Мені дуже подобається те, як змінюються львівські театри. Про що вони хочуть говорити, за які теми беруться. Попри запит на розважальні, легкі постановки, вони раз у раз дедалі глибше залазять під шкіру. Та те дійство, прем’єру якого Театр Лесі Українки 19 жовтня вперше показав глядачам, розмиває межу між виставою і дійсністю. Мені випало зануритись у «Плейлист подорожнього» за життєвою історією бійця з позивним «Адлер» (квитки на покази вистави розкупили вже й на листопад). Вважаю, що це варто побачити й відчути кожному. І обов’язково показати за кордоном. Чому – розповідаю для медіа «Львівська Пошта».
Звернення
Зауважу, що головний режисер Театру Лесі Українки Дмитро Захоженко анонсував цю прем’єру в моєму відеопроєкті «Культура на РАЙОНі». Тоді він не озвучив подробиць, лиш зауважив, що драматургиня Анастасія Косодій знову співпрацює з колективом і готує дуже важливу роботу. Виявилось, що це «Плейлист подорожнього», який, як і кожна вистава, почався з історії.
Її розповів «Адлер» (як австрійський психолог, а не як російське місто). Він народився в Криму, брав активну участь у Революції гідності, з початком війни у 2014 році пішов воювати. Був учасником бойових дій під Маріуполем, в районі Сартани та на «Азовсталі», а потім потрапив у полон. Рік тому його обміняли й він повернувся в Україну. Коли потрапив на реабілітацію у Львові, то ходив в Оперу. І подумав, що можна зробити виставу про його досвід.
Виконувач обов’язків керівника управління культури Львівської міської ради Олексій Тарабан розповідає, як це було: «Пів року тому до нас завітав військовослужбовець, захисник України з позивним «Адлер». Сказав, що має спогади, певні думки, переживання і хотів би поділитись ними – можливо, через театр. Ми звернулись до Театру Лесі Українки, де радо підхопили цю ідею і одразу почали роботу над виставою. Це знакова робота, яку ми дуже рекомендуємо побачити кожному і кожній. Також нагадую, що учасники та учасниці бойових дій та члени сімей загиблих учасників бойових дій можуть безкоштовно відвідувати міські інституції культури». Докладніше про цю програму ми писали тут.
Робота над текстом
У травні директорка театру Ольга Пужаковська запропонувала взятись за майбутній «Плейлист подорожнього» Анастасії Косодій і як драматургині, і як режисерці. «Коли ми зідзвонились по відеозв’язку вперше, «Адлер» сидів біля одного з львівських госпіталів, де зараз проходить лікування. Потім ще разів вісім зідзвонювались, зустрічались у Львові», – згадує творчиня вистави. Шматочок такої розмови відтворено у постановці. Її перериває досить показова ситуація, тому дозволю собі зацитувати цей уривок з вистави.
Одного разу ми записували з Адлером чергове інтерв'ю телефоном. В госпіталі небагато місць, де можна усамітнитись. Він пішов на дах, спеціально домовився про це з завідуючим.
– А що під час цих двох днів затримання в Сімферополі відбувалось?
– Допити, тому що при мені були деякі трофейні речі. Ну там роздєлі, відбитки пальців...
В цей час на дах заходить працівник госпіталю.
– Перепрошую, вже восьма година, я вже маю замикати.
– Я домовився з завідувачем.
– Я перепрошую, а з яким саме?
– Я що по іменах їх всіх маю знати?
– Добре, я дам вам п'ять хвилин!
– Мужик, патєряйся звідси!
«Він – професійний військовий, але його історія – це довга одіссея сучасною українською історією. Юність в Ялті, участь в Революції гідності, спроба організації спротиву в уже окупованому Криму, українська армія зразка 2014-го, Маріупольський напрямок всі вісім років, ну а потім – ясно. Я б хотіла думати про цю виставу як про спільну подорож. Не тільки спогадами про війну, скоріше спогадами про все, окрім неї, – до і після 2014-го, до і після 2022-го», – веде далі вона.
Актори, які не грають
Режисерка і драматургиня запросила акторів внести свою лепту в «Плейлист подорожнього». Важко назвати те, що роблять у виставі «Плейлист подорожнього» Таїсія Малахова, Ростислав Колачник, Михайло Понзель, Анастасія Перець і Тетяна Шелельо грою. З одного боку, вони втілюють образи жінки, якій пощастило, чоловіка, який хоче допомогти, чоловіка, якому все зрозуміло, жінки на межі та жінки в очікуванні. Тобто кожного з нас.
З іншого – кожен і кожна з учасників діляться власними спогадами, переживаннями, зокрема про відпочинок в Криму, Революцію гідності. Ці спогади вплетені в полотно тексту і роблять виставу ближчою глядачам. Бо мимоволі згадуєш, що ж тоді робила ти. Куди їхала, з ким знайомилась в потягах і виходила на випадкові перекури.
Звучить голос екскурсовода: "Начньом нашу морскую прогулку Ялтой, друзья".
– Я так любила в дитинстві з батьками їздити в Крим…
– Мене зараз захитує! Можеш нормально згадувати?
Знову звучить голос екскурсовода і цього разу він говорить українською.
– Дякую, так можна було з самого початку.
– Я знаю, що російською, але це такі теплі спогади. А що ви пам'ятаєте?
– Мені як асматику щороку давали путівки в Крим, в Артек. Але я жодного разу не їздив, бо що як мені не сподобається і не буде кому допомогти. І вгадайте, коли я вирішив поїхати? В 2014-му, лошара!
– А ми були з мамою в Севастополі, дивились діараму Севастопольська битва. Мене вразило. А потім побачили сірі кораблі. Я спитала маму: "А що це таке?". Вона сказала так, ніби їй це не сподобалось: "Доця, це російський флот". І локатори бачили, по яких наші зараз х..рять.
Але від моменту вторгнення ми чуємо лише історію «Адлера». Її оповідають усі п’ятеро акторів, які залучені у постановці. І це робить цю оповідь більш особистою та водночас спільною. Дозволяє бути в історії військового, переживати її (тут вже не спойлеритиму).
Плейлист і сценографія
Оскільки саме опера спрацювала для «Адлера» і взагалі музика важлива у його житті, Анастасія Косодій вирішила залучати до роботи над постановкою композитора. Точніше, навіть творчий дует Юрія Гуржи й Грицька Семенчука, який написав ще й тексти до пісень. Їх у виставі багато, саме вони позначають певні точки змін у різних періодах життя героя. Ці пісні різні за стилем і справді нагадують плейлист зі знакових та улюблених пісень, який, напевно, має кожен із нас.
Костюми і сценографію для постановки «Плейлист подорожнього» зробила Тереза Барабаш. У неї навіть звичні кожному з нас елементи одягу, наприклад худі, в потрібний момент перетворюються на реквізит. Дуже цікаво працюють у постановці шматки скла, які символізують як розбиті й нові вікна (про це розповім абзацом нижче), так і крихкість.
Намагатися зрозуміти
«Плейлист подорожнього» починається зі сцени в супермаркеті. Жінка, якій пощастило (Таїсія Малахова), замовляє нові вікна. Їй пощастило, бо після чергового обстрілу вона відбулась лише цим, а не втратою життя – свого чи близьких. Мені у цій сцені згадались слова Вікторії Амеліної «Сьогодні не ти, відбій». І подумалось, а чи не той трагічний обстріл Львова 4 вересня мала на увазі режисерка? Може, тому що я теж жінка, якій тоді пощастило. Що для мене це минулось лиш потрощеними від ударної хвилі шибками в під’їзді, які майстри з ЛКП міняють, поки я пишу цей текст.
Закінчується «Плейлист подорожнього» також сценою в супермаркеті. І монологом «Адлера» у виконанні Таїсії Малахової. Я можу довго його описувати, розповідати про переживання і думки, які «накрили» мене від усвідомлення почутого. Й настільки, що мій організм просто здав після вистави, і ще два тижні я не могла писати будь-що емпатичне. Замість того краще подам цей монолог, а ви вже читайте, думайте, відчувайте своє. Бо без готовності чути не лише «Адлера», але й себе, на «Плейлист подорожнього» краще не йти.
Коли почав ходити трошки на милицях, почав їздити в Forum Lviv. Там пив какао, ходив по магазинах – проводив багато часу. Там було дуже багато людей. Я відчував, що мені потрібно їх бачити, але не спілкуватись. Вони йдуть, не зачіпають мене. Я просто можу зосередитись на собі. Просто бачити, як вони йдуть. І вони такі, знаєте, переважно… хтось смішний, хтось задумливий, хтось красивий, хтось… Я почав туди їздити, брати ампутованих, просто гуляти. Брали таксі і їхали в Forum, ходили по магазинам. Там була смішна історія. Вибирали мені сонцезахисний крем. Я підійшов в Brocard, а там така жіночка була молода. Я її щось запитав (ми говорили російською), а вона сказала: «Ви уже свой». А мені так приємно стало. В деяких місцях відчуваєш себе просто непотрібним, марним, чужим. А отут ти відчуваєш, що тебе ніби намагаються зрозуміти… Ну не так, щоб оце по плечах, оце усе зразу. Ні, такого немає. Так дуже акуратно, дуже обережно. Бояться нашкодити.
Нагадаю, що раніше я писала огляди на інші постановки Львівського театру Лесі Українки: «Птахи» Дмитра Захоженка і «Дочи» Ольги Туруті. А вже 23 листопада стартує фінальний етап VI фестивалю-премії ГРА, в якому за найкращу камерну виставу (до 150 глядачів) на перемогу претендує «Клуб «Зневіра» Владислава Білоненка.
