Цього разу у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, «Мотанка» від видавництва Vivat. Її наклад був серед книг, знищених в Харкові на «Фактор-Друк» внаслідок російського удару. Наразі невідомо, коли цю версію антології віддрукують знову. Але є друга версія – видання із кольоровим зрізом, над яким працюють у іншій друкарні. Його можна передзамовити вже зараз, а у продажі воно має з’явитися з 8 липня.
Долати ворогів і захищати свій світ
«Мотанка» – збірка короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць Тамари Горіха Зерня, Ірини Грабовської, Наталії Довгопол, Олени Захарченко, Дари Корній, Олени Кузьміної, Наталії Матолінець, Анастасії Нікуліної, Орести Осійчук, Дарії Піскозуб, Юліти Ран і Світлани Тараторіної, упорядницею книги є Оленка Рибка. Антологія розповідає про жіночий досвід проживання війни та неймовірні сили, які проявляються за особливих обставин.
«Мотанка» поєднала дванадцять історій про жінок, які виявляють у собі надзвичайну силу долати ворогів, оберігати тих, кого люблять, та захищати свій світ. Тут фентезі, магічний реалізм, стимпанк, ба навіть постапокаліпсис; події, що відбуваються як у давні часи, так і у дні сучасної війни, у впізнаваних світах чи абсолютно фантастичній реальності.
Знищені росією книги
Наклад «Мотанки» був серед книг, знищених в Харкові на «Фактор-Друк» внаслідок російського удару. Там згоріли наклади видань чинних військовослужбовців Павла «Паштета» Белянського «Битися не можна відступити», про яке я розповідала в цій рубриці, і Валерія Пузіка «Мисливці за щастям». Також знищено додруковані наклади дитячих книг про війну «Жерар-партизан» Івана Андрусяка та «Клуб врятованих. Непухнасті історії» і щойно віддруковані «Підпільну державу» Андрія Кокотюхи, «Ізмарагд княгині Несвіцької» Олександра Ірванця, «Всі мої Ключі і Ґайя. Вогонь Півночі» Наталії Матолінець, «Слова і кулі» Наталії Корнієнко.
«Мотанка» й «Слова і кулі» – збірки, які розповідають про війну. В «Ізмарагді» мовиться про часові розриви й боротьбу з російськими посіпаками, а «Підпільна держава» – про литовських «лісових братів», те, як НКВС лютувало на території Литви й як працювало підпілля. Серед персонажів – герой-українець. І це ще неповний перелік втрачених видань Vivat, понад 10 книжок досі в статусі «немає інформації», але швидше за все вони теж знищені.
Більшість із цих книг поспішали надрукувати до «Книжкового Арсеналу», який триватиме з 30 травня по 2 червня. Попри все, презентації деяких із них таки відбудуться, хоч і без видань. Цікаво, що стенд Vivat на «Книжковому Арсеналі» оформлений саме ілюстраціями Інни Делієвої до книжки «Мотанка». Тож хоч так, але вона буде представлена на фестивалі. Також Vivat покаже відвідувачам експозицію зі знищеними накладами книжок та уламками типографських станків. А за QR-кодом кожен охочий отримає додаткові матеріали іноземними мовами про російський акт терору та зможе долучитися до збору на відновлення поліграфічного життя України.
Перше оповідання після довгого мовчання
Одна із авторок збірки «Мотанка» – львів’янка Анастасія Нікуліна, відома як письменниця, блогерка і книжкова оглядачка. Оновленому та доповненому виданню її книги «Завірюха» пощастило врятуватися, бо воно було на іншому складі. Анастасія спеціально для читачів «Львівської Пошти» розповіла про створення свого оповідання для збірки, уривок із якого ми публікуємо сьогодні.
«Мотанка» для мене – особлива. У ній перше художнє оповідання, яке я змогла написати після півторарічної порожнечі всередині. Саме те оповідання, яке я понад усе хотіла написати з перших днів вторгнення. І ще більше – після новин про звільнені українські території, які були під окупацією. Коли весь світ побачив страшні злочини росіян, – каже письменниця. – Я мріяла про ту саму силу слова, яке може стати не лише щитом і захистом, але й мечем. І покарати кожного, хто ступив хоч крок на чужу землю. На нашу землю. Тому, коли до мене прийшов образ дивного закинутого селища, що стоїть на болотах, і його мешканців, які щоночі проживають свій найбільший страх, – я зрозуміла: це воно».
В оповіданні «Трійка. Четвірка. Нуль» багато закодованих українських сенсів, починаючи з назви. Їх можна читати, як художній твір, а можна розкласти на десятки гострих точок. Вони стали ниткою, з якої плететься мотанка авторки.
«23 травня росіяни вдарили ракетою по типографії «Фактор-Друк», де друкуються книжки мого видавництва Vivat. Зокрема там побачила світ наша з Олегом Бакуліним, який зараз служить у лавах ЗСУ, «Більше нікому». Через той удар загинуло семеро людей. Згоріло 50 000 книг», – веде далі співрозмовниця.
І додає, що за минулі кілька днів у всіх соцмережах їй було шалено щемко від підтримки читачів, які робили передзамовлення, не зважаючи на терміни виходу з друку. Анастасія Нікуліна наголошує, що прямий удар по типографії – це не лише черговий злочин із великого російського списку. Це пряме знищення українських книг, на які так чекають читачі, знищення текстів і сенсів. «Підтримка та єдність в українському слові нам дуже потрібна. Читайте книжки українською, поповнюйте власні бібліотеки і надихайте друзів та рідних, поширюйте дописи українською, говоріть українською. Бо ми платимо щодня надвисоку ціну за цю можливість», – резюмує вона.
«Трійка. Четвірка. Нуль»
Ноги Беяра не діставали до землі на якихось пів пальця.
– Зустрінемось опівночі біля Третьої Берези. Здається, я знаю, як вибратися з Боліт.
Розгойдували гілку, розбризкували бруд носаками черевиків, ніби намагаючись полоскотати твань.
– Але ж Мисливиця…
Пожартувати з тванню.
– Ми встигнемо! Тільки приходь. Ти мені потрібен. Друзі навіки?
Але з болотом не жартують.
– Друзі навіки! У ньому тонуть.
Спершу Амал побачив березу – голе дерево, поплямоване чорним. А потім – Беяра. Перечепився й бухнувся на коліна в багнюку.
– Б-беяре, як т-ти… – Білявий п’ятирічка прикусив власний кулак до крові, придушуючи крик. Не міг підвести голови на стогони й хрип того, кого ще зранку звав найліпшим другом. Дощ заливав Болота уже другий тиждень, він змивав сльози Амала, повільно втягуючи його тіло у слизьку землю.
– Трійка, четвірка, нуль. Двійка, четвірка, двійка… – Хлопчик забурмотів знайомі цифри, наче мантру, і міцніше стиснув у кишені дерев’яну пташку. Неначе ці цифри могли врятувати. Могли відкотити час назад, коли Беяр стояв біля нього, повен ідей та мрій, а не задихався на нижній гілці голої берези. Їхньої берези. Їхньої дружби.
– Двійка, двійка, дві…
Похапливе бурмотіння урвав глухий запотиличник. Хлопчик по-жабенячому кумкнув, і хтось рвучко поставив його на ноги.
– Пішли! Це заборонене місце! – зло кинула дівчина з таким самим білявим волоссям. Хоча за показною сміливістю відчувався страх. Вони не мали тут бути. Ніхто не мав тут бути.
– Ні… Чекай… – забелькотів Амал. – Ми не можемо його тут залишити… Він хотів… Йому треба допомогти…
– Мисливиця йому допоможе. Ходімо! – Ір’ян боляче стиснула братове плече й потягнула хлопця за собою. Амал не опирався, нарешті дозволивши собі підвести очі на обличчя повішеного.
Краще б він цього не робив. Те, що було Беяром, судомно стискало пальцями мотузку, роздираючи шию. З широко роззявленого рота висолопився чорнющий язик. Очі побагровіли й вилазили з орбіт, наче повішений намагався вичавити їх із голови. Але гірше за те, що Амал бачив, було тільки те, що він чув. Бо крізь хрипи того, що було Беяром… Крізь хрипи з присвистом пробивався спотворений, але все ще такий рідний голос:
– Д-до… п… о… м… о… жи… Амал подивився в очі найліпшого друга – і прискорив крок.
***
– Трійка, четвірка, нуль. Двійка, четвірка, двійка. Двійка, двійка, дві…
– Та ти вже заткаєшся нарешті?
Амал вужем пірнув під ліжко, ухиляючись від штурхана. Утиснувся спиною в нижню балку стіни – точно уздовж хребта. Над ліжком провисла латана дерев’яна стеля. Під верхніми балками стріхи на мотузці сушилися намиста з чорних ягід, грибів і пучків зілля. У стелю невпинно тарабанив дощ. Зливи на Болотах ніяк не вщухали, тільки стихали ненадовго, збираючись на силі, і періщили знову.
Уночі йому знову снився Беяр. Спершу живий: веселий та енергійний. Рудоволосий хлопчина, старший лише на два роки: друзі з перших спогадів на Болотах. Друзі навіки… А потім – не Беяр. Не живий і не мертвий. Той, хто хотів піти, – і не пішов. Скільки вже минуло? Два тижні? Три? Дні на Болотах склеювались один з одним липкою павутиною, заплутувались один в одному, однакові, наче ягоди морошки. А він і далі приходив уві сні. Не Беяр – спогад про нього. Спогад про мрію, якої не було. І від цього шкірою ще більше сипав мороз.
Амал не бачив, як друга зняли з берези. Ір’ян розповіла. Зняли й замкнули вдома. Як і всіх, хто намагався піти з Боліт сам. Беяр не був першим. І навряд – останнім. Але з Боліт неможливо було піти – ні в інше місце, ні в інший світ. Хоча способи були: і зброя, і трясовина, і міцні гілки голих берез-вартових, що оточували дерев’яні хати. Але хоч як намагалися мешканці Боліт піти, їхні бажання тут не здійснювалися. Кого з дерева зняли, кого із твані витягли. Але у відчайдухів залишалося не лише життя-існування, а й сліди. Обійми від мотузки на шиї, синюшне обличчя й вирячені від ядухи очі, а ще волога й пліснява, яку неможливо було змити. Вони не могли ні їсти, ні пити й більше не говорили. Тільки кричали й стогнали, як у мить, що мала стишити їхні муки, обірвати нитку. Гнили у власних домівках між життям і смертю. Аж поки не наставав їхній час і Мисливиця не забирала їх.
Хлопчик кинув погляд на босі ноги сестри, яка стояла біля пічки й щось помішувала. На підлозі перед ним лежала купка горіхів, половину він уже налущив. Ще половина лишилася. Їхня вечеря. Їжа в мешканців Боліт нехитра: чим Болота багаті, тим і раді. Ягоди, трави, гриби, горіхи. Не густо, але й не пусто. Вистачало.
– Я ще довго тут стирчатиму? – Дівчачі ступні зупинилися біля його обличчя.
Амал розтер долонею цифри «3» «4» «0», виведені в пилюці на підлозі (коли він їх написав?), і викотився з-під ліжка. Не лише Ір’ян дратували його безладні промовляння цифр і наяву й уві сні. Самого Амала це дратувало не менше. Дивні цифри. Без сенсу, без значення. Вони йому снилися? Чи хтось змусив його їх завчити? Навіщо?
Насуплена сестра простягнула йому велику чашку, що парувала. З першим ковтком кислувато-терпкий, насичений терновий узвар прокотився язиком, гулькнув у горло, зігріваючи. Хлопчик підійшов до вікна, зазирнув у шибку. Крізь шпарини в дереві дмухало холодом. Ніч повільно до краплі злизувала з вікон сутінки. Терновий напій додавав сил не спати, бо, хай би скільки продрімав удень і хоч як боявся вночі, сон брав своє. І лише завдяки узвару можна було втриматися на ногах якомога довше. Поки вона не піде.
– Що ж ти робиш, Мисливиця тебе забирай! – Сестра відштовхнула Амала від вікна.
Біля босих ніг натекла чимала калюжа. Амал торкнувся її великим пальцем ноги. Приємно тепла. Палець уже повільно виводив двійку в рідині, але сестра штовхнула хлопця вдруге. Не припиняючи бурчати, Ір’ян видерла в нього з рук порожню чашку та з ганчіркою присіла біля калюжі.
Амал витер руки об штани і знову визирнув у шибку. Свічка, що тріпотіла вогником на підвіконні, зашипіла й згасла. Хлопчик озирнувся на сестру, яка завмерла з ганчіркою в руках. Дві пари вуст прошепотіли одне слово в унісон:
– Почалося...
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
