Після теракту в Києві, під час якого уродженець Москви Дмитро Васильченко убив сімох людей, українські посадовці, політики та, зокрема, голова МВС Ігор Клименко розпочали публічну дискусію про право на збройний самозахист.
Клименко повідомив, що найближчим часом МВС проведе експертні обговорення з участю народних депутатів, громадськості, журналістів та ветеранської спільноти щодо підготовки фінальної версії законопроєкту про цивільну зброю.
Насправді дискусії про право на зброю для цивільних розпочалися ще після Революції Гідності – у 2014 році. Перший законопроєкт пропонував право застосовувати зброю не лише для захисту себе та майна, але й для протидії узурпації влади. Другий, більш ліберальний, не містив настільки радикальних формулювань, проте це не допомогло йому потрапити бодай на розгляд Верховної Ради.
Значно пізніше, в 2020-2025 роках, з’являлося ще кілька законопроєктів, які так чи інакше дозволяли б населенню купувати, виносити з дому та застосовувати вогнепальну зброю для самозахисту. Проте жодну з цих ініціатив Рада не ухвалила у двох читаннях.
Після нещодавньої стрілянини в столиці українські військові, волонтери та політики відновили обговорення цієї складної теми. «Львівська Пошта» пропонує порівняти всі за і проти ухвалення закону про право цивільних на зброю.
Аргументи за закон про дозвіл на зброю для цивільних в Україні
За ухвалення закону про дозвіл на зброю висловився голова МВС Ігор Клименко. Апелюючи до досвіду початку повномасштабного вторгнення, він заявив, що українці повинні мати право на збройний самозахист. Також ініціативу підтримав радник міністра оборони Сергій Стерненко, навівши кілька прикладів успішної ліквідації нападників озброєними перехожими.
Варто зазначити, що в Україні дозволені продаж і зберігання вогнепальної мисливської зброї, що регулюється наказом МВС від 1998 року. Як поєднати чинний дозвіл на мисливську зброю та заборону на короткоствольну, в коментарі «Львівській Пошті» пояснює засновник волонтерського фонду «ЕЙПРІЛ» Юрій Танасійчук:
«Забороняти все – це хибний шлях. Не варто впадати в крайнощі, адже заборони нічого не вирішують. У країні вже 13 років триває війна, на руках у населення, ветеранів та інших категорій величезна кількість необлікованої зброї: трофейної, викраденої або втраченої. Навіть за умови успішних превентивних заходів чи добровільного здавання ми не позбудемося такої кількості зброї повністю, а отже, і ризику її протиправного застосування. Держава не має достатньо ресурсів, щоб забезпечити тотальний контроль тільки силами правоохоронців.
Головна мета – безпека. Дозвіл на володіння короткоствольною вогнепальною зброєю для цивільних – це спосіб залучити громадян до активного самозахисту в разі крайньої потреби. Починаючи з 1994 року парламент блокує всі відповідні законопроєкти. Головними лобістами цієї заборони спочатку були пострадянські парламентарі, а згодом представники силового блоку, зокрема МВС».
Юрій Танасійчук переконаний, що нещодавня трагедія, в якій загинули батьки дитини, висвітлила глибокі системні проблеми. На його думку, опубліковані в соцмережах відеофрагменти з поліцією, що покинула місце перестрілки, не дають повної картини того, що сталося, тому питання не може обмежуватися лише втечею правоохоронців. Він наголошує на важливості з’ясування того, ким саме були ці поліцейські, які завдання виконували, чи мали при собі табельну зброю та на яких підставах опинилися на місці трагедії.
На запитання про те, чи існує взагалі законодавча база для ухвалення цього закону, засновник фонду відповів:
«База для ухвалення рішень у Раді існує ще з середини 90-х. Це питання політичної волі та державного мислення. При цьому необхідно суттєво посилити фільтрацію під час отримання дозволу: запровадити навчання з поводження зі зброєю, психологічний контроль (роботу з психіатрами) та цифровізацію.
Ми вже маємо успішний досвід запуску Єдиного реєстру зброї. Процес купівлі мисливської або спортивної зброї в Україні організований на високому рівні завдяки інтеграції з Дією та цифровізації в магазинах. Парламентарям необхідно чітко визначити юридичні межі самозахисту – де він починається і де завершується, щоб подолати неоднозначну судову практику. Водночас ми бачимо популізм у кадрових рішеннях, як-от звільнення керівництва Департаменту патрульної поліції, що фактично рятувало службу після невдалих реформ минулих років».
Також співрозмовник зазначив, що поліцейські часто не застосовують зброю навіть за очевидної загрози, бо будь-яке її використання перетворюється на дисциплінарне чи кримінальне переслідування правоохоронця:
«Це спадок радянської системи контролю над суспільством. Держава має захищати, але вона не може бути всюди одночасно. Якщо підготовлена цивільна особа, маючи короткоствольну зброю, бачить, що правоохоронці не встигають, томуситьмати змогу зупинити злочинця, терориста чи врятувати чиєсь життя. Маємо пройти цей болючий етап реформування заради безпеки кожного громадянина».
Аргументи проти закону про дозвіл на зброю для цивільних в Україні
23 квітня під час спілкування з журналістами голова Офісу Президента Кирило Буданов виступив проти легалізації зброї, зазначивши, що це загрожує ще більшими проблемами, повідомляє «Главком». На його думку, роздавання зброї не гарантує безпеки – цей захист мають забезпечувати дії поліції та спецслужб.
У коментарі «Львівській Пошті» генерал-лейтенант міліції, народний депутат України, заслужений юрист України Михайло Цимбалюк зауважив, що не можна допустити ситуації, коли держава скине з себе відповідальність за безпеку на громадян:
«По-перше, важливо розуміти, що Україна – єдина держава в Європі, яка досі не має закону про цивільну зброю. Увесь процес регламентується лише наказом МВС 1998 року. Фактично понад півтора мільйона українців уже офіційно мають зареєстровану вогнепальну зброю. Тому питання не в тому, дозволити чи заборонити, адже зброя вже дозволена. Проблема в тому, що цей процес потрібно нарешті узаконити, бо наказ міністерства не має сили закону.
Щодо короткоствольної нарізної зброї для самозахисту – це дискусійне питання, і тут є кілька критичних моментів. Перший – відповідальність держави. Не можна допустити ситуації, коли держава просто скине з себе відповідальність за безпеку громадян. Неприпустимо, щоб на виклик про злом помешкання поліція відповідала: “У вас є зброя – самі й захищайтеся”».
Народний депутат також наголосив на складній судовій практиці щодо використання зброї, адже відомі випадки, коли господар, захищаючи свою спальню від нічного нападника, завдавав йому смертельних поранень і за це отримував покарання:
«У суді важко довести намір злочинця. Нам потрібен комплекс змін: не лише закон про зброю, а й зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів, щоб реально закріпити недоторканність житла та особи».
Також Михайло Цимбалюк акцентував на створенні прозорого та жорсткого механізму отримання дозволу:
«По-перше, навчати володіння зброєю має не лише МВС. По-друге, іспити повинні бути такими ж серйозними, як при отриманні статусу УБД.
Окреме питання – медичні довідки. Зараз їх можна просто купити в інтернеті. Це має бути прозора комісія з кількох лікарів, які несуть персональну відповідальність за свій висновок. Також поліція має реально виконувати свої завдання: перевіряти місця зберігання та здійснюватиопитуваннясусідів щодо поведінки власника зброї. Наприклад, після трагедії в Голосіївському районі Києва виникло багато питань до тих, що видавали дозвіл, та як саме вони перевіряли власника. Сьогодні експерти налічують понад 5 мільйонів одиниць незареєстрованої зброї в Україні. Одним законом тут не обійтися – потрібен пакет серйозних законодавчих ініціатив, які визначать межі законності та безпеки для всього суспільства».
То чи варто українцям мати при собі вогнепальну зброю для самозахисту?
Щоб відповісти на це запитання, для початку потрібно чітко юридично визначити термін «самозахист» і його межі. Інакше на нас чекає порушення величезної кількості нових кримінальних справ.
Варто пам’ятати, що ефективність легалізації залежить не від кількості заборон, а від якості правового регулювання. Ухвалення профільного закону в Україні допомогло б вивести зброю з тіні, встановити чіткі межі самозахисту і підвищити рівень громадської безпеки.
Для цього в країні має повноцінно запрацювати цифровий облік, якісне навчання власників зброї та прозоре медичне обстеження. Лише після проведення всіх юридичних процедур Україні варто переходити до практичної реалізації дозволу на носіння зброї цивільним населенням.
До теми
Міжнародний досвід регулювання цивільної зброї
США: право на володіння та носіння зброї закріплене Другою поправкою і підтверджене рішеннями Верховного суду, які дозволили самооборону зі зброєю навіть поза межами дому. Попри ліберальність, існують жорсткі обмеження для певних категорій осіб та заборона на зброю в школах і держустановах. Водночас США мають найвищі показники збройних злочинів.
Хорватія: після воєн 90-х країна зіткнулася з масовою контрабандою зброї. Вступивши до ЄС, Хорватія зосередилася на очищенні ринку через «програми амністії». В країні розпочалося добровільне здавання незаконної зброї без покарання та вилучення надлишків.
Естонія: ця країна першою серед пострадянських держав дозволила цивільним короткоствольну зброю для самозахисту. Законодавство поєднує дозвіл на напівавтоматичну зброю із суворим контролем: обов’язковий реєстр, перевірка навичок та жорсткі правила зберігання. Це дозволило країні мінімізувати кількість нелегальної зброї.
Чехія: у 2021 році Чехія закріпила в Конституції право на захист життя за допомогою зброї. Країна дозволяє приховане носіння та зберігання зброї в зарядженому стані. Водночас контроль залишається високим: дозволи діють 10 років, а стан здоров’я власника перевіряють кожні 5 років.
Швейцарія: це одна з найбільш озброєних країн світу. Громадяни можуть відкрито носити зброю за наявності 5-річного дозволу, а для прихованого носіння проходять додаткову ретельну перевірку поліцією. У 2019 році під тиском директив ЄС країна дещо посилила правила, проте залишилася однією з найліберальніших у питанні зброї.
Молдова: закон був ухвалений у 1994 році як відповідь на масові заворушення та неспроможність уряду самостійно навести лад. Вже за рік рівень злочинності в країні знизився на 40%. Право на зброю мають громадяни, яким виповнилося 18 років, без медичних протипоказань і судимостей. Цікаво, що закон не обмежує кількість одиниць зброї на одну особу та не регламентує спосіб носіння.
Ізраїль: легалізація діє з 1949 року, проте доступ до зброї мають не всі: громадяни віком від 27 років та обов’язкова служба в армії. Володіння зброєю заохочується для самозахисту вдома, а право на носіння надається водіям громадського транспорту, таксистам, ювелірам та колишнім силовикам.
