На великодні свята, 13 квітня, заслужена артистка України Оксана Муха запрошує на два сольні концерти «Ретро українського серця», які відбудуться в театрі Заньковецької у Львові. В програмі ретрохіти, романси та народні пісні у супроводі чудових музикантів. Особлива окраса вечора – участь батька співачки, акордеоніста Володимира Мухи.
«Приходьте на вечір любові та прекрасної української пісні. Кожен квиток – це допомога нашим воїнам, які роблять можливим цей вечір», – наголошує «Львівській Пошті» співачка.
«Сьогодні потрібно бути щасливим у всьому, що в тебе є, бо ти живеш. Допоки в тебе є життя, маєш бути щаслива. Це мій девіз. Я тішуся, що жива, що мій слухач від мене не відмовився. Він до мене приходить на концерти і чекає на них. Розумію, що потрібна своїм слухачам, а вони потрібні мені. Я їх дуже шаную і хочу давати якнайдовше можливість слухати якісну українську пісню», – каже Оксана Муха.
Переможниця телепроєкту «Голос країни 9» акцентує: її найбільш відповідальні концерти вдома, в Україні, бо публіка дуже вибаглива. «Львів особливо вибагливий. Львів виховує, створює, контролює і ставить тобі оцінку. Наше місто – культурна столиця України, тут найскладніше співати», – стверджує співачка.
«Щаслива, що в мене відданий слухач, який любить українську пісню»
Оксано, навесні 2013-го ми з тобою писали перше інтерв’ю для газети «Львівська Пошта» – «Красива квітка, яка розцвітає». Пишаємося, що відтоді ми перші з-поміж львівських медіа підтримували тебе в творчій діяльності. 13 років знаюся з тобою і всі ці роки люблю твої пісні і твою творчість! За ці роки тебе дуже полюбив рідний Львів і пізнала вся Україна. Твій слухач – це люди з великою любов’ю до тебе і української пісні.
Тішуся, що знаємося ці роки з тобою і з «Львівською Поштою»! Дякую, що «Львівська Пошта» підтримала мене на початку творчої діяльності. Ціную і пам’ятаю, як ви мене підтримували перед кожним концертом, підтримуєте.
Щаслива, що в мене відданий і чудовий слухач, який любить і слухає українську пісню, чекає і радо приходить на мої концерти.
Українська пісня дала мені багатьох гарних людей, які щиро вболівають за Україну. Це для мене дуже цінно.
За ці роки я подорослішала. Було багато концертів, гастрольних турів у різних країнах, виступів, благодійних концертів. «Голос країни» дав мені можливість здобути більшу популярність. Переконана, що в пісні наша сила, гідність і перемога.
«Найголовніше, що я жива, я вижила! Вдячна лікарям!»
Ти завжди багато працювала, жила музикою, гастролювала. Водночас лікувалася в Римі. Знаю, що сьогодні ти живеш на дві країни – Україну та Італію. Як ти сьогодні, як себе почуваєш?
Дякую, у мене все добре. Так, я живу на дві країни. Насправді це непросто. Найголовніше, що я жива, я вижила! В мене була онкологія. Я подолала рак. Лікарі задоволені результатом.
Намагаюся робити концерти вдома, в Україні, складати гарні й цікаві програми, займатися творчістю, співати. Водночас маю дбати про власне здоров’я і перебувати в Італії на обстеженнях. Тримаюся клініки, яка мені допомогла вилікуватися.
Я пройшла складне лікування. Були і хімієтерапії, і оперативне втручання, і таблетована терапія. Все, що змогли, лікарі професійно зробили, щоб я жила, займалася творчістю і співала, за що їм вдячна!
Це праця медиків і твоя потужна віра, що все буде добре!
Так, насамперед віра. Ми, пацієнти, довіряємо медикам, і це правильно. Та вважаю, що їхніми думками, очима і руками керує Господь – вища сила. На нього треба мати надію, щоб лікар мав правильну думку.
Пригадую, коли я їхала на операцію в Італію, казала: «Господи, я тебе прошу, керуй їхніми руками. Я вірю, що вони добрі лікарі, але керуй ними!».
Ти довірилася італійським медикам, а не українським. Чому?
Бо відчула інтуїтивно, що не готова лікуватися в Україні. Я не кажу, що в нас погані лікарі, але не впевнена у нашій терапії.
Я вирішила лікуватися за кордоном – у Римі. Це клініка, в якій свого часу Іван Павло II проходив лікування після поранення. Тепер я обстежуюся в Римі. Тримаюся цієї клініки і так живу на дві країни.
Маю свого лікуючого лікаря, якому довіряю. Мені подобається їхня система: в Італії один онколог не ухвалює рішення – там завжди є круглий стіл. Там індивідуальний підхід до кожного пацієнта.
На той час італійські медики знали, що ти знана співачка в Україні?
Ні. Я про це не говорила. Я просто людина, яка потребувала фахового лікування. Певна, що легше бути просто людиною в життєвих ситуаціях. Бо коли в тебе є якісь регалії, до тебе по-іншому ставляться, а це заважає. Це момент емоційного заангажування, який може збити з пантелику.
«Найважливіші речі, виклики потрібно проходити в тиші»
А тепер знають, що ти співаєш?
Тепер знають. Ба більше, вони не знали, що я під час лікування їздила і давала концерти в Україні. Це навантаження. Але мене чекав мій глядач. У мене були повні зали.
Зокрема, у 2021-му концерти під час новорічно-різдвяних свят. Саме наприкінці 2021-го я отримала першу хімієтерапію – 22 грудня. А 25-го був мій концерт у Львові. Так було й надалі: отримувала хімієтерапію, давала концерти в Україні і поверталася в Італію.
І в той час український глядач ще не знав, що ти співаєш і лікуєшся?!
Ні, тоді ще не знав, бо я не говорила. Не говорила, допоки ще мала силу співати. Тримала це в таємниці. Це заважало б. Я категорично не хотіла, щоб мене жаліли.
Мені легше пережити біль самій, коли я мовчки проходжу те, що мене болить. Люди люблять щасливих людей, тягнуться них. Відповідно я не хотіла, щоб мене бачили слабкою, втомленою, щоб почали це обговорювати.
Найважливіші речі, виклики потрібно проходити в тиші. Як кажуть, хочеш купити машину – мовчи. Хочеш придбати квартиру – мовчи. Хочеш одружитися – мовчи. Вагітна – мовчи, допоки всі не побачать. Тому я не афішувала свою хворобу, бо хотіла найважчий свій період пройти самостійно.
Вже коли глядач побачив, що я не в Україні, не виступаю, після операції розповіла про хворобу. У вересні 2022 року. Обговорювали різне. Мовляв, що я виїхала, втекла з України. Я мовчки чекала.
Після операції, коли я зрозуміла, що ми на правильному шляху з лікарями, розповіла глядачеві, що зі мною. Лікарі були задоволені, що терапія дуже добре спрацювала, отже, правильне рішення було ухвалене.
Так, це було довго – місяці важкої хімієтерапії. Та лікування і операція дали результат.
«Жити і працювати. Працювати – це те, що я роблю зараз: зберігаю українську пісню»
Що тобі в момент лікування давало силу і віру? Що сьогодні дає тобі цю силу: родина, друзі, творчість, українська пісня?
Розумію, якщо я вижила, то є Божий задум щодо мене. Отже, ще є незакінчена робота, ще не завершена моя місія, дорога в цьому житті. Отже, мені як співачці потрібно жити і працювати. А працювати – це те, що я роблю зараз: зберігаю українську пісню.
Тішуся, що наші музиканти створюють український контент. А хто буде виконувати народну пісню? Хто буде співати ті пісні, які колись співали наші бабусі й дідусі?
Їх не співають, бо всі намагаються створити щось нове. Це правильно. Але мають бути й ті, які зберігають те, що було колись, те, що сучасні не виконують.
Окрім творчості, що дало силу пройти непростий шлях лікування?
Залученість і мій коханий Микола, який завжди зі мною. Не кожен чоловік витримає таке. Ми зустрілися в 2020 році.
Видали спільно відеокліп і відтоді почали спілкуватися. Потім я захворіла. Микола – художник. Дякую йому за постійну підтримку і турботу!
«Господь дав мені все, щоб я співала, займалася творчістю»
Українська пісня завжди була твоєю потужною енергією і натхненням. Чому?
Бо так вирішив Господь, який дав мені все, щоб я співала, займалася творчістю. Він дав мені співучу родину. У нас всі співали, зокрема бабуся і дідусь. Я вперше заспівала маленькою, коли мені було чотири роки. Мої перші слухачі – ляльки.
Ми в родині співали глибоких пісень: «Сусідський легіню», «Ніч яка місячна». Це такі теплі спогади.
Потім мої викладачі у Львівській консерваторії вирішили дати мені в руки скрипку. Скрипка – це найскладніший інструмент зі всіх можливих.
Тепер скрипка більше присутня на моїх концертах. Скрипка дала мені кантилену – поняття гарної звукової лінії. Це дуже важливо. Та пісня, яку я люблю, яка мені відгукується, дуже потребує кантилени, правильного фразування.
Два сольні концерти «Ретро українського серця»: 13 квітня о 16.00 та 19.00
Ти готуєшся до відповідального сольного концерту 13 квітня у Львові. Що це буде?
Так, я зараз живу піснями, які ми готуємо для концерту «Ретро українського серця», який відбудеться у Львові на великодні свята. 13 квітня в театрі Заньковецької будуть два мої сольні концерти – о 16.00 та 19.00. Живий звук. Запрошую!
Для цього концерту я підібрала пісні початку української естради. Це Богдан Весоловський, де акордеон мого тата звучить неймовірно. Це Анатолій Кос-Анатольський, Анатолій Горчинський. Це пісні, які люблять.
Цього разу з нами працюватимуть актори театру Заньковецької. Богдан Ревкевич допомагає мені з режисурою.
Ці пісні, написані ще до мого народження, стали моїми улюбленими. Пісні, що народилися в часі мого життя й досі не покидають мого серця. Цей концерт – подорож у часі, що єднає покоління та відкриває красу української пісні, яка ніколи не втрачає свого світла.
Буде «Місто спить» – пісня, що звучала на «Голосі країни» і відтоді стала дуже популярною. Нагадаю, що її було обрано на сліпі прослуховування.
Ця пісня дуже гарно відкрила українцям легендарну Квітку Цісик. Всі пісні, які ми виконували з репертуару Квітки Цісик, дали можливість людям пізнати цю красу і отримати задоволення від української пісні.
Оксано, чому «Ретро українського серця»?
Це ми з татом так придумали. У мене були «Пісні нескореного серця», були «Найгарніші пісні України». Але ми назвали сольний концерт «Ретро українського серця». Ці пісні у мене в серці, і це має бути зрозуміло людям, що це ретро.
Задум виник ще в 2024 році, коли ми у серпні робили концерт «Літній вечір» у Львові в Митрополичих садах. Мені було важливо з татом вийти на сцену.
«Я мріяла вийти з татом на велику сцену. Тато погодився»
Пам’ятаю, як ти з татом виступала на терасі у «Віденській кав’ярні», де ми сьогодні записуємо це інтерв’ю. Було дуже щемливо і професійно.
Так, але ямріяла вийти з татом на велику сцену. І коли це нам вдалося зробити в Митрополичих садах, я зрозуміла, що тато спокійний і все нам вдається. Я дуже хвилююся за його серце. Серце тата потрібно берегти.
І в Митрополичих садах бачу, що тато розквітнув, тішиться, що він людям потрібен! Він любить сцену. Колись багато років працював на сцені – акомпанував заслуженому ансамблю танцю України «Юність». Вони грали для них наживо. І тепер у нього наче відкрилося друге дихання, він аж помолодшав!
Кажу: «Тату, тепер все. Тепер на тобі буде програма, яку я готуватиму». Чому? Бо ретропісні, особливо ті, що писав Богдан Весоловський, побудовані на акордеоні, написані під акордеон. Тато погодився. Тішуся, що довіряє мені.
Я за нього більше хвилююся, аніж за себе. А мама каже, що тепер за нас двох хвилюватиметься. Звісно, вона радіє за наш із татом дует на сцені. Вона бачить, як тато оживає, вчить, грає, радіє.
Татові 12 травня буде 70 років. Ось так до його ювілею й готуємося концертом. Це відповідально. Родзинкою концерту стане тато Володимир.
Щодо свого образу працюю з дизайнеркою Роксоланою Богуцькою. Я з нею починала свою творчість.
Під час концерту збиратимемо кошти для воїнів штурмової бригади. До мене звернувся давній друг дитинства. Хочу їм допомогти. Будемо збирати їм на машину.
«У сина Данила є любов – Україна. Він бачить своє майбутнє в Україні»
Розкажи про сина Данила, якого так любиш. Пам’ятаю його ще маленьким на твоїх концертах. Виходив з квітами і так ніжно обіймав маму на сцені.
Данило виріс – йому вже 17 років. У нього проявилися музичні здібності, коли я хворіла і лікувалася в Римі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я забрала сина до себе в Італію. Він пішов на навчання в Римі. Він бачив моє лікування.
В Італії у школі Данило почав грати на кларнеті. Тепер це саксофон. Син закінчує школу у Львові. Він постійно в Україні. У Данила є любов – Україна. Він не бачить іншої країни для себе.
Водночас багато батьків своїх дітей, навпаки, вивозять за кордон, зокрема на навчання. Твоя дитина сама обрала бути в Україні. Це виховання – жити і навчатися вдома?
Данило бачить своє майбутнє в Україні. Вважає, що українська нація найкрутіша в світі. Данилові з мамою пощастило, бо мама повозила його по світу. Він багато побачив за ці роки.
Одна річ поїхати з концертами і побути за кордоном тиждень-два, а друга – пожити в якійсь країні. Він побув у Італії, зрозумів ментальність італійців.
Данило був зі мною багато разів у США, був у Польщі, Німеччині. Зрозумів, як у цих країнах мислять люди. Він енергетично все відчуває, він дуже глибокий. Сину подобаються мислячі люди, творчі люди.
Якщо Данило вирішить перебувати в музичній сфері, я буду щаслива. Вибір професії –його рішення. Хочу, щоб мій син був щасливим у своєму виборі. Я багато поїздила по світу і скажу, що мені вдома добре.
«Мені добре і затишно у рідному Львові. Тут моє коріння і моя сила»
Де б ми не були, але вдома завжди найкраще! Особливо українцям. Навіть попри війну.
Коли я повертаюся до Львова з прекрасної сонячної Італії, де є море, завжди свіжа риба, багато фруктів і овочів, все гарно, класні люди, то відчуваю, що нарешті наповнююся.
Вдома у мене є бажання створювати щось нове, працювати. Я люблю бути в Італії – там гарно, але вдома краще. Я ніколи не мріяла виїхати з України.
Моє рідне місто – Львів. Мені тут добре і затишно. Тут моє коріння і моя сила. Мені це дуже важливо.
А ще у Львові твоє проукраїнське товариство, яке ти любиш і шануєш, яке любить, підтримує тебе і слухає твої прекрасні пісні, чекає на твої концерти.
У Львові є звідки черпати сили й натхнення. Вдячна мисткині Роксоляні Шимчук за дзвінки та запитання «Чим я можу тобі допомогти?». Вдячна Роксоляні, що допомагала мені фінансово в ситуації з лікуванням. Вона тихо згуртовувала людей, які були готові мене підтримати.
Зараз моє найближче оточення – моя родина. Це мої батьки, сестра Уляна з чоловіком, син Данило і мій Микола. Це мої дорогі серцю люди.
Я щаслива, що в мене прекрасна родина, де панують гармонія, любов, повага і підтримка. У мене прекрасні батьки, найкраща рідна сестра, чудовий син.
Перший мій слухач – коханий Микола. Дослухаюся до його порад. Микола – дуже глибокий чоловік, творець.
До речі, 13 квітня під час концерту «Ретро українського серця» у холі театру Заньковецької представимо частину робіт Миколи – українського художника Ніко Струса. Зокрема буде й картина Миколи з кліпу на пісню у моєму виконанні «Не забувай мене».
«Кожен українець має допомагати військовим»
Оксано, ти всі роки своєї творчості підтримувала збори на лікування дітей, підтримуєш воїнів, зокрема й важкопоранених, яких лікує благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine (США) і який відкрив реабілітаційний центр у Львові NextStep Ukraine. Тебе знають як співачку, в якої добре серце. Всі благодійні ініціативи ти підтримувала і підтримуєш, зокрема благодійного фонду «Із янголом на плечі». Щира подяка тобі за це!
А як не допомагати?! Допомагати потрібно завжди! Це співпережиття, це совість. Я завжди долучаюся до благодійних концертів.
Певна, що якщо в мене є глядач, до якого я можу звернутися, отже, є шанс допомогти тій чи іншій людині, дитині, воїну. Ми давно знаємося з Юрієм Федечком і благодійним фондом «Із янголом на плечі».
Кожен українець має допомагати військовим. Це вдячність їм за захист України, за їхню мужність і незламність. Завдяки нашим воїнам я можу співати українську пісню. Завдяки воїнам ми живемо, працюємо вдома.
З Іриною Ващук-Дісіпіо, засновницею і президенткою благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine, я познайомилися в 2015 році.
Працюють два реабілітаційні центри NextStep Ukraine в Україні – у Ірпені та у Львові. У США я неодноразово виступала перед діаспорою, збирали кошти на лікування важко поранених воїнів.
Мої найбільш відповідальні концерти вдома, в Україні, коли до мене приходить слухач, який хоче чути українську мову і українську пісню в Україні.
Люди за кордоном сумують за домом, підтримують коштами воїнів. Вони фізично живуть там, але думками завжди вдома.
Якщо порівняти концерти, скажімо, у США, Італії та в Україні – вони різняться?
Так. Наш слухач в Україні має українського сповна – вистави, концерти, фільми. За кордоном цього, звісно, бракує. Там завжди йдуть на виконавця, який приїжджає з України. Цінують і там, і в Україні. Але за кордоном сумують більше.
Кажуть після концерту: «Дякую, пані Оксано. Я наче вдома, в Україні побував. Наче в своїй хаті». Тішуся, що можу дати цю нагоду людям.
Людина має одне життя і мусить прожити його щасливо. Хтось обирає жити в Україні, хтось – за кордоном. Це право людини обирати. І вже з-за кордону вона нам допоможе. Діаспора, яка є по всьому світу, всюди будує маленьку Україну. І це потужно.
По всьому світу є багато української діаспори, яка гуртується і допомагає Україні. Відчуваю відповідальність за виступи перед діаспорою. Ті, що приходять на мої концерти за кордоном, є хорошими людьми. Це класна діаспора.
Та найбільш відповідальними мої концерти є тут, в Україні, бо публіка дуже вибаглива. А Львів особливо. Львів виховує, контролює і ставить тобі оцінку. Львів створює. Наше місто є культурною столицею України. Тут найскладніше співати.
У чому зараз сила Львова?
Що ми не перестаємо бути львів’янами, що не втрачається ні наш гонор, ні дух нашого міста. Історія наша збережена в поколіннях. І це дуже мені до вподоби.
А місія міста Лева в часі війни?
Обійняти кожного, хто приїхав і приїздить сюди по підтримку, і допомогти стати українцем.
«Дякую слухачам за стійкість, за любов до української пісні»
Що тебе вразило найбільше останнім часом у рідному місті?
Те, що слухач не розходився в часі тривоги, коли був концерт пам’яті Ігоря Білозора. Люди стояли під театром і чекали продовження концерту. Люди чекали відбою тривоги і дочекалися. Це був аншлаг. Це так цінно.
Це стійкість українців, це любов до української пісні. Дякуємо всім, хто дочекався зустрічі з піснями Ігоря Білозора.
За що ти хочеш подякувати своєму слухачеві?
За стійкість, за любов до України і за те, що вони її свідчать своєю присутністю, а не просто гучними фразами. Вдячна за те, що підтримують українських артистів, що купують квитки на концерти.
фото: Олег Огородник, з архіву Оксани Мухи
