунок крізь час. Надихнувшись його намальованими квітами, мисткиня створила з кераміки «квіткову грядку», яка «проросла» на виставці поруч із картинами Пшеченка.
З іншого боку бачимо роботи Параски Власенко. Христина Береговська каже: «Це абсолютно недооцінена геніалка на рівні Катерини Білокур чи Марії Примаченко. Вона починала з вишивання. Але настільки круто відчувала глибину чорного кольору та простір, що згодом працювала пліч-о-пліч із відомою авангардисткою Олександрою Екстер».
Мистецтво, що рятує: зона артбрюту
Найбільш емоційна частина нашої екскурсії – зона мистецтва поза системою (вона починається праворуч від сходів з першого поверху). Це картини, які буквально рятували життя. Дві з них створили ветерани в Superhumans. Після сеансів арттерапії військові скупили мольберти, облаштували вдома студії і тепер не уявляють свого життя без живопису (там також є невеличкі екрани з відео, розглядайте уважно).
Наступний блок – роботи дітей з аутизмом. Ці талановиті вихованці студії Олі Ставникович зобразили свій всесвіт. До прикладу, Андрій Лисюк малює магічні портали, бо вірить, що через них зустрінеться з татом, який зараз на фронті. А ще є чарівні далматинці, якими оформили улюблену інсталокацію відвідувачів ZAG.
Поруч – блок робіт пацієнтів Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні. Тут, зокрема, представлена робота військового з ПТСР, який не міг говорити нічого, окрім слів «плюс-плюс». Живопис став для нього духовною терапією і допоміг почати повертати словниковий запас.
Спадщина Поліни Райко: реконструкція розпису
Наприкінці експозиції «Наші» говоримо про Поліну Райко з Херсонщини, яку називають нашою «Бабусею Мозес». Вперше вона взяла пензель до рук у 70 років. До цього її підштовхнули життєві трагедії: чоловік помер, донька трагічно загинула, а сина ув’язнили.
Пані Поліна вирішила рятувати себе сама. На свою невелику пенсію накупила фарб і почала розмальовувати власну хату від підлоги до стелі. Меблі, стіни, пороги, двері вкрила фантастичними лебедями, ірисами, голубами та совами. Сусіди в Олешках були настільки вражені цією красою, що почали кликати Райко розписувати і їхні хати.
Та через підрив росіянами Каховської ГЕС унікальна спадщина Поліни Райко була зруйнована. Оскільки рідний дім мисткині наразі знаходиться на окупованій території, забрати щось оригінальне звідти неможливо. Та ZAG викупив дозвіл на використання фотографій її розписів. А Василь Запарнюк створив для виставки реконструкцію легендарного розписаного паркана Райко.
Біля нього бачимо роботу сучасної мисткині Яни Гудзан «Вікно». Тут в обрамленні портретів героїв виставки є дзеркало, в якому ви точно захочете сфотографуватись. Бо як відмовитись від фото в такій компанії?
Інтерактив і «Наші. Невідомі»
Екскурсія завершується інтерактивом. Спочатку відвідувачам пропонують пройтися лінійкою, на одному кінці якої напис «абсурд», а на іншому – «спокій», щоб знайти своє місце у цьому світі. Потім – сфотографуватись у інсталяції «Диско-мухи» Олександра Гончарука, створеній спеціально для ZAG.
А фінальним акордом виставки «Наші» стає імерсивна кімната, де звичний порядок поступається місцем невідомому. Це історія про внутрішню трансформацію, прийняття змін і сміливість дозволити собі стати кимось новим. Світло, звук і рух створюють єдиний простір, у якому важливо не лише дивитись, але й відчувати. У відеоарті використано музичний супровід гурту «ДахаБраха» – композицію «Весна».
Але пам’ятайте, що імерсивна кімната – це замкнений простір із відеопроєкціями на чотири стіни. Її відвідування не рекомендують людям із клаустрофобією, епілепсією, посттравматичними станами або підвищеною сенсорною чутливістю. Скажу чесно: мене й саму ледь не закачало від інтенсивного руху зображень, тож майте це на увазі.
До слова, не полінуйтеся зазирнути на третій поверх галереї. Там можна оглянути продовження експозиції – роботи частини проєкту, окреслені назвою «Наші. Невідомі». Тут зібрали картини Дмитра Стриєка, Ніни Шупляк та Івана Сколоздри.
