“Можна боротися і змінювати Україну!”

Ірина Верігіна, волонтер, колишня т.в.о. голови Луганської ОДА, – про ситуацію на окупованій Луганщині, допомогу місцевих жителів українським бійцям і патріотизм

фото: Олег Огородник
Ірина Верігіна – історик за фахом, проте війни їй довелося не тільки вивчати, а й самій побачити та відчути, що таке війна. Понад те, в той час, коли чоловіки відмовилися протистояти терористам і буквально втекли з міста, на її жіночі плечі лягли обов’язки т.в.о. голови Луганської ОДА. 
П’ять страшних місяців без заступників, керівників департаментів. 9 травня 2014-го на мітингу в Луганську вона була єдиною людиною без “колорадської” стрічки. А пізніше її звинуватили у фашизмі… 
Цього тижня Ірина Верігіна вперше відвідала Львів на запрошення голови Львівського обласного осередку ВО “Батьківщина” Михайла Цимбалюка. Завітала і в редакцію “Пошти” – говорили про теперішню ситуацію на окупованій території та допомогу місцевих жителів українським військовим.
– Пані Ірино, якою була ситуація і з чого все почалося у Луганську в 2014-ому?
– У Києві якраз розігнали студентський Євромайдан. Тож ми вирішили організувати Майдан у себе. Взяли з активістами державні прапори і стали коло пам’ятника Шевченку. Кожної неділі до нас приєднувалися люди: якщо спочатку було тридцять осіб, то вже у лютому 2014-ого – більше двох тисяч! Луганці почали виходити на вулиці.
Я зрозуміла, що ситуація на Луганщині йде “не туди”, ще в січні 2014-го, тому що тодішні луганські депутати прийняли рішення і дозволили донському “казачеству” патрулювати вулиці міста. Це були озброєні люди: одні з нагайками, інші з шаблями. А губернатор Грисюк казав, що треба себе захищати, бо сорок автобусів з бандерівцями їдуть на Луганщину і будуть її захоплювати. Отож, вони обгородили адміністрацію дротом і цілодобово охороняли її, підігріваючи таким чином настрої людей. Люди, які не думають, дуже боялися отих міфічних бандерівців. Зомбування було ще тоді.
Якщо у нас кожна дитина любитиме свою країну і говоритиме “я – українець”. Тоді в нас не буде війни
Коли Революція Гідності закінчилася, ми вийшли на віче, присвячене дню народженню Шевченка. Люди нас підтримали, відчули подих свободи. Але п’ятитисячний натовп проплачених людей розігнав наше віче. А потім, коли ми перемогли на Майдані, країну здали. Я зрозуміла, що з терористами домовлятися марно. Вони не знали, як поводитися. А тепер людина, яка керувала терористичним рухом у Луганську, спокійно живе в центрі Києва, ходить собі, відпочиває. Так само й інші керівники терористів… 
Потім мене призначили першим заступником голови ОДА. Ми звільнили ОДА, повернули український прапор. А коли помітила намети терористів у місті, то сказала голові ОДА, що так не може бути. Мені казали не нагнітати обстановки, мовляв, розберемося… Наметів більшало, з’являлася зброя. А в квітні сепаратисти захопили будівлю управління СБУ. Можна було уникнути трагедії, якби ми перекрили дорогу і знищили терористів. Може, це не дуже демократично, але це вирішило б проблему. Проте… до терористів пішли домовлятися, і вони висували щораз нові вимоги. Луганськом уже ходили асоціальні елементи, п’янички, в’язні, які впевнено почувалися на вулиці і, кажучи по-луганськи, стали “віджимати” житло, машини, будувати блокпости. 
А в квітні аеропорт стали охороняти хлопці з 80-ої бригади зі Львова. Ще з 2014-го ми почали завозити їм допомогу. Хлопці були дуже чемні, в них усюди був порядок. Місцеве населення під впливом Партії регіонів і комуністів влаштовувало мітинги, не давало проходити українській військовій техніці. Після захоплення ОДА, в якому брала участь ФСБ (29 квітня), люди були неадекватні, все нищили. У цей же день захопили прокуратуру. Тоді стало дуже небезпечно, тож активісти почали потроху переїжджати. Небезпечно було говорити українською на вулиці. 
Потрібно завжди брати на себе відповідальність. А хто, як не я?!
Ту квартиру, яку винаймала (я сама з Красного Луча), підірвали терористи разом із усім, що там було. Доводилося ночувати щоразу в іншому місці по одну-дві ночі. Тоді розуміла, що не можу підставляти друзів, їхні сім’ї, тож довелося ви­їхати з Луганська. Коли мене вивозили, за нами гналися чеченці, ми чотири рази змінювали авто, бачила свою фотографію на блокпостах, у неї терористи кидали дротиками. Якби українська армія не прийшла, ми б уже не мали Луганської та Донецької областей. Так, у них не було техніки, вони не були одягнені, але вони знали, за що борються.
– Як ви гадаєте, чому так все сталося на Луганщині?
– У нас був унікальний шанс у 2004-му, ми могли об’єднати країну без крові, якби не віддали її олігархічним кланам… Якби була серйозна державницька позиція, то зараз все було б інакше…
– Ви на другому місці у “розстрільних” списках сепаратистів… Не страшно?
– Так, я там від початку війни. Есемески із залякуваннями досі приходять, але життя триває, і вважаю, що роблю правильно. Мої батьки дуже люблять Україну, моя любов до неї – від них. Вважаю, що якщо у нас кожна дитина любитиме свою країну і говоритиме “я – українець”, тоді в нас не буде війни. Зараз треба потужно працювати з молоддю. Мене бентежить той факт, що багато молодих людей виїздить за кордон. Іноземці у владі – це добре, вони можуть бути радниками, але очолювати державні структури повинні молоді українці! Якщо вони зможуть очолювати прокуратуру, суди, адміністрації, то  будуватимуть Україну для українців, для себе і своїх дітей! Маємо дати можливість молоді жити і працювати тут. Там – війна, тут – пенсіонери, молодь їде, уряд не хоче йти у відставку…
– Ви перебували на посаді очільника області в ситуації, коли навіть чоловіки побоялися… 
– Потрібно завжди брати на себе відповідальність. Мене батьки так вчили. А хто, як не я?! Всі написали заяви і втекли. А тут заходить армія, нашу армію блокують комуністи та “регіонали”, її треба підтримувати, будувати блокпости, годувати. Просто треба любити свою країну!
Я не хочу звідти нікуди їхати. Вважаю, що можна боротися і змінювати Україну, принаймні зараз це я вже бачу. Знаєте, що мене тепер хвилює? Лідери луганських сепаратистів зараз живуть у Києві… Ніхто не покараний! Тепер вони знову намагаються підняти голову на Луганщині. Взагалі мінські домовленості – це зрада, бо терористи зможуть потрапити у ВРУ, і це вже буде “п’ята колона”, яка блокуватиме все українське. Треба шукати інші формати перемовин.

фото: Олег Огородник
Ми створили громадську організацію “Сила права”, яка допомагає людям доводити, що вони постраждали саме від російської агресії, встановити через суди факт російської агресії. Вже виграли два суди у різних областях, зараз ще кілька позовів подали. Спочатку в судах уникали цього визначення – “російська агресія”. Ми це все потім об’єднаємо в один позов і подамо до Європейського суду. І тоді вже можна буде вимагати від Росії відшкодування збитків. Треба, щоб Росія відповіла за скоєне, хлопці повинні мати належну реабілітацію і лікування, а їхні родини – підтримку. 
– Як реагує ваша сім’я на вашу діяльність? Адже кажуть, що війна – чоловіча робота…
– Моя сім’я мене підтримує. Кожна людина має право щось зробити у своєму житті. Заборонити цього їй не можна.
– Звідки у вас це відчуття свободи?
– Я просто пройшла війну. Знаєте, в якийсь момент побачила, що у сере­довищі моїх знайомих, серед яких я прожила двадцять років, є дуже багато таких, які мене не розуміють. Дехто готовий мене вбити за мою позицію, за те, що обрала Україну. Дуже багато бачила поранених хлопців, тих, що загинули. Тут відбувається переоцінка цінностей, ти розумієш, що є щось святе, що всі ми під Богом ходимо… В сепаратистів нічого святого нема. Після захоплення Луганщини у їхніх “розстрільних” списках опинилися навіть священики УПЦ КП! До прикладу, в церкві, що належить Київському Патріархату, яку відкрили в 2013-ому, вони зробили… конюшню. УПЦ КП відбудовує церкви на звільнених територіях. Багато людей зараз переходять із московської Церкви до української, і це нормально.
– У вас таке велике почуття національної свідомості!
– У нас, в Луганську, багато таких! Коли хлопці з 93-ої бригади прийшли до нас, наші жінки наварили і занесли їм борщу. А коли командира вбили під Іловайськом, одна з них дуже важко переживала його смерть…
– Якою є Луганщина сьогодні?
– Зараз у нас, так би мовити, дві Луганщини – наша і та, що захоплена терористами. Луганців обігріли на Західній і Центральній Україні, вони повертаються вже іншими. Так, є різні випадки різного поводження, але ті, що хотіли щось зрозуміти, мали шанс. Нині люди повертаються до своїх домівок. Не лише тому, що десь їх не прийняли, а тому, що дім є дім. Тут вони народилися і виросли. Зараз українській владі потрібно щось робити… Люди зневірюються… Вони поїздили країною і повернулися на Луганщину. Тут вони отримують українську і російську пенсії, виплати для переселенців. Кажуть, що їм все одно, хто прийде, лиш би не стріляли. Але це неправильно! Українській владі потрібно визначитись, куди ми йдемо і як ми йдемо. Люди на Луганщині бояться реваншу “регіоналів”, бо Україна нічого не робить на звільнених територіях, щоб люди повірили їй… 
У Донецькому аеропорту були “кіборги”, а в Луганському – “термінатори”
Треба реінтегрувати Донбас, а вже потім проводити вибори. От говорила з місцевими людьми зі Станично-Луганського району. У них там кордон із Росією за лісом. Їхні будинки знесли дощенту, а вони “не знають”, хто в них стріляв! А стріляли з боку лісу! “То Росія у вас стріляла?” – питаю. Мовчать… Вони настільки зазомбовані, що навіть таких очевидних речей під носом не бачать. 
– З вашого досвіду поїздок до наших хлопців: що їм найбільше потрібно?
– Ми повинні їхати до хлопців, щоб вони не ставали такими собі “їжачками”, не закривалися в собі. Просто приїхати і нічого особливого не робити. Просто послухати їх, випити з ними чаю-кави або просто окропу, як нема нічого іншого. Вони повинні розуміти, куди йде Україна. А їх щодня обстрілюють. Коли бачу наших дівчат-волонтерок, то вірю в перемогу. Справа, якою вони займаються, – дуже велика. Вони робили все, возили все, що було треба, і людей в тому числі. Я не уявляю, що було б, якби не вони. Але це треба там побути, щоб усвідомити. 
Активісти возили воду в Луганський аеропорт на собі, бо хлопці були в оточенні, навіть харчів їм не можна було доставити. Але вони вистояли! Кажуть, що в Донецькому аеропорту були “кіборги”, а в Луганському – “термінатори”. Так як їх обстрілювали з “Градів”, російських танків… то вже взагалі! Але вони зайшли на Луганщину і сказали, що не зрадять, і дотримали слова. Вдячна кожному з них зокрема.
–  Якось під час однієї з таких поїздок ви також потрапили під обстріл з “Градів”…
– Так, це було під Щастям. Я й сама не усвідомила спочатку, що діється. Мене схопили і… в бліндаж. Все сталося миттєво… Страшно було, якщо чесно…
Розмовляла
Ірина Березовська

13.02.2016 12:54
Микола Думич

Вона - то і була Україна Вона – то і буде Європа. В кожній хаті маленького. Але тверезого і працьовитого українця. Дітей алкоголиків і проституток прохання не турбуватися... Кожна гривня із "юлиної тисячі" поверталася до бюджету через споживчий ринок шістьма гривнями. В чому й секрет успішности її Кабінету Міністрів. Біомасі бидломаси вже ніколи не дотумкати, що реальна база оподаткування - то мільйони найманих (купівельна спроможність насєлєнія). Тільки якщо споживач тратить гроші на споживчому ринку, забезпечуючи масову реалізацію товарів і послуг - тільки тоді і виключно тоді!!! ( з шалених виторгів) - бізнес платить реальні податки і є резон (рентабельність) працювати легально і навіть створювати нові робочі місця (джерела існування бидла та його спиногризів). І "народ", і всенароднообрана ним влада можуть тільки те, що можуть. Брехати, красти і бухати. 99-тий рік запрягаючи коні не з того боку паровоза... https://scontent-vie1-1.xx.fbcdn.net/hphotos-xat1/t31.0-8/s960x960/11289624_109829509350158_633198261933212149_o.jpg


13.02.2016 12:32
Микола Думич

Може хоч від такох реальности мільйони вальцманоїдів протверезіють??? Правда в тому, що Україна воює на боці Росії. Проти решта цивілізації і за комерційний успіх фірмочки Roshen. Прикро, що розуміли і розуміють то тільки біоповноцінні. Зле бути дурним. Але ще гірше - жити серед дуркуватих... Екзотика України - її електорат. Бидло голосує за пляшку пива і ним всенароднообрані цілком справедливо тримають його - за бидло. Але вмирають – Герої. А бидло плодиться – єдиний бізнес... То діагноз... Україна, окрім того, ще й газ і електрику оплачує за сепаратистів. Не південо-східні резервації окуповані. Окупована Україна. Запойними південно-східними резерваціями. Зле бути дурним. Але дуже дурним бути – ще гірше... Д-є-є-є-є-білами не тільки повниться земля наша щедра. Вона ними піниться і фонтанує!!! Задовбали чебурашки своїми волевиявленнями... Я завжди обіцяв вальцманоїдам канікули від Вальцмана. Незабутні. Вальцман може й здурив. А я – ні. Я – правдивий. Аж до противности... http://s43.radikal.ru/i099/1404/d9/6d2da5c7cf41.jpg


Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8642 / 4.59MB / SQL:{query_count}