До війни – будівельник, після повномасштабного вторгнення – військовослужбовець 103 бригади територіальної оборони. Восени 2023 року львів’янин Володимир Боднар отримав важке осколкове поранення. З того часу розпочався складний шлях до одужання. Триває він і зараз. Вісімнадцять операцій – позаду, важкий та болючий процес відновлення, хірургічні втручання та відновлення руки – у майбутньому.
Це історія про бажання жити, про впертість, з якої народжується воля до життя. Про справжній патріотизм та побратимство.
Ми розмовляємо з Володимиром біля приміщення першого медичного об’єднання у Львові. Заклад добре відомий тисячам захисників, що проходять тут лікування після поранень. Володимир просить не затримувати розмову, бо поспішає на чергове тренування. Перемагаючи біль, від щодня розпрацьовує руку для того, щоб відновити рухливість.
Львівська Пошта розповідає його історію.
Перш за все, я ішов захищати сім’ю
Шлях Бригадира починається так само, як і в сотень тисяч українців – з довжелезних черг до військкоматів в лютому 2022 року. Каже, що не мав жодних сумнівів, чи брати в руки зброю:
– Я завжди, як щось починається, не стою осторонь. Під час Революції Гідності я був командиром 9-ї сотні на Майдані. А тут – війна. Я першим чином йшов захищати свою сім’ю. Бо сім’я стоїть в мене на першому місці. А сім’я – це і є країна. Пішов до військкомату 24 лютого ввечері. Там була величезна черга. Кажуть, що нічого не вийде, прийдіть зранку. І з самого ранку пішов знову. Врешті мене записали до бригади. Викликали на збір. Далі – тренування. Тут приходили інструктори, навчали нас. Потім видали зброю та амуніцію. Коли обирали собі позивні, то мене одразу назвали Бригадиром, бо до війни я керував будівельною бригадою.
Після потрапляння в зону бойових дій у Донецькій області навесні та влітку 2022 року підрозділ Володимира виконував завдання на лінії бойового зіткнення, яка проходила тоді по річці Сіверський донець. В обов’язки бійців входило чергування, виявлення ворожих диверсійних груп та їх знешкодження.
– Ми заступали на спшки (СП, спостережний пункт, – ред.) одразу над річкою. Люди, що мали іти туди, застудились. І не було кому вийти. Командир прийшов, каже, ходи, Вовчик, бо немає людей. Так я з дозволу командира ходив разом із розвідниками на спшки.
Як долати страх? Закусити зуби і триматися разом
Восени цього ж року 103 бригада тероборони перемістилась на північ, на кордон Харківської та Луганської областей. Один з найважчих районів, де уже два роки точаться запеклі бої – Кремінські ліси, масив, який межує із передмістям тимчасово окупованої ворогом Кремінної Луганської області. Сьогодні ця місцевість мало нагадує заповідні ліси. Спалені кістяки дерев, вирви від мін та снарядів різного калібру в піщаному ґрунті та нашвидкуруч зроблені укріплення, що вдрузки розносяться тонами заліза з обох боків під час артобстрілів.
– Перший справжній бій – це біля Кремінної. З першого дня там було дуже жорстко. Це артобстріл з усіх видів: міномети, танки. Ворожа беха (БМП, бойова машина піхоти, – ред.) постійно виїжджала, відпрацьовувала позицію. Я «гасив» ворожі точки, бо я добре стріляю.
Коли потрапляєш під обстріл, серце затерпає. І ти просто не хочеш, щоб тобі прилетіло під ноги. Бо знаєш, що тебе ніхто не забере. Чи було страшно ? Тільки дурневі не страшно. Як долати страх? Закусити зуби і триматися разом. І все.
Володимир Боднар
Після боїв під Кремінною підрозділ Володимира перемістили на північ, на Куп’янський напрямок, де ворог також активізував наступальні дії. В день поранення, Володимир як звично, разом із побратимом зайняли спостережні позиції на підвищенні. В їх завдання входило відстеження та знешкодження повітряних цілей із ПЗРК «Stinger». На той час Бригадир повернувся після навчання з використання цього комплексу.
– Це вже були Піщане, Крохмальне і Табаївка (населені пункти Харківської області. Частина з них зараз окупована, – ред.) Ми приїхали туди взимку, а навесні ворог вже почав перелазити через колію. У них були кращі позиції, бо вони були на панівній висоті. Я їх бінокль бачив на відстані 600-700 метрів від нас.
Ми вже працювали дві зміни підряд бо було мало людей. Ми мали свої Стінгери, прекрасні машини. І ми з Юрчиком (побратим Володимира, який загинув у цьому ж бою, – ред) вже стояли на горі. Приїхали, як завжди, вночі. Заступили. І десь близько шостої ранку п..ри (вороги – ред) почали йти в наступ. Якраз навпроти нас.
Там 63-й батальйон мав позиції (63-й батальйон 103 бригади тероборони, – ред.), ми ж під їх командуванням були. І почався бій. Хлопці знищили декілька нападників, скосили їх зразу. Вони молодці, сікли ворогів, як капусту.
В той же час по позиціям захисників почала працювати ворожа артилерія. Також активізувались розвідувальні дрони ворога. Один БПЛА пролетів над позицією розрахунку ПЗРК та, очевидно, зафіксував тарілку старлінка, який використувався сусіднім підрозділом.
– Просто пропустили. Не попередили, що це був ворожий дрон. Він залетів на нашу територію. І «зрисував» тарілку. Ну, раз є тарілка, значить є «жирна» ціль. І десь, напевно, через півгодини почав працювати їхній міномет, 80-ка (калібр 82 мм, – ред). Перший постріл вони поклали десь за 20 метрів від нас. А другий одразу, де тарілка розірвався. І пропав зв’язок.
І коли вони заглушили наших мінометників, то відповідно п..ри (вороги, – ред) прийшли з підмогою і почали давити сусідню спшку. Напарник каже: «Бригадир, я так думаю, що ми зараз всі зберемося і підемо втримувати позиції. Тому вже готувалися на допомогу йти.
Мене виносили, а біля нас гупали розриви снарядів
Під час підготовки до виходу в бліндаж, де перебував захисник прилетів снаряд і який розірвався зовсім поруч.
– Ми слухали «виходи», як правило, можна почути що є «вихід», значить зараз буде «прильот» але тут не було чути нічого. Мене закинуло на дно бліндажа. Але я не загубив свідомості. В мене було таке відчуття, що немає половини голови і руки. І кров залила очі, бо мокро все було. Я взяв себе в руки, бо знав, що треба зупинити кров. У мене на жилеті був зліва на лямці один турнікет і два внизу. Я зубами його відірвав і наклав на руку турнікет. Але він не затискав рану, а я не міг зрозуміти, чому. Потім глянув на руку, а вона у мене просто висить, також значить перебита
Але тут я побачив, що в мене з шиї б’є кров під тиском. Я зрозумів, що перебита шия і з неї сильно тече кров. І пріоритетом було саме цю кровотечу закрити. Я був одягнутий в куртку з капюшоном, взяв капюшон, скрутив, поставив на шиї і притиснув головою.
Кличу Юру. Я його бачу, він сидить, так як сидів, тільки голова між ногами, і так він не рухається. Я одразу зрозумів, що він або двохсотий, або відключився. Потім я зрозумів, що ці осколки мені через руку в Юру пішли. Я зрозумів, що мені там залишилися хвилини. І я почув рацію, і зрозумів, що в мене єдиний шанс – це добратися до рації.
Виповз з броніка. Розчепив пояс. Піднявся на ноги і пішов. Я не бачив добре, куди йду, бо кров заливала очі. Рацію я вже шукав рукою напомацки, бо не бачив нічого. Намацав і витягнув її. І встиг передати, що я триматися довго не зможу. І ще раз тугіше закрутив капюшон.
Наступне, що пам’ятає Володимир Боднар – обличчя начальника медичної служби 63-го батальйону з позивним Пантера, що приїхала для евакуації бійця:
– відкрив очі, побачив обличчя Пантери, вона мені щось кричала. Впізнав її, бо бачились перед тим. Вона приїхала разом зі своїми бійцями евакуйовувати мене. А в той час ішов ще бій. Я пам’ятаю, як виносили мене, а біля нас гупали розриви.
Ніколи не шкодував. Це мій вибір
Далі була евакуація, і тривале лікування в госпіталях від Харкова до Львова. Після стабілізації стану в польовому госпіталі на Харківщині Володимира доправили до обласного центру. Далі, після кількох термінових операцій – гелікоптером до Києва. В результаті поранення боєць отримав поранення голови, обличчя, шиї, рук . Черепно-мозкова травма із крововиливом, зламані хребці шиї, пробита гортань. Сьогодні захисник попри біль щодня ходить до лікарняного спортзалу, самостійно та з допомогою лікарів розпрацьовує поранену руку.
– Просто беру і працюю через силу і біль. Мені зробили 18 операцій, тож я до болю звик. Та й больовий поріг у мене високий. На реабілітації кожен день пальці ламають як перший раз. Але це дає свій результат.
Володимир Боднар демонструє, як його пальці на лівій руці повільно, тремтячи стискаються докупи. Він задоволено дивиться на це і зауважує, що кілька місяців тому вони взагалі не рухались.
– Я знаю, що вже не буду як раніше. Але я хочу і далі працювати. В мене ВЛК (військово-лікарська комісія, яка визначає придатність військовослужбовця до подальшої служби, – ред ) через рік, якщо скажуть, що придатний – піду воювати. Хочу до своїх хлопців повернутись.
Ніколи не шкодував. Це мій вибір. Я батько, порядний українець. Я своїми руками заробляю. Я хочу в першу чергу звільнити землю від загарбників. Ми не можемо припинити війну домовленостями. Заради тих хлопців, що лежать по полях, заради їх пам’яті ми не маємо права зупинятись. Нам треба закінчити з перемогою.
Володимир Боднар
Володимир замовкає і після невеликої паузи додає:
– Це тільки здається що життя є складним. Насправді, все просто. Потрібно просто визначитись з пріоритетами. Що головне, а що другорядне. Ми самі собі творимо життя та творимо себе.
Розмовляв Віктор Біщук
