23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла український прапор у сесійну залу Верховної Ради. Наступного дня Україна проголосила незалежність, а синьо-жовтий стяг став державним прапором України. Пропонуємо згадати боротьбу за український прапор, яка відбувалась ще до оголошення незалежності.
Щоб відновити події того часу, «Львівська Пошта» поговорила з представниками Народного руху України, які боролися за українську символіку ще під час радянської окупації.
Депутат першого скликання у Львові, ексдиректор музею-заповідника «Личаківський цвинтар» та учасник рухівських процесів Ігор Гавришкевич розповів, як відроджувалась національна свідомість українців у Львові в останні роки існування Радянського Союзу:
«Український прапор з’явився у Львові задовго до того, коли він замайорів над ратушею. Товариство Лева й інші активісти з Народного руху у 1989 році підіймати прапор в різних місцях. Вперше він з’явився 26 квітня на площі Ринок, коли були треті роковини Чорнобильської катастрофи. Тоді хлопці з Товариства Лева та Народного руху підняли чотири прапори. Це побачив другий секретар міськкому партії. Він дуже розсердився та вимагав негайно їх опустити. Перший секретар Волков більш демократично ставився до прапорів й особливо до Товариства Лева. Взагалі вважаю, що весь цей рух на теренах Львова почався завдяки Товариству Лева. Ми разом доглядали за могилами українських діячів, зокрема тих, кого радянська влада переслідувала під час життя. Ми також організували в Шевченківському гаю перші гаївки, а потім ще були різні вертепи, і навіть на політичні теми. Також ми влаштували вечір Симоненка у 1988 році. Оголошення про цю подію, які я особисто писав, зривали на вулицях».
Ігор Гавришкевич розповів більше й про діяльність дисидентів у Львові:
«На цей вечір пам’яті Василя Симоненка попросилися наші дисиденти – В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець та інші. Їм не давали можливості публічно виступати. Тоді була домовленість про виступ інших активістів, бо сценарій погоджували у міськкому партії. Проте організатори не зазначили, що люди можуть ставити запитання з залу, ми не говорили, хто буде на цьому вечорі. Казали, мовляв, хто прийде, то й прийде. Але інформація просочувалась, і на балконі у залі стояли міліціонери. Але Чорноволу дали можливість з місця відповідати на питання глядачів. От такі рухи, як Товариство Лева, й відновлювали національну свідомість в ті роки».
Ексдепутат також пригадав, як у той час розвивали мовне питання:
«Тоді порушували й мовне питання, зокрема і на заводах і фабриках. На підприємствах впорядковували українські словники російських технічних термінів. Зокрема, й там, де я працював. І на підприємствах почали використовувати українську мову в технічних питаннях».
У ті часи також паралельно розвивалося й українське культурне життя:
«Учасники Товариства Лева першими добилися, щоб поставити сценічний вертеп. Щоправда, в театрі Заньковецької компартія заборонила його провести, проте нам дозволили поставити вертеп в театрі юного глядача. Це був успіх. Шалені черги, не всім дісталися квитки. Пізніше ми такі вертепи організовували й на вокзалі, й у інших місцях, зокрема на вулицях. Це не був традиційний вертеп. Закладали у нього й політичні сенси, наприклад, Іродом був Радянський Союз. А Смертю – радянський геноцид. Це привертало увагу. До нас у 1989 році з Києва приїхали журналісти. Вони хотіли у новорічну ніч показати сцену вертепу по телебаченню. Ми були популярними, й вони вважали наші вертепи напрочуд креативними»
У ті часи за український прапор, за словами Ігоря Гавришкевича, могли посадити у в’язницю:
«Вже після 26 квітня 1989 року був перший сигнал, що деякі активісти вже підняли прапор у Львові. Але до цього хапали, скручували руки. А до того, ще раніше, я знаю випадки, що люди отримували до семи років позбавлення волі за те, що вони підіймали український прапор».
Проте в радянських законах були й пробіли, якими користувались українські активісти:
«У законі було вказано, що прапори невстановленого порядку не можна виносити саме на радянські державні свята. І ми з товаришами приїздили у Чернівці, Івано-Франківськ, Яворів, Берестечко. Особисто казав міліціонерам, що вони незаконно намагаються відібрати в мене прапор і давав постанову. Вони читали й погоджувались, бо я приїздив не на державне свято. Після цього мені повертали державний прапор».
Боротьба за стяг у Миколаєві
Проте національні рухи тоді відбувалися в різних частинах України. Як український громадянський рух зароджувався у Миколаєві, «Львівській Пошті» розповів засновник миколаївського Народного руху Олександр Малицький:
«Перші прапори в Миколаєві з’явились до 1991 року. У нас «Просвіта» і «Меморіал» з’явилися раніше, ніж Народний рух. Вже тоді, коли біля пам’ятника Шевченку збиралися з українським прапором, тоді й з’явився «Рух», на початку 1989 року. Це було таке об’єднання громадських організацій. І саме завдяки цьому «Рух» став багатомільйонним. Саме завдяки цьому об’єднанню всі побачили свій інтерес, кожен у своїй сфері. До речі, ми вдячні кабельному телебаченню, яке під час ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану. – «Львівська Пошта») єдине подавало інформацію, не узгоджену з компартією. Тоді ГКЧП не підтримали тільки два міста – Львів, де працював Чорновіл, і Одеса, де був Едуард Гурвіц. Обидва заявили, що не підкоряються цій тенденції. І тому ми буквально на наступний день почали на Соборній вулиці проводити щоденні пікети. Не щотижневі, а саме щоденні пікети під українським прапором. До нас підходили міліціонери, але щойно вони намагалися відібрати прапор, миколаївці гуртувалися навколо нас й не підпускали силовиків. Одного разу наших штурмували цілих чотири рази. Під час останнього штурму мене затримав наряд. Міліціонер сказав, що порушень в мене немає, але все ж попросив пройти у відділення. Пообіцяв, що протокол на мене не складе, але вже у відділку на нього почало давити начальство. Він апелював тим, що дав слово офіцера, і після чергового тиску просто звільнився з міліції та не став писати на мене протокол».
Олександр Малицький пригадав таємні зустрічі активістів під час серпневого путчу:
«Рухівські» процеси ширилися містом, і в день виступу ГКЧП нам заборонили проводити захід у будинку культури. Тому тоді ми таємно, по одному або по двоє, приїхали на дачу до іншого активіста й провели там конференцію. Тоді зібралися представники не тільки Миколаївщини, а й приїхали з Одещини та Херсонщини. Загалом на з’їзді «Руху» були присутні понад двадцять людей».
Активіст поділився і реакцією миколаївців на проголошення незалежності у 1991 році:
«Всі до цього були готові, бо прапор вже підняли і над Київською мерією, і занесли у Верховну Раду, тому ми це сприйняли як абсолютно логічний і закономірний акт. Також були вдячні мерії, хоч і не пам’ятаю, чи були особливі заходи з цього приводу».
