Свого часу вона була журналісткою відділу інформації газети «Львівська Пошта», а тепер є керівницею відділу роботи з пораненими, медичною кураторкою Патронатної служби «Азову», військовослужбовицею 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов». Це львів’янка Дзвенислава «Дзвінка» Сіра – дуже працьовита, вольова і сильна духом. Колись писала якісні і цікаві матеріали, а тепер на службі і також працює якісно задля допомоги бійцям!
Дзвінка Сіра хотіла в «Азов» ще з 2018-го. «Увесь «азовський» рух – це потужне побратимство зі спільними цінностями й поглядами», – акцентує «Львівській Пошті» співрозмовниця. З вересня 2022-го вона почала роботу в Києві у Патронатній службі «Азову». Називає це місією. Й ідея цієї місії для неї зараз є провідною.
Понад половина військових, які були підопічними Патронатної служби «Азову», після поранення й реабілітації знову повертаються до виконання бойових завдань. Зі слів співрозмовниці, важливим у її роботі є вибудовування правильної комунікації з бійцем та довіра.
«Хотіла стати суспільно корисною для хлопців та їхніх родин»
Дзвінко, як ти, журналістка за фахом, стала військовою «Азову» та опинилася в його Патронатній службі? Де зустріла початок повномасштабної війни?
Поруч із «Азовом» я ще з 2015-го, брала активну участь в різноманітних соціальних проєктах. Зокрема, у Львові ми проводили волонтерські заходи, вишколи, організовували здавання крові. Я завжди перебувала в комунікації з ветеранами «Азову», з волонтерами, які допомагали бригаді. Мій брат, Святослав Сірий, служив у «Азові» і зараз там служить.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі мої рідні пішли на війну. Брат Святослав уже стояв на захисті Маріуполя. Я у Львові була у волонтерському складі нашої організації, яка допомагала хлопцям зі спорядженням. У той час до нас приїхала дівчина Наталя, яка з 2014-го працювала в Патронатній службі «Азову» у Києві. Тепер вона у нашій Патронатній службі займається роботою щодо полеглих, їхніми родинами.
Початок повномасштабної війни я зустріла у Львові й до травня 2022-го активно займалася волонтерством. Коли Наталя вирішила повернутися до Києва, то запросила мене долучитися до Патронатної служби «Азову» в столиці.
Керівниця служби Олена Толкачова у травні погодила мою кандидатуру, і я почала працювати з пораненими воїнами саме у Львові. Це тривало до вересня 2022-го. Ця робота до певної міри була дистанційною. Я перебувала на зв’язку з нашими воїнами, яких лікували в інших містах, допомагала з документами.
Я завжди хотіла в «Азов», ще, напевно, з 2018-го. Хотіла працювати за спеціальністю, бути медійницею. Я завжди любила свою роботу і професію свою люблю, але на початку повномасштабного вторгнення взагалі не могла писати. Хотіла стати суспільно корисною для хлопців та їхніх родин.
Я розуміла, що допомогти брату, який воює в блокадному Маріуполі, не можу. Але зможу допомогти його побратимам, які обороняють, скажімо, Київщину, його побратимам зі Львова. Я відчувала свою причетність. Увесь «азовський» рух – це потужне побратимство зі спільними цінностями й поглядами. Отже, це була і є допомога для рідних людей.
Тобто із журналістики у волонтерство, із волонтерства в медичну сферу.
Я сказала б, у соціально-медичну сферу. Тут також усе впирається в комунікацію, тому мій фах став мені в пригоді. Зокрема, про що говорити, а про що не варто, які запитання ставити, а які – ні, як знайти підхід до дуже різних людей. За ці два роки на моєму шляху траплялися дуже різні люди. Професія дала мені дуже позитивні результати і навички.
У вересні 2022 року я почала роботу в Києві у Патронатній службі «Азову». Саме тоді, нагадаю, у вересні відбувся великий обмін, і «азовців» звільняли з полону. Робота в Патронатній службі – це колосальний досвід!
Чи радилася ти з чоловіком або мамою щодо такої надзвичайно відповідальної роботи в столиці, чи ухвалила це рішення сама?
Я просто всім сказала, і всі рідні мене підтримали. Вони розуміли, що я вже не просто волонтерка, я вже на службі. Наша родина розуміє, що такі команди не обговорюються. В нашій родині всі повнолітні чоловіки зараз на захисті України.
Патронатна служба «Азову» – це твоя місія, обов’язок перед країною в часі війни, твоє покликання?
Це все разом. Та найбільше мені подобається тут слово «місія». Ідея цієї місії для мене зараз є провідною.
«Родина вистояла, бо ми дуже вірили в Святослава! Його звільнення з полону – це чудо!»
Чи все завжди тобі вдається? Розчарування, сум, сльози – це точно не про тебе.
Через службу ніколи не розчаровувалася. Плакати… В моменти якогось емоційного навантаження накладалося особисте. Дуже важкою видалася зима 2023-го для мене і для нашої родини. Постійно переймалася, як там Святові в полоні, коли такі морози, чи не хворіє, чи має одяг, взуття, як і де спить, що їсть.
Особисте викликало у мене хвилі смутку та сліз. Але в такі моменти тільки служба й допомагала. Я розуміла, що якщо допомагаю хлопцям тут, то, можливо, і там братові хтось із побратимів допоможе, що вони один одному допомагають у полоні.
Твій брат, Святослав Сірий, як воїн «Азову» мужньо боронив Маріуполь, був там поранений. У травні 2022-го опинився в полоні і, Богу дякувати, повернувся додому звідти у травні 2023-го. Рік полону… Як цей рік змінив і зміцнив тебе, вашу родину, завдяки чому ви вистояли?
Вистояли завдяки тому, що всі ми дуже вірили в Святослава! Знаючи його з дитячих років, я вірила, що брат обов’язково прорветься. Була віра в його розум, його навички. Ми не впадали у відчай, хоча, звісно, було важко. Ми розуміли, що він поранений, що він із «Азову», добре знали, як ворог ставиться до «азовців».
Коли відбувся перший обмін поранених бійців «Азову» у червні 2022-го, ми розуміли, що про людяність і дотримання прав людини в полоні навіть не мовиться. Потім була Оленівка… Ми нічого не знали про Святослава, не знали, де він перебував у той час.
Це був дуже страшний період – емоційно, морально і навіть фізично. Спати, їсти не хотілося, не моглося…. Та ми всі трималися разом і одні одних підбадьорювали. Нас урятували віра, надія та молитви.
У вересні 2022-го під час обміну з полону вийшли декілька побратимів Святослава. Завдяки їм ми одержали хоч якусь інформацію. Всі вони запевняли, що Свят тримається мужньо, підбадьорює інших, гідно проходить цей шлях і береже в собі людину. Згодом з’ясується, що брат увесь цей час був на окупованій території України.
Як той рік змінив і зміцнив мене? Насамперед я виросла морально. Виросла дуже сильно. Напевне, за мирних часів ніколи б не виросла так швидко. Зникло дуже багато страхів.
Я розуміла, що потрібно робити все можливе, щоб наших хлопців лікували якісно, ставити їх на ноги. Розуміла, що потрібно щотижня виходити на акції й нагадувати про полонених. Розуміла, що потрібно не переставати робити різні волонтерські речі. Моя робота і дозвілля завжди були спрямовані на перемогу.
Дуже розширився мій світ – багато людей, контактів. Змінилися й пріоритети в житті. Колись це була кар’єра, сім’я. Це все важливо, але поки що зачекає, постоїть на паузі. На першому місці в мене праця задля перемоги.
Коли в травні 2023 року я дізналася, що з полону звільнили «азовця» Святослава Сірого, перше слово, яке спало мені на думку, це «чудо». Справжнє Боже чудо!
Ми досі вважаємо, що звільнення Свята – це чудо! Це для нас усіх дуже велике свято. Ми й досі сприймаємо це як чудо, як щастя і дякуємо Богові за звільнення Святослава.
Наш дідусь щомісяця шостого числа вітає кожного члена родини в месенджері з таким-то місяцем виходу брата з полону. Всю нашу сім’ю ця ситуація навчила говорити про свої почуття, хоча ми й так були об’єднані, багато спілкувалися. Ми любимо, підтримуємо і поважаємо одне одного.
Після полону зрозуміли, що про це треба говорити, що не треба відкладати ніжні й теплі слова на потім. Треба робити і говорити тут і тепер, радіти кожному моменту, проведеному разом. Я казала Святославу, що завжди буду рада кожному його дзвінку, кожній зустрічі. Як і першій зустрічі після звільнення з полону.
Ти долучаєшся до акцій-нагадувань про полонених «азовців». Як і чим ваша родина підтримує їхні сім’ї?
У Львові мама і дружина Святослава спілкуються, підтримують родини полонених «азовців». У нашому місті потужна спільнота родин полонених «Азовсталі» – мами, дружини, сестри. Вони молодці! Знаю, що разом відвідують Унівську лавру.
У Києві також постійні акції-нагадування, різноманітні заходи. Що я можу зробити для цих родин? Сказати, що поруч, зустрітися, поспілкуватися, вислухати, почути, підтримати, обійняти, задіяти до якоїсь справи, разом провести дозвілля. Я прошу ці родини не втрачати віри, що їхній батько, чоловік або син повернуться з полону!
Патронатній службі «Азову» вже десять років. Є відпрацьований і налагоджений алгоритм дій
Які твої безпосередні завдання в Патронатній службі «Азову»?
Я керівниця відділу роботи з пораненими, медична кураторка. Займаюся роботою з пораненими бійцями, зі звільненими з полону бійцями «Азову» і 3-ї окремої штурмової бригади. Ми працюємо для двох бригад. Мовиться про налагодження комунікації одразу після поранення або ж після виходу з полону.
Я надаю медичний супровід бійцям на всіх етапах від моменту поранення і до становлення в стрій. Також допомагаю організувати лікування для родин бійців.
Мій звичайний день – це постійна комунікація. З пораненими бійцями, їхніми сім’ями, лікарями, медперсоналом і іншими медичними кураторами Патронатної служби. Упродовж дня розв’язую різноманітні питання щодо якісного лікування наших поранених, їхнього забезпечення речами першої потреби, перебігу лікування, документального супроводу, ефективної реабілітації та потрібних обстежень перед становленням в стрій. Також кожен день – постійний рух: між лікарнями, госпіталями та аптеками.
Я отримую контакти хлопців, і якщо їх телефони втрачені, то знаходимо їх у лікувальних закладах і передаємо телефон. Пояснюємо, яким є їхній подальший шлях, тобто лікування, реабілітація, за потреби протезування. Бійці можуть звертатися до нас із будь-яким питанням щодо інформаційного, матеріального забезпечення, документів.
Тобто ми надаємо всю інформаційну допомогу, забезпечуємо речами першої потреби, додатковими обстеженнями, ліками, якісною реабілітацією, ортопедичною технікою: візки, милиці, ортези. Тобто всім, що знадобиться для повного відновлення бійця, а якщо дозволить здоров’я, то й повернення в стрій.
Якщо ж поранення цього не дозволяє, то допомагаємо адаптуватися, реабілітуватися, звільнитися зі служби, отримати всі виплати, пройти МСЕК, встановити інвалідність. Це також довгий шлях.
Вищеперелічене тобою – добре відпрацьований і налагоджений алгоритм дій. Усе це завдяки чому – команді, його керівниці?
Так, насамперед завдяки керівниці Олені Толкачовій. Патронатній службі «Азову» вже десять років – її створили в 2014-му. За вісім років до повномасштабної війни команда набула досвіду. Подивилися, як це відбувається у США, яка там підтримка і супровід поранених воїнів і ветеранів. Думали, які ресурси маємо залучити. Створювали базу контактів з різними лікарнями та госпіталями в Україні, з провідними медінститутами, зокрема в Києві.
Завдяки тим восьми рокам досвіду із самого початку повномасштабної війни впевнено продовжили свою діяльність. Маю на увазі напрацювання. Звісно, за ці два роки досвід помножився на ще два, адже масштаби роботи значно збільшилася. Людей у службі стало більше – зараз майже 30 осіб.
Чи з вас беруть приклад інші бригади?
Так, беруть. Просять ділитися досвідом. Звісно, ми не відмовляємо. Якусь бригаду більше цікавить алгоритм дій у роботі з полеглими, якусь – із пораненими. Співпрацюємо також із громадськими організаціями, зокрема з «Принципом», ділимося досвідом.
Щоб виконувати таку колосальну роботу, потрібні фінанси. Маю на увазі донати, допомогу благодійників.
Задля цього працює наш благодійний фонд «Янголи Азову», який повністю покриває всі потреби. Зокрема, на лікування й реабілітацію бійців, а також на підтримку родин полонених, поховання загиблих. Нам допомагають меценати. Це також донати. Організовуємо різноманітні збори. Якщо боєць має потребу пройти реабілітацію в приватному реабілітаційному центрі, він її пройде. Тобто подбаємо про нього, припильнуємо. За кожним бійцем закріплений медичний куратор.
Ви співпрацюєте і з військовими госпіталями, і з цивільними лікарнями?
З госпіталями в нас добре налагоджена співпраця. Вони досить відкриті до нас, знають, що ми опікуємося бійцями, і здебільшого нас чують. Інша ситуація з цивільними лікарнями. Часом дуже складно достукатися до них… У них там, можна сказати, свій світ. Бували випадки, коли військові лежали в одній палаті з цивільними, коли було погане ставлення персоналу, зокрема медсестер і санітарок, до бійців. Можливо, вони втомлюються, бо хлопцям потрібно більше догляду…
…та вони мають дякувати воїнам за захист, за те, що можуть працювати, а не виказувати своє невдоволення!
Це правда. Чомусь вони цього не розуміють…. Вони мали б якісно виконувати свою роботу, ставитися з повагою до пораненого бійця. Можливо, річ у тому, що боєць не дасть «у кишеню» 20-ку чи 50-ку…
На твою думку, чи змінить війна медицину на краще?
Дуже хотіла б цього. Є лікарні, в які приходять нові лікарі, і там настають зміни. Є лікарні, в які повертаються медики, котрі несли службу на фронті. Є лікарні, в які приходимо ми і, як кажуть, робимо рух. І коли через місяць приходимо вже до іншого бійця, то бачимо краще ставлення до нього. Можу похвалити Черкаси, Житомир. Про Львів також можу відгукнутися добре.
Знаю, що Патронатна служба «Азову» уклала угоду з Національним реабілітаційним центром UNBROKEN Ukraine у Львові.
Так, уклала, працюємо. Наші бійці задоволені лікуванням, реабілітацією і протезуванням у центрі «Незламні». Воїни зазначають, що лікарі професійні, чуйні, тактовні, добре ставляться до бійців. У цьому центрі все якісне, професійне. Нам імпонує такий підхід.
Думаю, буде співпраця зі спеціалізованою клінікою Superhumans Center – там також є наші бійці на реабілітації та протезуванні.
Чи допомагає тобі журналістський фах у спілкуванні з пораненими бійцями, лікарями, родиною?
Допомагає насамперед у правильному зборі інформації. Буває, що лікарі зайняті, не хочуть спілкуватися з рідними або можуть відповісти загальними фразами. Я як медична кураторка йду до лікаря і розумію, що він може спілкуватися. Поступово, запитання за запитанням дізнаюся всю картину і передаю її рідним пораненого воїна. Структуровано, не загальними фразами їм усе переповідаю чи пишу в месенджер. Це важливо, щоб рідні розуміли алгоритм лікування їхнього родича, знали, що планують лікарі, що вже зробили, яка об’єктивна оцінка стану пацієнта.
Може бути складно спілкуватися з лікарем, щоб усе це дізнатися, але загалом це цілком реально. Цільова аудиторія – родина – чекає на цю інформацію, їй це важливо.
Ти задоволена результатами своєї праці?
Загалом задоволена, але вважаю, що можу краще.
Ти завжди була максималісткою!
Дякую! Все приходить із досвідом.
Ти казала, що ще займаєшся роботою зі звільненими з полону бійцями. Патронатна служба «Азову» вже відома й тим, що ви даєте їм сумки з речами першої потреби. Чула схвальні відгуки про це.
Мовиться по сумку-баул із практичними речами для воїнів, звільнених із полону. У них нарешті з’являється щось своє. Це, зокрема, якісне та зручне спортивне взуття, штани, декілька футболок, флісова «олімпійка» на замку-блискавці, куртка, кепка або шапка, шкарпетки. А ще телефон за потреби, бо буває, що рідні вже везуть телефон.
Мобілізація: Україні потрібна правильна комунікація
Ти військовослужбовиця 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов». Як вважаєш, жінок у війську має бути більше? Не раз чула в розмовах, що й жінок мали б мобілізовувати…
Певна, що жінок мобілізовувати не варто. Якщо є добровольці, то звісно. Знаю, що в «Азов» жінок приймають на більш тилові посади. У 3-й штурмовій бригаді є жінки. Це бойові медикині, штурмовички. Є й поранені серед них. У цих дівчат дуже багато відваги, мужності!
На твою думку, чому українці часто-густо критикують мобілізацію? Можливо, це погана комунікація?
Моя суб’єктивна думка, що це неправильна інформаційна політика від початку повномасштабного вторгнення. Людей налаштовували, що наші добровольці – молодці, наші контрактники – молодці, що військові – супер, що все швидко завершиться, але…
Вже третій рік триває повномасштабне вторгнення, на фронті дуже складно. Є багато поранених, які не зможуть туди повернутися. Є втрати серед воїнів… Потрібно замінювати бійців і йти до перемоги! А перемога не буде швидкою. Україні потрібна правильна комунікація.
Яким має бути той головний мобілізаційний меседж, щоб українці його почули? Ти військова, твій брат після блокади на «Азовсталі», полону, лікування знову служить, твої рідні на фронті.
Нам потрібна така єдність, яка була на початку повномасштабного вторгнення. Військовим потрібна підтримка (кажу не лише про донат у декілька гривень), і не тільки словами, а й підтримка людська, фізична. Є чоловіки, які можуть її надати. Було б дуже добре, якби вони не соромили честь українця і не перепливали Тису на Закарпатті, а спробували себе у військовій справі.
Як казав один наш побратим, ухилянти й утікачі за кордон дуже винахідливі. От якби вони цю свою винахідливість застосували на війні, то, можливо, й розкрилися б. На жаль, працює ІПСО, і з цими російськими штампами Україні треба боротися.
Хотілося б, щоб у медіа було побільше історій бійців, які надихали б, давали розуміння: хто ще, крім українців, має стояти на захисті своєї держави! Ніхто за нас не прийде воювати, якщо уникати своєї участі, то війна зачепить кожного. Якщо буде більше єдності та ініціативності, то є шанси змінити ситуацію.
«Львів’яни, будьте залучені та активні!»
Як повномасштабна війна змінила українців і чого навчила? Як тебе змінила війна?
Війна зробила нас сильнішими, стійкішими до стресу, відважнішими. Українці все ще співчутливі, об’єднуються, коли стається біда. На жаль, мотивації все-таки бракує. Потрібно було втримати той дух, який був на початку повномасштабного вторгнення.
Таке враження, що в Україні є два світи: одні воюють, допомагають фронту, бійцям, пораненим, а другі мають своє життя.
Думаю, замість гучно святкувати день народження, краще переказати гроші на допомогу пораненому воїну чи на додаткові засоби військовим на фронті. На жаль, є прірва між військовими і цивільними: що є пріоритетом і цілями. А перемога залежить від кожного з нас, потрібно робити максимум задля перемоги!
Що дає тобі силу й натхнення йти вперед?
Моя сім’я, моя родина. Насамперед чоловік, з яким у нас взаємна підтримка. Він може бути на фронті, і я розумію, що йому там дуже важко, але він завжди знайде слова для мене, що зараз не час розкисати.
Також це моя мама, яка завжди є великою підтримкою, яка завжди дасть мудру пораду, завжди допоможе. Вона також допомагає пораненим хлопцям у Львові, їхнім родинам. Подяка їй за це! Брат Святослав також завжди підтримає, порадить. Я йому ніколи не скаржуся, не маю права цього робити. Святослав – приклад для мене, мій наставник.
Чи віриш ти в перемогу України і що для тебе буде перемогою?
У перемогу я, звісно, вірю. Хоча колись ця віра давалася мені легше. Тепер – із присмаком певної гіркоти. Перемога для мене – це повернення територій, повернення всіх наших полонених. Перемога для мене у тому, що я допомагатиму хлопцям з реабілітацією, адаптацією до мирного життя. Це буде великий обсяг роботи для нас.
Який би ти хотіла донести меседж до жителів Львова як львів’янка?
Насамперед будьте залучені, не втомлюйтеся. Зараз не час для втоми і відпочинку. Будьте активні, відкидайте свої страхи. Не лише вірте у перемогу, але й викладайтеся заради неї максимально. Воїнам потрібен сильний тил і залучення всього суспільства.
