«Ми готувалися до цієї війни 40 років, з 1980-х. Це мала бути битва Америки. Інакше всі зусилля, вся пропаганда намарно. Розумієте? Але нічого в моїй підготовці впродовж восьми років не готувало мене до такого. З нами люди, які воювали в Боснії. Вони кажуть, що тут гірше, ніж було там. Ми думали, що та війна жахлива. Якщо десь ще гірше, ніж у Боснії, якщо відбувається таке, це неправильно», – каже з екрана керівник команди Ronin Team Міжнародного легіону Головного управління розвідки Міністерства оборони України Мюррей з Вашингтона у фільмі «Одного літа в Україні».
Він – професійний американський військовий, воював у Афганістані. В Україні – з літа 2022-го. Набув українське громадянство, відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Разом із колегами Волдо з Нью-Гемпшира та Сесі з Аризони погодились стати героями документального фільму «Одного літа в Україні» від «Вавилону’13».
Впродовж двох тижнів кіно можна подивитися на більш ніж 100 екранах України. У Львові запланували по одному показу щоденно: в «Планеті кіно» у ТРЦ Forum Lviv – о 18:05; в ТРЦ King Cross Leopolis – о 18:45; в «Мультиплексі» у ТРЦ Spartak – о 16:20, в ТРЦ Victoria Gardens – о 21:10; у Lviv Film Center – 2 лютого об 11:40, в наступні дні – о 17:40. Я побувала на допрем’єрному показі «Одного літа в Україні» за участі військових і творців фільму. Розповідаю для медіа «Львівська Пошта», чому варто переглянути цей фільм у кінотеатрі та як можна долучитися до підтримки Ronin Team.
Кіно про американців і для американців
«Одного літа в Україні» – кіно про американців і для американців, для західної аудиторії, про бійців підрозділу Ronin Team Міжнародного легіону ГУР МОУ. Впродовж 84 хвилини ви дізнаватиметесь про побут іноземців, три місяці їхнього життя – від знайомства, злагодження, підготовки до бойового виходу. До фінальної версії історії ввійшло лише 2% відзнятого за 42 знімальні дні матеріалу.
«Багато хлопців, які тут воюють, не афішують, чим займаються. Це специфіка їхньої роботи. Треба було знайти персонажів, цікавих не лише як бійці, а й як герої фільму. Домовитися, щоб вони взяли відповідальність, що офіційно представляють себе. Не пам’ятаю таких документальних фільмів, пов’язаних із нашою гарячою фазою війни. В нас більше знімають про передову, про наслідки», – каже головний режисер «Одного літа в Україні» Володимир Тихий.
Одна частина команди з режисеркою Анастасією Тихою пропрацювала все літо в полі з героями фільму. Бої знімали самі військові з GoPro. В червоній зоні працював оператор «Вавилону’13» Юрій Грузінов, який зараз служить. Друга частина команди, очолювана Ганною Тихою, зафільмувала розповіді старшого покоління американців біля військових меморіалів: Арлінгтонського національного цвинтаря, пам’ятника морпіхам, які підняли американський прапор над Іодзімою та лінкору «Міссурі». Так провели паралелі між американцями, які живуть історією і тими, які свідомо творять її, відстоюючи свої переконання на нашій війні.
«Ми досліджуємо психологію героїв, які опинилися в Україні. Приділяємо багато уваги історії американського внеску в Другу світову війну. Демонструємо тяглість між тим, що зараз роблять ці військові, і тим, що робили їхні дідусі, рятуючи світ від фашизму. Фільм допомагає глибше зрозуміти, чому люди з різних країн обирають боротьбу за свободу в чужій, але близькій за духом Україні. Він залишає віру в те, що ми зможемо перемогти ворога, оптимізм і піднесення», – веде далі Володимир Тихий.
Життя як воно є
Фільм «Одного літа в Україні» цікавий тим, що показує щоденне життя військових. Ось вони знайомляться, Сесі та Волдо виявляють, що обидва народилися 1 жовтня в один рік. Якби не війна, вони б навіть не перетнулися, а тут потоваришували. Бачимо, як військові так старанно тренуються, що в одного з них репаються штани.
Один з вояків каже, що тіло дуже болить, але треба користуватися ним, поки можна, бо у війську організм старіє швидше. Однак чоловік зрозумів, що від його фізичного стану залежать інші. Мюррей наголошує: «Хочу, щоб наш підрозділ задавав стандарти в роті. Ми всі тут добровольці і всі допускаємо можливість загинути. Сподіваюся, я віддаю належне тим, що були до мене, вшановую пам’ять моїх друзів, яких убили, відновлюю справедливість».
Ось хлопці облаштовують житло, чистять зброю, курять чи пливуть річкою, начепивши на себе надувні кола-качечки. А ось їдуть у місто, в «Епіцентр», по бензин для запальнички, намагаючись порозумітися з продавцем, який не знає англійської.
«Коли я вперше повернувся додому, друзі питали, як зараз в українських містах. Усі думають, що тут, як у Афганістані чи Іраку, все розбомблене. Довелося пояснювати, що ми їздимо на позиції, виконуємо роботу, повертаємося і йдемо їсти суші. Того самого дня, коли повертаємося з фронту, ми вже в цивілізації», – розповідає Волдо.
Віра в справедливість і трохи чорного гумору
Окрім історій та сцен із життя військових, фільм «Одного літа в Україні» показує хроніки: війна з росією впродовж століть, Друга світова, ядерна зброя і погрози Путіна, добірки новин із закордонних медіа про ракетні обстріли, «Охматдит», допомогу. Здавалося б, що знають ці іноземці про Україну? Декотрі дізналися про неї з гри S.T.A.L.K.E.R. і через Чорнобиль. То чому вони тут опинилися? Бо вірять в Україну, в праведність нашої боротьби і готові воювати за цю землю.
«Американці не розуміють, що я тут роблю. Думають, я дурний, шукаю смерті, хочу вбивати. Скажу те, що біситиме багатьох американців, якщо вони дивитимуться цей фільм. Вивісити на ґанку американський прапор, запускати феєрверки на День Незалежності – це не патріотизм. Наклеїти напис «Ми підтримуємо військо» на машину – теж ні. Це пусті балачки, – пояснює Мюррей. – Краще відвідайте діда-ветерана, принесіть йому кави і запитайте про війну. Не важливо, ким він був: крутим «ссошником» у в’єтнамських джунглях чи обслуговував танк. Яка різниця? Він зробив свій внесок. Розкажіть про це дітям, іншим членам родини, надішліть у місцеву газету. Просто щось зробіть!»
Герої фільму «Одного літа в Україні» багато жартують. Чорний гумор і матюччя допомагають їм триматися. На першому спільному завданні хлопці жартома кажуть, що завжди мріяли побувати в росії. А Мюррей під час завдання записує іронічний огляд просто з бліндажа: «Попереднім власникам він більше не потрібен. Вони залишили трохи речей, але переважно добре прибрали за собою. Тут нічого не видно, у цій частині країни з електрикою так собі. Оця темна діра – моя спальня. А на це не зважайте, це просто сусідські дітлахи граються з петардами».
Своє майбутнє керівник команди Ronin Team пов’язує з Україною. Після перемоги планує служити за контрактом або бути інструктором. Вважає, що ще може набути досвіду й дати Україні більше. Має тут дівчину, з якою познайомився торік. «Коли я був у Бахмуті минулого року, то дуже захворів. Пролежав у лікарні в Дніпрі два тижні. Вона говорила з медсестрами замість мене. Сварила їх, коли вони мені не допомагали. Питала лікаря: «Що там за фігня у вас? Допоможіть хлопцеві, він воює». Якби не вона і такі, як вона, я б не зміг так добре виконувати свою роботу».
Питання-відповіді
Після показу «Одного літа в Україні» вдалося трохи поспілкуватися з героями і творцями фільму. Кілька питань поставили бійці та ветерани, які реабілітуються в центрі Unbroken і мали можливість подивитися кіно. До слова, для цього фільму зробили аудіодескрипцію та субтитри для людей з порушеннями зору або слуху. Щоб скористатися ними, достатньо лише завантажити додаток.
Увесь прибуток від продажу квитків на фільм «Одного літа в Україні» «Вавилон’13» передасть на потреби Міжнародного легіону ГУР. Мета – зібрати кошти на 100 FPV-дронів для різних підрозділів.
Якої ви думки про українців, які ходять вулицями й не долучаються до війни?
Мюррей: Ми тут, щоб зайняти місце тих, котрі з якихось причин не можуть тут бути, бо їхні обов’язки в цивільному житті спрямовані на перемогу. Та якщо ти здорова людина нормального віку, то маєш зараз іти служити – твоя країна у війні, на тебе напали. Йти і захищати – це абсолютно природна річ.
Коли вам спало на думку приїхати в Україну захищати свободу?
Мюррей: Бути у війську, працювати тут – це не свобода. Але боротьба за Україну дуже важлива, бо ця країна дала мені дуже багато. І так я повертаю їй те, що вона мені дала. Це все разом і є актом свободи.
Сесі: Все, що тут відбувається, значно важливіше, аніж моє особисте життя і те, що в мене є там. Тому я тут.
Волдо: Раніше найбільшою проблемою в житті для мене було те, що треба прокидатись і йти на роботу. Тут я побачив, як ваші жінки і діти прокидаються під час роботи ППО, гинуть, поки намагаються дістатися до сховища, в метро. Це ненормально, важливо протистояти цьому. Україна багато мені дала, я це відчуваю. Мені важливо бути тут, це змінило моє уявлення про важливі речі.
Чи складно через мовний бар’єр і чи важко працювати з українськими хлопцями?
Мюррей: Я вчу мову, але моя українська не дуже добра (відповідає українською). Мовний бар’єр є, в команді багато людей із різних країн. Та завжди є людина, яка говорить українською і англійською. Якщо виникають питання, такі люди координують роботу на місцях. Вони дуже важливі, це величезна частина роботи.
З 2022 року я співпрацював із багатьма підрозділами ССО, ТрО, «Артан», «Хартія», «Кракен». Це класний процес, мені подобається ця співпраця. Це не просто спільний вихід на поле бою, а завжди кооперація. Люди мають різний досвід, бекграунд, тож вчаться один в одного, підглядають якісь штуки. Це важливо в умовах, коли все дуже швидко змінюється. А в нас за місяць може змінитися все.
Якби вас запитали у США, чи варто підтримувати українських військових, що б ви відповіли?
Волдо: Підтримувати Україну важливо для Америки і всього світу. Треба пам’ятати: якщо Україна впаде, війна посунеться до Польщі, Молдови, піде далі в Європу і не тільки. Це важкі часи для світу. Америка має «висунути голову з дупи» і думати про те, що взагалі відбувається.
Як ви ставитеся до позиції американського президента про мир із росією?
Мюррей: Це дуже складне питання. Для кожного визначення миру різне. На жаль, ми лише солдати, не політики, тому нам дуже складно коментувати слова президента. Наша робота – бути тут, іти в бій і воювати за те, у що віримо.
Чи втомлюєтеся ви? Чи виправдалися ваші уявлення про Україну? І що це за серіал, на честь персонажа якого назвав себе Сесі?
Сесі: Шоу називається The Big Lez Show, воно є на YouTube. Там короткі 20- хвилинні серії. Але воно специфічне, тому раджу дивитися його, тільки якщо не маєте чим зайнятися.
Мюррей: Звісно, ми втомлюємося, і це нормально. Напруга величезна, кількість завдань і роботи шалена. Ми троє були поранені в різний час. Дехто досі проходить реабілітацію. Та це ніяк не вплинуло на нашу волю і дух, щоби бути тут, продовжувати боротьбу. Ми дуже віримо в те, за що боремося. Віримо, що зможемо побачити день перемоги.
Хто спонукав вас до такого вибору: історичні постаті чи члени сім'ї? І як ви відпочиваєте від всього цього?
Мюррей: Я не мав військових у сім’ї. Народився у Великій Британії, частина родини залишилася там, потім переїхав до Америки. Дитиною, підлітком знайшов рольові моделі в книгах та фільмах, пов'язаних із війною, військом, армією. Це дуже мене мотивувало. Згодом, коли вступив до війська, на моєму шляху траплялися дуже круті командири, сержанти, яких досі пам'ятаю і з яких беру приклад.
Сесі: Мій батько служив у армії США 20 років. До цього в армії служив дідусь. Тому піти їхніми слідами було логічно та природно.
Волдо: Члени моєї родини були частиною війська. Щодо відпочинку, то я проводжу час зі своєю дівчиною, ходжу на природу, намагаюся пізнати культуру, особливо українську, поки я тут. Це важливо. А взагалі намагаюся просто релаксувати, насолоджуватися часом на відпочинок, бо зазвичай його дуже мало і він випадає дуже рідко. Кожна хвилина важлива.
Я доволі багато воював разом з іноземцями. Вони професіонали, можна чимало від них почерпнути. Дуже веселі, добрі, люблять чорний гумор. Який момент на цій війні ви запам'ятаєте на все життя?
Мюррей: Я на все життя запам’ятаю момент після звільнення Херсона. Ми з побратимами були вражені: люди зупиняли машини, виходили, обіймали нас зі сльозами на очах. Вони не знали, хто ми, звідки. Казали: «Дякую, що ви звільнили наш дім!». Це був дуже щирий і чистий момент, за який ми всі боремося. Це справжнє, не щось ефемерне, за яке ми боротимемося, якщо поїдемо в Ірак. Тут це конкретні реальні речі – звільнення дому для конкретних людей. І усвідомлення цього моменту звільнення я запам’ятаю на все життя.
Чи маєте улюблене українське слово? Який сувенір з України чи з війни хотіли б привезти додому?
Сесі: Всі наші улюблені слова – це переважно матюки. Побачите, у фільмі їх багато. А щодо сувеніра, то хотів би привезти додому український прапор.
Мюррей: Моєю улюбленою фразою є «святий Боже» (каже українською, з нашою вимовою та інтонацією). Це не просто класно звучить, а й має важливе значення.
Волдо: А мої улюблені слова тепер – це «тапки» і «перекур».
