У 2020 році президент Володимир Зеленський запровадив своїм указом нове свято – День територіальної оборони. Його відзначають у першу неділю жовтня. Цього року воно припадає на 6 жовтня. «Львівська Пошта» поговорила з військовослужбовцями 103 і 125 окремих бригад територіальної оборони й дізналася, чому вони вирішили добровільно стати до лав Збройних сил України та як змінилося життя після повномасштабного вторгнення.
Андрій Хомицький, бойовий медик 125 окремої бригади територіальної оборони
До повномасштабного вторгнення викладав у Львівському торгово-економічному університеті, писав наукові статті, а також у школі проводив такий урок, як фінансова грамотність. Крім того, окремо ще з дітьми займався шахами. Ще у 2017 році відвідував курси й вишколи, де навчали домедичної допомоги. Ми на два-три дні виїздили за місто, де вчилися рятувати поранених. Це такий базовий рівень.
Коли прийшов у бригаду, виявилося, що бракує медиків. Оскільки я мав певні знання та сертифікати, мене призначили бойовим медиком. У Рівненському навчальному центрі півтора місяця з нас готували справжніх бойових медиків. Там викладали професійні інструктори, які були поранені та повернулися з фронту. Також у Харків приїздили американські інструктори й протягом трьох тижнів навчали наших військових. У них воєнний досвід після Афганістану та Іраку, там була інша війна, але теж давали хороші знання.
Якщо говорити, як змінилося життя після повномасштабного вторгнення, то скажу, що почав більше цінувати комфортні умови, побут, тривалий сон. Але найбільше почав дорожити спілкуванням з людьми, побратимами. Хоча дехто й каже, що на війні товаришувати, не буде так важко переживати втрати, але це нереально, ти з людьми живеш, спілкуєшся, ділишся планами на майбутнє. Ще за час служби зрозумів, яка у нас чудова країна. Я бував у всіх там областях, крім Херсонської, де тривають бойові дії. Українські села красиві, автентичні. У них живуть наші люди. Ми не маємо права їх залишити.
Тетяна Шевченко, головна медична сестра медичної роти 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького
До повномасштабного вторгнення спробувала свої сили у різних сферах: була операційною медичною сестрою, працювала у банку, разом з донькою відкрила піцерію, але на заваді бізнесу стала пандемія коронавірусу. Крім того, займалася громадською діяльністю та волонтерила. У 2020 році мене обрали депутаткою Львівської міської ради.
Десь на початку лютого 2022 року записалася у нашу тероборону. Зробила цей крок з кількох причин. Насамперед це захист моєї сім’ї та дому. Крім того, як депутатка вважала, що моє рішення мало б стати мотивацією для моєї громади. І 24 лютого, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я зібралася та поїхала до центру комплектування.
Чоловік і діти важко сприйняли моє рішення, але ми домовилися, що хтось один має йти на війну. Вважаю, що так має вчинити кожна українська родина. Сім’я – це найбільша моя підтримка й намагаюся з рідними спілкуватися якнайчастіше. Й разом з тим мої побратими й посестри стали другою родиною. Це ті люди, що мотивують робити свою справу.
Перебуваючи на фронті, почала цінувати такі елементарні речі, як гаряча вода, світло ліжко. Коли бувала у Львові, то бігла у салон зробити зачіску, манікюр тощо. Здавалося б, дрібниця, але й водночас такі речі допомагають відчути, що все добре, що ти живеш.
Також на війні гостро зрозуміла ціну людського життя та здоров’я. Та й шкода звірів: диких, які тікають від обстрілів, й тих, що залишили господарі. Однак ми з побратимами намагаємось забирати тварин – доглядаємо та викохуємо їх.
Додам, що за ці два роки зрозуміла, наскільки люблю Україну. Побачивши Донеччину з її чудовими сходами сонця, Харківщину, Сумщину, познайомившись з багатьма прекрасними людьми, глибше усвідомила, що мій дім – не тільки Львівщина, а й уся країна.
Ігор Пунда, молодший сержант 103 окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького
До служби працював в Державному історико-культурному заповіднику «Тустань» заступником директора з господарської роботи. Мені було важливо працювати у державній інституції й тут застосовувати свої вміння й навички.
Мене виховували у патріотичному середовищі, був членом молодіжної організації «Спадщина», брав участь у Майданах. Й рішення йти до війська, скажімо, було на рівні інстинкту. Розумів, що цей день настане.
У перший день повномасштабного вторгнення вирішив, що долучуся до війська, але спочатку мав убезпечити родину, подбати про архіви й музейні фонди. І 25 лютого вже був у військкоматі.
Специфіка територіальної оборони в тому, що сюди прийшло багато цивільних людей з активною громадянською позицією, Але система побудована так, що рішення ухвалюють люди, які мають великий військовий досвід і звання.
Мені подобається спостерігати й фіксувати, як оце цивільне товариство поволі розгойдує цю закостенілу армійську систему. Все-таки цивільний досвід тут, в армії, відіграє позитивну роль, можливо, додає життя.
У бригаді зустрів багатьох крутих, мотивованих хлопців, які прийшли солдатами й згодом стали офіцерами, командирами рот, начальниками служб.
Роман Филипів, військовослужбовець 125 окремої бригади територіальної оборони
У перший день повномасштабного вторгнення ми з друзями вирішили, що немає часу на роздуми й потрібно вступати до лав Збройних сил України. Тоді на Львівщині була 103 бригада територіальної оборони, але її буквально за лічені дні повністю укомплектували добровольцями. Згодом дізналися, що невдовзі формуватимуть 125 окрему бригаду, тому вже в перші дні березня вступили до її лав.
Я свого часу був заступником голови Львівської обласної державної адміністрації, потім мене обрали депутатом Львівської обласної ради, яким є і до сьогодні. Як сотні тисяч добровольців, думав тільки про те, щоби захистити свою країну. Вважаю, що бригади територіальної оборони відіграли та відіграють одну із ключових ролей у цій війні. Бійці, можливо навіть до кінця не укомплектовані найновішим і найсучаснішим озброєнням, на початку повномасштабного вторгнення пішли обороняти східні та південні терени нашої країни й нарівні з іншими родами військ виконують бойові завдання.
Я завжди себе і тих людей, з якими працював, привчав до дисципліни. Але потрапивши до війська, зрозумів, що кожен, хто зараз є в армії, то розуміє, що його життя, його доля, по суті, йому не належить. Це дійсно є служіння своїй державі. Українські воїни робили й роблять те, що здавалося абсолютно неможливим і продовжують виконувати свої завдання на межі зусиль, а дуже часто і й поза нею. Перебуваючи на фронті, зрозумів, що війна рано чи пізно закінчиться, але якщо ми й далі продовжимо жити так, як раніше, нехтуючи законами України, призванням служити, то в майбутньому доведеться знову воювати та відстоювати свою незалежність.
Де б я не був, але однозначно зафіксую для себе основну мудрість — кожен на своєму місці, максимально понад свої можливості, в мирному житті повинен робити цю країну сильнішою. Якщо це осмислять усі українці, то думаю, що і в цій війні ми переможемо, і надалі будемо спроможні збудувати ту країну, яка вже ніколи не буде під загрозою втрати своєї незалежності.
Сергій Гармаш, командир відділення управління командира батареї у 103 окремій бригаді територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького
До служби керував студією анімації, зробив такі анімаційні проєкти для дітей, як «Пригоди кота Викрутаса», «Казковий патруль», «Історія України в постатях». Розробив курс з анімації у коледжі імені Труша. Наприкінці 2021 року, коли побачив, що біля нашого кордону стояла велика кількість російських військових, зрозумів, що якщо вони наступатимуть, то нищитимуть все. Єдиний вихід – це обороняти себе зі зброєю в руках. Я служив давно, ще в радянській армії, тож базові знання мав.
24 лютого до центру комплектування не пробився – тоді було дуже багато людей. На наступний день вдалося проскочити, хоч й тоді вже жартували, що для того, щоб потрапити у військо, треба давати хабаря. Ми йшли в армію, щоб обороняти себе, своїх близьких і рідних. Й навколо мене дуже багато хороших, сформованих людей. Звісно, на початках ми притиралися один до одного, бо кожен вже досягнув якогось рівня. Армія – це зріз суспільства. Тут є робітники, бізнесмени, люди з творчих професій, які гуртуюся за поглядами, як це й буває у звичайному житті. Проте ми об’єднуємося, щоб разом виконувати певні завдання.
Якщо говорити про те, що змінилося під час служби, то я перестав будувати довготермінові плани. Раніше все докладно прораховував, адже анімація – це дуже планова річ. А у зв’язку з тим, що здебільшого не я ухвалюю рішення, а військове керівництво, то ти не знаєш, куди завтра поїдеш і які завдання виконуватимеш.
Як і до повномасштабного вторгнення, пріоритетом є сім’я – дружина й діти. Також у майбутньому хочу й далі займатися створенням мультфільмів та працювати зі студентами.
