Чи часто ви замислюєтеся, гуляючи чи їдучи львівськими вулицями, а що тут було раніше? Ким були жителі цих старих будинків, що раніше було на місцях, де зараз будують нові житлові комплекси? За всю свою історію Львів став свідком багатьох історичних подій. Одна з таких – створення у 1941 році львівського гетто, яке було третім за розмірами у Східній Європі. Про нього медіа «Львівська Пошта» розповіла Ольга Лідовська, історикиня, краєзнавиця та екскурсоводка.
Початок гонінь
Ми зустрілися на початку Замарстинівської біля Меморіалу пам’яті жертв політичних репресій. Це місце, де стоять списані іменами кам’яні дошки й куби, щодня проїжджають сотні львів’ян. Й наша співрозмовниця розповіла, чому наша екскурсія розпочнеться саме звідси.
Але спочатку невелика історична довідка. Виступи й рухи проти євреїв з’явилися ще до початку Другої світової війни. Коли у 1939 році відбувся напад на Польщу й розділ її території, тамтешні євреї зрозуміли, що потрібно рятуватися. І частина з них розраховували на прихисток у Радянському Союзі. Зокрема, чимало людей приїхали до Львова.
Водночас радянська влада починає у місті репресії щодо людей, які потенційно могли завадити встановленню нового ладу. Відступаючи зі Львова у 1941-ому, в’язнів львівських тюрем розстрілюють. Серед них була й та, де ми стояли з пані Ольгою.
«Нацисти використали цей факт у своїй пропаганді. У розстрілах звинуватили євреїв, у Львові відбувся жахливий погром. Це була частина плану знелюднення представників єврейської національності, щоб у людей, які проживають на території, куди приходять нацисти, не було жодного співчуття і жодного бажання порятунку», – розповідає наша співрозмовниця.
Історія гетто
Згодом нацисти створили у місті ще не гетто, а єврейський квартал, який починався за оперним театром і простягався вздовж сучасного проспекту Чорновола. 6 листопада 1941 року за наказом Фріца Кацмана, генерал-майора поліції СС дистрикту «Галичина», створене львівське гетто. За час його існування, до літа 1943 року, тут утримували понад 138 тисяч євреїв.
Як зазначає краєзнавиця, цей район був найнезручнішим: «Будинки й помешкання були невеликі. Брати зі собою цінності, хутряний одяг чи посуд забороняли. На людину виділяли по два квадратні метри – часто у квартирі жили дві-три різні родини, часто чужі між собою. Кожен кут помешкання був зайнятий».
Траплялися випадки, що євреї, знаючи, які вулиці виділили під територію гетто, домовлялися з українцями чи поляками за обмін помешканнями. Водночас у квартирах залишали речі для нових власників, адже зі собою не можна було принести нічого, навіть ліків.
Під час такого переселення проводили зачистки. Осіб, які, на переконання нацистів, не могли працювати на користь рейху, розстрілювали. Серед них були, зокрема, хворі та люди старшого віку. Також євреїв позбавляли заробітку, внаслідок чого вони помирали від захворювань й недоїдання.
Поки ми йдемо на іншу важливу локацію, Ольга Лідовська розповідає про свідчення, що місцеві жителі підтримували колишніх сусідів: наприклад, могли таємно передати через дітей хліб або крупу. Дітлахи могли сказати німецьким офіцерам, що вони, мовляв, просто заблукали. Проте це було небезпечно. Випадки подібної підтримки у своїй книзі «Шоа у Львові» описав Євген Наконечний.
Гетто огородили парканом і колючим дротом, територією проїздив трамвай, але зупинятися тут не дозволяли, натомість він стишував рух.
20 січня 1942 року у Третьому Рейху ухвалили рішення «Про остаточне вирішення єврейського питання». З львівського гетто людей відправляли до таборів смерті у польський Белжець, Янівський концтабір, що був у Львові, а також розстрілювали неподалік в урочищі Пяски. Внаслідок цього населення гетто зменшувалось, а заодно і його площа, яка обмежувалась кількома вулицями.
На початку 1943 року гетто реорганізували у Judenlager Lemberg («Юлаг») – табір примусових робіт, де могли перебувати євреї, що мали дозвіл на працю. Того ж року у червні нацисти розпочали ліквідацію львівського гетто. Кілька в’язнів, розповідає історикиня, організували на вулиці Локетки, яка простягалася від сучасної Лемківської до проспекту Чорновола, збройне повстання та вбили кількох німецьких офіцерів.
Ворота в один бік
Ми поволі наближаємося до Палацу Хоткевича. Біля нього є пам’ятник жертвам львівського гетто. Його встановили на початку 90-х років. До його створення долучилися єврейська громада та різні організації Львова. «Це пам’ятник, який поставили за ініціативи євреїв, але за участі львів’ян», – зазначає Ольга Лідовська. Раніше на цьому місці були Ворота смерті, через які, зазначено на таблиці, з 1941 по 1943 роки пройшли 136 800 євреїв. Як веде далі наша співрозмовниця, це фактично був шлях в один кінець. Звідти виходили хіба на роботу до Янівського табору, поки його не ліквідували.
На різних пам’ятних каменях вказані імена людей, які пройшли через львівське гетто. Біля одного з них затримуємося надовше – тут видніється ім’я Яніни Гешелес-Альтман, вченої-хіміка, якій вдалося пережити жахи львівського гетто. Також Яніна двоюрідна племінниця письменника-фантаста Станіслава Лема.
Її мама працювала у госпіталі, а тато, Генрик Гешелес, був журналістом й видавцем часопису «Хвиля». Вже перебуваючи у Польщі, Яніна опише свої дитячі спогади про львівське гетто, і світ побачить книга «Очима дванадцятирічної дівчинки».
Переховування у міській каналізації
Від залізничного мосту на проспекті Чорновола ми з пані Ольгою йдемо до перехрестя з вулицею Хімічною. Дорогою слухаю розповідь про заможну єврейську родину Хігерів. Під час окупації міста нацистами вони потрапили у гетто, проте вирішили рятуватися звідти.
І ось до цього місця, де перетинаються вулиці, вони викопали тунель й спустилися до міської каналізації, де переховувалися понад рік до закінчення війни. Разом з ними до підземель спустилися близько 500 людей, а у 1944 році, коли місто звільнили від нацистів, нагору вийшли 11 осіб, каже екскурсоводка.
Майже увесь цей час їм допомагав Леопольд Соха, яки оглядав міські підземні мережі. Спочатку він за матеріальну винагороду береться допомагати цим людям, але з часом прикипів до них, що витратив на порятунок ті кошти й цінності, які йому віддали.
Пані Ольга розповіла про цього чоловіка цікаву історію. Одного разу він ніс мішок картоплі посеред міста, щоб передати у підземелля. У розпал війни це був неабиякий скарб. Щойно Соха приготувався викинути картоплю до підземелля, його помітив німецький офіцер й запитав, що він тут робить. Соха швидко зметикував й відповів, що картопля гнила, продовжуючи висипати її в каналізацію. Так ті, що переховувались, мали що їсти.
Свої спогади про той період описав Ігнацій Хігер, які стали основою книги Роберта Маршала «В каналізаціях Львова. Героїчна історія про часи Голокосту». Пізніше польська режисерка Агнешка Голланд увіковічить цю розповідь у своїй стрічці «У темряві», яку у 2012 році номінували на премію «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою.
Донька Ігнація Хігера, Крістіна, якій на час тих подій було вісім років, також описала свої згадки про життя у львівських підземеллях, але з погляду дитини. Книга має назву «Дівчинка у зеленому светрі».
Праведники народів світу
Поволі ми підходимо до будинку на Замарстинівській, де мешкав Рафаель Лемкін, один з юристів Нюрнберзького процесу та автор терміну «геноцид». Йому вдалося врятуватися, хоча десятки його родичів загинули під час Голокосту. Й на цьому місці в нас зав’язується розмова про Праведників народів світу – це почесне звання, яке дають неєвреям, що під час Голокосту рятували євреїв.
Насамперед на думку спадає ім’я Андрея Шептицького, який, до слова, не є офіційно визнаним праведником, на відміну від його брата Климентія, хоч його кандидатуру неодноразово подавали. Зокрема, митрополит переховував рабина Давида Кагане, про що потім він напише у книзі «Щоденник львівського гетто». А син іншого рабина, Курт Левін, також врятований Андреєм Шептицьким, також описав свої спогади про Голокост та монахів, що допомагали йому, у мемуарах «Мандрівка крізь ілюзії».
Ще до здобуття незалежності Праведників народів світу, що були родом з України, зазначали у списках Польщі або Радянського Союзу. «У 1976 році Олена Вітер, ігуменя монастиря у селі Якторів, коли її визнавали Праведницею народів світу, наполягла, щоб біля її прізвища написали слово «Україна». Вона відкрила список саме українських праведників. Це був сміливий вчинок на той час, коли про незалежну державу тільки мріяли», – каже Ольга Лідовська. Загалом Україна посідає четверте місце у світі за кількістю Праведників народів світу.
Нагадаємо, що раніше «Львівська Пошта» спілкувалася з Олександром Назаром, головою Товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема, про те, як у Львові знаходять і зберігають єврейські надгробні плити. Докладніше — у матеріалі за посиланням.
