Минуло два місяці, як журналістка NGL.media Катерина Родак розповіла на своїй фейсбук-сторінці, що викладач факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Йосип Лось домагався її, коли та була студенткою. Пізніше інші випускниці також поділилися своїми історіями про професора в коментарях та на особистих сторінках.
Ці свідчення підтвердили й колишні студентки, які особисто не стикалися з домаганнями викладача, але погодилися, що про такі випадки на факультеті знали.
Йосипа Лося звільнили з посади професора кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики, однак 14 квітня він подав позов до Галицького районного суду Львова про скасування відповідного наказу.
І хоч наразі ми говоримо про конкретних викладача та заклад, домагання є системним явищем у вишах. Про це свідчать масові заяви акторської спільноти, відповіддю на які став флешмоб #немовчи у соціальних мережах. За цим гештегом можна знайти чимало історій про гарасмент у інших вишах. Так само системним залишається замовчування подібних випадків адміністраціями закладів освіти.
«Львівська Пошта» поспілкувалася з випускницями факультету журналістики, які зазнали домагань професора Йосипа Лося.
Надія Кость, 2013 рік випуску:
«Я навчалася на факультеті журналістики на заочному відділенні. Це випуск, здається, 2013 року. Професор Лось виявив до мене підвищено неадекватну увагу, враховуючи те, що ми бачилися з викладачами раз на пів року. Я щиро сподівалася, що він забуде мене серед купи студентів наступного року, але він впізнавав мене у коридорах. Говорив дуже багато езотеричних речей. Його лекції в цілому були наповнені дуже дивною мішаниною езотерики, якихось східних вірувань, християнства – всього накупу.
Він неодноразово заявляв, що в мене сильне сакральне начало, що я нагадую його дружину, щоб я йшла вчитися до нього в аспірантуру, що я дуже розумна студентка. Це, в принципі, не страшно. Але коли я заходила у його кабінет (тоді я ще сама), неодноразово виявлялося, що двері зачинені, він починав без перерви говорити і ліз цілуватися. Неодноразово. Навіть коли я на останніх курсах вже була заміжня, він про це знав, але його це не зупиняло. Коли я намагалася протестувати, казала йому забрати руки, він починав звинувачувати мене: «Та що ти собі придумала, я тобі нічого такого не роблю, я вже дорослий чоловік». Але потім знову ліз цілуватися.
Крім того, вже у часи магістратури він заходив у деканат і випитував працівників про мене: які в мене оцінки, чи немає заборгованостей, яка в мене тема диплома. Я думаю, що по деканату могли ходити якісь плітки, що в мене з ним якийсь роман, бо він несподівано виявляє таке зацікавлення моїми академічними успіхами. Звісно, це все було брехнею, і в цій ситуації я не знала, як можу протистояти цьому. Я розуміла, що моїм словам ніхто не повірить. Зрештою, страшно було кудись звертатися, писати заяви, оскільки він – завідувач кафедри.
Я успішно закінчила університет. Звісно, в аспірантуру я не вступала. Думала, що ця травма забудеться, але цього не сталося. Я закінчила університет майже 12 років тому. Досі, коли я прохожу повз цю будівлю, мені як мінімум неприємно, як максимум страшно. Страшно за студенток, які зараз там навчаються і теж можуть піддаватися подібним домаганням. Тому допис Катерини дуже зворушив мене, я зрозуміла, що не можу бути осторонь. Таким людям не місце в університеті. А подібні ситуації мають набувати розголосу. Думаю, що це може захистити теперішніх та майбутніх студенток».
Марія Павлюх, 2004 рік випуску:
«Десь на третьому курсі треба було обрати спеціалізацію. Я вирішила піти на кафедру міжнародної журналістики. Це мені було близьким по духу.
Про професора Лося я тільки чула, мене це не дуже сильно стосувалося. Почалися пари, на яких точилися дискусії. Спочатку все йшло начебто добре. Йосип Дмитрович став мене запрошувати на кафедру, загалом до всіх викладачів. Ми часто дискутували на різні теми: про Україну, міжнародні відносини, мораль. Це було дуже гарно і живо. І коли я чула розповіді про його дивні та грубі фрази, про випадки домагань, думала, що це якась маячня.
Потім професор став запрошувати мене до себе і говорити про аспірантуру. Десь на третьому або четвертому курсі мені це дуже імпонувало. Я поки нічого не знала, не розуміла, що може відбуватися. Наприкінці четвертого курсу я захворіла, в мене були проблеми з носом. Якось зустріла професора Лося в коридорі, і він сказав, що в нього є знайомий професор- отоларинголог у медінституті, він може зробити операцію.
Проблеми з ним почалися вже під час мого навчання в аспірантурі. Він казав: «Я Скорпіон, а ти Овен, ми ідеально підходимо». Це спочатку виглядало як жарт. Пізніше говорив, що мені потрібно знайти чоловіка і народити, так само (як розповідали інші жінки. – Ред.) обіймав.
Казав, що якщо я хочу в них працювати, то нам із ним потрібно кудись там «піти». Мовляв, ти не маєш таких великих грошей, щоб заплатити, тому потрібно «усамітнитися на квартирі». Прямим текстом, вочевидь, він не говорив.
І коли я сказала, що це негарний метод, то почула, що я нікому не потрібна, що я жеброта, страховище, що він мене підібрав в аспірантуру, що маю бути вдячна.
Крім мого випадку, ще була на рік молодша дівчина, дочка священника. Вона прийшла до мене, бо не знала, до кого звернутися. Розповіла, що він її цілував. І я кажу: «Так ми й не маємо до кого з цим піти». Чи я не зверталася, чи не говорила на кафедрі іншим викладачам? Вони на це просто всміхалися. Ходила до Присяжного, він на той час був деканом. Казав, що розбереться, але нічого після того не було. Також ходили до ректора Вакарчука. Сказав, що знає, і це теж нічим не закінчувалося. Тобто це тяглося і тяглося.
Коли я жалілася, мені казали терпіти або зводити все на жарт. І доводилося зводити, іншого виходу не було. Ніхто мене не розумів. Вважали, що це просто такий дивакуватий чоловік, старша людина. А потім, хто дуже голосно кричав про це, мав трійки».
Уляна Копцях, 2007 рік випуску:
«Я навчалася на факультеті журналістики з 2002 по 2007 рік. Закінчила університет з червоним дипломом, у мене фактично всі оцінки «відмінно». Тому оте, що пишуть в коментарях, ніби дівчата таким чином випрошували оцінки, це просто гидко. Тоді мали б у всіх так випрошувати.
Це був 2005 рік, третій курс. Я на той час була старостою групи. Обрала саме кафедру зарубіжної преси. Основний склад викладачів був дуже хороший. І на одному з екзаменів чи заліків, вже не пам’ятаю точно, зустрілася з професором Лосем.
Я переглянула фотографії інших дівчат, які також писали про домагання, і бачу візуальну схожість між нами.
Пам’ятаю чітко, що були недвозначні фрази, спроби погладити по руці і вище, доторкнутися до грудей. Намагався десь ззаду підійти, торкнутися своїми шершавими губами. Зрозуміло, що я не дозволяла, намагалася відвернутися. Я тоді не казала ні хлопцеві, ні батькам, але з дівчатами на факультеті ми це обговорювали. Після того зі мною до Лося завжди ходила подруга, яка знала, що в разі чого потрібно постукати в кабінет і сказати, що мене викликають у деканат, оскільки я була старостою.
Також він був на святкуванні нашого випускного і після чарки почувався дуже вільно. Пам’ятаю, як він тоді трохи чіплявся до дівчат. До мене ні, бо я на той час уже була заміжня. І пам’ятаю, що було кілька фотографій, де його руки буквально були на грудях дівчат.
Одного разу мене не відпускало відчуття, що Лося потрібно якось провчити. Я не мала такої сміливості, щоб десь щось писати, тим більше в поліцію. А з чим ти підеш? В 2005 році професор намагався погладити мене по руці, доторкнутися до грудей і поцілувати? Я, хоч і працювала журналісткою, пригадую, що тоді такі справи не розглядали. І тоді я знайшла групу «Лосезнавці», це ще була соціальна мережа «ВКонтакті». Це була закрита група, там обговорювали його поведінку. Серед іншого висміювали оці його високі матерії, про які він розповідав на лекціях. Але про домагання нічого не писали. Я запостила туди одну з тих фотографій і підписала: «Ці руки нікого не мацали».
Багато хто відреагував, але за кілька днів групу видалили.
Я на той час працювала в інформагентстві Львівський портал і була на сесії міської ради. І тоді в ложу, де сиділа преса, заходить Лось, сідає біля мене і починає повчальну лекцію, мовляв, як ти посміла, чому ти на мене зводиш наклеп, як тобі не соромно, я в тобі розчарувався… Мені було дуже соромно, я почувалася дурною. Моєю метою було завуальовано попередити інших студенток, що він домагався інших, але зробити це прямо сміливості тоді не вистачило. Я глибоко в душі сподівалася, що, мабуть, знайдуться якісь інші дівчата, які підтвердять це.
І коли Катерина поділилася своєю історією, я теж вирішила це зробити. Реакція деяких людей мене дуже зачепила. Це ще один доказ, чому раніше ніхто про це не говорив: не важливо, чи зробили б ми це зараз, чи 20 років тому, люди так само звинувачували б нас. Мені писали, ніби я дозволяла йому це все за оцінку. Я перепрошую, за яку оцінку? Я ніколи б так не принижувалася. На жаль, наше суспільство не готове порушувати такі теми.
Я розумію, що в моїй голові ніколи й не виникало, що він має нести кримінальну відповідальність. Але суто етичну – однозначно. Після того, як я закінчила університет, через Лося більше не заходила туди, бо мені було неприємно. Іноді навіть здавалося, що мені це все просто наснилося. Але зараз я побачила цей масштаб історій, скільки дівчат насправді пережили його домагання, і для мене це показово».
Дар’я Лазарєва, 2017 рік випуску:
«Для Йосипа Дмитровича найважливішою завжди була духовність. На кожній своїй парі, на кожній лекції він розповідав про духовність, і в якийсь момент ми з подругою навіть зрозуміли: щоб отримати не просто хороший, а найвищий бал на іспиті або на заліку в Лося, потрібно писати саме про це. Не важливо, наскільки це буде доречним до теми. Згадуєш духовність – отримуєш бал.
Склалося таке враження, що всі на факультеті знають про ці його замашки, але просто роблять вигляд, що все окей. Уперше мене насторожило, коли просто на перерві перед парою в коридорі, де натовп студентів, він спілкувався зі мною та моєю колежанкою і почав розповідати про свій перший секс. Казав, що я схожа на його першу дівчину. Таке він, як я знаю, казав не тільки мені. І це було дивно. Але недостатньо дивно, щоб виносити це на загал.
Іншого разу, десь на четвертому курсі, коли ми до нього трохи звикли, він запросив мене і мою подругу до себе в кабінет. Буцімто поділитися якимись матеріалами. Прикрив двері, щось розповідав. Аж раптом почав мацати мене за руку, підніматися вище ліктя, ще вище. І поліз цілуватися. Я застигла від шоку і не змогла навіть відвернутися. Він поцілував мене в губи. Це було так дивно і страшно.
Мені здається, що це одна з великих проблем, чому чоловіки звинувачують постраждалих. Мовляв, вона не закричала, не втекла, їй це сподобалося. Але насправді настає оцей момент заціпеніння, і ти нічого не можеш зробити. Через паніку в голові немає думок, ти не розумієш, що в цій ситуації треба робити: бити діда, кричати на всю кафедру?
Пізніше я розмовляла про це з іншими студентками, якось згадала про замашки професора в розмові з деякими викладачками. Вони якось так легко на це відповіли, мовляв, він уже старий, йому можна пробачити. Це не дослівна цитата, але якось так ця відповідь відчувалася. Також вони сказали, що на Йосипа Дмитровича вже писали заяву в поліцію, але це ні до чого не призвело.
Відтоді я намагалася його обходити, щоб оминати фізичний контакт. Але на пари до нього ходила.
Катерина в своєму пості писала про те, що він її повчав, що треба носити спідничку. А мене і мою подругу повчав, що не можна носити пірсинг, мовляв, жінка не має так виглядати. Мені здається, що до кожної студентки, до якої він чіпляється, Йосип Дмитрович має якісь претензії до зовнішнього вигляду.
Вже навіть після випуску з університету мене це не переставало тривожити, тому й розповіла про Лося своєму чоловікові. Від нього я й дізналася новину, що це все набуло розголосу».
Історії з соцмереж
У коментарях під дописом Катерини Родак та у відповідь на нього також висловилися випускниці факультету журналістики, які зазнали домагань з боку професора.
«Професор Лось ліз цілуватись і до мене на іспиті, який він приймав наодинці в своєму кабінеті. Мій хлопець хотів набити йому морду, але я відрадила, все ж поважна людина, не годиться. Та й це могло вплинути погано на нас обох.
Іншого разу переконував, що я особлива, що Скорпіони і Риби добре паруються, що мені треба в науку до нього через «постєль». Добре що подруги стояли під дверима, бо знали його, постукали і забрали мене від нього. Це був другий курс».
А мою подругу викладач історії Качмар на заліку закрив у своїй «каптьорці» з коньяком, змушував її пити й відверто домагався. Їй пощастило: знайомий студент постукав у кабінет, бо невідомо, що б далі сталося.
Тоді ми не знали, що є гарасмент і що треба відстоювати свої кордони. На нас тиснули авторитети викладачів, страх осуду, помсти та сорому перед однокурсниками. Хоча всі все знали», розповіла Ольга Зеліско.
«Як же відгукнулася мені історія Катерини Родак. Про яку я воліла не пам’ятати. Але навіть після стількох років дуже добре пам’ятаю те практичне заняття в головному корпусі.
Так, курити біля Головного – не найкраще рішення з правової точки зору, але тоді це було цілком прийнятно. З факультету ми йшли завжди компаніями, але того разу я була сама. Певно, захотіла вийти покурити перед парою.
Лось мав звичку проводити роз’яснювальні роботи студентам, які курять. Хоча зазвичай ці «бесіди» слухали дівчата. Він зустрів мене біля Головного і почав розмову про куріння, а потім різко запитав: «А як із тобою хлопець цілується?». Я вирішила віджартуватися пласкеньким панчем: «Як із попільничкою». І він раптом поцілував мене. Стало соромно. Соромно, бридко, неприємно. Я розчервонілася. Але нікому не сказала.
Злякавшись, я просто втекла. Втекла на пару, з якої раптово відпросилася. Бо мені «зле», «вибачте, не дуже добре почуваюся». Це була правда. Я справді паскудно почувалася.
Друзі перепитали, чи все окей, мовляв, ти така бліда. А викладачка без роздумів відпустила: «На тобі обличчя немає. Може, ліки якісь?».
Які ліки пити в такій ситуації, я не знала. А що робити, мені ніхто не розповідав.
Тож я загубилася звичною дорогою в гуртожиток. Не пішла на інші пари. Та чомусь розплакалася. Ще раз відчула сором за свої сльози.
І після багатьох років можу згадати це відчуття. А потім якось це перетворилося на жарт: буває, дід же, нічого серйозного. Це ж ніяк не вплинуло на мене.
Просто полюбила широкі речі. Раптом стали подобатися великі світшоти. Курити тоді я, звичайно, не кинула. А ось ховатися почала. Далеко від факультету. Щоб раптом «нікого» не зустріти…
Так, це було в 2015-му, може, 2016-му. Десять років? Згадала, як дідо молодився. Як баба юною була? Теж мені біда. Нічого ж не сталося? Може. Ваша правда. Крім того, що це «нічого» я досі пам’ятаю. Всі ж пам’ятають, як десять років тому пили каву, снідали чи робили цілком буденні речі? Чи це той штиб історій, який ви згадуєте з приниженням, коли хтось без причини вас штовхнув, вилаяв чи знецінив?
Я вже прочитала коментарі під публікаціями про те, як професора кафедри історії журналістики звинувачують у домаганнях. І, о диво, коментаторки та коментатори нагадали мені, чому так страшно було розповідати. Бо дід ще ого-го, нівроку, бо хтось за оцінки, бо теж мені проблема. А окрема «насолода»: поважний викладач, хороша людина. Плітки якісь. Наче регалії, освіта, досягнення – це щит, який дозволяє робити такі речі без наслідків. А все, що цей щит «поважної людини» відбиває, автоматично потрапляє на жертву.
Студентка, без особливих успіхів та відзнак. Без сміливості дати відсіч кривднику чи попросити про захист. Чесно кажучи, і зараз не завжди виходить. Що б я отримала у відповідь? Незакінчений університет та білет додому? В найкращому випадку жарти в свій бік або тотальне ігнорування. Те, що я бачила роками. Чутки, які передавалися від старшокурсників, та прохання сусідки по кімнаті не ходити в його кабінет поодинці. Тільки парами. Якщо так було до мене, то чи можу я змінити це? Я не була з тих, хто змінює правила гри. Популярна, сильна чи впевнена, я була звичайна, звичайнісінька. Тож добиватися справедливості, коли ти «звичайнісінька», у моїй парадигмі не було сенсу. Кого цікавлять мої проблеми, коли навіть я не була впевнена, що маю себе захищати», пише Жанна Петровська.
«Йосип Лось – і мій викладач також, він був керівником моєї бакалаврської роботи. Більше того, я сама вибрала його своїм наставником, оскільки він здавався розумним і доволі сучасним. На той час я чула краєм вуха про чутки про чіпляння до дівчат, але мені це здавалося перебільшенням.
Щодо моєї історії – все йшло добре, аж поки в один момент професор не запросив мене до кабінету, щоб обговорити мою бакалаврську. Нічого дивного в цьому запрошенні не було, але потім зненацька почалися особисті питання.
Лось питав, чи є у мене хлопець, ну а я з недосвідченості візьми і ляпни, що немає. Тоді він почав мене вчити, як «розпізнати справжнього чоловіка», і обійняв мене, запитавши «чи я щось відчуваю», типу його енергетику чи як. Після цього він намагався мене поцілувати, просто потягнувся до мене губами. Якось мені вдалося віджартуватися й відвернутися від нього.
Чесно кажучи, це здавалося таким сюрреалістичним, що я перебувала в якомусь ступорі і ще довго міркувала над тим, а чи не придумала я це все.
Але ж ні, я не придумала. Уже пізніше дізналася, що на моєму курсі, в моєму найближчому оточенні ця історія повторювалася не раз. А зараз, коли дівчата почали про це говорити вголос, і таких дівчат дуже багато, я зрозуміла, що професор роками, здається, навіть десятиліттями використовував один і той самий патерн: запрошення до кабінету – особисті питання – оце «а що ти відчуваєш» – наступні дії.
Я не хочу сказати, що ця історія драматично вплинула на моє життя. Це не так, хоча осад залишився. Але я дуже сильно хочу, щоб такі історії більше ні з ким не повторювалися. Ну не мають дівчата боятися викладачів і думати «чорт, не вдягатиму джинси з дірками, а раптом він заведеться».
Мене вразила одна пані, яка написала в коментарях «я взагалі дивуюся, як ті викладачі стримуються, коли до них кожен рік новенькі молоденькі дівчатка приходять». Оцю культуру приниження та потурання насильству в суспільстві необхідно жорстко кенселити. Бо сьогодні це «якась дівчинка у фейсбуці, хто вона взагалі така», а завтра – ваша дитина чи дитина друзів.
П.с. Окремо за факультет журналістики ЛНУ – бачу, зараз несеться, що це ледве не джерело зла. Це не так. Можна багато говорити про якість освіти, але насправді з факультетом у мене пов’язано багато хороших історій, прикладів людяності – як викладачі чи працівники університету щиро допомагали мені, скеровували, підбадьорювали. Тому не варто всіх під одну гребінку», розповідає Ілона Громлюк.
«”А ти в ліжку голосна? ” – от що я почула, будучи студенткою, від Лося. Всі знали, що до нього в кабінет не можна заходити самій. Я не пам’ятаю, чому в його кабінеті я опинилася з ним наодинці. Причин безліч – він завідувач моєї кафедри. І тоді понеслося про те, яка я в ліжку, з ким мені треба займатися інтимом (арієць, українець), щоб отримати задоволення, і які тоді будуть гарні діти… на все якось ніби віджартовувалася, аж раптом він почав мене цілувати. Якось викрутилася, втекла. І цей процес спілкування Лося зі студентками називали «запустив лизуна». Це було дико і бридко, огидно, і про це всі знали. Це було як норма на факультеті. Ніби перейти дорогу на зелене. До вчора я це заблокувала в пам’яті та не згадувала. Як дико огидну річ. Катерина Родак, дякую за правду, що розблокувала спогади. Ненормальні речі не можуть бути нормальними», написала Марія Шиманська.
«І до мене якось перед заліком на заочному поліз своїми огидними губами Лось цілуватися. Просто в коридорі. Серед купи інших людей. Він професор, йому можна. А заочники, знаєте, переживають за заліки.
В мене тоді було 3. Ну, ви зрозуміли.
Я відсунула його. Прийшла потім на залік. У мене мало бути автоматом 5. Була на всіх лекціях, всі домашні зробила. Але не цілуєшся – маєш 3. Ну і нехай.
Чого мовчали? Всі це сприймали як витівки пришибленого діда. Бо це було частиною культури журфаку. Фе, огидно.
Дякую Богдану Тихолозу, що зараз відверто це підтверджує. Ціную і поважаю.
Сталося б таке на кілька років пізніше зі мною, коли я помудрішала – була б першою, хто зібрав би свідчення дівчат, знайшла б адвоката. Вийшла б у медіа. І зробила б усе, щоб діда звільнили щонайменше.
Але не була тоді така мудра. Як і сотні дівчат на журфаці.
Цей скандал зараз потрібен. Навіть через роки. Щоб такого більше ніколи не було», пише Світлана Крижанівська-Блінова.
Реакція факультету
Наступного дня після публікації допису Катерини Родак, 26 лютого, професора відсторонили від роботи. Про це журналісти дізнавалися з різних джерел: хтось із власних, комусь вдалося отримати коментарі від представників факультету. Тоді ж стало відомо, що ситуацію розглядатимуть під час двох засідань етичної комісії.
Сам професор Лось у коментарі LVIV.MEDIA заперечив звинувачення. У відповідь на запитання журналістки, чому тоді випускниці повідомляють про такі випадки, він відповів:
«Тому що свині, пацята. Це провокація, хтось провокує, вороги. Не вірте, це ж гріх великий».
Першу публічну реакцію на офіційних сторінках факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка опублікували по завершенню другого засідання Комісії з питань етики та професійної діяльності. Тоді в.о. ректора вишу Володимир Мельник рекомендував звільнити Йосипа Лося.
6 березня ЛНУ ім. Івана Франка звільнив професора.
Як ми вже зазначали, випадки сексуальних домагань у вишах не є поодинокими. Досвід жінок, які наважилися поділитися своїми історіями, вказує на те, що українські виші потребують чіткої стратегії протидії насильству.
Якщо ви зазнали сексуального насильства, зверніться на урядову гарячу лінію із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації:
телефон – 0 800 500 335 або 116 123 (дзвінки безоплатні);
фейсбук – @lastradaukraine;
інстаграм – @lastradaukraine;
телеграм – NHL116123;
електронна пошта – hotline@la-strada.org.ua.
«Львівська Пошта» стежитиме за перебігом судового процесу та інформуватиме читачів.
