14 березня відзначаємо День добровольця України. Співрозмовник «Львівської Пошти» – 34-річний доброволець і ветеран Констянтин Кашула – вмотивований, сміливий, із позицією. Він є уродженцем Закарпаття, працював барменом та адміністратором, військового досвіду не мав.
У 2022-му став добровольцем, навчався у Великій Британії, боронив Україну в складі 5-ї окремої штурмової бригади в гарячих точках Донеччини. Був поранений у лютому 2023-го під Бахмутом і втратив праву ногу. Відтак пережив операції, реабілітацію і протезування на Львівщині у клініці Superhumans Center.
Зараз Констянтин є гравцем і капітаном футбольної команди Pokrova Lviv AMP із ампфутболу. Це перша в Україні футбольна команда, до складу якої входять ветерани з ампутацією кінцівок унаслідок бойових дій. Це 80% команди.
Ініціаторами її створення є отці-салезіяни св. Івана Боско УГКЦ. Команду Pokrova Lviv AMP започаткували, щоб через спортивну реабілітацію хлопці могли адаптуватися до мирного життя. Футболісти вже стали срібними призерами передсезонного футбольного турніру в Жешуві (Польща).
Ветеран Констянтин Кашула двічі на тиждень приїжджає з рідного Ужгорода до Львова, щоби потренуватися в клубі та поспілкуватися зі справжньою футбольною родиною.
«Пішов у військкомат і записався. Взяли з другого разу»
Констянтине, вітання з Днем добровольця України! Шана і подяка вам за захист держави! Від початку повномасштабного вторгнення когось мобілізували, хтось сам пішов у військкомат, а когось узяли не з першого разу.
Дякую! Коли почалося повномасштабне вторгнення, я працював на Закарпатті. Коли вперше пішов у військкомат, мене, власне, й не взяли, тільки з другого разу.
А чому не взяли?
Бо в мене не було військового досвіду. Взяли до війська аж у вересні 2022-го. Я сам пішов у військкомат і записався. Дружині сказав, що одержав повістку.
Є чоловіки, які, як кажуть, ховаються під жіночу спідницю, а ви серед тих, що самі пішли.
Так, сам пішов і став добровольцем. На навчаннях у Великій Британії перебував 35 днів. Там у нас була фахова підготовка – нас вчили на штурмовиків британці та литовці. Це була професійна, якісна підготовка з перекладачами. Ще в 2022 році я потрапив на фронт у складі 5-ї окремої штурмової бригади. Наша служба була на «нулі», зокрема під Горлівкою на Донеччині.
Ще не так давно ви жили і працювали на Закарпатті, а потім опинилися на передовій. Страшно було?
Спочатку було страшно, навіть попри хорошу підготовку. На позиціях допомогло долати страх усвідомлення, що за спиною в тебе друзі, побратими, їхні життя, що ти їх не підведеш. У переліку гарячих точок, де я проходив службу, є ще Майорськ і Бахмут. Вся моя служба проходила на Донеччині.
І якщо я колись не мав військового досвіду, то війна навчила мене стріляти з Javelin, NLAW, Browning. Якби мені, хлопцеві, який колись навчався на бармена/адміністратора, сказали, що я вмітиму стріляти з Javelin, я не повірив би. Ніколи не хотів бути військовим, але, бачите, став добровольцем через повномасштабне вторгнення.
До речі, коли потрапив у військо, мене хотіли зробити кухарем. Звісно, відмовився, бо прийшов захищати Україну, а не куховарити! Прийшов воювати і воював. Я людина принципова, з позицією.
Чого вас навчила війна як громадянина України? Як велика війна змінила українців?
Війна згуртувала, об’єднала українців. На початку війни громадяни були більш згуртованими, свідомими, але зараз, на жаль, є такі, що забувають про війну. Дехто розслабився. Це як два різні світи: хтось воює, волонтери безперервно допомагають, хтось донатить, а комусь байдуже. Жити за принципом «моя хата скраю» неправильно.
Повномасштабне вторгнення навчило мене, що ми маємо стояти за Україну, за своє, свій дім, землю, родину, дітей. Мусимо стояти за все це горою. Бо якщо не ми, то хто?! Хто може захищати Україну, той мусить це зробити. Якщо всі ухилятимуться від мобілізації, нічого доброго не буде. Багато воїнів, які на фронті, гинуть, багато отримують важкі поранення… Україна мусить проводити мобілізацію.
На вашу думку, чому українці так критикують мобілізацію?
Найбільше критикують мобілізацію ті, що бояться йти захищати Україну. Знаємо, що є ті, які «відкуповуються» і нічим не допомагають армії. Вони й критикують мобілізацію. А хто ж буде захищати Україну?!
Поранення отримав під Бахмутом у лютому 2023-го
Де саме ви були поранені? Скільки лікарень та операцій у вас за плечима?
Під Бахмутом. Це сталося вранці 11 лютого 2023-го. Наша бригада штурмувала позиції «вагнерівців», прилетіла 120-та міна за п’ять метрів від нас, і мені осколком пошкодило праву ногу. Я ще пробував стати на неї, згодом закричав, що я «трьохсотий», турнікет сам собі наклав, але до кінця не дотиснув. Добре, що побратим був поруч і дотиснув його. Був дуже щільний обстріл, пікап нас двох «трьохсотих» забрав і відвіз у «жовту зону». На щастя, евакуації чекали недовго – мене забрали через 15 хвилин. Тобто в підсумку був на фронті декілька місяців до поранення. Наша бригада й досі у гарячій точці.
Спочатку опинився в лікарні у Дружківці, потім мене перевезли в лікарню у Дніпрі. Пам’ятаю, як уранці прокинувся від сильного болю, кров по нозі не циркулювала, побачив, що нога вже синя… Потім була ампутація правої ноги. Спочатку я пережив шоковий стан, думав, що буде далі. Але чітко розумів: або нога, або життя. Звісно, життя! Дякую дружині Анджеліці, дітям, батькам, що підтримали мене, не дали занепасти духом! Моя дружина є сильною підтримкою для мене. Маю за плечима п’ять лікарень і чотири операції: Дружківка, Дніпро, Черкаси, Львів та Ужгород.
У клініці Superhumans Center – реабілітація та протезування
Цей процес був складним фізично і психологічно чи ви, навпаки, швидко стабілізувалися після поранення?
Думаю, швидко стабілізувався, бо мене перевели ближче до дому, в лікарню Ужгорода. А вдома, як кажуть, навіть стіни лікують. Бачити поруч рідних – це сильна підтримка для пораненого воїна. Згодом потрапив на реабілітацію на Львівщину – в Superhumans Center. Перед тим заповнив анкету, мені зателефонували і запросили.
Ще перебуваючи на лікуванні в Дніпрі, шукав реабілітаційні та протезувальні центри. Думав, що робитиму після лікування. У Черкасах уже заповняв анкети. Телефонував у центр «Незламні» у Львові, і мене поставили в чергу.
Найперше зателефонували саме з клініки Superhumans Center. Я потрапив сюди у червні 2023-го і в підсумку реабілітація та протезування зайняли два місяці. Знову повертаюся в цю клініку на реабілітацію, бо випробовуватиму новий протез – електричне коліно – від Благодійного фонду Андрія Мацоли.
Дуже задоволений, що потрапив у Superhumans Center, який спеціалізується на комплексній реабілітації військових. Добре, що тут залучають хлопців до спорту. Працювали з нами й психологи. Я себе на візку не дуже уявляв, тому швидко опанував протез.
Загалом на Львівщині є потужні реабілітаційні центри і велика увага до розвитку ветеранського спорту. Це добре. Львівщина є прикладом у цьому.
Знайомство з тренером Pokrova Lviv AMP
Де ви познайомилися з тренером ФК Pokrova Lviv AMP Богданом Мельником і яким був початок вашого перебування у футбольній команді?
У клініці Superhumans Center. Я проходив там реабілітацію, уже ходив на протезі. Спустився вниз випити капучино і зустрівся поглядом із Богданом Мельником. Він був разом із отцем Михаїлом. Богдан запитав, чи хочу я грати у футбол, я відповів, що хочу, бо колись грав у футбол і за район, і за область, і у футзал грав. Футбол – це моє хобі. І якщо мене після поранення під Бахмутом у реабілітаційному центрі питають про футбол, ясна річ, що погоджуюся. Згодом ми разом їздили по реабілітаційних центрах. Спочатку на тренуваннях нас було четверо. Ми грали і граємо в футбол на милицях. Протези знімаємо.
Певно, спочатку було непросто навчитися грати у футбол на милицях. Що додавало вам сили?
Любов до футболу й до розвитку. Людина звикає в житті до всього. Потрібно не здаватися. Я не здався – і це головне.
Скільки зараз у команді гравців?
Команда Pokrova Lviv AMP налічує 18 гравців. Певен, що в нас сильна команда, ми як одне ціле. В нашій команді грають хлопці, які брали участь у бойових діях, пройшли військове злагодження. Ми побували у пеклі, тому й знайшли спільну мову. Перша гра ФК Pokrova Lviv AMP відбулася 12 вересня 2023 року. Ми стали учасниками чемпіонату Польщі, граємо там. В Україні наша команда наразі єдина. 80% гравців – військові, які мають ампутації через війну, 20% – цивільні, які не зазнали поранень унаслідок війни.
Наша команда – це гравці з різних міст України: Львова, Києва, Миколаєва та із Закарпаття. ФК «Шахтар» також створив аналогічну команду, тривають тренування. Та все ж таки Львів є першопрохідцем у цьому.
Бути першим складно?
Дуже. Потрібно тримати марку, показувати хлопцям, що є до чого рости. Потрібно зацікавлювати, щоб хлопці не здавалися. Показувати, що життя після травми є, що життя не втрачене. В нашій команді хтось до поранення був футболістом, хтось – ні. Хтось перший раз після поранення в житті м’яча копнув.
Бути капітаном – відповідально!
Констянтине, а чому саме ви стали капітаном команди?
Бо я був першим у команді, став натхненником для хлопців.
Капітаном у спортивних командах зазвичай стає людина з лідерськими якостями, яка веде за собою команду.
Так.
Які риси мусить мати капітан?
Бути лідером, наставником, бути підтримкою для команди, а також психологом. Має бути містком між тренерським складом та гравцями. Для мене це дуже відповідально – що я капітан футбольної команди.
Знаю, що ви мали їхати на змагання до США, але відмовилися. Кажу про Лас-Вегас та міжнародні спортивні змагання серед ветеранів і поранених військових United States Air Force Trials 2024. Чому?
Так, я мав їхати, але відмовився. Мав у США виступати на змаганнях зі штовхання ядра, метання диска, грати в баскетбол на візку. Перед цим пройшов відбір і зайняв три перші місця. Відмовився, бо я капітан команди, яка мала їхати до Польщі на чемпіонат. Звісно, я не міг підвести хлопців і не зробив цього. Для мене команда в пріоритеті.
Розумію, це непростий крок – відмовитися від таких престижних змагань у США, але це мудре і правильне рішення для капітана.
Дякую!
«Футбол для мене все: і реабілітація, і драйв»
Чим для вас тепер є футбол: реабілітацією, драйвом?
Футбол для мене все: і реабілітація, і драйв. Тепер я вдома на відновленні. Дуже сумую за футболом. Хотілося б щонайшвидше вийти на поле. Із Закарпаття до Львова їжджу на тренування двічі на тиждень – у вівторок і в суботу. Раз на місяць – у п’ятницю-неділю. До Львова їжджу інколи поїздом, а інколи BlaBlaCar. Перші місяці було важко, але я вже звик. Людина, якщо захоче, всього навчиться.
Головне мотивація. Без мотивації нічого не буде. Також важливою є підтримка дружини, рідних, друзів. Важливо займатися тим, що тобі до душі. Футбол мені до душі, це моє.
Не було думки переїхати до Львова?
Наразі ні. Хотів би, щоб син навчався у Львові. В мене двоє дітей – 14-річний Іван і 8-річна Євгенія.
За що ви вдячні своєму тренеру Богданові Мельнику?
За створення команди. Вона у нас потужна. Дякую, що повірив у нас, що ми є учасниками чемпіонату Польщі. Це дуже важка праця. Дякую за нашу зустріч у клініці Superhumans Center!
А в Україні колись буде такий чемпіонат, як у Польщі? Що для цього потрібно? Мають бути створені декілька команд?
Вірю, що і в Україні в 2024-му відбудеться такий чемпіонат. Шанси дуже великі, бо дуже багато поранених хлопців. Є багато тих, що грали, любили футбол. Звісно, потрібно створити бодай чотири команди.
В жовтні 2023 року ми їздили виступати за нашу збірну, на Лізі Націй посіли друге місце. Друге місце здобули й на Кубку Польщі. В травні запланований наступний тур чемпіонату Польщі. Зараз готуємося до чемпіонату Європи, який відбудеться у червні. Будемо виступати за збірну України.
У вашій команді грають хлопці, які мають ампутації після поранень на фронті. А хто серед гравців польських футбольних команд?
Люди, які отримали травми на виробництві, внаслідок ДТП, а також ті, що мають вроджені травми. У Польщі є декілька таких команд.
А можливе таке, що згодом ви на Закарпатті захочете створити аналогічну футбольну команду?
Я про таке навіть не думав і такий варіант не розглядав. Ви такі ідеї подаєте (Сміється).
Ви відданий гравець, відданий капітан свого клубу?
Так, я патріот своєї команди. І навіть якщо будуть якісь пропозиції, думати не стану: граю і гратиму в команді. Дорожу тим, що створене, знаю, як усе розпочиналося. Окрім футболу, займаюся гольфом – навчився, коли був на реабілітації в Superhumans Center. Є учасником збірної України з гольфу. Займаємося в Edem Resort Medical & SPA раз на тиждень.
Чим відрізняється для вас гра в гольф і футбол?
У гольф можна грати на протезі, тут потрібен спокій, концентрація уваги. А під час футболу ми протези знімаємо і граємо на милицях. Футбол – це драйв і швидкість, реабілітація і азарт.
Спорт дуже стабілізує ветерана
Реабілітація спортом: чому це надважливо для ветеранів?
На мою думку, заняття спортом для пораненого ветерана є найкращою реабілітацією, яка тільки може бути. Ти забуваєш про пекло війни, в якому перебував, про всі ті жахіття, які бачив на «нулі». Спорт повністю відволікає від таких спогадів, думаєш, як із командою краще зіграти. Спорт допомагає відновитися і морально, і фізично. Ти набагато швидше відновлюєшся, аніж якби сидів або лежав удома.
Спорт дуже стабілізує ветерана. Потрібно багато працювати, не лінуватися. Якщо не працюватимеш – не матимеш добрих результатів. Раджу не здаватися, йти вперед. Думаю, важливо налаштуватися психологічно, повірити в себе, у свої сили.
Чи важливо, який тренер буде у ветерана?
Дуже важливо. Мені пощастило, що я зустрів, познайомився і працюю з хорошим тренером. Важливо, щоб тренер повірив у тебе, щоб ти сам повірив у себе. У мене все так і є, з чого тішуся.
Із якого часу ветерану, який мав поранення, варто думати про заняття спортом: ще у госпіталі чи вже у реабілітаційному центрі?
Ще в госпіталі, щоб не втрачати час. Ще коли лежиш у госпіталі, варто думати про реабілітацію, протезування, чим ти далі хочеш займатися, зокрема про заняття спортом. Думати, цікавитися, читати, розмірковувати, що і як. Важливою є сила духу й волі – як на полі бою, так і в спорті.
Торік у лютому ви були поранені й за рік встигли так багато – вас протезували, ви почали займатися футболом, стали капітаном команди, їздите на змагання. Які дасте поради побратимам, які зараз у госпіталях?
Насамперед, щоб не опускали рук. Життя після поранення триває, набуває нових емоцій і барв. Можна займатися адаптивними видами спорту, зокрема стрільбою з лука, баскетболом на візку, ампфутболом, штовханням ядра, плаванням. Шукайте команди, шукайте тренерів. Дуже важливою є підтримка сім’ї, дружини. Родина підштовхує до нових звершень. Тішуся, що мене підтримала моя родина. Це дуже цінно для мене. Важливою є і підтримка побратимів.
Ваші теперішні друзі – це побратими чи ті, що були до війни, але не воювали?
Побратими. Мені є про що поговорити з ними, ми розуміємо, підтримуємо один одного. Багато друзів, які були до війни, я б сказав, так званих друзів, перестали ними бути. Війна все змінює. Ти розумієш, які люди справжні. Триває війна, і чоловіки мусять захищати свою державу.
Нам потрібна перемога військовим шляхом
Ви вірите в перемогу України? Що для цього потрібно?
Звісно, що вірю. Ми, українці, сильні, з незламним духом, нас не зламати ніколи й нікому! Певен, що нам потрібна перемога військовим шляхом. Про жодні перемовини з окупантом не може бути мови. Україні потрібно ще більше зброї, більше допомоги! Від кожного з нас залежить перемога. Зокрема, потрібно донатити для військових, не переставати донатити, допомагати армії.
Яку мрію маєте як капітан команди?
Щоби в Україні відбувся чемпіонат із ампфутболу і ФК Pokrova Lviv AMP зайняв перше місце, щоб ми стали учасниками Ліги чемпіонів.
На вашу думку, чи є в суспільстві повага й толерантність до ветеранів і людей з інвалідністю? Чи суспільство ще має вчитися цього?
Я б сказав, 50 на 50. Так, суспільство ще має вчитися толерантності. В Україні є і будуть десятки тисяч ветеранів з інвалідністю. Це війна. Не потрібно дивитися в землю, коли бачите ветерана. На жаль, так є зараз. І це так неприємно… Побачивши ветерана, кивніть йому. Хотів би, щоб усі так ставилися до ветеранів, як мої діти. Вони молодці!
фото: ФК Pokrova Lviv AMP, архів Констянтина Кашули
