Повномасштабне вторгнення згуртувало, об’єднало українців. Сміливість, відвага, відповідальність і жертовність – це про громадян України. Війна навчила нас щодня дякувати незламним і сміливим воїнам за захист України, за те, що ми тут, у Львові, можемо жити, працювати, навчатися. Війна навчила нас стресостійкості та витривалості.
Війна наголосила на справжніх цінностях для кожного з нас. Ми навчилися співпереживати, навчилися підтримувати одне одного. Ми стали людянішими, добрішими. Війна навчила цінувати любов.Українці тепер ще більше цінують час, проведений із родиною, цінують одне одного, стали більше вірити в Бога, молитися.
«Львівська Пошта» розпочинає цикл публікацій, присвячених другій річниці повномасштабного вторгнення. Коментарі, спогади та статті розкажуть вам про події, які назавжди змінили Україну. «Львівська Пошта» запитала відомих львів’ян, як велика війна змінила українців та чого навчила.
«Є два варіанти – або воюєш, або допомагаєш фронту»
Марія Петришин, волонтерка, керівниця Першого жіночого ветеранського простору Re:Hub
Для мене війна триває з 2014-го. Якщо дивитися в контексті того середовища, в якому я живу, з яким іду пліч-о-пліч, з яким маю спільні цілі, ідеї та цінності, то з 24 лютого 2022-го наша лють стала ще більша, сильніша. Ця лють до ворога ще більше нас об’єднала, згуртувала, дала нам розуміння, що маємо працювати ще більше заради перемоги України. Кожен на своєму місці мусить робити все від нього залежне. Перемога залежить від кожного з нас!
Пригадалося 24 лютого 2022-го, коли наш ветеранський простір перетворився на мурашник… Потрібно бути згуртованими, адже разом можна зробити більше.
Хто з 2014-го допомагав війську, той це робить і зараз. Ясна річ, що з 2022-го доєдналося більше українців задля допомоги воїнам і фронту. Певна, що повномасштабне вторгнення згуртувало українців, зробило їх ще відповідальнішими.
Є два варіанти – або воюєш, або допомагаєш. Це розуміння відповідальності. Кожен мав би задуматися: якщо я не на фронті, то що можу тут, у тилу, робити задля допомоги військовим.
Поза тим, на жаль, дотепер не всі розуміють, що в Україні війна – два роки після повномасштабного вторгнення і 10 років війни загалом… Це як два різні світи, і це сумно, мені це дуже болить. На жаль, не всі усвідомлюють, не всі відчувають, що в Україні війна.
Люди, рідні яких, близькі чи знайомі на фронті, розуміють. Люди, чиї сини, чоловіки, батьки у полоні або зникли безвісти, розуміють. Саме цих людей війна дуже змінила, вони перебувають у гострому стресі.
Щодо емоцій, то загалом люди відчувають дуже багато люті до ворога. Це нормальна реакція на війну. Притім українці вірять у перемогу. Ми на своїй землі, ми стоїмо за своє! Вірю, що наша нація вистоїть, що ми переможемо. Дуже в це вірю.
Війна акцентувала на справжніх цінностях для кожного з нас. Цінне людське життя, плече побратима, рука допомоги, згуртованість, любов. Українці почали ще більше цінувати час, проведений із родиною, з найдорожчими. Зустрічі за родинним столом особливо цінні, адже не кожна сім’я може разом сісти до столу, не кожна може разом відсвяткувати Різдво і Великдень. Особисто знаю, як це, коли син на фронті. А багато українських родин, на жаль, уже ніколи не зберуться у повному складі, бо мають загиблих на війні…
Війна навчила нас щодня дякувати незламним воїнам за захист України, за те, що ми тут, у Львові, можемо жити, працювати, навчатися.
Війна навчила нас стресостійкості. Ми ніколи не будемо такими, як колись, ми будемо іншими. Ці випробовування і стреси дають нам можливість розширити резильєнтність (здатність людини адаптуватися до стресових ситуацій та долати труднощі). Ми стаємо мужнішими, витривалішими, ми сильні волею і духом!
«Потрібно довіряти Господу Богові, як би нам важко не було»
Мирослав Маринович, громадський діяч, дисидент, політв’язень ГУЛАГу, президент Інституту релігії та суспільства УКУ
У 2024-му стало очевидно, що Україна поділилася на тих, що твердо вірять у нашу перемогу, і тих, що сумніваються в цьому, зневірені. Однозначної відповіді на це запитання, думаю, дати годі. Але хотілося б стверджувати, що Україна змінилася…
Те, що було колись під питанням, а саме цінності, а не життєві інтереси, для значної частини українців стало центральним пунктом. Вони вибрали цінності, пішли на жертву, різну жертву – чи то життя, чи фінансові втрати, чи волонтерство, адже це також свого роду самопожертва. Я в захваті від того, як змінилася ця частина українців!
Проте є й інша частина, зневірена, яка не має духовного опертя. Шукає це опертя в якихось новинах, а новини щодня інші. Сьогодні вони добрі, тому є надія, а завтра погані – і надія гине…
Були, напевно, очікування, що весь народ стане оптимістичним, преображеним. Так не буває. Хочу вірити, що тієї частини, яка вже преображена, ставатиме щораз більше.
Ще декілька років тому студенти, яким я читав лекції про духовність бранців ГУЛАГу, зацікавлено мене слухали, однак це була така відсторонена цікавість. Як розпочалася велика війна, я зауважив різницю: в очах у студентів з’явилася прицільна увага, з’явилося прагнення зрозуміти, як вони могли б вижити в екстремальних умовах. Важливим став елемент, що це може бути їхнім досвідом, що це може статися з ними завтра…
У нашій родині є люди, які зараз на фронті. Я не можу сказати, що війна мене особисто змінила. Я був готовий до того, готовий до випробувань, це був мій традиційний стан душі, коли я перебував у таборі, коли вийшов із табору. Мені довший час казали: «Ти усміхаєшся, але в тебе погляд, неначе ти готовий до будь-чого». Я справді був готовий до різних поворотів долі.
Мені телефонували з-за кордону, запрошували нас із дружиною, проте наша відповідь була: «Ні, ми залишаємося у Львові, ми не виїжджаємо. Приймемо долю таку, якою вона буде». Не було якоїсь драматичної зміни. Ми прожили своє життя і хочемо бути вдома, в Україні.
Повномасштабна війна підсилила мій життєвий висновок – потрібно довіряти Господу Богові. Всі повороти несподівані, часом незрозумілі, всі вони мають своє значення. Всі вони ще можуть обернутися добром для України.
Я не був прихильником президента Зеленського, не голосував за нього. Після його перемоги сказав: «Господи, за що! Через що ти посилаєш президентом актора, коли ситуація вимагає політичної професійності, зрілості!» Розпочалося повномасштабне вторгнення, путін почав розкручувати тему нацистського режиму, і я усвідомив: «Господи, ти набагато розумніший за мене!» Сам факт, що наш законно обраний президент є етнічним євреєм, руйнує всю пропаганду.
Потрібно довіряти Господу Богові, як би нам важко не було. Допоки тримаємося сторони добра, все з нами буде добре. Я особисто вірю в перемогу. Коли я був у таборах, то був упевнений, що СРСР розпадеться, тільки не знав коли. Тепер переконаний, що російська імперія розпадеться.
«Українці стали більш стресостійкими. Московити позбавили нас страху»
Дмитро Міхалець, ветеран, радник міського голови Львова з питань ветеранів та людей з інвалідністю
Початок повномасштабного вторгнення застав мене у Львові. Тоді я працював у Головному управлінні Нацполіції у Львівській області. Потім був фронт. Брав участь в операції зі звільнення Харківщини, воював у Донецькій та Луганській областях. Після поранення звільнений зі служби.
Повномасштабне вторгнення згуртувало, об’єднало українців. Це цінно. Подяка українцям, які долучалися тоді і долучаються зараз до допомоги воїнам! Це прецедент, такого ще не було в світі. Про те, як українці об’єдналися задля допомоги захисникам, можна писати велику книгу. Люди взяли до рук зброю і об’єдналися, люди, які не бачили одне одного роками. Хто зараз на фронті, хто допомагає воїнам, відчуває згуртованість.
Натомість у мирному Львові є частина молоді, яка не має бажання цікавитися подіями в Україні, не цікавиться війною, на жаль. Пам’ятаймо: їхнє благополуччя тут залежить від ситуації там, на фронті! Бракує розуміння, що війна триває. Це як два різні світи… Думаю, батьки мають говорити з дітьми, що в країні триває війна.
Війна нас змінила, ми стали більш стресостійкими. Московити позбавили українців страху.
Українці, на мою думку, стали добрішими, людянішими. Подяка їм за донати для воїнів! Подяка волонтерам за допомогу воїнам! Активне волонтерство в Україні почалося з Майдану, потім була АТО і вже згодом – повномасштабне вторгнення. Волонтерство – це прецедент. Інші країни можуть брати це за позитивний приклад.
Українці ще більше тепер цінують час, проведений із родиною. Цінність сім’ї у нас закладена нашим менталітетом, і війна це ще більше посилила. Родина для українця – найцінніше, що може бути. Після фронту особисто я хочу бути частіше з сім’єю, із сином. Мій син – це мій всесвіт! Коли ми перебували у фронтовому пеклі, найбільше, чого я хотів, це побачити рідних, обійняти їх: маму, тата, сина. Найдорожчих цінуєш щораз більше.
«Від кожного з нас залежить майбутнє України»
Оксана Муха, співачка, заслужена артистка України
Справжніх українців війна змінила так, що вони стали аскетичнішими. Люди тепер обирають, що важливе, а що ні. У час повномасштабного вторгнення змінилися пріоритети. Справжні українці об’єдналися, згуртувалися і працюють.
Несправжні українці також змінилися – плюнули на все, «звалили» з країни і не переживають. Я не кажу про тих, що справді хвилювалися, не знали, як їм бути, в кого великі проблеми. Я говорю про тих, котрі від початку повномасштабного вторгнення скористалися можливістю податися за кордон, в інші країни. Виїхали, бо «на шару»…
Через обставини, зокрема лікування, я не вдома, не в Україні. Єдине, коли є вільне вікно між обстеженнями, приїжджаю додому, до Львова, проводжу один-два концерти і знову повертаюся.
Всі друзі, все моє товариство, з яким я спілкуюся, які були, такими й зосталися: були згуртовані і завжди були готові допомагати. Це проукраїнське товариство. І воно стало ще затятішим.
На жаль, зараз більше розчарованих людей, є високий поріг озлобленості та чутливості. Тепер українці поділені на два табори: ті, що дивляться фільми і плюють у стелю, і ті, що реально гарують. Щонайбільше 50% українців гарують на війну. Решта чекає, що за неї все зроблять. У них навіть думки не виникає, що вони можуть щось зробити… Гадаю, від кожного з нас залежить майбутнє України. Та не всі, на жаль, це розуміють.
Два роки повномасштабного вторгнення вказують на те, що ми так і не вивчили історію України, що знову стаємо на ті самі граблі… Хто донатив, підтримував воїнів, хто був співчутливий, таким і є. А хто не донатив, тому не цікаво, він не вміє, не звик до цього… Хто був залучений у чиюсь потребу, допомогу, таким і залишився.
Так, люди почали більше цінувати одне одного. Почали цінувати час, проведений із рідними. Так, українці дуже почали контролювати час, встигають до комендантської години зробити всі справи.
«Люди стали більше вірити, молитися»
Отець Тарас Михальчук, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла:
Незважаючи на весь біль, горе і втрати, які приносить війна, вона дозволила великій частині українців усвідомити свою ідентичність. Ту націю, яка козацького роду, той величний народ, який має свою тисячолітню історію. Ми не маємо нічого спільного з тими, кого називаємо рашистами й окупантами. Ми, українці, є високодуховною, освіченою, культурною нацією. Війна акцентувала на цьому ще більше.
Українці стали більш згуртованими, об’єднаними, сміливішими, навчилися правильно розставляти життєві пріоритети. Проста, здавалось би, буденна річ – спокійно завести дитину в садочок чи у школу без тривог і небезпек стала моментом чогось особливого, якщо хочете – моментом щастя.
Кажу і про людські стосунки. Певен, що українці стали людянішими, підтримують одне одного. Перед нами постають такі виклики, які можуть пережити тільки люди з великої літери. І це українці.
А ще ми стали психологічно стійкішими, почали більше звертати увагу на те, що з нами відбувається, почали частіше прислухатися до того, що діється з нами, реагувати на ці моменти. Ми зрозуміли, що фізичне й ментальне здоров’я – це дві взаємопов’язані речі. Здоров’я – це і душевний стан, і наші внутрішні переживання, і наша тривожність.
Як настоятель спостерігаю, як побільшало у Гарнізонному храмі людей. Люди стали більше вірити, молитися. Вимушені переселенці, які приїхали до Львова, почали відкривати для себе Бога, віру, церкву, звичаї, традиції. Тішить, що вони почали ходити до храму.
Варто зазначити, що дружба, підтримка та допомога набули іншого виміру: тепер вони у реальнішому форматі.
Війна мала б навчити нас, що якось не буде, а буде так, наскільки ми готові взяти відповідальність не лише за себе, але й за тих людей, що поряд. Від кожного з нас залежить, якою буде Україна. Наступний крок, чого українці мали б навчитися, це не бути такими емоційними. Ухвалення рішень у полоні емоцій завжди обертається поразкою. Це стосується всіх вимірів життя суспільства.
Майдан навчив нас, що треба донатити, бути солідарними, боротися зі злом у всіх вимірах. Волонтерство – це також із Майдану. Все це не припинялося й під час років війни. З 2014-го ми відкрили нову сторінку в нашій історії. Думаю, українцям варто ще більше змобілізуватися, ми здатні боротися з окупантами, які прийшли на нашу землю. Маємо молитися за воїнів, за перемогу України!
«Війна вчить нас відповідальності, що дія кожного важлива»
Оксана Дащаківська, керівниця офісу Міжнародного фонду «Відродження» у Львові, політологиня
В українців загострилося відчуття безпеки. І це відчуття дає підстави серйозніше оцінювати ризики, які є навколо, цінувати й переосмислювати людські стосунки. Це про те, що кожна людина іншій людині є цінною допомогою. Мовиться про школу і батьківські спільноти, скажімо, коли потрібно завести дітей в укриття.
Пік згуртованості українців був на початку повномасштабного вторгнення і близько року після цього. Згодом був рік оптимізму, який нас розхолодив. Зараз згуртованість – це радше наша мета, до якої ми все ще прагнемо і яку нам треба вміти по-новому будувати з погляду раціональних стосунків і поваги до різноманітних досвідів. І ми це вчимося робити в нових умовах.
Змінилося переосмислення ментального здоров’я. Люди почали цінувати свої емоції, свої прагнення. Це перекладатиметься на критичне мислення, навіть на стосунки з роботодавцем. Маємо брак кадрів на ринку праці. Людям стає важливо, як роботодавець цінує не лише їхній досвід та компетенції, ментальне здоров’я, але й який простір для саморозвитку пропонує.
Так, українці стали стійкішими: у когось наростає броня, є розуміння, що ти живеш під час війни. Ми вже звикли до цього, ми нормалізували війну. А в когось, навпаки, броня зношується, і він щоразу більш емоційно реагує на нові атаки, жертви тощо.
Ми перебуваємо всередині історії, тому говорити про якісь остаточні зміни поки що складно. Щось буде на краще, щось на гірше. Великі уроки, які українці проживають, навіть малі вчинки здатні змінити історію. Це і про Майдан, і про тих чоловіків, які стояли в чергах до військкоматів, і про волонтерок, які допомагають воїнам, вивозять їх із поля бою. Свобода є частиною відповідальності кожного з нас.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли, що від кожного з нас залежить, якою буде держава. Ми знаємо, як і чим можемо допомогти. Ми навчилися співпереживати, навчилися підтримувати одне одного.
Війна навчила українців, що треба жити тут і тепер. Однак не варто втрачати стратегічного бачення. Потрібно бути тут і тепер, але бачити завтра. Війна вчить нас відповідальності, що дія кожного важлива. Невеликі донати важливі, підтримка людей важлива. Соцмережі – це добре, але люди важливіші. Потрібно підтримувати стосунки поза соцмережами. Важливіше вживу побачитися, потішити словом, обійняти.
«Війна навчила українців більше донатити»
Левко Скоп, іконописець, волонтер
Із самого початку повномасштабного вторгнення я повірив українцям. Майдан дав мені віру в українців, а на Майдані я був від початку до кінця. Війна громадянам чітко дала зрозуміти, хто ми є, що ми українці, що українська мова важлива. На початку повномасштабного вторгнення багато людей почали спілкуватися українською, стали проукраїнськими. Люди побачили, що є добро, а що зло: Україна – добро, росія – зло. Зі мною всі спілкуються українською, зокрема на фронті.
Українці стали більш згуртованими, об’єднаними. Моє товариство як було об’єднаним ще з 2014-го, так і є. Ми спільно з волонтерами вже 10 років поспіль їздимо на фронт до воїнів.
На фронті в усі роки була і є потреба в моїх іконах. Намалював їх уже приблизно декілька тисяч за ці роки… Недавно вийшла книжка «Ікона та війна», де є свідчення воїнів, які розповідають, що мої ікони їх урятували. Певен, що це Бог їх урятував!
Варто сказати, що є люди, яким байдуже до того, що триває війна. І це болить. Є два світи: одні воюють, допомагають фронту, другі далекі від війни. Одні останнє віддають заради допомоги воїнам, волонтерять, збирають кошти, другі наживаються, бо крадуть в армії. На жаль, такі українські реалії. І за це потрібно жорстко карати!
Українці стали сміливіші й витриваліші. В них стало більше людяності. Зокрема, у воїнів, до яких ми їдемо на фронт і які бувають у пеклі щодня, немає злості, немає ненависті. Спілкуєшся з військовими і бачиш благородство, шляхетність, доброту. Це так цінно. Наші воїни – це вихованість, людяність і толерантність. Наші військові – це гордість України!
Війна навчила цінувати любов. Війна навчила цінувати родину, дружину, дітей. Родина для українців у пріоритеті. Це наша ментальність.
Війна навчила українців більше донатити. Водночас донатити потрібно в рази більше. Та й держава має розуміти, що все потрібно переводити на воєнні рейки. У перемогу я вірив і вірю. Ми переможемо!
