Нехай Маруся плаче?

Навколо однієї вигадки

Навколо однієї вигадки

Диво дивне, як іноді люди умудряються нахимерити, нафантазувати навколо очевидних речей! Століттями живе в народі знаменита пісня “Засвистали козаченьки в похід з полуночі”. Крилата, буйна мелодія, в якій, однак, десь в серцевині самої маршевої бравурності вібрує щемлива струна прощання. Яскраві, поетичні образні слова, що при всьому лаконізмі буквально вже першим рядком малюють зриму картину козацького виступу в похід. Ніч, село, освітлені хати, освітлені двори. На кожному кутку, на кожній вулиці, у кожному дворі – прощання. Плач, голосіння, іржання коней… Але ось посеред села, на майдані колона вже зібралася, уже сформувалася… Вдарили литаври, засурмили сурми. Загриміла пісня над селом. Мужня, бойова, з буйним розкотистим присвистом… Бо вони – ті, що на конях – тепер уже не батьки, не сини, не брати, не наречені – вони уже воїни, вони в поході. І їм личить мужність і  веселість, як їхнім матерям, сестрам, дружинам, коханим – ніжність і туга. Та гримуча пісня, та бойова музика, той молодецький свист – він наче відтинає, відрубує оте все страдницьке – плачі, сльози, голосіння, біль. Не виступати ж їм в похід похнюплено, понуро, опустивши голови... З  чисто психологічної точки зору це передано в пісні напрочуд правильно: чоловікам – мужність і бравада, жінкам – розчуленість і сум. У подібній закарпатській рекрутській пісні зображена та ж колізія. Молодий рекрут розповідає:
Ой, коли я рукував* –
Дівчинонька прала.
Ой то я си та й заспівав –
Вона заплакала.
Здавалось би, все ясно і тут: козаки засвистали, рушили в похід – і дівчина заплакала ще дужче. Не було тут сумнівів у поета С. Руданського, який записував пісню з уст народу, не було їх у композитора Лисенка, що здійснив її обробку, не було в поколінь людей, що передавали один одному:
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі.

Та, виявляється, не всіх такий текст влаштовує. Виявляється, не “засвистали”, а “засвіт встали”. Му­зи­ко­знав­ці (музикознавці!) Л. Ар­химович і М. Гордійчук заявили, що, мовляв, “є дані, що саме так викладала перші слова пісні Маруся Чурай”. Які дані – може, автограф легендарної поетеси? Ні, просто власні здогади, а вірніше – вигадки.
Добряче приклався до ле­генди про “первісність” варіан­та “засвіт встали” і Л. Кауфман. Він знайшов для цього своє підтвердження. Мовляв, “засвистати” козаки не могли, бо в похід “їх скликали зовсім не свистом, а гучними ударами литавр”. Однак звідки тов. Кауфман взяв, що в пісні зображено момент скликання, момент збору козаків для походу, а не момент самого виступу в похід – момент, зрозуміло, найбільш виразний, виграшний, ефектний, словом, кульмінаційний момент події – прощання?.. Адже саме на цьому епізоді затримується народна пісня. Її не обходить метушня збору в похід, але його заключний акорд – сам виступ, коли картина прощання досягає найвищого кульмінаційного напруження:
Ой крикнула лебедонька,
із-за хвилі виринаючи,
Заспівали козаченьки,
та й у похід виступаючи.

На жаль, всі оці спроби “поліпшення” пісні, всі оці чисто свавільні вигадки про мниму “первісність” її тексту свого часу не були як слід розцінені, і ось уже бачимо і в пісенниках, і зі сцени чуємо нерідко “засвіт встали ...”. Ще й пишаємося: ось, мовляв, докопалися до вікової “первозданності ...” А  те, що цією заміною знімається феноменальний звуковий ефект присвисту, який так гармонує з мелодією, що калічиться фонетична краса рядка – чотири приголосних спіткнулися одна на одній! – і врешті-решт розмивається яскрава образна картина пісні – це все байдуже, зате, аби “як в оригіналі”. Але ж хто бачив його? А навіть, як би він був – хіба ми не знаємо випадків, коли народ переінакшував – і на краще! – чимало інших творів?
Словом, мені ця “реставрація” нагадує висміяні свого часу проекти повернення первісного вигляду паркам в історичних місцях під Ленінградом. Можна собі уявити, чим би обернулося це для парків!
Але повернімося знову до пісні. Наскільки отой ажіотаж пошуку “первісності” не дає декому спокою, свід­чить поява в “Культурі і житті” (№ 36 за 07.06.86 р.) замітки А. Желєзного “Загадка  старовинної пісні”, де автор поспішає оповістити, що він, “вивчаючи історію (!) цієї пісні, знайшов (?) додаткові аргументи на користь “засвіт встали”. Бачите, “засвистати , – міркує автор замітки, – можна або де – на вулиці, або коли – вранці, або як – гучно. Але засвистати куди – не можна. У похід можна зібратися, вирушити, встати “засвіт”. Отже, коли ми скажемо “засвіт встали козаченьки”, то граматична неточність зникає”.
Що можна протистави­ти цій нормативно-шкіль­ній логіці? Що бурхливий потік поетичної мови зав­жди ширший від граматичних потоків? Що в народній словесності існують ще й не такі  “неточності” і “неправильності”? Що існує закон контексту? Прийом переносного значення слова? Не будемо розводити теорії. Досить пригадати флотську команду: “Свистать всех наверх!”. Досить зіслатися на Шевченка, у якого “звукове” дієслово теж має значення напрямку руху:
Прийшли вісті недобрії,
В поход затрубили...

Але переконавши себе в “правильності” варіанта “засвіт встали”, Желєзний слушно помітив міну, яку услід за іншими “поліпшувачами”, сам собі підклав. Тому що в такому ва­ріанті  появляється часова су­­пе­­речність:
Засвіт встали  козаченьки
В  похід з полуночі...

Тобто вдвічі вставали – з полуночі, і пізніше – засвіт. Нісенітниця, звісно. Й автор замітки усуває її з воістину соломоновою  винахідливістю. Уся  справа... у  крапці. І ось ми бачимо нечуване в народній версифікації, яка, звичайно, оперує цілісним рядком – крапку посеред рядка!
Засвіт встали козаченьки
В похід. 
З полуночі
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Рятівна крапка, яку не відомо, як треба співати, розвела, розділила дві суперечні обставини часу. Тепер козаки встають засвіт, а Маруся плаче з полуночі – ще  задовго до їх підйому. Ну й наплачеться ж вона, поки  вони встануть! Ні, народна муза  милосердніша. Вона  не ставить, як Желєзний, все з ніг на голову, у неї наслідок (плач дівчини) слідує за причиною, а не передує їй: засвистали-заспівали козаки – заплакала дівчина. Все по-людському  природно. З погляду образності – прекрасно. Як же можна цього не бачити й не чути? Про які ж “загадки” можна говорити, маючи справу з таким художньо довершеним поетичним текстом, що, як нетлінний злиток золота,  пройшов віки:
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
То, може, досить уже цих “поліпшень”? Може, таки залишимо “засвистали”, відмовившись від нашого безвідповідального “художнього свисту?”
До слова. Ось такий текст отримала того ж  1986 року “Літературна Україна” через кільканадцять днів після появи в “Культурі і житті” “поліпшувальних” мудрувань А. Желєзного. Отримати отримала, але не надрукувала. Чому? Та тому, що фальшивий “поліпшувач” вже тоді, очевидно, був на послугах відповідних органів, що згодом і підтвердив своїм українофобським “Двуязычием в Украине”. Отож, демаскувати його “поліпшення” (а насправді – профанацію могутнього бойового козацького маршу, якому нічого подібного  немає в історії Росії, незважаючи на пресловутий “гром пабєд”) – демаскувати диверсію  проти національного шедевру не дозволялось...

З такої-то подачі наша легковірна худсамодіяльнівська публіка притьмом клюнула на ті “поліпшення”. Ба більше! Знайшлись “поліпшувачі”, що пішли ще й далі від Желєзного. У них  “засвіт” уже значив не “досвіток”, не “світання”, а – “за світ”. За весь світ  козаки встали – он які ми... інтернаціоналісти. За себе постояти не змогли, а всьому світу взялись догодити – не одній Москві. Така ось патріотична маячня.
Лунало навіть таке: мовляв, не могли козаки свистіти, бо це...  некультурно. А наші ж козаченьки, вони ж такі чемні, такі культурні... Як гімназіальні панночки!
Диверсія проти пісні звершилася. Тепер, коли ви скажете – чи заспіваєте “засвистали козаченьки”, на вас позиратимуть, як на зацофаного провінціала, що не знає останнього крику моди. Промовисте підтвердження тому – репліка Василя Ганжі “Коли ж то вставали наші козаченьки?” (“Л.У.” 10.ХП.2009 р.) – суміш  незнання, некомпетентності” і безапеляційної  самовпевненості. Йому, пише автор, “прикро, боляче, навіть соромно зізнаватися”, що він у спілкуванні “ніколи не чув живого, промовисто-просвітленого слова “засвіти”. І далі: “у жодному українському словникові  слова “засвіт” знайти не вдалося”. Уже з цього видно, що людина, яка беретьcя судити про знамениту пісню, навіть не розуміє, що це різні слова: “засвіти” – потойбічні, замогильні сфери, а “засвіт”, такий любий автору  репліки, – досвіток, ранній світанок.
Таке ж мовне “чуття” показує Ганжа, ототожнюючи “середину ночі”  і “з полуночі”: (“чого б  це козаченьки свистали перед походом та ще й серед ночі, кому призначався і навіщо потрібен був цей опівнічний свист?”). Але ж “з полуночі” – це не середи­на ночі, не опівніч, як “сполудня” – не полудень, а пора між полуднем і надвечір’ям.
Закінчення –
наступної суботи

*Рукував – вирушав, крокував, відходив.

Василь Глинчак

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.1926 / 4.45MB / SQL:{query_count}