За пів року існування рубрики «Літтред», в якій я і «Львівська Пошта» ділимось уривками найновіших видань, ми представили читачам 18 книжкових новинок. І хоч цього разу Lviv BookForum не має традиційного ярмарку, але книги, про які ми розповіли у «Літтреді» можна придбати під час свята читання по 6 жовтня в Пороховій вежі та на інших локаціях. А у цій добірці я розповідаю про події за участі авторів-героїв рубрики.
Спільнодія громадянського суспільства
5 жовтня об 11:00 в Пороховій вежі стартує публічна дискусія за участі Сергія Жадана, Олесі Островської-Лютої, Аліма Алієва та Інни Підлуської. Її модеруватиме Радослава Кабачій, менеджерка програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження». Україна з часу здобуття незалежності проходить складний шлях демократичних трансформацій. А з 24 лютого 2022 року український народ демонструє небачену силу опору, стійкості й незламності. На події учасники дискусії обговорять, якою є роль громадянського суспільства у цих процесах. А також якої спільнодії нам бракує на нинішньому етапі.
Письменник, музикант, перекладач, волонтер Сергій Жадан долучиться до заходу онлайн. Зараз він на службі в 13-ій бригаді оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України. Перед тим, як цього року долучитись до «Хартії», автор віддав 12 оповідань Олександрові Бойченку. А той став літературним редактором збірки «Арабески», що побачила світ у Meridian Czernowitz.
Збірка, уривок якої вийшов у рубриці «Літтред», об’єднала 12 оповідань, які Сергій Жадан писав уже після повномасштабного вторгнення, з осені 2023 року. «Для мене це справді особлива книжка. І, мабуть, найкраща (поки що) моя проза», – каже про видання автор. Збірка ілюстрована замальовками письменника. Під кожною підписи його лікарським почерком про час і зображене місце. Тут багато Харкова, Зміївська ТЕС, ЗАЕС, Лиман, Часів Яр, знищений вокзал в Костянтинівці… Голі дерева і зранені будинки, з вікон яких не ллється світло.
...Ніби й схожі одна на одну – своєю застиглістю, образою, безнадією. А разом із тим – дуже різні. Діна дивиться на смерть, як і належить єдиній спадкоємиці – гідно й зневажливо, і образа її охоплює всі ці роки, всі роки, які лишилися позаду і які вона вважає своєю власністю, на яку ніхто не має права претендувати, оскільки це її минуле, її зради й таємниці, відречення й прокляття, і вона ось тепер, ось прямо звідси, забере їх разом із домовиною, і вся ця історія її життя з померлим, тривалістю в десять (десять!) років нарешті завершиться, і далі не буде нічого, лише тінь смерті, лише милосердя і пам’ять, лише дві обручки на пальці – її власна й померлого.
Анна ж дивиться на все це і тамує в собі відчай, і намагається вхопитися в цій пітьмі бодай за щось: за своє право любити, бути разом і не соромитися, за коротку близькість останніх місяців, коротку, але таку глибоку, таку вкорінену. І думає, що в неї просто з рук забирають усе те, чим вона жила, забирають, оскільки в неї немає на все це жодних прав – ні на життя, ні на смерть, ні на милосердя, ні на пам’ять. Адже навіть пам’ять її буде на решту часу прихована від усіх: від печальної жінки цього мертвого чоловіка, від його друзів, які так і не стали її друзями, від цих жінок, чиїх імен вона просто не знає, та й знати не хоче.
Стоять, упізнавши одна одну, мовчать, не говорять. Чекають, коли можна буде забрати померлого. Ось тільки Діна розуміє, що померлого забере саме вона. Та й Анна це теж розуміє. Завжди розуміла...
Презентація книги Олександра Ябчанки
5 жовтня о 18:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука гостей чекають на онлайн-зустріч з Олександром Ябчанкою. До 2022 року він був лікарем, викладачем УКУ, експертом з реформи системи охорони здоровʼя, громадським активістом. Зараз він капітан ЗСУ, командир роти «Гонор» добровольчого батальйону «Вовки Да Вінчі».
На події в межах Lviv BookForum Олександр включиться з місця ведення служби і розповість історію створення книги «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» від видавництва «Колесо Життя».
Олександр Ябчанка вирішив написати книжку, бо хоче, щоб те, що робили і роблять його побратими не минуло даремно. «Жмур» – це назва бліндажу і позиції. У виданні, уривок з якого ми опублікували в рубриці «Літтред», є QR-коди з відео боїв на ній, зняті на екшн-камеру безпосередніми учасниками подій. Зокрема, це зачистка посадки біля бліндажу «Жмур» ротою «Гонор», бій «Гонору» за останню дорогу в Бахмут. Також за QR-кодом ви знайдете анкету, за якою можна доєднатися до героїчного підрозділу.
...Ми закріпились у самій посадці попереду захопленого бліндажа, якого Кліщ назвав «Жмуром». Таку назву він отримав тому, що там залишилися тіла чотирьох убитих при штурмі вагнерівців. Бліндаж цей був не найкращою позицією для оборони, бо мав усього один вхід, а вести вогонь із нього не було жодної змоги. Тому, аби не помінятися з вагнерівцями ролями з успішно атакуючих на тих, хто неуспішно обороняється, ми вирішили винести передові позиції дещо вперед, щоби мати змогу стримати піхоту, яка штурмуватиме. Ці позиції були двома пору ч викопаними глибокими окопами півтора на півтора метра, з яких можна було перекривати сектори ймовірних атак. За день-другий ми вже врились норами у ті окопи по обидва боки. Таким чином ми мали чотири повноцінні нори, у які ховалися під час обстрілу...
Спецпоказ проєкту «Війна-ненажера»
5 жовтня о 18:00 в America House Lviv ви зможете долучитись до спецпоказу «Війна-ненажера» від команди Вавилон’13. 10 режисерів та режисерок створили 10 короткометражних історій за текстами українських письменників, які стали на захист держави. Серед них один текст-трибʼют українській письменниці та волонтерці Вікторії Амеліній, яка загинула внаслідок обстрілу Краматорська в 2023 році. Після показу глядачі зможуть поспілкуватися з режисеркою Галиною Лавринець. Переглянути історії проєкту можна й на ютубі.
Основою фільму «Я – хата» – шостої серії проєкту «Війна-Ненажера» – стали вірш та картина Валерія Пузіка. Цей український художник, письменник і військовий ЗСУ захищав Херсонщину поблизу Каховської греблі. У «Літтреді» ми опублікували уривок його найновішої збірки «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat. Книгу, уривок якої побачив світ у рубриці «Літтред», Валерій присвятив Максиму «Далі» Кривцову (за твором якого також зняли фільм для проєкту). Цей поет і військовослужбовець загинув у січні 2024 року. Перший наклад книги був серед знищених в Харкові на «Фактор-Друк» внаслідок російського удару.
«Ця книжка про відчуття, втому, сни упереміш з реальністю. Деякі з цих текстів я публікував у мережі, деякі – ні. В голові у мене постійно звучала назва «Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу». І я чекав, коли мене хтось розбудить, – згадує Валерій Пузік. – Мав такий план: поїду у відпустку й укладу книгу. Так і сталось. Я зібрав тексти в книгу під час відпустки в квітні 2023 року, але вагався чи потрібно її видавати. Рукопис лежав. Потім з’явилось видавництво Vivat, а назву книги я змінив на «Мисливці за щастям». Так вона мені здається більш оптимістичною».
...Сергій ходив полем понад три години. Зрештою підійшов до нас, і ми привітались.
Сергій молодий, на вигляд років сорок. Середнього зросту. На пальці – каблучка.
– Розклали все рядами, як у шашках. Кругляки. Протитанкові. У самому полі менше, а от ближче до посадки – щільно. Відстань між мінами десь до пів метра. – Сергій дивиться на мене й веде далі: – Я чищу трохи. Виношу з поля. Складаю біля посадки.
– Так заборонили ж.
– Мені сіяти треба. Якщо не я, то хто?
У нашій розмові пауза.
Я дивлюсь на небо.
Червоного дедалі менше й менше. Сутінь опускається на землю.
Хмари красиві: темні, сині.
– Сергій у нас щасливчик, – усміхається Вова.
– Чому це? – запитую.
– Соняшник три дні збирали на мінному полі. Не підірвались. Але могли. Ми уважно дивились. Побачили – і обережно, обережно назад. Одного разу комбайнер, мій напарник, зупинився в метрі від міни. Ще трохи, зовсім трохи, – і я б тут не стояв...
Мужність свободи: як ми розмірковуємо про історію рабства
5 жовтня о 18:30 в Пороховій вежі письменник Артем Чех, канадський професор Мирослав Шкандрій, американський журналіст і активіст Террелл Джерммейн Старр і модераторка події Богдана Романцова поговорять про історію рабства. Завдяки творчості Мирослава Шкандрія українці почали замислюватися над кріпосним правом як формою рабства, що існувала на території України. Він цитує російських авторів, які називали українців «білими рабами». Артем Чех у романі «Пісня відкритого шляху» розмірковує про спільні риси поневолення українців і темношкірих в Америці. А от чи доречні такі порівняння та як рабство відображається в інших літературних традиціях ви зможете дізнатись з цього обговорення.
Уривок історично-пригодницького роману Артема Чеха «Пісня відкритого шляху» від Meridian Czernowitz ми публікували в рубриці «Літтред». Цей твір про колишнього кріпака з українського села. Після служби на Кримській війні він потрапляє в Америку і воює на боці Півночі у громадянській війні. Там Гнат знаходить собі друга, колишнього раба Сема, з яким разом відправляється в подорож Америкою. Відкритий шлях головного героя – це й шлях геть від Москви, шлях крізь війну до свободи, шлях від росіянина в пролозі до українця в епілозі.
Артем, який з початком повномасштабного вторгнення вдруге став на захист України, провів кропітку роботу з дослідження та вивчення теми. «Іноді, аби зробити той чи інший абзац достовірним, я проводив по кілька днів у віртуальних бібліотеках. Передусім невичерпним джерелом документів, листів, мап, щоденників була бібліотека Конгресу, – каже Артем Чех. – Часом мені допомагали американські краєзнавці, історики та реконструктори, з якими я списувався, дивуючи їх тим, що якийсь чувак з України пише роман про їхню війну… Це той самий роман, яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня».
...– У нас мало часу, лікарю, – мовив я, втрачаючи терпець. – Ви збираєтеся прямо зараз, і обіцяю, що за два дні ви повернетеся! Ясна річ, ви отримаєте гідну платню.
– Два дні? Та я і на годину нікуди не вийду!
Я був надто втомлений, щоби вдаватися до довгих умовлянь. Щосили я копнув лікаря Драгліна ногою в живіт, від чого він осів на підлогу й застогнав від болю, хапаючи повітря. Як окунь. Попри це, книгу він і далі тримав у руці, використовуючи палець як закладку.
Я зайшов до квартири і наступив лікарю на ногу. Він голосно захрипів. Його очі наповнилися вологою. З кімнати почувся крик удови. Я вихопив револьвер і приставив його до голови лікаря.
– Тихше, лікарю! – прошепотів я. – І накажіть замовкнути мем. Приведіть себе до ладу, візьміть усі інструменти, які потрібні для ампутації, і сідлайте свого коня. Ви їдете з нами, і повірте, що вже завтра ввечері або післязавтра вранці ви зможете дочитати цю книжку.
– У мене пацієнти! – жалібно вимовив лікар.
– Це брехня! – втрутився Дональд. – Ви нікого не лікуєте, бо люди тут не хворіють, а вмирають прямо в полі.
– І в мене немає інструментів для ампутації, – з надією сказав лікар. – Я ніколи цього не робив і не вмію робити.
– У вас є пилка?
– Я пошукаю, – лікар піднявся. Наповнений страхом і сум’яттям, він швидко заходив по квартирі, збираючи речі...
Презентація нової книги Олени Чернінької
6 жовтня о 14:00 в арт-центрі «Дзиґа» письменниця та фотохудожниця Олена Чернінька презентує свій новий твір «Спекотне літо Нормандії, холодна зима України». Модеруватиме подію Мар’яна Савка, редакторка Видавництва Старого Лева, яке публікує новинку. Цей любовний роман оповідає непросту історію кохання, яке долає чимало перешкод. «Якщо ви полюбили Лемберґ, то в новому романі ви один раз зустрінете його на сторінках разом із всіма його побратимами. Адже головний герой – польський актор Амадей – потрапить саме у розвідвзвод до цих хлопців», – розповіла авторка.
Лемберґ – позивний сина Олени Михайла. Із початком вторгнення він залишив престижну роботу бізнес-аналітика в американській компанії і став добровольцем. Бій у Бахмуті 19-20 травня 2023 року змінив все. Тоді Лемберґ і його побратим Банан зникли безвісті, як кажуть одні, чи загинули, в чому переконані інші. Надто шаблонна історія, як це страшно не звучить. А за нею нестерпний душевний біль від втрати і невідомість, яка змушує жевріти маленьку іскорку надії.
Щоб хоч якось тамувати біль Олена Чернінька почала писати листи сину. В них вона спілкується з Михайлом: згадує їх спільні історії, ділиться сумнівами і страхами, розповідає про його друзів і побратимів. Ці листи Олена зібрала в книжку «Лемберґ: мамцю, ну не плач», яку опублікувало Видавництво Старого Лева. Саме уривком з цього видання ми відкрили «Літтред». Ця книга – нон-фікшн, але читається він як художній твір, хоча тут ні слова вигадки. До слова, 13 жовтня, у день народження Михайла у Львові відбудеться пробіг пам’яті друзів, присвячений йому.
Я плакала, а ти тихо й переконливо говорив мені: «Мамцю, якщо всі будуть ховатись, то України скоро не буде. Як я майбутнім дітям буду в очі дивитись?..». Потім ми фотографувались із тобою на пам’ять. Ти терпіти не міг оцих спільних селфі. Але в той день навіть не сперечався. А потім ти поїхав. І я хрестила того білого бусика, аж поки він зник з очей...
Нещодавно загуглила інформацію про тебе. Намагаючись відшукати в мережі хоч якісь твої сліди після зникнення, я натрапила на петицію. Ти її склав і опублікував 22 лютого 2022 року. В петиції йшлося про негайне введення візового режиму з ерефією та твоє детальне покрокове бачення усієї процедури. Чому мені про це не сказав? Ми з подругами «розігнали» б її за кілька днів і зібрали би необхідну кількість підписів. Знову ця твоя самостійність. Ти не любив залучати мене до процесів. Любив тільки показувати готовий результат. Я скинула лінк подрузі й отримала відповідь: «Він у тебе свідомий громадянин. Чому ти дивуєшся?». Боже, що би я зараз віддала, аби ти хоч трішечки не був настільки свідомий і правильний, настільки щирий і чесний навіть перед самим собою...»
Євген Коновалець: розслідування загибелі легендарного очільника ОУН
6 жовтня о 15:00 уЛьвівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука історикиІван Хома та Олександр Кучерук розкажуть про те, ким був Євген Коновалець. У центрі обговорення буде те, що сталося 23 травня 1938 року в Роттердамі. Ви зможете дізнатись про розслідування вбивства очільника ОУН, розсекречені архівні документи та вплив радянської дезінформації.
Всі ці події описано в виданні Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства» від видавництва «Віхола», уривок якого побачив світ рубриці «Літтред». Книга особлива тим, що у ній вдалось зібрати величезну кількість документів, більшість із яких опубліковані вперше. Розпочинається видання 125-ма сторінками аналітики від істориків. За ними розміщено документальний блок на 300 сторінок. Перша частина містить тижневий рапорт і кримінальну справу поліції Роттердаму. Текст справи, доступ до якої не вдавалось отримати роками, з голландської на українську мову переклав львівський професор Ярослав Довгополий.
Друга частина сформована із матеріалів комісії ОУН, яка розслідувала вбивство голови Проводу українських націоналістів і працювала з 1938 по 1940 рік (документи з архіву ОУН у Києві). А третя – це листування, яке Євген Коновалець провадив з 1924 по 1938 рік з таємними агентами совєтських спецслужб, що видавали себе за представників націоналістичного підпілля в УСРСР Павлом Судоплатовим, Кирилом Полуведьком та окремими діячами ОУН, яке проливає світло на обставини проникнення радянської агентури в найближче оточення голови ПУН (з архів ОУН у Києві).
...Перші повідомлення в пресі про вибух описували переважно наслідки вибуху й пропонували можливі версії. За зробленими 23 травня фотографіями місце вибуху визначається точно. У момент вибуху Євген Коновалець стояв обличчям до кінотеатру, у лівій руці він тримав пакет, другий пакет лежав у кишені. Вибух був доволі потужним, тіло Євгена Коновальця відлетіло на кілька метрів, аж на проїжджу частину вулиці. Постраждали також двоє перехожих, їх госпіталізували, ще кільком надано медичну допомогу на місці.
За деякими свідченнями, Євген Коновалець помер не одразу, а в лікарні, куди його завезли автомобілем швидкої допомоги. Насправді він загинув на місці, на фотографіях видно накрите тіло і де воно опинилося після вибуху. Від розриву бомби найбільше постраждала ліва частина тіла: рука, нога і живіт, а голову і праву частину тіла не зачепило. Смерть настала практично миттєво...
Презентація книги «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни»
Цю подію, яка відбулась 3 жовтня у Львівській копальні кави, можна було б не додавати. Адже цей матеріал вийде вже після неї. Але, якщо все складеться, 9 жовтня о 21:00 вийде восьма розмова відеопроєкту «Культура на РАЙОНі», гостем якої є Юрій Рокецький. Він фронтмен гуртів Green Silence і «Мертвий Півень», а також автор книги «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни», яка побачила світ у вересні в «Нашому Форматі». З нашої із Юрком розмови ви зможете дізнатись не лише про цю новинку, а й про його плани написати ще дві біографічні книжки.
Під час підготовки матеріалу з уривком для рубрики «Літтред» Юрій Рокецький розповів мені, що ідея написати «Всьо чотко» народилась у нього спонтанно. Це сталося шість років тому під час діалогу з друзями, теж фанами «Братів Гадюкіних». «Тоді я подумав, що можна просто зібрати спогади музикантів, родичів. Але згодом вирішив, що біографію писати цікавіше. Я дуже люблю читати біографії західних рок-зірок! Завжди дивувався, чому у нас немає таких про наших музикантів, – пояснює автор. – Тож почав накопичувати матеріали і брати інтерв’ю. Дуже важливим на перших порах було сприяння самих «Гадюкіних» та сестри Сергія Кузьмінського – Наталі. Без них нічого б не відбулось».
У книзі дуже багато фотографій, опублікованих вперше. Також у ній розміщені QR-коди з посиланнями на рідкісні репетиції, аудіо та відеозаписи. Це не лише біографія, а й каталог творчості, ретельне дослідження постгадюкінського періоду творчості, коли Кузя писав альбоми електронної музики.
...Для людей, безпосередньо не посвячених у «гадюкінську» кухню і тривалі Кузині сумніви щодо правильності обраного шляху, припинення діяльності гурту було несподіваним. Багатьом крок Кузі здавався нелогічним, адже попереду на нього і «Братів» чекала ще більша слава. Ось тільки сам Кузя прагнення слави (якщо таке колись було) на той момент уже переріс: «Слава – то не так цікаво, як тобі здається. От ти сідаєш в метро, і кожна морда лізе до тебе з автографом. Річ не в тому. Головне, щоб тобі подобалося то, що ти робиш». Адольфич своє нашуміле інтерв’ю із Сергієм так і назвав: «Человек Положивший, от славы отказчик». І в цьому інтерв’ю Кузя, щоб двічі не вставати, висловив своє ставлення і до слави, і до «Гадюкіних»: «Для мене все це було суцільним непорозумінням... коли я зрозумів, що для того, щоб стати знаменитим, досить подібного роду «шняги», світ для мене відразу якось поскучнів. Але коли зрозумів, що вся ця знаменитість – хуйня повна, то знову повеселів... [«Гадюкіних»] оцінюю як не дуже якісно реалізовану хорошу ідею. Ну і, знову ж таки, час, місце, люди – все збіглося так, щоб вийшло те, що вийшло. Суб’єктивно для мене історія з «Гадюкіними» була просто мідними трубами, після яких я опинився в тому умиротвореному стані, у якому перебуваю тепер і якому до пиздеців радий»...
