Трохи більш ніж за тиждень українці святкуватимуть одне з найбільших релігійних свят – Великдень. Віряни радіють перемозі Божого Сина над смертю, водночас цей період надзвичайно важливий у контексті збереження українських традицій.
Цього разу на зв’язку з «Львівською Поштою» настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла отець Тарас Михальчук, етнологиня Леся Горошко-Погорецька та дослідниця галицької кухні Маріанна Душар, також знана як Пані Стефа.
Чим наповнювали великодній кошик наші пращури? Можливо, у різних регіонах України були якісь відмінності?
«В етнографічних записах є описи наборів, які клали у великодній кошик, але конкретної регіональної специфіки вони не мали. Тобто ми не можемо виокремити, що, наприклад, на Слобожанщині або на Поліссі клали щось таке, чого в інших регіонах не було.
Є ті речі, з яких ми традиційно збираємо кошик: паска, писанки, крашанки, якесь м’ясо, ковбаса. Ще кладуть сіль, сир, масло, тертий хрін з буряком або ж корінь хрону, з прикрас може бути якась зелень, свічка та подібне. Далі люди вже обирають на свій розсуд, тобто інші речі, які потребують освячення. Наприклад, ланцюжки, образи, тобто ікони.
Серед того, що я бачила в етнографічних записах, люди також могли покласти речі, які використовували у різних практиках: оберегових, лікувальних тощо. Сіль освячували на будь-яке свято, оскільки її вважали дуже сильним оберегом. Нею засівали, наприклад, для того, щоб вберегтися від нечистих сил, або ж щоб не поробило худобі.
Також вкладали такі речі, які б ми сьогодні, напевно, і не здогадалися покласти до великоднього кошика. Наприклад, пляшку з водою, у якій варили великодні яйця. Вважалося, що вона є дуже помічною – нею промивали очі, якщо виникали якісь проблеми. Також нею вмивалися, щоб не було вугрів та інших шкірних висипів.
Могли скласти шнурки, за допомогою яких потім намагалися виявити відьму. Освячували ножі, які також використовувалися у певних практиках. Відповідно до традиційних уявлень, такий ніж був значно потужнішим за звичайний», – розповідає етнологиня Леся Горошко-Погорецька.
Що доречно класти у великодній кошик, а що не варто?
«Культура великоднього кошика дуже часто пов’язана з місцем, де ми виросли.
Поділюся з вами таким одкровенням. У 2003 році відвідав нашу парафію Української греко-католицької церкви в Горлівці, вже, на жаль, на сьогодні давно окупованій. Здивувало те, що люди у великодні кошики клали алкогольні напої. Для мене це було щонайменше шоком.
Я виріс на Львівщині й ніколи такого не бачив. Безумовно, недоречно класти спиртне або речі, які мають сумнівний характер.
Коли говоримо про великодній кошик, мовиться про ті страви, які ми читаємо у молитві на освячення: паска, яйця, сир, масло. Це чітко прописано. Тому треба звертати увагу на те, про що молиться священник, який благословляє великодній кошик. І ті продукти – це є основа.
Звісно, люди можуть додати те, що їм смакує. Але все ж таки зміст і сенс йде з того, що ця традиція вже багатовічна. Отже, в жодному разі про алкоголь чи якісь сумнівні страви не мовилося», – пояснює отець Тарас Михальчук.
Як традиційно прикрашали паску? Чи мала вона такий самий вигляд, як зараз?
«У традиційній культурі паска – це насамперед обрядовий хліб, а не просто солодка випічка. Її готували з особливою увагою до кожного етапу: замішування, вкисання тіста, випікання – усе відбувалося у чистоті та тиші, з молитвою, яку складала господиня.
Прикрашали паски також у традиційний спосіб: з тіста формували коси, ружі, хрести, безкінечники – кожен елемент мав свій сенс. Частина цих орнаментів перегукується з писанковими візерунками, що ще раз підкреслює символічний, сакральний статус паски.
У деяких місцевостях, наприклад, на Лемківщині чи західній Бойківщині, верхівку паски ще й «ціхували» – ставили на ній відбиток спеціальної печатки або денця келішка. Варто зазначити, що такі форми оздоблення не були винятково галицькими – подібні мотиви зустрічаються в різних куточках України. І сьогодні багато господинь свідомо повертаються до цих архаїчних, але глибоко змістовних – і, погодьмося, дуже естетичних – способів прикрашання.
Що ж до «люкрування», тобто покриття паски цукровою поливкою, то це також давня традиція, яка в Україні фіксується щонайменше з середини ХІХ століття. Класичні книги з галицької кулінарії цей спосіб згадують, і щоразу перед Великоднем він знову опиняється в центрі уваги – обговорюється «поборниками традиційної традиції» та фахово коментується дослідниками. І це не дивно, адже головний аргумент – «люкрована паска – то руске». Але варто нагадати: цукрова полива – це не лише російська історія, а й європейська, звідки вона, найімовірніше, й потрапила в Росію. У великодній випічці Італії (коломба), Австрії, Польщі ми бачимо подібні оздоби.
Та врешті, питання не в глазурі. Бо суть паски – не в тому, заплетена вона чи полита, з родзинками чи без. Важливі сенси, які ми вкладаємо. Ми є сучасниками процесів «оновлення» форм традиційної паски – і це нормально: з’являються паски-крафіни, паски з рідкими начинками, з іншими впливами кулінарної моди. Я розумію неминучість цих процесів, адже традиція мусить адаптуватися. Але поки що в них участі не беру – мені смакує паска, яку пекла моя бабуся», – відповідає дослідниця галицької кухні Маріанна Душар.
Які є традиції святкування Великодня та як раніше празникували українці?
«У будь-якому циклі свят є кілька складників, пов’язаних з родючістю, культом поминання предків. Вони є скрізь, навіть якщо люди не замислюються над цим. Ми маємо провідну суботу, неділю, а на Сході такі дні також можуть бути у понеділок і вівторок після Великодня протягом так званого Томиного тижня. Багато хто відвідує цвинтарі на Великдень. Навіть розповсюджені на Заході України великодні ігри дуже часто проводять на цвинтарях, тому що вони розташовані біля церкви. Це про гаївки, ягілки, гагілки, галі тощо.
Також характерна веснянкова традиція, найкраще вона збереглася на Поліссі. Раніше веснянки починалися, умовно, від Стрітення або Благовіщення та могли тривати до Зелених свят. Але пісні, якими закликали весну, через заборону християнською церквою змістилися на великодній період.
Те, що ми освячуємо продукти та приносимо їх додому, є лише одним з елементів великодньої обрядовості. Проте були ще звичаї, пов’язані з міфологічними, демонологічними уявленнями про відьом. Зараз такого вже не зустрінеш, проте весь Страсний тиждень, Великдень та аж до Навського великодня люди намагалися визначити відьму у своєму селі. Наприклад, на Пущення вони ховали сир, зберігали його впродовж посту, несли на церковну службу, а після закінчення тримали його у роті, щоб побачити її. Загалом вважалося, якщо вдалося викрити відьму, то вона, так би мовити, знешкоджена.
В Україні існувало дуже багато поминальних звичаїв, більшість з яких стосувалися саме Страсного тижня. До прикладу, на Гуцульщині є традиція «гріти діда». Вона вже зникає, має силу-силенну назв: «вогники», «ходити в хапанки», «живники», «живчики» тощо. Раніше це був родинний звичай поминального змісту, зараз його переважно дотримуються діти: просто приходять попід вікна, примовляють «Грійте діда, дайте хліба», отримують цукерки та йдуть додому. Колись їм пекли та передавали булочки – кукуци. Наразі цей звичай втратив свій первинний сенс та перетворився в обхідний обряд з обдаруванням.
Існувало багато звичаїв, пов’язаних з випіканням паски: що робити, щоб вона вдалася, або ж чого робити не варто. Наприклад, на Поліссі «сповідали» діжу. Це робили двічі на рік, зокрема на Живний четвер, коли потрібно було помити діжу, виставити на сонце, щоб вона «відпочила» під сонцем. Чому це потрібно було робити? Раніше хліб пекли на хмільних дріжджах, які є слабшими, тож у діжках лишали бродити закваску, наступного тижня знову додавали туди борошна, воно знову там закисало і так постійно.
Після випікання пасок матері обмивали руки, лишали їх вологими та обтирали дітям обличчя, примовляючи: щоб були величкі, як паска пшенична, красними, як паска тощо.
Також були вірування щодо того, як і коли людина має прийти додому з церковної служби. Що швидше за сусідів доберешся, то швидше повеснуєш – обробиш город, посієш зерно. Тож є надія, що буде хороший врожай.
Ще казали, що не можна впродовж дня спати, інакше жито виляже та будуть інші негаразди.
Було багато різних ігор, на які ходила молодь. Давніше на Великдень або на Петра і Павла влітку були гойдалки. Вважалося, що вище вони гойдатимуться, такі заввишки виростуть коноплі, льон, збіжжя. Цю традицію, знову ж таки, викорінила християнська церква. Казали, що з тих гойдалок падають та вбиваються.
Переважно у західних регіонах України зберігся звичай Обливаного понеділка, іноді й вівторка, хоч раніше він був більш поширений. Традицій була сила-силенна: десь просто обливалися, десь писанками відкуповувалися від обливання, а десь навпаки дякували ними за це. Хлопці могли обливати свяченою водою дівчат, які подобалися, іноді навіть додавали у неї парфуми. Могли приходити під хату та просити дозволу у батьків. Ті погоджувалися, бо вважали, що як дівчину не облили, то того року не вийде заміж. А хлопець, який нікого не облив, не ожениться.
На Гуцульщині були люди, які уникали великоднього обливання – дарабаші. Це ті, хто сплавляли ліс по ріках. Вони мали постійний зв’язок з небезпечною водяною стихією: гірські річки мали пороги та закрути, і дарабаші могли там загинути», – розповідає етнологиня Леся Горошко-Погорецька.
Чи був якийсь уніфікований рецепт паски на Галичині? Або ж які паски найчастіше пекли у нашому регіоні та який символізм вони мали?
«Коли говоримо про якийсь єдиний канон, то варто говорити не про «уніфікований рецепт» – його не було, та й не могло бути. Були, радше, певні регіональні вподобання, які формували набір рецептів, характерний для тієї чи іншої місцевості.
Ну і, звісно, попри те, що до Великодня господиня завжди відкладала найкращі складники, багато в чому паска залежала від достатку. У заможніших родинах пекли «багатші» паски: з великою кількістю яєць, масла, родзинок чи цукатів, іноді з додаванням шафрану. У скромніших господарствах – простіші, але все одно святкові. І кожна з них, незалежно від рецепту, залишалася паскою – великоднім хлібом.
А от про традиційні родинні рецепти ми цілком можемо говорити. Це ті речі, які для кожної родини є в певному сенсі непорушними. Моя бабуся, наприклад, додавала до тіста натуральну ваніль та ром – уявлення не маю, де вона діставала це все у 70-х та 80-х. Але ці аромати, а також дуже характерний запах тіста, багатого на масло й цукор, у мене досі стійко асоціюються з Великоднем. І, як я вже казала, я печу паску за тим самим рецептом, що й пекла бабуся», – пояснює дослідниця галицької кухні Маріанна Душар.
Чи існують стереотипи про Великдень і як все відбувалося насправді?
«Іноді можна натрапити на таку думку, що писанки розписували у Страсну суботу або п’ятницю. Проте якщо ви колись цим займалися, то розумієте, що це потребує дуже багато часу. За день можна написати одну-дві, і це за умови, що ти більше нічого не робиш. Але, крім цього, була ще купа справ: поприбирати до Чистого четверга, пекти паски, колоти свиней, сходити по свічки.
Також були ті, хто робив писанки на замовлення – писанкарки. Їм іноді заносили стільки, що вони цілий піст могли це робити. Тобто за один день це фізично неможливо, тим паче в суботу, коли треба зібрати кошик та йти до церкви на всеношну службу», – каже етнологиня Леся Горошко-Погорецька.
Що є найголовнішим для збереження духовного сенсу свята?
«Насамперед вдивлятися, зокрема через сторінки Святого Писання, у те, що відбувалося безпосередньо перед Воскресінням. Дуже важливо звернути увагу на сам момент Воскресіння Христового і подивитися на поведінку учнів, апостолів, які здебільшого були налякані. Петро навіть тричі відрікся, бо не розумів, що діється. Але коли зустріли Ісуса Воскреслого, апостоли наприкінці життя безстрашно пішли на мученицьку смерть. Вони навертали тисячі людей. Одною проповіддю апостол Петро свого часу схилив до християнства три тисячі людей.
Тобто сам факт Воскресіння Ісуса Христа настільки запалив віру, що апостоли потім передали її тисячам, сотням, мільярдам людей. Розуміння воскресіння – це усвідомлення того, що людина за задумом Божим створена для вічного життя. Смерть і гріх переможені нашим Господом.
Тому воскресіння – це про зміст, сенс і глибокий стосунок людини з Богом і довіру до Нього, зокрема в тому, що людина покликана до вічності», – зазначає отець Тарас Михальчук.
Звідки пішла традиція стукатися великодніми яйцями?
«Складно сказати, звідки воно пішло та коли з’явилося. Цей звичай мав чимало різних назв – битки, навбитки, проте зводився він до того, що двоє людей брали великодні яйця та стукали одне до одного. І якщо, наприклад, моє яйце вціліло, а ваше розбилося – ви віддаєте його мені. Такий обмін був дуже поширеним, оскільки впродовж Великого посту яйця не споживали. Кури протягом часу неслися, відповідно їх просто складали. А потім ходили одне до одного у гості, передаровували. Особливо хлопці з дівчатами, оскільки яйце – це символ життя, зародок. І таке обдаровування мало фертильні, шлюбні мотиви. Також іноді малювали парні писанки.
Ще іноді таким подарунком хлопців запрошували на танці. У записах зазначено, що деякі дівчата, що не були популярними, таким чином мали можливість хоча б раз на рік з кимось потанцювати. Адже якщо вона подарувала писанку чи крашанку, хлопцю не пасувало її не запросити. Але тут щастило, якщо не траплявся такий, який кинув це яйце, а потім з дівчини насміхалися.
Звичай з розбиванням особливо актуалізувався зараз, під час війни. Він став символом у 2022 році, коли ширилися картинки, де українське яйце розбиває російське. Також є купа мемів з фразою «Українське не б’ється, оскільки наші яйця найміцніші», також зображають сталеві яйця з підписом «Азовсталь», «Сталеві яйця захисників Азовсталі». Вони всі мають подвійний підтекст, але так звичай отримав своє продовження, трансформацію у сучасному інформаційному просторі. За цих обставин традиційна канва залишається ідентичною: демонструє, що одна сторона є сильнішою та побиває іншу», – пояснює етнологиня Леся Горошко-Погорецька.
Чи правда, що під час війни піст є необов’язковим? Якщо так, то чому?
«До Великого посту потрібно підходити глибинно, бо його сприйняття трактують щонайменше у трьох аспектах: піст, молитва і милостиня. У відмові від їжі мовиться навіть не обов’язково про м’ясо, а про якісь дорогі страви, які людина звикла вживати чи, скажімо, відвідування дорогих закладів на цей час. Це про те, щоб зекономити кошти та направити їх на благодійність. Милостиня є невіддільною частиною, але водночас це потрібно поєднувати з молитвою.
Якщо ми говоримо про церковні правила посту, у них давно передбачені умови для певних категорій. Наприклад, вікової – діти до 14 років і люди старшого віку звільнені від посту. Також ті, хто важко працює, жінки при надії. Всі ці моменти свідчать про те, що насправді піст – це не дієта, це про глибинний сенс. Момент для того, щоб очистити свою душу і бути ближчим з Богом.
Сенс посту ми можемо дуже гарно зрозуміти, читаючи Євангеліє. Ісус пішов у пустелю поститися на 40 днів, де його спокушав диявол. Мовляв, ти голодний, ти все можеш, перетвори камінь на хліб і поїж. А Ісус відповідав, що не єдиним хлібом житиме людина, а кожним словом, який виходить з уст Божих. Це про те, що сенс життя не є в матеріальному, минущому, а в Бозі. Відповідно піст у контексті милостині, молитви та посту як такого допомагає нам цілковито довіритися Богові й подякувати за кожну мить нашого життя», – відповідає отець Тарас Михальчук.
Зараз у зв’язку з комендантською годиною віряни не мають можливості відвідати нічну службу. Чи є це проблемою?
«Так, нічні богослужіння тепер не відбуваються з огляду на комендантську годину та воєнний стан. Проводити їх було б доволі небезпечно. Особисто мені хотілося б, щоб були нічні богослужіння, проте ми не помітили суттєвої різниці з тим, що люди приходять вранці, скажімо, на шосту ранку. Якщо повернутися до змісту та сенсу, молитва – це стояння людини перед Богом, можливість прийняти святі таїнства на літургії, торкнутися Ісуса, дозволити йому жити у нашому серці. Тому зміст не детермінує ці зовнішні аспекти, зокрема ніч це чи день.
В традиції, звичайно, ми молилися ввечері. Але мироносиці прийшли до гробу і зустріли його пустим на світанку, тоді ж і ангел сповістив, що Христос воскрес, не шукайте живого між мертвими. Тому ранішні богослужіння якоюсь мірою є доволі логічними й навіть, скажімо, десь у традиції Святого Письма ми можемо це черпати», – додає отець Тарас Михальчук.
