Перформанс «Химерні казки пана Шенберга» Богдана Поліщука наразі мав лише два покази – в київському Центрі сучасного мистецтва «Дах» і Львівському театрі Леся Курбаса. Саме на останній мені й випало потрапити. Щиро кажучи, я досі не до кінця розумію, як вкласти в слова для медіа «Львівська Пошта» те, що побачила і додумала. Але спробувати варто.
Шенберг і легкість
«Химерні казки пана Шенберга» приурочені до 151-річчя від дня народження австрійського композитора Арнольда Шенберга – представника музичного експресіонізму і творця додекафонії. Ідея створення проєкту пов’язаного з композитором народилася три роки тому. Команда їздила у Відень, відвідувала музей Шенберга. Про композитора читали, слухали його музику… але далі справа не йшла. Зрештою, цього року все вилилося саме в цей перформанс.
«Коли ми говоримо про музику, то це зводиться до серйозних концертів, лекцій, наукових форматів. А от чогось перформативного, не аж такого серйозного не доводилося бачити. Мені подобається музика Шенберга. В його часи люди експериментували, але не сприймали це надто серйозно. Присутність Шенберга в проєкті додала йому легкості», – пояснює автор і режисер Богдан Поліщук.
Пограємо?
То що ж таке «Химерні казки пана Шенберга»? Цей перформанс створений із музики, сучасного танцю, театру і візуального мистецтва. На сцені перед глядачами три дієвці – балаклива голова (Варвара Турта), скрипаль (а заразом і композитор Акім Зварич) і танцівниця (плюс хореографка Марія Шурхал). Править балом химерна голова з руденькими кучерями – вона вимагає слухати, поїти-годувати, забавляти і виконувати всі її забаганки. Здається, якщо на мить вона залишиться без уваги, про її присутність усі забудуть. Тому голова пропонує побавитися в гру… глядачам. І поки їм роздають картки, промовляє одну з ключових фраз дійства: «Зараз я придумаю правила. До речі, ніколи не вірте, що правила існують».
Спочатку я намагалась уважно споглядати дійство, щоб нічого не проґавити, паралельно щось фотографувала і робила нотатки. Але з кожною хвилиною воно щораз більше втягувало мене в гру, не залишаючи шансу бути сторонньою споглядачкою. Знайшла собі картку з номером 13. І вже задовго після перформансу вичитала, що пан Шенберг за життя мав хворобливу боязнь числа 13 (саме 13-го він народився і помер).
Та повернімося до гри. Зрештою, ми всі бавилися наче в одну, але фактично кожен у свою гру. Голова забавлялася владою – роздавала накази і робила чужими руками капості тендітній танцівниці. Вдаючи при цьому, що це відповідальність глядачів (це ж ми обирали номери й виголошували потім свої). Скрипаль виконував накази, не надто опираючись голові. Танцівниця приймала завдання, рефлексуючи на них танцем-емоцією, але не чинила спротиву. Глядачі оголошували числа, під якими ховалися дії, і йшли на поводу в трійко виконавців. Іноді сміялись, іноді здавалося, що хотіли це все припинити. Але переважно спостерігали, затамувавши подих, що ж буде далі.
А що ж за грою?
Зрештою, головна гра тривала, поки ми всі дотримувалися вигаданих правил. Перший збунтувався скрипаль, у якого на спині виднілася нашивка «Я просто виконую накази». Потім танцівниця дізналася, що її ніхто не змушує виконувати завдань, але так і не захотіла стати вільною. Навіть голова повернулась у своє потойбіччя. А ми залишилися з роздумами.
Нас же попереджали не вірити в те, що правила існують! То чому ми вв’язались у цю не те щоб небезпечну, але не зовсім приємну гру? Нас ніхто не змушував оголошувати числа. Ніхто не зупиняв, могли б і стати на захист бідної дівчини. Відповідь проста: спостерігали й долучалися, бо могли.
Гра в «Химерних казках пана Шенберга» нагадала мені перформанс «Ритм 0» Марини Абрамович. Вона розклала на столі 72 предмети і впродовж шести годин дозволяла публіці робити зі собою все, що заманеться, щоб дослідити, як далеко зайдуть глядачі. До кінця перформансу до її скроні навіть прикладали заряджений пістолет. Згодом Абрамович сказала, що ця робота довела її тіло до межі.
Усвідомлення влади
Але після «Химерних казок пана Шенберга» я вкотре задумалася: а що як у цій грі, як і в житті, влада в руках кожного з нас? Ми граємо рівно стільки, наскільки далеко готові зайти. Саме ми, як і та танцівниця, дозволяємо себе кривдити, не роблячи спротиву. Саме ми бездумно виконуємо накази, перекладаючи відповідальність на тих, що згори. Саме ми, маючи владу, дозволяємо собі безкарно робити все, що заманеться, підгодовуючи і роздмухуючи вседозволеність. Бо саме ми не лише вигадуємо правила, а й порушуємо їх.
Тож усе в наших руках, а відповідальність за дії чи бездіяльність лежить на нашій совісті. І що найцікавіше, не знаю чому, але впродовж усього перформансу і ще довго після нього я думала про виконавицю ролі голови: як же їй важко, напевно, було висидіти увесь цей час, коли її хоч і така владна голова, обкладена фруктами, фактично була лише частиною натюрморту.
Проєкт реалізують ГО «Галерея сценографії» в партнерській співпраці з ГО Студія Фугу / PUC – Pop Up Collective (Відень, Австрія) в межах грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні. А також за підтримки Австрійського бюро кооперації у Львові.
Огляд перформансу написаний в межах Лабораторії танцювальної публіцистики. Це другий текст створений для лабораторії після «Сліди»: притча в танці» про постановку Тетяни Знамеровської.
