Чи готові ви усвідомити, як живете? Прийняти близьких такими, якими вони є? Визнати гріхи і травми своїх предків? Жити з цим і, можливо, відповідати за це? Ці та інші питання ви ставитимете собі впродовж майже двох годин нової постановки театру Заньковецької «Дещо дивне сталося мною». Чому в театральному дебюті Дмитро Сухолиткий-Собчук звертається до неоднозначної психопрактики сімейних упорядкувань і що з того вийшло, розповідаю для медіа «Львівська Пошта».
Загадкова прем’єра
Про те, що кінорежисер Дмитро Сухолиткий-Собчук працює над дебютною постановкою за власним текстом у театрі Заньковецької, директор-художній керівник Максим Голенко розповів ще в серпні 2024-го у моєму відеопроєкті «Культура на «Районі». І от цього тижня «Дещо дивне сталося зі мною» представили глядачам на сцені «Стрих». А з часом за цим матеріалом режисер планує зняти фільм. Найближчий шанс подивитися прем’єру маєте 5 лютого, але поспішіть, бо квитків залишилося небагато.
До прем’єри, яка відбулася 21 і 22 січня, сюжет вистави «Дещо дивне сталося зі мною» не афішували. В одному з інста-дописів театру Заньковецької підкреслене побажання творчої команди – «аби глядачі не розкривали сюжет, а натомість, говорили про свій досвід і теми, що відгукнулися». Та вже зараз його можна прочитати на сайті театру, то чому б не спробувати зорієнтуватися, що на вас чекатиме?
Отже, головна героїня історії «Дещо дивне сталося зі мною» Світлана – викладачка архітектури, яка займається репетиторством удома. Вона відновлює свій будинок після деокупації. Оточення Світлани – це абітурієнти, сусідка Гертруда, яка займається дивними психологічними практиками, та слідчий Корній. Світлана дозволяє сусідці проводити сімейні розстановки за Геллінгером у своєму домі. Несподівано один із таких сеансів запускає низку подій: абітурієнти натрапляють на небезпечну знахідку, а Корній зі Світланою переносяться в минуле більш ніж на 100 років. Об’єднані досвідом війни Світлана та Корній стають найближчим людьми на один вечір.
Та не лише в театрі можна вдавати когось іншого. А психологічні практики мають різні ефекти. То про що ж «Дещо дивне сталося зі мною»? Про те, що після початку повномасштабного вторгнення дехто святкує два або більше днів народжень. Що історична реконструкція та психологічна розстановка мають багато спільних рис. Про те, що одне й те саме ім’я може бути використане для різних предметів, людей і явищ. Про те, що історія про те, як одні й ті самі яблука смакують по-різному різним людям. І що не завжди можна спокутувати свою провину, посадивши яблуневий сад. Вона про те, що смак полину не всім гіркий. А барбер – хороша професія. Але скласти для себе цілісну картинку з цих вражень і описів ви зможете хіба тоді, коли «дещо дивне» станеться з вами.
Що побачила і відчула я
Для мене постановка «Дещо дивне сталося зі мною» теж стала дечим дивним. Найперше тому, що заради допрем’єрного показу і спілкування з командою проєкту я вийшла з дому вперше цього року (бо скільки ж можна хворіти?!). Цікаво було спостерігати, як ще до вистави її творці розповідають про неї. Як хвилюється іменитий режисер, який раптом став дебютантом. Як виконавиця головної ролі сипле жартами і водночас розповідає, що всіляко намагалася відмовитися від участі в постановці. Як представниця спонсорів розповідає про важливість проєкту з песиком на руках, а потім команда фотографується з ним (навіть суворий Голенко).
І це дивне продовжилося з виставою із присмаком кіно. У неї незвична структура. Історія розмотується поступово, немов нитка з клубка. Вона веде нас від кабінету слідчого крізь простір, час, травми, трансформації до майже ідилічного чаювання під спів пташок і мелодію з грамофона. В певний момент я дещо ошелешено розумію, що опинилася на груповому прийомі. І всезнаюча пані Гертруда у виконанні Альбіни Сотникової нав’язує участь в сімейній розстановці. З-поміж професійних акторів око виловлює молодого чоловіка з милицею, який промовляє лише декілька фраз, але його щирість зігріває. Аж після вистави я розумію, чому і хто це (розповім про це згодом).
Історія «Дещо дивне сталося зі мною» чіпко тримає увагу. Завдяки продуманим декораціям простір «Стриху» наче вмістив величезний знімальний павільйон. Вони захоплюють. От вам доводилось на якійсь виставі бачити, як садять яблуневий сад? А як його розміновують? Не спойлеритиму більше. Скажу лише, що історія дуже людяна, актуальна і справді терапевтична. Вона мимоволі запускає непрості роздуми про особисте, стосунки в родині, минуле і його вплив на теперішнє. Я часто думаю про повторюваність української історії. Та не певна, чи на часі наштовхувати саме на такі думки про нашу відповідальність за вчинки предків. Чи то, може, я себе надто накрутила?
Варто наголосити на певних моментах, які можуть тригернути. На сайті театру попереджають про димові ефекти і сцени з червоним світлом. А мене змусили здригнутися грім і спалахи блискавки, бо в перші секунди подумала про звучання війни, а не стихії. Також злякав перехід від сцени з міною до дзвінка і криків (побачите – зрозумієте). Та це лише мої страхи, може, вас це й не зачепить.
Головне – не травмувати
Події постановки «Дещо дивне сталося зі мною» відбуваються в трьох локаціях – будинку, саду та кабінеті слідчого. Тут дивним чином переплітаються дві різні історичні епохи. Певним тригером стає метод сімейних упорядкувань. Засновник цього методу Берт Геллінгер вважав, що всі проблеми людей виникають через різні збої в сімейній системі. Якщо налагодити стосунки всередині неї, то інші взаємини в житті теж поступово збалансуються.
«Із наукового погляду цей метод є суперечливим, але якщо в наш час людям допомагає ця терапія, то нехай вона має місце. З художнього погляду це цікавий візуальний спосіб праці з архетипами та міркування про недосконалість нашого світу, – розповідає режисер новинки Дмитро Сухолиткий-Собчук. – Хочу, щоби глядач, травмований подіями війни, не переживав у глядацькій залі ще одну травму. Тому уникав сцен жорстокості й повторних травматизацій. Ми шукали новий спосіб спілкування з глядачами, щоб дати можливість прожити їм щось дуже дивне. Надважливою темою нашого проєкту є пам’ять, питання таємниць минулого і того, про що варто пам’ятати в майбутньому».
Сценографка та авторка костюмів Юлія Заулична переконана, що в них з Дмитром вийшов цікавий симбіоз, адже кіношні підходи в театрі дають щось свіже, нове, інше: «У постановці дещо дивне поєднання умовного й побутового в одному сценічному просторі. Це цікава взаємодія і водночас протиставлення. Загальний і крупний план, інтер’єр і екстер’єр, зовнішнє і внутрішнє дивно синхронізуються чи діють окремо? Діорами і макети – масштабовані копії містечок, будинків, доріг, садів, залізничної станції, кімнати повторюють чи відтворюють реальність? Реальний чи масштабований світ, повторений чи відтворений в реальному чи умовному часі?»
Історія чоловіка з милицею
Я вже згадувала про чоловіка з милицею. Після вистави з матеріалу колег дізналася, що це ветеран Василь Шпік, який мав реабілітацію в Unbroken. Після поранення він проходив лікування й реабілітацію в центрі Unbroken з травня 2023-го, тепер продовжує працювати з фахівцями в Центрі ментального здоровʼя. Його випадково зустріли саме під час обговорення можливості залучення до постановок ветеранів і співпраці Unbroken Foundation із продюсеркою Крістіною Кісільовайте.
Василь вирішив спробувати себе в акторстві, а комунікаційниця Unbroken Foundation Катерина Батенко саме познайомилася з Дмитром Сухолитким-Собчуком, який приходив у гості в центр Unbroken і щойно починав роботу над постановкою. Терапію театром в Unbroken Foundation практикують з кінця літа 2024-го. Це хороший спосіб прожити власний травматичний досвід через призму героя театральної постановки.
«Хочемо змінити упередження суспільства, що ветеран – це лише фізично чи психологічно травмована людина, якій не потрібно нічого, окрім допомоги лікарів. Попри травматичний, болючий досвід, ці люди мають величезну силу йти вперед, перемагати у спорті, пробувати себе в мистецтві. Тобто робити безліч усього, чого не було в їхньому житті «до». А наше завдання – створювати для них такі можливості, надихатися, ходити на їхні премʼєри, не відводити погляду. Завдяки Дмитрові це сталося в найнеймовірніший спосіб», – розповідає Катерина.
Виявилося, що у виставі епізодичну роль має й ветеран Руслан Кухта. Щоправда, для нього це був одноразовий вихід. А от Василь Шпік постійно залучений до постановки «Дещо дивне сталося зі мною». Для нього це новий досвід, можливість побачити процес творення вистави, порефлексувати на тему своїх страхів, сумнівів, бути видимим. Бути на сцені з професійними акторами і перед повним залом – це про велику сміливість і бажання йти вперед попри весь прожитий досвід. Чи, може, завдяки йому? Згадайте співпрацю Першого театру з військовим Адлером і «Плейліст подорожнього» (огляд цієї вистави тут).
«Із театром Заньковецької ми поки що співпрацюємо лише в цій постановці. Однак паралельно в нас відбуваються репетиції в Першому театрі, де залучений інший ветеран – Руслан Кухта. Докладніше про цю роботу зможу розповісти наступного тижня. А премʼєри постановки очікуємо на початку лютого», – анонсує комунікаційниця Unbroken Foundation.
Театральний дебют
То чому творець «Памфіра» вирішив звернутися до театру і зробив це саме в театрі Заньковецької? Дмитро напівжартома каже, що від Максима Голенка надійшла пропозиція, від якої він не зміг відмовитися. «Рік тому я отримав водночас декілька пропозицій щодо постановок, зокрема й від Максима. Я вже мав текст, тож запитав, чи зможу працювати з ним. Максимова згода стала для мене першим поворотним пунктом. А от пропозицією, від якої неможливо відмовитися, – свобода в театрі, на цій сцені, з акторами та їхнім вибором. Чиста творчість і можливість зробити щось від задуму до реалізації за дуже короткий проміжок часу. Це розкіш, якої нема в кіно, де такий шлях триває роками», – пояснює режисер.
Максим Голенко каже, що «Памфір» – один із його найулюбленіших українських фільмів. І поки кіно не фінансується, він вирішив скористатися можливістю і затягти Сухолиткого-Собчука в театр: «Чому б нам не зробити з Дмитра українського Бергмана або Вісконті, які прекрасно поєднували кіно і театр? Я запропонував, а він, на моє здивування, пристав на цю пропозицію».
Голенкові дуже сподобався текст «Дещо дивне сталося зі мною». Він сучасний, говорить про важливе, а це принципово для заньківчан. «Сцена «Стрих» народжувалася для того, щоб на ній з’являлося щось ризиковане, цікаве, артгаусне, яке страшно запропонувати на великій сцені. А «Дещо дивне сталося зі мною» – не просто вистава, це досвід, своєрідний сеанс терапії. Постановка створюється в нас невипадково. Сподіваюся, у неї буде дуже довге життя, зокрема фестивальне. Вже знаю, куди її везти», – додає директор-художній керівник театру.
Дещо дивне сталося й з акторами
Що ж дивного сталося з акторами вистави «Дещо дивне сталося зі мною» під час роботи над нею і що було найважчим, а що найлегшим? Олександрові Норчуку під час підготовки до ролі Корнія довелося побувати в слідчому відділку і бути присутнім на допиті. Каже, з ним таке трапилося вперше, що для нього досі дивно. «Найважче пережити найближчі години, хвилювання, як сприйметься вистава. А найлегше, коли є взаєморозуміння між партнерами і режисером постановки. Коли знаходиш спільні точки, де можемо щось поєднати, разом придумати, створити й показати», – визнає актор.
А от виконавиця ролі Світлани Римма Зюбіна твердить, що в неї взагалі дещо дивне з цією роботою: «Я не була призначена на цю роль одразу. Через це відмовилася від деяких проєктів у Києві. З Дмитром дуже інтелігентно працювати, він нікого не принижує, не кричить, а заманює. Я під час кожної репетиції повторювала: «Зараз я скажу дещо дивне: я хочу поміняти актрису». Я відпрошувалася з ролі, як з уроку фізкультури, коли в тебе зламана нога».
Найлегшим у «Дещо дивне сталося зі мною» було втілення мрії попрацювати з Дмитром. Вони співпрацювали в «Памфірі», де героїня Зюбіної веде програму пісень на замовлення. Але її фільмували лише пів знімального дня. «Ми з Дмитром були в різних проєктах: і драматургійному, і кіносценарному. Він залучає мене як спікерку до своїх робіт. Але як режисер і актриса ми повноцінно не працювали. Мені це видалося дуже цікавим, саме це привело мене сюди. А найважче те, що воно дещо дивне», – резюмує акторка.
