Чому митна брокерка зробила театр справою свого життя? Саме так вчинила шоста гостя мого відеопроєкту «Культура на РАЙОНі» Ксенія Федоришин. Вона не уявляла себе в театрі, хоч і виросла в театральній родині. Але голос крові переміг, і тепер вона продовжує сімейну справу як культурна менеджерка театру «Воскресіння» та організаторка Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев».
У невимушеній розмові Ксенія призналася, що театр «Воскресіння» хибно вважають релігійним. Також виявилося, що частими гостями установи є військові, ветерани та члени їхніх сімей, люди з інвалідністю. Співрозмовниця уточнила, що вони можуть безкоштовно дивитися вистави, і розповіла, як саме забронювати квитки на них.
А ще ми поговорили про те, чого варто сподіватися від 35-го «Золотого лева», який триватиме з 3 по 10 жовтня у Львові. Гостя представила найсвіжіші прем’єри «Воскресіння» й анонсувала те, що ще готують на цей сезон. Розказала, з чим театр їздив на гастролі, та чому вуличні вистави зараз в Україні не на часі. Про все це ви можете прочитати в текстовій версії розмови для медіа «Львівська Пошта».
Як ти опинилася в театрі? Яка твоя історія?
В дитинстві я була перенасичена театром. Не асоціювала себе з ним ані в школі, ані в університеті. Хоча, наприклад, у 16 років, у 1996-му, ми з колежанками навіть волонтерили на фестивалі «Золотий лев». Роздавали навушники глядачам, бо було багато іноземних вистав і їх синхронно перекладали. Нам це було дуже цікаво! В такому русі я й виросла. Але працювати в театрі ніколи не хотіла.
Розкажи трошки про батьків. Думаю, це необхідно, щоб зрозуміти твій вибір.
Мій батько Ярослав Федоришин і мама Алла були дуже творчими, талановитими, працювали в Першому українському театрі акторами. Саме там вони познайомились і вирішили створити свій театр. Тато проходив повз кінотеатр «Піонер», в приміщенні якого зараз театр «Воскресіння», і казав: «Мрію тут мати театр». А мама йому на те завжди відповідала: «Який театр, про що ти говориш? Це недосяжна мрія». Спочатку батьки орендували в лікарні… гінекологічний кабінет, там і проводили репетиції. Але в один прекрасний момент мрія батька справдилася – театр «Воскресіння» оселився в колишньому «Піонері».
Через нашу назву – «Воскресіння» і те, що в ній є слово «духовний», нас асоціюють із релігійним театром. Мене часто про це перепитують люди, не пов’язані з мистецтвом. Для прикладу, айтівці, до яких я зверталася щодо техпідтримки і сайту. Але мій батько завжди казав: «Як є таємниця у Воскресінні Христа, так і в театрі для глядача завжди має залишатися таємниця». Саме тому й обрав таку назву. А духовність вбачав у виставах, в драматургії, у тому, що ми хочемо донести до глядача.
Театр був створений у 1990 році. А я пішла в зовсім іншу сферу. Вчилася на міжнародних відносинах, потім працювала митною брокеркою. Не асоціювала себе з театром, бо в ньому тоді були лише творчі люди, актори. Акторство мене ніколи не цікавило. Я не людина сцени, це не для мене. А організаційних посад тоді в театрі не було.
Бо ще не мовилося про те, що театр, як і будь-яка культурна установа, має самоорганізовуватися, шукати гроші, просувати себе.
Так. У театрі був завліт, але якихось адміністративних посад, рекламників тоді ще не було. Я жила зовсім іншим життям, насправді не цікавилася цим. Але коли пішла в декрет у 2010 році, то якраз був пік інтернет-реклами. З’явилися фейсбук, інстаграм. Виникла потреба в організаційній роботі. Батько запитав: «Може, підеш, будеш нам допомагати?». Тому ще в декреті я почала цим займатися. Потім вийшла з декрету, повернулася на попередню роботу, суміщала її з роботою в театрі. Її там побільшало, і мене затягнуло… З’являлися різні грантові програми, хтось мав писати заявки, подаватися. І ось в один прекрасний момент я відмовилася від митниці на користь театру.
І так театр став вашою сімейною справою.
Так склалося. Інколи навіть запитувала себе, чому саме я опинилася в театрі. Думаю, щоб більше бути з батьком. Він був зайнятою людиною, і якби я не працювала в театрі, то ми б, напевно, дуже рідко бачилися. А так завжди якась спільна робота, спільні справи. Ось так я й опинилася в театрі. І досі тут.
Ти почуваєшся відповідальною за те, що продовжуєш татову справу? Чи є цей тиск?
Звичайно, тиск є. Театр проіснував 30 років. Звісно, мені дуже хотілося б, щоб він існував і надалі, щоб хтось святкував його століття, навіть коли нас уже не буде. Щоби згадали засновника, історію створення театру. Це напевно основний посил.
Сталося так, що батько пішов якраз під час ковіду. Тоді, як і зараз, була невідомість. Ми всі сподіваємося на перемогу, що все буде добре, і ми працюватимемо. Але часи тяжкі. Будемо піднімати економіку як можемо, але ж, самі розумієте, є так, як є. Хочеться, щоб усі театри вистояли в цій тяжкій боротьбі. Ми ж боремося за культуру!
Культура дуже важлива в цій війні, підтримує нас і в тилу, і на фронті. Пам’ятаю історію з перевірками в театрі. Мовилося про гроші, які ви недозаробили від закінчення пандемії коронавірусу та в перший рік вторгнення. В чому була причина? Якщо важко, то в чому було важко? Якщо мусили заробити, то на чому?
Театри мають заробляти на квитках. Це зрозуміло. Під час ковіду ми могли прийняти три десятки глядачів. Також можемо заробити на оренді залів. Але в часі ковіду це було практично неможливо. В нас усього 125 місць, і навіть тепер при повному залі людям цього замало, бо орендарі потребують більших приміщень. Також до нас часто звертаються, щоб ми надали залу для соціальних потреб. Було таке, що люди з Бучі виступали…
До вас звертаються, і ви не можете відмовити, хоча не зобов’язані цього робити.
Коли є якісь комерційні запити, завжди стараємося скористатися цим. Бо мовиться про наш розвиток. Мусимо заробляти. Але з соціальними заходами до нас звертаються дуже часто. Наприклад, було таке, що діти поставили виставу. Таких звернень було багато, всіх навіть не пригадаю. Часто просять для організації подій зі зборами коштів на допомогу армії. Звісно, йдемо на такі поступки.
Окрім того, за програмою всі військові та їхні сім’ї ходять до нас безкоштовно. Маємо дуже багато глядачів на колісних кріслах. І хоч туалети в нашому приміщенні розташовані внизу, ще не зробили до них шахти ліфту, але маємо домовленість із сусіднім готелем, де доступна вбиральня. Тому це наших гостей на колісних кріслах ніколи не стримувало. Якщо люди хочуть прийти, то приходять, дивляться, і ми завжди радо їх приймаємо.
Тобто ви доступні?
Так, ми доступні. Вважаємо, що в нас усе є для того, щоб до нас могли прийти. Ми уклали договори зі Спілкою інвалідів Львівщини, УТОС. До нас ходять люди з вадами зору, які теж дуже люблять наш театр. Приходять із реабілітаційного центру «Галичина». Маємо вже тих подяк цілу купу. В часі війни люди потребують емоційного відновлення, підтримки. В міру можливостей відгукуємося. 10 людей на виставу можуть прийти завжди. Якщо є місця – без питань, якщо бракує – доставляємо кріселка.
Можливо, наші глядачі й читачі дізнаються про таку можливість з цієї розмови і захочуть нею скористатися. Що треба зробити для цього, якщо ти військовий або із сім’ї військовослужбовця? Або людина з інвалідністю?
Треба звернутися в театр, зателефонувати або написати нам у фейсбуці чи інстаграмі («Воскресіння») і забронювати квитки. Все, ми залишаємо їм місця.
Є й організовані походи. Наприклад, люди звертаються і кажуть, що хотіли б відвідати нас групою – сім чи десять осіб. Якщо маємо можливість їх прийняти – без питань, якщо ні – кажемо, на яку виставу зможемо.
Наприкінці минулого сезону до нас надійшло дуже багато приватних звернень. Для прикладу, пише дівчина,чи можна прийти з хлопцем- ветераном на колісному кріслі. Звісно, можна! Зараз усі театри приймають. За міською програмою ветерани та їхні сім’ї ходять в театри безкоштовно.
Гаразд, але я не розумію, як ви маєте тоді заробляти? Вас мало б фінансувати місто, бо ви – муніципальний театр. Але в часі війни обмаль грошей на культуру. То за що ви маєте існувати? В мене була розмова з Максимом Голенком, який керує національним театром, але й там вони заробляють на себе з продажу квитків.
Ми так само. Не можемо набрати за соціальними пільгами цілий зал. Звісно, мусимо заробляти на себе. Зараз почали інформаційну кампанію, прагнемо залучити більше молоді. Я так це бачу, і батько бачив це дуже давно. Коли створювався наш театр, він мав певний посил. «Воскресіння» працювало як авторський театр з певною драматургією. Ми не хотіли ставити сюжетних вистав. Сюжет можна прочитати в книжці. В п’єсі він уже написаний. А в театрі ми хотіли розвивати цю образність, щоби глядач вийшов наповнений, щоби мав свої асоціації, читав між рядків. І з цим є проблеми.
Зараз дуже багато глядачів хочуть бачити сюжет. Тож намагаємося знайти баланс, щоб залишатися вірними собі й задовольнити цей запит. У нас були дуже глибокі, серйозні постановки. На них глядачі плакали. Був такий катарсис. Але вони були тяжкі для сприйняття, глядач хотів легшого матеріалу.
Так, культура в часі війни має говорити про війну, про те, що в нас відбувається. Торік на фестивалі «Золотий лев» ми мали гасло «Театр – мистецтво нескорених». Більшість вистав була на військову тематику. І глядачі йшли на них. Але частина відвідувачів не прийшла саме через цю тематику. Та й самі військові хочуть легшого матеріалу. Для них постріли у виставі – тригер. Це все болючі теми…
Багато львівських театрів зараз експериментують. Для прикладу, першою прем’єрою сезону в театрі Заньковецької стала імерсивна вистава «Кайдаші» Ігоря Білиця. Але, як я пам’ятаю, ви ставили імерсивну виставу «Відлуння» ще в 2020-му. Розкажи, що ви цього сезону знайшли нового, що запропонуєте?
Ми тепер нечасто граємо її. Це проєктна вистава. Навіть зробили її вуличний варіант, який втілили у 2021-му на фестивалі. Але зараз маємо проблему з вуличними виставами. Стикнулися з нею в часі пандемії, а війна взагалі все перекреслила. Вуличні постановки – один із напрямків театру «Воскресіння». Ми виходили до людей, нас знали через це. Нині в Україні мало хто займається професійним вуличним театром, щоб драматичний матеріал ставити на вулиці.
Після вторгнення росії до Львова переїхало дуже багато людей, не знайомих із вуличними виставами. Ми хотіли б робити такі інформаційні акції, дійства на ходулях, щоби про нас більше дізналися. Але масові заходи зараз заборонені, це неможливо.
В часі війни ми грали в Польщі «Сни за Кобзарем». Це вистава про Шевченка. Тепер вона дуже актуальна. Але в Україні ми не можемо цього робити, бо в наших вуличних виставах феєрверки, вогні, все горить. Ти ж пам’ятаєш наші фестивалі?
Так, це яскраво, це гепенінг, феєрія.
І наш фестиваль «Золотий лев» через це втрачає родзинку. Це додавало певного шарму. Зрозуміло, що цього року ми не розцінюємо фестиваль як свято. Зараз не до свят, але це така нотка мистецтва, яка об’єднує театри.
Якщо ти вже перескочила на фестиваль, то нагадаємо про нього. Він триватиме у Львові з 3 по 10 жовтня.
Міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев» заснований у 1989 році. Раніше його проводили що два роки, з 2000-го – щороку, просто чергували сценічний та вуличний. Цього року відбудеться 35-й фестиваль, його гасло – «Театр мовою ідентичності». Ми вирішили підтримати наші українські театри, наших драматургів. На нашому майданчику зберуться театри з Херсона, Дніпра, Сум, Луганська, Кропивницького, Черкас, Києва, Львова. Дуже багато людей із цих міст переїхало до Львова. І їм дуже хочеться прийти на фестиваль, подивитися на театр зі свого рідного міста. Ми бачили цю потребу ще торік.
Тішить те, що театри хочуть їхати в часі війни на фестивалі попри складну логістику: треба ж довезти декорації, техніку, колектив. Але люди знають про фестиваль і хочуть приїхати. Тому ми щосили стараємося, щоб він пройшов на достойному рівні. Цього року, на жаль, змушені були дуже багатьом відмовити, бо бюджет не дозволяє запросити всіх охочих. Намагатимемося шукати ресурси на наступний рік і прийняти у Львові театри з різних міст України.
Повернімося до театру «Воскресіння». Цього сезону ви вже мали прем’єру – постановку «Вар’ят і монашка». Що ще плануєте?
Ми тільки почали театральний сезон. Прем’єрою можна вважати комедію «Фредді, або Хто вбив баронесу?» французького автора Робера Тома. Ми випустили її навесні, грали ще дуже мало, бо мали гастролі, потім у людей були відпустки. Зараз маєте нагоду її подивитися.
Першою прем’єрою цього сезону є «Вар’ят і монашка». Це якраз приклад несюжетного театру. Автор п’єси – Віткаци (творчий псевдонім польського митця Станіслава Ігнація Віткевича. – Авт.) був художником- експресіоністом, тож у постановці багато алегорії. Постановка яскрава, стильна, візуальна. Але недовга – 75 хвилин. Тобто треба прийти і просто подивитися. Щиро всіх запрошую!
Після «Золотого лева» театр «Воскресіння» візьметься за нову постановку – «Ніч трибад» за п’єсою Пера Улофа Енквіста. Це буде дуже глибока драма, яка змусить замислитись. І знову ж таки несюжетний театр. В обох виставах треба шукати другий план, частку невизначеності, що є звичним у нашому театрі. Зауважила , що навіть якщо в п’єсі кінцівка негативна або сумбурна, завжди стараємося поставити її так, щоб у глядачів залишилося світло, щоб вони вийшли від нас із надією.
Ти згадала про гастролі. Розумію, що з виїздом чоловіків за кордон усе непросто. До того ж триває призов, хтось напевно служить. Як даєте собі раду з цим?
Від нас пішли на війну двоє людей. Щодо гастролей, то в перший рік після вторгнення їздили тільки дівчата і наш Петро Іванович (Петро Микитюк, заслужений артист України. – Авт.). Ми трошки переробили свої вистави. Пізніше деякі хлопці вирішили свої питання з документами, і тепер їх їздить більше.
Але ж театр не дає бронювання?
Так, ми не маємо «броні». Щоб виїхати за кордон, пишемо листа в міністерство і їдемо як у відрядження. І нам ідуть назустріч. Маємо офіційні запрошення від організаторів фестивалів, подаємо військові документи хлопців. Але ходимо на роботу, як і всі, зупинити їх можуть будь-де. Від цього ніхто не застрахований. Та що поробиш? Працюємо…
Цього року на гастролях у нас був акцент на нашу вуличну виставу за Шевченком. Вона дуже актуальна, про гірку долю України. Її дуже добре сприймають. Показували цю постановку в багатьох містах Польщі, в Угорщині, в Чехії на фестивалі. Торік возили її в Молдову, в Кишинів. Ці гастролі були дуже важливі для нас, щоби представити цю виставу.
Та й вуличні вистави в Україні тепер не граємо. У вуличному театрі актори повинні постійно розвиватися, якщо вони не гратимуть, то за три-чотири роки забудуть, як на ходулі ставати. Треба постійно підтримувати фізичну форму, тому й почали відновлювати деякі старі вуличні вистави для себе, щоб потім їх десь показувати. І виявилося, що половина з них вже забулася. Тож тепер вмикаємо відео, дивимося, щось переробляємо. Треба бути в постійному русі…
Та й, думаю, робота на вулиці важча, ніж у залі. Але хочуть і кличуть – це найважливіше.
Так, хочуть і кличуть, навіть в Україні, але… Якщо забрати з наших вистав якісь піротехнічні штуки, вони втратять ефектність. Як на мене, в Україні це не на часі. Та й є небезпека обстрілів, повітряних тривог. А коли актори на ходулях, то щоб злізти з них, вийти з образу і добігти до укриття, потрібен час. Навіть якщо біля площі, де триває вулична вистава, є бомбосховище, це все одно великий ризик. А ще скупчення людей. То не так, як у театрі: за кілька секунд усі спустилися в бомбосховище. Тому наразі ось так.
*«Культура на РАЙОНі» – мій авторський відеопроєкт, у якому я спілкуюся з творчими особистостями на культурні й довколакультурні теми, які ми з різних причин обговорюємо не публічно, а хіба що за кавою. Його гостями були: доцентка кафедри культурології Українського католицького університету, піаністка Марта Кузій (відео і текстова версія), художниця Олена Каїнська (відео і текстова версія), режисер і керівник Львівського театру Лесі Українки Дмитро Захоженко (відео), режисер, генеральний директор-художній керівник Національного театру імені Марії Заньковецької Максим Голенко (відео і текстова версія) та письменниця, доцентка кафедри української літератури ЛНУ ім. І. Франка Галина Крук (відео і текстова версія).
