«Я вірю в перемогу України. Наші мужні воїни, які вже на небі, віддали своє життя, щоб Україна перемогла. Заради їхньої пам’яті українцям потрібно бути згуртованими і робити все задля перемоги. Кожен на своєму місці. Вірити і молитися». На цьому в інтерв’ю «Львівській Пошті» наголосив настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла отець Тарас Михальчук – гість нашої рубрики «Особистості, які змінюють Львів».
«Сьогодні ми боремося за правду, за історичну правду! Живемо в історичний час. Важлива єдність українців задля ефективної відсічі окупантам», – вважає співрозмовник.
фото: Ірина Цицак
Зі слів голови Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, Гарнізонний храм є серцем капеланського служіння. Особливістю його є те, що в ньому служать лише отці-капелани.
Храм, який відкрили в грудні 2011-го, львів’яни називають живим. Місцем віри, молитви, надії та сили. Він завжди доступний у будні та свята, зранку, в обід і ввечері. Львів’яни приходять сюди на богослужіння або просто заходять помолитися. Попри те, що передусім храм для військових, за ці роки він став одним із улюблених серед містян.
«Радіємо з того, що в нашому храмі завжди багато людей. У неділю маємо вісім літургій, а в будні – п’ять. Храм відчинений щодня з 07:30 до 22:00. Перша літургія починається о 08:00. Люди приходять у Гарнізонний храм помолитися, висповідатися і причаститися. Намагаємося цим якісно й ефективно забезпечити людей», – каже отець Тарас Михальчук.
У Гарнізонному храмі Львова віддають останню шану Героям, які пожертвували найдорожчим – своїм життям заради того, щоб Україна була вільна. В храмі родинам загиблих воїнів посмертно вручають ордени. «Хрест Героя» – посмертна відзнака сучасних Героїв України.
Із 2012 року священники храму дали 1353 шлюби. З часу його відкриття вже відбулося понад дві тисячі хрестин.
Також святиня стала культурним простором – тут відбуваються концерти, зустрічі та презентації. В часі великої війни в храмі дають благодійні концерти на підтримку Збройних сил України, зокрема симфонічний оркестр INSO-Lviv.
«Гарнізонний храм є серцем капеланського служіння»
Гарнізонний храм містяни називають місцем віри, молитви, надії та сили. На вашу думку, чому в людей саме така асоціація з храмом, настоятелем якого ви є ось уже п’ятий рік?
Ключ до відповіді багатогранний. Маю на увазі те, що самі наші воїни освячують цей храм. Його відкрили в грудні 2011-го, щоб звершувати духовну опіку над захисниками і захисницями України, працювати і служити їхнім родинам.
Першими нашими парафіянами були військовослужбовці. На перші наші літургії приходило багато наших воїнів. Звісно, приходять вони й тепер.
Особливістю нашого храму є те, що тут служать лише капелани. Храм об’єднує чотири напрямки капеланства. Перший і найбільший – це військове капеланство.
Також це студентське капеланство, капелани, які опікуються дітьми-сиротами, і капелани, які опікуються в’язнями. Загалом в нас уже є 27 священників, 15 із них – військові капелани.
Гарнізонний храм є серцем капеланського служіння. Це відкрило інший погляд на саме служіння священників. У моєму житті служіння розпочалося з відкритого поля. У військовому капеланстві я з 2002 року.
Ще не було відкрито Гарнізонний храм, коли я вже був військовим капеланом. Ми мали нашу церкву Святого Михаїла на території Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Молилися там із курсантами. Зазвичай неділя і святкові дні в моєму житті минали на різних локаціях: на полігоні, у військових інституціях.
Зазначу, що півтора року я був військовим капеланом 48-ї в’язниці у Львові, яка вже розформована. Моє капеланське служіння тривало і в ліцеї імені Героїв Крут.
У постаті капеланів люди побачили священників, які готові вийти за межі храму і нести слово Боже там, де народ не має можливості його почути. Це також стало особливістю Гарнізонного храму.
Обставини, у яких ми служили до його відкриття, навчили нас прямоти, безпосередності, чіткості. Це все ми принесли в Гарнізонний храм як капелани. І це стало поштовхом до того, що, приходячи в наш храм, люди відчувають щось особливе.
Особливістю є й сакральність храму, яку люди відчувають у своєму серці. Це унікальна споруда, барокова, з дуже гарними фресками, які, на щастя, вже відреставровані. Це храм з дуже гарним інтер’єром.
«Наше завдання – робити акцент на стосунках людини і Бога»
Храмів у Львові багато, але в Гарнізонний містян і гостей Львова приходить щораз більше. У чому секрет такої популярності?
Наше завдання – робити акцент на стосунках людини і Бога. Наша участь як капеланів не безпосередня, а опосередкована. Про що мовиться? У храмі служіння триває в такому почерговому колі. Не має значення, хто звершує літургію, який капелан. Ми один одного взаємодоповнюємо.
Люди приходять у наш храм помолитися, отримати Святу тайну сповіді і Святе причастя. Намагаємося цим якісно й ефективно забезпечити їх.
Зараз на центральних літургіях у неділю чи свята в нашому храмі сповідають семеро священників. Це дає можливість людям отримати те, по що вони прийшли. Намагаємося якісно звершувати Святі тайни.
Добре й те, що Гарнізонний храм завше відчинений – у будні та свята, вранці, в обід та ввечері. З котрої до котрої години храм відкритий і скільки загалом є літургій на день? Львів’яни ще називають Гарнізонний живим храмом.
Щодня наш храм відчинений із 07:30 до 22:00. Перша літургія починається о 08:00. Є люди, які в своєму житті знаходять час на молитву лише ввечері, бо працюють. Повертаючись із роботи, приходять до храму помолитися.
У нас затишно, тихо лунає українська духовна музика. Знаємо, що заходять до храму й ті, що не дуже віруючі. Для них є виправданням, що вони приходять сюди послухати музику.
«Для нас найбільша радість, коли служимо серед наших безпосередніх парафіян – військовослужбовців»
Говорячи це, ви усміхаєтеся. Тобто все-таки можна знайти шлях до сердець цих людей?
Безумовно. Є свідчення людей, які не мали досвіду перебувати в храмі, молитися, не мали досвіду спілкування зі священниками.
Розповім вам історію про одного чоловіка з Литви. Коли він вперше прийшов до Гарнізонного храму, подивився вгору і побачив наші унікальні фрески, то відчув, що саме небо, яке він побачив у храмі, стало для нього чимось особливим і тепер він має опіку від неба. Це лиш один із прикладів.
Для нас найбільша радість, коли ми служимо серед наших безпосередніх парафіян – військовослужбовців. Тішимося, коли вони хочуть у нашому храмі взяти шлюб, охрестити дітей.
Багато хто з воїнів несе службу на фронті, хтось мешкає в Одесі, хтось у Миколаєві, але вони хочуть приїхати до Львова і прийти до Гарнізонного храму, одержати Святі тайни.
Розповім ще одну історію. На електронну скриньку храму прийшов лист, де військовий розповідав, що знає про Гарнізонний храм і хотів би отримати Святу тайну вінчання саме в ньому.
Ним виявився молодий генерал України, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Два роки тому ми його та його обраницю повінчали, а нещодавно ця сім’я охрестила в нашому храмі свою дитину.
«У нашому храмі дуже багато людей. Стараємося йти в ногу з часом»
Так, Гарнізонний храм Львова притягує людей.
Варто віддати належне попередньому настоятелю храму владиці Степанові Сусу. Його основна ідея полягала у тому, щоб людина, яка прийшла до храму, не відчувала стороннього тиску, щоби, перебуваючи в храмі, почувалася максимально комфортно. Адже вона прийшла насамперед до Бога, побути наодинці з Богом. І це дає ефект.
Радіємо з того, що в нашому храмі дуже багато людей. У неділю маємо вісім літургій, а в будні – п’ять. На фейсбук-сторінці Гарнізонного храму відбувається пряма трансляція цих богослужінь.
Зараз ми записуємо це інтерв’ю в «Просторі сміливих» при Гарнізонному храмі. Тут діти військових можуть взяти участь у майстерках, артзаняттях, заняттях з англійської мови тощо. Запрошуємо!
фото: Олег Огородник
Ми розуміємо, що ще 90% львів’ян не ходять до храмів по неділях. Це об’єктивна статистика. Наше завдання – щоби завдяки відкритості храму до нього приходило більше людей.
Попри те, що храм має тисячі парафіян, основний акцент у душпастирському служінні робимо на військових і тих, які до храму не ходять. Стараємося про них подумати в різний спосіб. Друкуємо різні листівки, зокрема з короткими молитвами.
Стараємося йти в ногу з часом. Ми не ставимо цінників на свічках чи на чомусь іншому. В нас не ходять із тацями під час літургії. Маємо піаркод, за яким можна скласти пожертву на храм.
«Дуже сильно допомагає іншим свідчення тих, що пережили велику біду»
Чи більше людей стало молитися в часі війни?
Я бачив багато одкровень від наших військових про потребу в молитві, як молитва їх особисто рятує. Не очікував того, що так багато наших захисників не соромитимуться просити про молитву.
Ми зауважили, що тих, які моляться в храмі, не поменшало, а стало більше. Люди під час війни розуміють, що молитва – це те, що матеріалізується в реальну допомогу тим, котрі зараз на фронті, далеко від дому.
Маємо пам’ятати, що дуже сильно допомагає іншим свідчення тих, що пережили велику біду. Кажу про матір, яка втратила дитину. Розповім свідчення однієї матері.
Після того, як її сина похоронили, в неї були такі самі відчуття, коли вона носила його під серцем. «Я знала, що він живий, я його дуже люблю, але ще не можу його обійняти й поцілувати. Треба трошки зачекати, і я це зроблю… Тепер я знаю, що мій син на небі, що мені потрібно трошки зачекати, щоби з ним зустрітися там, поцілувати його, обійняти», – казала вона.
Коли мама, яка щойно похоронила свою дитину, здатна таке сказати, це для нас є свідченням, що не можна опускати рук, розуміючи, що Бог діє! Саме ця мама в перспективі допомагатиме іншим матерям, які в горі, у відчаї.
В просторі храму під час свята Миколая ми зібрали понад 500 дітей наших загиблих воїнів. І родини, які ніколи не чули про наш храм, відкривають для себе нашу Церкву по-новому. Бог діє!
«Господь на моє 40-річчя дав мені подарунок!»
Якою історією ви хотіли б поділитися з читачами «Львівської Пошти», яка закарбувалася у вашому серці?
Це історія про одного офіцера Збройних сил України, який звернувся до нас у потребі автомобіля. Він на сході. Я попросив, щоби той офіцер особисто приїхав до Львова.
Я вже знав на той час про складні обставини в його сім’ї – йшло до розлучення. Люди багато років прожили разом, дітей не мали, але дуже їх хотіли. Я кажу: «Ми дамо вам машину, якщо приїдете до Львова з дружиною».
Отче, перепрошую, ви трошки схитрували…
У Святому Письмі сказано: «Будьте хитрі, як змії, а лагідні, як голубки». Це радше така хитрість добра. Офіцер, натомість, каже, що нереально з дружиною приїхати. Я відповідаю, мовляв, вибачте, але авто тоді вам не зможемо віддати.
Минає два тижні, і він приїжджає з дружиною, щоби забрати авто. Ми з нею познайомилися, поговорили. Через якийсь час на моє 40-річчя цей офіцер телефонує і повідомляє новину: «Ми вагітні!». У мене сльози на очах, я був зворушений. Бог діє!
Господь на моє 40-річчя дав мені такий подарунок! Заради такого подарунка хочеться йти вперед, хочеться рухатися. В цій родині усе гаразд, народився син, дружина офіцера реалізувалася як мама.
Вони мали виклик у житті і пройшли це. Днями він мені писав, розповідав, що його козак росте. Мені так приємно. Це історія про те, що не можна опускати рук, потрібно вірити. І таких історій багато.
Завдяки молитві та вірі можна гори зрушити.
Так.
«Родини військових мають максимально гуртуватися»
Яку пораду дасте родинам військових?
Війна триває не три роки, а з 2014-го. Родини військових мають максимально гуртуватися. Мають гуртуватися ті, що пережили втрату. Важливо бути разом. У спілкуванні, спільних зустрічах, спільних молитвах вони одні одним дуже сильно допомагають, знаходять розраду.
Гуртування важливе, особливо для тих, що переживають важкі випробування. В гуртуванні люди стають одне для одного найкращою підтримкою. Розуміють одне одного лиш ті, що втратили на війні рідних людей.
У нашому храмі було два похорони. Пам’ятаю погляд двох матерів одна на одну. Вони вийшли на середину храму і міцно обійнялися. Це було до щему в серці…
Отче, що дає силу підбирати слова підтримки на похороні воїна?
Ми, священники, є посередниками між Богом і людьми в горі. Наше завдання – вселити віру і надію у вічне життя цим людям. Сказати, що любов ніколи не переминає. Смерть земна не може вбити нашу любов до людини. А любов продовжує наше спілкування, але вже в молитві. Віра, надія і любов.
Ми, священники, воліємо, щоб люди зустрічали кожного Героя навколішки, бо маємо справу з праведниками нашого часу. Маємо це робити, бо перед нами особливі люди, які заради нас віддали своє життя на фронті. Після проповіді в храмі часто настає тиша, припиняється плач…
Із 2012 року священники храму дали 1353 шлюби, вже відбулося понад дві тисячі хрестин
У Гарнізонному храмі також і вінчають, і охрещують.
У нашому храмі вже відбулося понад дві тисячі хрестин. Станом на 15 січня 2025-го – 2048. У 2012 році було 30 хрещень, 2013-му – 90, 2014-му – 133, 2015-му – 146, 2016-му – 179. У перший рік повномасштабної війни було 187 хрещень, у 2023-му – 163, 2024-му – 197.
2000 за ліком охрещена дитина – це також окрема історія в моєму житті. Два роки тому на Великдень я був на східному напрямку серед воїнів – освячував паски. Водій одного полковника був родом зі Львова. Казав, що радіє з моєї присутності.
Розповідав мені, що його 84-річна бабця висунула умову: якщо її внук (тобто він) не висповідається до Великодня, то вона паски не їстиме. Ми по телефону запевнили бабцю, що священник поруч, що її внук висповідався.
Цікаво, що через рік ми хрестили його дитину в Гарнізонному храмі, 2000 за ліком дитя. Бог старається завжди показувати, що він поруч. Бог діє!
Щодо шлюбів, то з 2012-го й донині в Гарнізонному храмі їх було 1353. В 2012-му – 42 шлюби, 2013-му – 74, 2014-му – 103, 2015-му та 2016-му – по 99.
У перший рік повномасштабної війни в храмі узяли 142 шлюби, в 2023-му – 137, 2024-му – 116.
«Ми стоїмо, Україна стоїть і бореться!»
У Львові родини полонених, зокрема «азовців», збираються на акції-нагадування. Нещодавно «Львівська Пошта» спілкувалася з родиною Шандро з Маріуполя. Вони вірили, молилися, і сталося справжнє диво – воїна-«азовця» Олександра Шандро звільнили з полону, де він провів 885 днів після виходу з «Азовсталі» в травні 2022-го. Отче, які ваші настанови родинам полонених?
Мій меседж – на прикладі цієї реальної історії родини з Маріуполя молитися і вірити. Молитва – це те, що працює на відстані.
Наші два отці, які в 2024-му повернулися з полону, розповідають про силу молитви на відстані. Я мав нагоду їх обох зустрічати. Вони дякували за молитву за них.
Сила молитва потужна!
Абсолютно.
Війна триває з 2014-го. Багато українців загинуло. Багато наших співгромадян зазнали травм і каліцтв. Міста зруйновані вщент. Мільйони покинули Україну й подалися за кордон. Люди запитують вас, чому таке важке випробування лягло на плечі українців?
Мене запитують, чому Бог допустив цю війну. Насправді люди роблять зло. Господь хоче добра для нас. Бачимо, що горе-сусід нівечить нас як націю вже понад 300 років.
Сьогодні маємо нагоду боротися проти зла і захищати свої сім’ї, свою землю зі зброєю в руках. Такої нагоди ми не мали під час Голодоморів, коли українців мільйонами винищували і ніхто не заступився за нас.
Як каже полковник Петро Черник, потрібно чітко усвідомлювати, що в рабстві загине більше, аніж під час війни. Сьогодні ми боремося за правду, за історичну правду, живемо в історичний час. Важливою є єдність українців задля ефективної відсічі окупантам.
Чи вірите ви в перемогу і якою її бачите?
Так, вірю. Як на мене, ми вже частково перемогли. Наші воїни, які вже на небі, віддали своє життя, щоб Україна перемогла. Заради пам’яті про них українцям потрібно бути згуртованими і робити все задля перемоги. Кожен на своєму місці. Вірити і молитися.
Нещодавно я повернувся з Києва. Наша столиця повноцінно живе. Я побував у Києві навесні 2022-го. На околицях столиці тоді можна було побачити перевернуті танки, багато спаленої техніки. Кажу й про Житомирську трасу. Я не вірив своїм очам. Тепер їхав цією трасою – все гаразд. Ми стоїмо, Україна стоїть і бореться!
«Родина для мене є міцною опорою!»
Бути настоятелем Гарнізонного храму – це велика відповідальність і місія. Чи вистачає часу на родину? Ви батько чотирьох дітей. Родина – ваша опора?
У перші два місяці повномасштабної війни мої діти з дружиною були за кордоном. Три донечки і син постійно казали, що хочуть додому і таки повернулися.
Коли вони приїхали, в той самий вечір за кілометр від нашого будинку збили ракету. Будинок наче підскочив…
Це була перша ніч після їхнього повернення. Вранці я прокинувся і кажу дітям: «Бачите, я просив вас не повертатися». А вони у відповідь: «Інші ж діти тут живуть. Ми хочемо бути тут, удома».
Діти хотіли бути в Україні, і це для мене було натхненням. Так, родина для мене є міцною опорою.
Подяка моїй дружині, вона сильна жінка! Для мене великим щастям є вечірнє спілкування з дітьми, читання Святого Письма, спільна молитва. Це нас згуртовує.
