Напевно ви знаєте, що таке work-in-рrogress. Можна сказати, що це щось на стадії напівготовності, незавершене. Так от, у Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій» мені довелось стати споглядачкою вечору work-in-рrogress перформансів сучасного танцю від Марії Бакало, Марії Кондратьєвої, Юлії Віль та Юлії Скиби. Чому до такого формату варто приглянутись і які історії для нас станцювали мисткині, розповідаю у цьому тексті для медіа «Львівська Пошта».
«За столом»
ЦІМ, який відкрився цього року, дивував містян новими експозиціями, а також різними лекціями та зустрічами. Але сучасний танець в стінах центру – це вперше на моїй пам’яті. Цей work-in-рrogress став першим публічним показом у межах ініціативи випускниць різних років кафедри режисури та хореографії факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. Івана Франка. Мисткині наче й самі дещо побоювались цього контакту з глядачем. Чи не тому повідомили про подію у соцмережах незадовго до її початку? Попри те глядачів того холодного вечора зібралось чимало.
Першою на імпровізовану сцену вийшла Марія Бакало. Її проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа KyivContemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Вона розповіла про задум work-in-рrogress вечорів і представила свій перформанс-лекцією «За столом», який працює з пам’яттю. У ньому мисткиня досліджує себе і свою історію. Згадує, яким пам’ятає свого діда. Роздумує і додумує, що вони один одному могли б йому розповісти, коли вона ще була малою, і тепер. Вона залучає глядачів стати частиною цього марева, сну наяву. Декілька присутніх за командою зачитують з аркушів спогади дідуся про те, як він з родиною в дитинстві переживав Голодомор.
Вкотре дивуюсь, як багато можна розповісти мовою танцю. Особливо, коли слів бракує, або коли їх не чують. У свої роботі «За столом» Марія Бакало виражає танцем відчуття і пережиття. Не лише свої, а й свого дідуся. Приміряючи страшні спогади про Голодомор з його дитинства на себе, немов одяг, вона вживається в них, зростається з ними. І моментами ти вже не розумієш, де її відчуття, а де його. Все зливається в єдину історію. Стає потужним голосом і розповідає про страхи, біль, боротьбу. Страшну і запеклу, до останнього, сто років тому і зараз. З єдиною ціллю – вижити, перемогти і ще станцювати на могилі тих, що досі забирають невинні життя (у цьому випадку Путіна – принаймні саме про це фінальна пісня перформансу).
«(Анти)Крихкість»
Наступний перформанс «(Анти)Крихкість» представила Марія Кондратьєва. Мисткиня розпочала його, продираючись у порожню залу крізь павутину з клейкої стрічки із написом «Обережно, крихке». Ми, глядачі, зайшли вже слідом за нею у дверний отвір, обліплений залишками стрічки.
В голові засів образ танцівниці-першопроходиці, яка показує нам дорогу. Марія досліджує теми «крихкості» та «антикрихкості». Розповідає танцем про те, яке наше тіло і наше «я» крихкі. Про зрозумілі і зовсім неочевидні фактори впливу на їх міцність/крихкість.
Три історії «(Анти)Крихкості» надзвичайно відверті і життєві. Перша розповідає, як нерозуміння і неприйняття себе змушує нас відмовлятися від мрій, закопувати свої таланти. Друга – про те, що робить з нами постійна напруга, як наші тіла дають слабину і цим захищають нас від ще гіршого.
«Третя історія про мене. Я була на резиденції в Бухаресті, працювала над цим перформансом І мені спала на думку ідея піти до так званої craash room. У нас їх називають «Кімната гніву», – завершує коротке пояснення свого перформансу мисткиня. – Досить прикольне відчуття – бути в захисному костюмі, взяти в руки биту, трощити скло, пляшки, які трапились вам під руку. Власне це все, що я хотіла вам сказати».
«Опора»
Юлія Віль та Юлія Скиба представили пластичний перформанс «Опора». Він вибудуваний так, що змушує глядачів слідувати за мисткинями. Буквально ходити за ними з одного кутка зали до іншої, стаючи частиною дійства. Тож відсидітись тут не вдасться, принаймні якщо хочете все розгледіти.
У цій роботі Юлії досліджують те, на скільки важливою для нас є підтримка. Як вона потрібна і яку роль відіграє в різних життєвих ситуаціях і за різних обставин. Вони говорять тілом про те, що часто нам буквально потрібна опора: міцна рука, надійне плече і спина, яку не зігнуть жодні незгоди і випробування. А ще у цьому перформансі мені чітко відчитувалась історія саме жіночої підтримки: оцього сестринства, трохи навіть наставництва і віри в сили іншої, як у свої.
«Опора» вже на цьому етапі виглядає досить довершено. Окрему увагу хотіла б звернути на вбрання танцівниць, яке допомагає ще краще розставити акценти і зв’язати сюжети у їх танцювальній історії. Це костюми дизайнерки Ольги Задибчук. У 2022 році вона вийшла до фіналу Всеукраїнського конкурсу молодих дизайнерів одягу «Погляд у майбутнє». А потім разом з іншими представила свою колекцію на Neo.Fashion у межах Берлінського Тижня моди.
Для чого показувати те, що ще не готово?
Цей вечір work-in-рrogress був цікавим і потрібним для обох сторін процесу. Перформерки мали можливість продемонструвати і випробувати на глядачах свої творіння. Це вже не ескізні замальовки, але ще й не остаточно обрамлені ідеї. А глядачі могли не лише зануритись в історії, а й заглянути за куліси. Точніше побачити пошук шляху, вибудовування історії, трохи підглянути за творенням магії, що зазвичай не можливо зробити з глядацької зали.
Марія Бакало каже, що ідею таких показів вона підгледіла під час навчання в University of California, Riverside. Мисткиня вважає, що експериментальне мистецтво не менш цікаве, ніж загальноприйняте. А формати проміжних показів дозволяють митцям показати те, з чим вони зараз працюють, що їх хвилює.
«Часом ми відкидаємо і залишаємо поза сценою те, з чим працювали. Бо так вимагає фінальний продукт, так він буде сприйматися. Але я творю експериментальну хореографію. І мені важливо показувати свої експерименти, пошуки, чути відгук, залучати аудиторію до діалогу, – пояснює вона. – У мене були ідеї, які не зважилася включити і цей work-in-рrogress. До прикладу, цікаво було б попрацювати з тістом. Намісити таке клейке і розтягувати, досліджувати його».
І я розумію її настороженість. Сучасний танець у Львові не надто представлений. Подивитись такі перформанси в нас можна раз в ніколи. Хореографи переважно залучені до театральних постановок, а танець стає радше інструментом, ніж окремою історією. Тому плани проводити регулярні вечори work-in-рrogress кожних три-чотири місяці видаються хорошим початком для змін. Сподіваюсь, що нам таки вдасться побачити представлені цього вечора роботи довершеними. Свою Марія Бакало у перспективі планує демонструвати не лише українцям, а й за кордоном. Такий досвід вона вже має. За кілька днів після нашої зустрічі у Львові мисткиня показала свій «Лабіринт без Мінотавра» в межах Українських днів UKRAINE! UNMUTED у Тарту (від Інституту стратегії культури) – Європейській столиці культури 2024 і викликала фурор.
Огляд вечора work-in-рrogress написаний в межах Лабораторії танцювальної публіцистики.
