«В Одесі, Миколаєві, Запоріжжі я майже не бачив ветеранів, людей з інвалідністю, отриманою внаслідок цієї війни. Там є шпиталі, де вони лікуються. Але саме у Львові я бачу багато військових, які проходять тут реабілітацію. І відверто кажучи, я досі відводжу очі, не знаю, як поводитися», – каже одесит Кирило Ліпатов. Він є куратором виставок «Вода точить» Миколи Лукіна і «Травить мідь» Василя Дмитрика, які відкрили 8 червня у Підгорецькому замку, що належить до Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького. Частину робіт, які можна оглянути тут до 25 серпня, в Україні демонстрували вже неодноразово, але ці старовинні простори надали їм нового звучання. Я побувала на відкритті цих експозицій і разом з «Львівською Поштою» розповідаю вам про те, чому їх треба побачити.
«Стерті обличчя»
«Травить мідь» Василь Дмитрик. Фото: Олег Огородник.
Полудень. По-літньому припікає сонце. Довкола буяє різнотрав’я і щебечуть пташки. Проходжу через просторе подвір’я Підгорецького замку. Поруч зі сходами на терасу до фотосесії готуються юнаки в смокінгах, найімовірніше, взятих напрокат. Ми з колегами намагаємося щонайшвидше прошмигнути повз, жартуючи «невже це дотепер модно?». Підіймаюся на другий поверх замку, проходжу крізь дверний отвір, обрамлений червоними портьєрами, до просторої зали. Погляд одразу ж чіпляється за квадратні чорні плями на білих стінах. «Напевно, щоб уберегти від сонячного світла», – думаю собі, ще не уявляючи, що ховається за дорогим оксамитом.
«Цей проєкт мене бентежить найбільше з усього, що робив Микола Лукін», – каже Кирило Ліпатов. Обережно відхиляю тканину з однієї роботи. Під нею – графічний портрет чоловіка із сумними очима, висолопленим набряклим язиком і раною на правій щоці. Відхиляю ще одну: в зображеного на ній ліва очна впадина щільно прикрита повікою, що запалася, а з ніздрів стирчить медична стяжка. Кожен чорний квадрат ховає під собою зображення понівечених облич вояків часів Першої світової війни, на яких почали випробовувати новий вид озброєння, – хімічне. На лицях помітні сліди хірургічних втручань – перші спроби пластичних операцій, що мали б хоч трохи полегшити адаптацію скалічених солдатів.
Одесит Микола Лукін створив серію «Стерті обличчя» ще до повномасштабної війни. Своїх героїв із документальних фото, які сухо констатують страшні травми, зобразив акварельними олівцями. Вони легко змиваються, тож роботи легко пошкодити. В цьому теж криється певна образність. Автор не зміг бути присутній на відкритті виставки, але ось що розповів про цю серію: «Попри тілесні скази, в цих солдат проглядається людська гідність. Це мене вразило й заворожило. Захотілося перефразувати побачене в художні роботи і показати власне як психологічні портрети». В кожному з них – особиста історія, пережита військовим, і різне сприйняття себе нового. За задумом художника портрети, приховані за тканиною, немов ховаються від стороннього ока. Такий прийом дозволяє глядачу обирати – відхиляти її чи ні, а також демонструє закритість, складність адаптації травмованих до соціального життя.
«Сходи»
Як автору вдалося тонко відчути й передбачити майбутнє, в якому перед нами усіма постане виклик прийняття й адаптації військових з інвалідністю? Що змусило його думати про це до повномасштабної війни? Розмірковуючи над цим, переходжу в іншу залу Підгорецького замку. Ліворуч від входу вибудувані потріскані сходи, які ведуть вгору і впираються в стіну. Там усього одинадцять сходинок, і що ближче до кінця сходового маршу, то більш вони понищені. Залишки сьомої та восьмої надто маленькі, щоб на них можна було ступити бодай однією ногою, не те щоб витримати вагу людини й не обвалитися. Проте десята й одинадцята – цілісінькі.
Невластиву для себе site-specific-інсталяцію «Сходи» митець створив для своєї виставки в Одеському художньому музеї, яка стала другою частиною великого виставкового циклу «Мови війни». «Хтось влучно спитав, куди ці пошкоджені вибухом сходи ведуть, – вниз чи вгору, чи дають вони змогу врятуватися», – зауважує куратор проєкту Кирило Ліпатов. Інсталяція постала як доповнення до серії графічних робіт «Ґрунтові води», про яку розповім далі. Ґрунтові води й справді десятиліттями підточують підвалини одеських будинків, тож інсталяцію можна сприймати буквально.
Але передчуття Лукіна й тут його не підводять. «Сходи» були представлені в Одеському художньому музеї 26 лютого 2023 року, а в ніч на 6 листопада цього ж року російська ракета влучила в дорогу перед ним, через що будівля зазнала серйозних пошкоджень. А ще особисто для мене досить символічним, навіть моторошним здається те, що виставку «Ґрунтові води» відкрили в музеї водночас із іншою. Це була серія «Де твоє жало?!» львівського іконописця Данила Мовчана про те, що людина по смерті вічно жива у пам’яті. Згодом саме він ілюстрував посмертну збірку поезії Вікторії Амеліної, яка загинула 1 липня 2023 року внаслідок ракетного обстрілу Краматорська.
«Вода точить»
У тій же залі Підгорецького замку поруч зі «Сходами» бачу графічні роботи. Вони дуже різні. Єдине, що їх на перший погляд об’єднує, – химерність. З однієї вцілілим оком на мене дивиться спотворена голова, вміщена на колоні з ліпниною. На іншій сидить оголений чоловік, у якого вище торса портал у якесь химерне видіння зі сходами, телевізором і ожилими переляканими мультяшними героями. Трохи далі – детально промальований чорний мішок для сміття. А онде дивний чоловік, який намагається не втонути під потоком темних бурхливих вод.
Це все аркуші згаданої серії Миколи Лукіна «Ґрунтові води». Вони немов народилися з нічних жахіть – задушливих, повторюваних, з яких важко виборсатися в реальність. «У мене все починається з картинки в голові. Це має бути дуже швидка реакція, якась виставка в голові – тоді треба робити. Деякі образи залишаються більш зашифрованими, деякі – більш читабельними у плані наративності ідей. Ця серія не планувалась як продумана реакція, це радше фізіологічний процес через необхідність малювати. Вона почалася ще до початку повномасштабного вторгнення – восени 2021 року. Не хотілось би брати на себе дещо вульгарні функції передбачення, але певні речі на рівні інтуїції відчувалися. Війна триває вже досить давно, та на емоційному рівні я розумів, що буде якийсь страшний катаклізм. Згодом деякі роботи стали влучними. Останні графічні аркуші я зробив уже в квітні й травні 2022 року».
«Мідний саван»
Іду далі. Посередині однієї зали на двох металевих тросах у вертикальному положенні підвішений майже двометровий об’єкт. Здалеку виглядає, наче він просто завис у повітрі посеред кімнати. Навколо порожньо. Підходжу ближче і розглядаю, що ж це за велетень. На звиклі обладунки не схоже, радше на якийсь дивний саркофаг. Але він не герметичний, складається з сотень невеличких мідних окислених, позеленілих пластин, сплетених дротами. Схожий на воїна, який заснув вічним сном і заціпенів у ідеально рівному положенні: руки міцно стиснуті в кулаки, на схематичному обличчі заплющені очі. Придивившись, помічаю розкидані по тілу нарости – десь біля талії чомусь опинилося… вухо.
Це «Мідний саван» – інсталяція митця з Франківщини Василя Дмитрика, створена для першої виставки циклу «Мови війни», яку відкрили в січні 2023 року. Він працює в Одесі, має майстерню на території занедбаного судноремонтного заводу. З її вікон неодноразово бачив обстріли порту. Дмитрик робить відсилання до поховальних звичаїв династії Хань у Китаї – «нефритового одягу». Його створювали з нефритових пластин і в ньому ховали лише членів імператорської родини та вельмож. Вони вірили, що саван з нефриту забезпечить їм вічне життя та збереже тіло нетлінним. Однак той режим, який здавався незламним, упав, як знекровлюється будь-який (пам’ятаймо про це!).
«Мідний саван» – це кедавр. Він створений, щоб капсулювати невидиме, але відчутне зло. Він, як чорнобильський саркофаг, стримує зло як радіацію. Цей проєкт не про конкретних персонажів, а про роботу з об’ємним токсичним злом. Що відбуватиметься після перемоги? Після ейфорії від цього? Що залишиться від цієї війни? Чи зможемо ми капсулювати зло, щоб воно роз’їдало своєю отрутою себе дотла, як витравив 1500 мідних пластин Дмитрик?
«Травить мідь»
Паралельно в сусідній залі замку розставлені деталі цього імперського зла. Різні маски, що передають гримаси нападників. Частини їхніх тіл, позеленілих від часу, лиш де-не-де проступає чистий колір міді.
У кутку кімнати біля камінного порталу бачу скидані у величеньку купу уламки старого каміння зі стін. Згори лежить мідний об’єкт, на якому проглядається кілька пар крил. Це скульптура «Фаравахар», створена митцем для виставки у київському Музеї Ханенків. Він символізує ворожий дрон, що не літає. Разом із шматками каміння він творить інсталяцію And then the seraph with six wings.
Вибудовуючи експозицію, впродовж кількох днів Кирило Ліпатов і Василь Дмитрик мали нагоду пожити в Підгорецькому замку, відчути його атмосферу. Останній зауважив: «Поки ми збирали експозиції, я помітив, як роботи перестають бути музейними експонатами і набувають спорідненості з замковими просторами. Ми змогли побувати на закритому третьому поверсі замку, де ще тримається радянський дух туберкульозного санаторію. Я дізнався про привида замку – Білу Пані. Ввечері після роботи уявляв, як вона гуляє залами між цими об’єктами, що може оселитися в моєму кедаврі та якось комунікувати через нього. Можливо, я створю щось натхнене нею».
*Музей-заповідник «Підгорецький замок» з червня по серпень відкритий для відвідувачів по п’ятницях з 11:00 до 17:00 (каса працює до 16:30), по суботах і неділях з 11:00 до 18:00 (каса працює до 17:30).
Вартість квитків: для дорослих – 200 грн; для дітей і пенсіонерів – 100 грн; для студентів – 150 грн. Вартість сімейних квитків: 1 дорослий + 1 або 2 дитини – 300 грн; 2 дорослих + 1 або 2 дитини – 500 грн. Вартість екскурсій для групи до 20 осіб: для дорослих – 500 грн; для дітей і пенсіонерів – 300 грн; для студентів – 400 грн; для дорослих іноземною мовою – 1000 грн.
Адреса: Львівська обл., Золочівський р-н, с. Підгірці, вул. Замкова, 1. Тел.: +38 096 731 33 87. Відвідування має бути запланованим не пізніше ніж за 24 години до орієнтовної години приїзду. Замовити екскурсії можна за номером телефону, вказаним вище.
