«Мотанка. Україна» мені наснилась. Вона – багаторука, а її головний убір, корсетка, намисто з різних етнічних регіонів. Я хотіла показати, наскільки ми об’єднані. Ця Мотанка вольова і сильна. Такою її роблять нині єдині північ, південь, схід, захід та центр України», – каже художниця Марта Пітчук про одну з робіт її виставки «Мотанка», яка триває по 15 грудня в галереї «БандеРоль». Чому ви маєте побачити ці роботи наживо і як мисткиня їх творить, розповідаємо для читачів медіа «Львівська Пошта».
Мотанка з оберега переродилась в особистість
Стою перед Головною Поштою. Заходячи в будівлю повертаю ліворуч до галереї «БандеРоль» і кручу в голові думку – як довго ми називатимемо так цю локацію. За понад 130 років вона пережила не одну війну, але місяць тому її позбавили її призначення. На автоматі доходжу до прочинених дверей галереї і відчуваю, як з виставкової зали на мене дивляться десятки очей. І від сили, яка струменить з цих поглядів виступають сироти на шкірі.
Подумки тішусь, що вперше бачу ці роботи франківської мисткині Марти Пітчук не на відкритті виставки «Мотанка», а в звичний будній день. Бо біля кожної з 32-х робіт, які гостюють у галереї, хочеться набутись, набратись їх енергії, від якої забиває дух, роздивитись усе до дрібнички. Цей доробок, який Марта Пітчук представила у Львові, вона створила впродовж останніх п’яти років. Взагалі ж художниця пише Мотанки вже десятиліття, за яке створила їх понад сотню – більшість оселилась в приватних колекціях.
«Мотанка – це прадавній український оберіг, який раніше матері мотали для своїх дітей. Вкладали в нього всю теплоту і турботу. В свої картинах я поєдную цей оберіг і реально існуючих жінок із плоті і крові. Так Мотанка стає не предметом, а особистістю з власними думками та поглядами, – розповідає Марта Пітчук. – Кожна картина присвячена окремому етнічному регіону, який я детально опрацьовую перед тим, як приступити до роботи».
Чому саме Мотанка
Я попросила розповісти Марту, як вона працює над своїми творами. Історія серії почалась з старого гуцульського чільця, яке художниця знайшла на Косівщині. Саме з нього вона написала свою першу Мотанку.
Мисткиня згадує: «Першу картину я писала дуже довго, бо намагалась імітувати присутність обличчя під нитками. Переписувала багато разів, та нічого не виходило. Зрозуміла, що нічого імітувати не треба, краще прописати обличчя жінки, а потім закрити його нитками. Написала деталізований жіночий портрет – очі, вії, брови, закрила його нитками. І отримала те, що так довго хотіла побачити. Тепер завжди прописую повністю портрет жінки, щоб вона мала особистість, душу, а вже потім закриваю його нитками».
Кожна Мотанка відтоді представляє окремий етнічній регіон. Мисткиня зображає на полотні різноманітні вишиванки, щоразу інший крій, взір та елементи одягу. «Досліджую це з літератури, їжджу в експедиції по музеях. Зібрала невелику колекцію книг та давнього одягу. Окрім жіночих вишиванок, в які «одягаю» мотанки, я детально опрацьовую ще й їхній головний убір. Навчилась мотати намітку різними способами. Якщо мені чогось у строї не вистачає, доробляю все самотужки».
Мотанка – сила української жінки
Марті часом здається, що не вона вигадує мотанки, а вони приходять до неї. Ідеї з’являються неочікувано, а вона лиш їх осмислює, поєднує. «Цінність і місія моїх картин в тому, що вони транслюють енергію і силу української жінки. Це надихає і спонукає глядача захоплюватися власним корінням», – додає художниця.
От і я про те ж. Біля кожної з робіт буквально застигаєш, намагаючись ввібрати щонайбільше інформації: розгледіти усі взори і складочки на вишитті, намітці, розпізнати, звідки прикраси. Вловити подих вітру, що розвіває коси Мотанки, її текучу, немов вода, енергію руху сонця, якою сповнена кожна робота. З кожного полотна струменить прадавня жіноча сила, а разом вони творять сестринство вільних і могутніх – таким завжди було українське жіноцтво.
Я наткнулась на це відео про творення серії «Мотанка» на каналі художниці. Воно ще за 2020-й, та там Марта говорить: «Я відчула внутрішню свободу, коли зрозуміла, що тільки я вирішую, якими будуть мої картини. Вони оголюють душу. Цей живопис щирий, я пишу так, як відчуваю. Він не має всім подобатись, не має бути всім зрозумілим. Маю гуцульське коріння, а кажуть, що гуцулки віщунки, знахарки. Часто чую в жарт таке про себе. Я вірю в інтуїцію, у власні відчуття і прислухаюся до них, до випадків в моєму житті. Зрозуміла, що мені даються певні знаки – це не просто співпадіння. Вони мені допомагають в житті».
І я задумалась ось про що. Експонування виставки «Мотанка» припало на особливий час. До 10 грудня триває всеукраїнська кампанія «16 днів проти насильства». А 8 грудня ми відзначаємо 140-річчя українського жіночого руху (раджу звернути увагу на уривок з книги «Безстрашні», який ми публікували у «Літтреді»). Не знаю, чи задумувались над цим авторка і організатори виставки «Мотанка», а от я не вірю в такі співпадіння. А ви?
Знайти свою відповідь і набратись життєдайної енергії можете в галереї «БандеРоль» (вул. Словацького, 1). Галерея працює з вівторка по п’ятницю з 12:00 до 19:00 і в суботу з 12:00 до 16:00, неділя і понеділок – вихідні.
