Одного разу, вже за часів моєї «львівської прописки», мене спитали: «Чи правда, що Донбас є найдепресивнішим регіоном України?». З погляду геології та географії Сіверськодонецьк не є Донбасом, проте дозволяю собі сприймати це поняття радше як архетип.
Ще тоді я замислилася, як можна пояснити любов до рідного міста, у якому зі знакових локацій музей місцевого заводу (містоутворювального, до речі), пара пам’яток совєцькій «культурі» та фонтани на головній площі, що після 2014 року не завжди працювали навіть на свята. Тим паче коли співрозмовники – уродженці одного з наймальовничіших міст країни.
Попри все, Сіверськодонецьк назавжди буде для мене рідним. Містом заходу сонця на берегу Чистого озера, запаху хвої та степу, свята Першого дзвоника (де на всіх фотографіях я з блідим обличчям, бо напередодні знепритомніла через хвилювання), поїдання зелених абрикосів із дерев. Містом, куди хочеться ще раз повернутися бодай на хвилинку.
Перша окупація Сіверськодонецька (на той час Сєвєродонецька) відбулася навесні 2014 року. Ці майже три місяці ми провели разом: тоді окупанти зайняли приміщення меблевого магазину під моїми вікнами, полиці супермаркетів помітно спорожніли.
Коли Україна визволила місто, з часом воно почало розквітати: з’явилися нові сучасні громадські простори, відкрилися нові заклади, заходили великі бізнеси (як-от «Львівські круасани», з чого я завжди жартувала, мовляв, Львів переслідує мене навіть тут).
Проте в 2022 році все знову змінилося. Після 120-денної оборони 25 червня росіяни знову захопили Сіверськодонецьк. Наразі моє рідне місто – руїна. Люди, що залишилися, живуть в умовах гуманітарної катастрофи, без вільного доступу до зв’язку та під постійною загрозою з боку окупаційної влади.
До річниці окупації я поговорила зі своїми співмістянами, тож пропоную подивитися на Сіверськодонецьк нашими очима, яким він був та за що ми його любимо.
Микола Клименко, 45 років, працівник пресслужби Сіверськодонецького об’єднання «Азот»:
Я народився в Хмельницькій області. Мої батьки тоді були молодими спеціалістами і, як це було в радянські часи, мали відпрацювати після отримання диплома там, куди «родіна» відправить. До Сіверськодонецька ми переїхали в першій половині 80-х, тож там я прожив майже сорок років.
Колись на шкільній олімпіаді було запитання про улюблені місця в місті. І я тоді написав, що моїм улюбленим є район, де я жив: східний край, район тролейбусного депо. Коли я зараз думаю над цим запитанням, то розумію, що більше чітко не можу на нього відповісти. Тепер сам Сіверськодонецьк став таким місцем, яке можеш побачити лише як точку на карті. Тепер у пам’яті він є чимось цілісним.
Тут не було комплексу меншовартості, який часто буває у невеликих містах. Люди робили те, що вважали за потрібне, що їм здавалося цікавим. І багато з цього було справді таким. І могло бути ще, якби не війна. Раніше я навіть не замислювався, в чому особливість Сіверськодонецька, проте зараз точно вважаю, що це самодостатність. І навіть не тому, що з 2014 року місто стало адміністративним центром – воно завжди було таким. Воно було для своїх мешканців, а мешканці – для нього.
Думаю, саме тому багато людей так тепло загадують про нього. Не тільки тому, що це був їхній дім, не через травматичний досвід. Ми відчували там внутрішній комфорт. Сіверськодонецьк не був містом, з якого хотілося звалити. Звичайно, хтось переїжджав в інші міста, країни. Але це було просто рішенням, а не тиском обставин чи безперспективності. Цим Сіверськодонецьк і відрізнявся, принаймні на теренах Луганської області.
Поїхали ми після початку повномасштабної війни. Майже два тижні залишалися там. У перший день, коли дізналися зранку про початок повномасштабного вторгнення, першою моєю думкою було те, що потрібно йти на роботу. І я пішов.
Тоді я їхав тролейбусом. Бачу, стоять черги на автозаправках, біля банкоматів, аптек, і думаю, чи не дурний я. Люди ось готуються, а я їду на роботу. А потім роззирнувся і бачу: в тролейбусі також є люди. І вони, напевно, також їдуть на роботу. Принаймні я не один такий дурень. Потім глянув на водія тролейбуса: дивіться, людина вже працює!
Але найбільший сюр був, коли я проїжджав перехрестя проспекту Хіміків та вулиці Богдана Ліщини (колишня Заводська). Там працівники робили ямковий ремонт дороги. Це була найсюрреалістичніша й водночас найприземленіша річ, яка заспокоювала.
Перший день у Сіверськодонецьку був відносно спокійний – прилетіло тільки в аеропорт. Всі кажуть, що чули, а я пропустив. Напевно, був дуже зосереджений на роботі.
Далі ставало все гірше і гірше. Ми розуміли, що потрібно вибиратися, але як? Спочатку я спробував жінку з дитиною відправити евакуаційним потягом, але це теж було складно. Потяги йшли з Лисичанська, і охочих було втричі більше, ніж могло поміститися навіть стоячи. Деякі знайомі все ж виїжджали так – 12 годин на ногах.
Зрештою, ми знайшли інший транспорт: приїжджали перевізники, які працювали й до війни, а тоді зайнялися евакуацією. Це була справжня удача. Я побачив оголошення, зателефонував і, видається, був першим. Тобто оголошення тільки з’явилося. Завдяки цьому не було проблеми з місцями. Питаю, скільки можемо взяти, а мені відповідають «хоч всіх». Тому ми змогли узяти всіх: і родину, і навіть наших нових знайомих з підвалу, де ми переховувалися.
Дістатися локації, де ми повинні були сісти в автобус, стало проблемою – треба йти пішки. І хоч раніше прогулятися містом завжди було приємно, в часи спонтанних прильотів, коли сирени ввімкнути неможливо, це стало квестом. Однак ми всіма правдами й неправдами знаходили транспорт, завдяки якому змогли туди дістатися. А потім сіли та спокійно доїхали до Дніпра. Згодом рушили далі, навіть деякий час жили у Львові.
Анастасія Дашко, 35 років, журналістка філії АТ «НСТУ» «Суспільне Донбас»:
Я із Сіверськодонецька. Це місто, де я народилася, де в тому самому пологовому народився мій син. Це повністю моє місто. Після одного з обстрілів пологовий згорів. Було дуже боляче бачити його зруйнованим.
Я завжди казала, що Сіверськодонецьк – це золота середина між великим містом, де ти їхатимеш у інший кінець годину в заторах, і маленьким селищем, де нічого немає. Я жила певний час у Харкові, зараз живу в Дніпрі та можу порівняти життя у великому місті з таким невеличким, як Сіверськодонецьк.
У нас все було компактно: за пів години можна дійти з одного краю міста до другого. Але при цьому були всі, як кажуть, цивілізаційні вигоди, чого може не бути десь у селі. Хочеш кінотеатр – ось тобі кінотеатр. Або боулінг, кафе – що завгодно.
Сіверськодонецьк – молодий, йому немає навіть сотні років. Місцеві завжди ділили його умовно на нові та старі райони. В дорослому віці я жила в нових, але моє дитинство минуло в старих. Вони дуже спокійні, там є відносно старі, але гарні будівлі. І мені дуже подобалася вулиця, яка раніше називалася Леніна, а потім її перейменували на бульвар Дружби народів, здається. Він був пішохідний, без автомобілів, тож люди могли там прогулюватися.
Ще поряд із бульваром була невеличка вулиця Восьмого березня. Там дуже багато високих дерев, і восени, коли все ставало жовтим, вулиця була дуже красивою. Люди виходили фотографуватися в листі.
Також у нас був цікавий дядько в місті, який робив металеві скульптури, – Олександр Маєсеєнко. По місту було багато його робіт. Це стало такою собі родзинкою, оскільки, повторюся, місто наше молоде, історичних будівель не було.
Виїхали ми в перший день повномасштабного вторгнення, оскільки мій чоловік – військовий. Він подзвонив і сказав брати сина, мовляв, треба тікати. І не було навіть думки залишатися, бо ми ж тоді не знали, як розвиватимуться події. А адреса нашого будинку й квартири ще з 2015 року була на сепарських сайтах. Я собі одразу подумала: а раптом, не дай Боже, завтра вже під дверима будуть стояти російські військові?
Чотири місяці були в Словаччині, але все одно хотілося додому, в Україну. Тож повернулися в Дніпро. Тут у мене друзі, які переїхали з Сіверськодонецька, і моя робота пов’язана з Донбасом. Їздимо на зйомки в Донецьку область – туди, куди ще можливо. А з Дніпра це більш-менш близько. Тому не було думки про якесь інше місто. І от ми в Дніпрі з літа 2022-го.
Вероніка Рачок, 22 роки, головна консультантка відділу інформаційного забезпечення Представництва Президента України в АР Крим:
Я народилася в Луганську, де жила до 2014 року. Восени переїхала до Сіверськодонецька.
Важко виокремити якусь одну улюблену локацію в місті. Я люблю Сіверськодонецьк колами – тими, що намотувала протягом усіх прогулянок, яким ліку немає. На кожному колі, яке насправді є чітким, продуманим квадратом – відповідно до архітектури міста – в мене були різні улюблені місця.
Якщо почнемо нашу прогулянку від магазину взуття «Пік» і підемо праворуч від нього, то вийдемо до Чистого озера із лавками, пологим спуском до води, «всіяного» хлібом, зерном, насінням і тертими овочами (так місцеві підгодовували головний символ озера – лебедів) та схованими поміж заростями пеньками, на яких зручно було вмоститися, випити чогось на кшталт сидру і вдихати літній запах очерету.
Якщо обрати прямий шлях, можна дійти до «Азоту». Цього велетня неможливо було не любити – він то годував, то труїв, то захищав містян. Як дитина, народжена в промисловому регіоні, я дійсно люблю всілякі підприємства. «Азот» розкинувся на багато-багато закритих квадратних метрів, переплівся із містом трубами, дротами й похиленими парканами. І як не любити ті заходи сонця на його тлі!
А ще «Азот» умів підморгувати: якщо пізнього вечора стояти біля Паркового озера, можна помилуватися розсипом червоних і жовтих вогнів. Думаю, зараз він уже остаточно поринув у морок…
Знаю, що на початку війни в його бункері ховалися містяни. Мабуть, вони мають інші спогади про завод.
Паркове озеро розташоване неподалік старих районів міста. Тут уже точно можна казати всеохопно: усі вони зі старими сталінками, довгими скверами та кавʼярнями-будочками були ко́ханими та сходженими вздовж і впоперек.
Не можу довго тримати старе місто перед очима – починаю провалюватися у спогади й плакати. «Азот» мав музей, який розповідав історію заснування Сіверськодонецька; старі райони міста були музеєм моєї ранньої юності та берегли невинні таємниці першої закоханості. Це дуже нечесно – позбавляти людей їхніх музеїв.
У тому самому старому місці був Сіверськодонецький міський драмтеатр, а навколо нього сквер із шовковицями та фонтаном. Це була «точка сходу» під час усіх моїх прогулянок із друзями.
Ліс. Узимку, влітку з рівнесенькими хвойними рядками та встеленим гіллям піщаним килимом. Хвоя ніде не пахне так, як там: сіверськодонецький ліс огортав тебе насиченим повітрям і шелестів верхів’ям від поривів вітру.
Готель у центрі. Просто тому, що там був офіс моєї першої роботи. Фонтани вздовж алей, бо там було приємно посидіти, розглядаючи всіх навколо.
Щойно відкриті «Львівські круасани». Відтоді вони ніде не були смачнішими та більш запашними, аніж там. Можливо, нам пощастило з кухарем, а можливо, я просто не можу нашкребти бодай чогось поганого про місто, де прожила дев’ять років.
Виїхати вдалося передостаннім евакуаційним потягом на початку березня 2022 року . Хронологія цікава хіба при оформленні документів, коли треба довести, що ти справді трохи та й постраждав.
У супермаркетах і на ринках були черги. Люди – злі й налякані. Немає нічого навколо, а в кошиках людей є все. Беремо з мамою якусь банку крему з обліпихою, невідомо навіщо. Щоби пережити звільнення міста і залишитися з доглянутими руками? Досі памʼятаю той запах. Ні, не не терплю, просто по-іншому дивлюся на будь-які креми в АТБ.
Вибухи посилювалися вночі. Ми лежали в коридорі, накриті важкими матрацами, і молилися. Я боялася за маму і рахувала прильоти. Була переконана, що наступний – наш. Прилетіло неподалік нашого двору і пошкодило газову трубу.
Проте ми все одно виходили на прогулянки: мама казала, що вона точно ненормальна, бо ходить із дитиною, коли на околицях міста вже на повну йде війна. Але це допомагало хоч трохи заспокоїтися й стабілізуватися.
Згодом ми забрали мою подругу та рушили на автобус, який їхав до залізничного вокзалу. Тільки-но він зʼявився, до нього ошаленіло полетів натовп, підхопивши важкі валізи, немов вечірні сумочки. Я теж бігла, бо так треба, треба вижити. Я біжу, і мені соромно: а де ж наша гуманність? Не можна звинувачувати людей у бажанні вижити. Але тоді мені відкрилася очевидна, дуже проста для розуміння істина: коли мовиться про виживання, кожен сам за себе.
Я вірила в це тоді, але тепер – ні. Я бачу військових медиків, бачу групи з евакуації. Ми, люди, дійсно страшні, коли налякані. Але окремо ми здатні робити свідомий вибір.
Моя родина зупинилася на Закарпатті, а я почала постійно жити в місті, де навчалася в університеті, – Камʼянці-Подільському. Після бакалаврату вступила і переїхала до Києва, де проживаю дотепер.
Місто без двох «є»
Палкі суперечки навколо назви міста є однією з невіддільних частин його історії. Для мене їхня актуальність відкрилася у зовсім не очевидний спосіб. Це був початок середньої школи. Тоді вчителька з української повернула мені зошит із виправленим підписом на обкладинці: з «Северодонецьк» на «Сєвєродонецьк».
Досі дивує, як у дитячій голові виник цей внутрішній протест: як це? Ці «є» здавалися мені чимось настільки неприродним, неспівзвучним із українською. Тому я й далі наполягала на своєму й отримувала перекреслені червоним чорнилом дві «е». Згодом учителька (вона, напевно, трохи втомилася від цієї «битви опіній») усе ж підійшла до мене і вказала на чинний правопис.
Тоді я навіть не здогадувалася, наскільки ця суперечка виходить за межі мого дитячого невдоволення. Позиція містян була строкатою: Сєверодонецьк, Сіверодонецьк, Сєверськодонецьк, Северодонецьк та інші варіанти заміни літер та гри з назвою річки-винуватиці такої назви – Сіверський Донець. Хтось ішов далі та пропонував радикальний варіант – Північнодонецьк.
Врешті-решт дерусифікація перемогла. В 2023 році місто назвали Сіверськодонецьком. Тож я вирішила обговорити це й зі своїми співрозмовницями та співрозмовником.
Микола Клименко:
Цю тему періодично порушували ще до повномасштабного вторгнення та до окупації, на ній багато хто спекулював, але нічого не змінювалося.
Уже перед самим перейменуванням від місцевих чиновників були ініціативи провести опитування, громадські слухання. Таке відчуття, що хтось намагався просто перекласти відповідальність або ж просто у владі не було кому цим зайнятися. Так само було й під час попередніх спроб перейменувати місто.
Як на мене, залучати громадськість до цього питання не зовсім правильно, адже вона не є компетентною стороною. До того ж, як я побачив із коментарів, багато хто не розумів, що й навіщо збираються робити. Це ще один факап адміністрацій різних рівнів – людям просто не пояснювали. А завдяки цьому можна було уникнути половини суперечок.
Не всі навіть знають, як називається закон, за яким змінюють назву, – «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Власне на прикладі Сіверськодонецька й відбулася ця деколонізація топонімії.
Чи не єдиною людиною, яка фахово займалася темою перейменування міста, був місцевий краєзнавець Сергій Каленюк. Він намагався віднайти документи й проаналізувати те, звідки з’явилася саме ця назва. Але обстоював інший варіант – Сєверодонецьк, якщо не помиляюся. Це було з позиції історії, але, як на мене, важливо враховувати й філологію.
Назва «Сєвєродонецьк» однозначно була калькою з російської. Як я пам’ятаю, саме її закріпили в 2008 році. Тоді за цей варіант дуже вболівала «Партія регіонів».
Для мене Сіверськодонецьк звучить цілком логічно – як прив’язка до назви річки. Звичайно, до цієї назви поки не всі звикли, особливо якщо врахувати те, що ми там не живемо. Я й сам досі кажу по–старому, бо це інерція, яка поки нікуди не поділася. На це потрібен час.
Анастасія Дашко:
«Сєвєродонецьк» є звичною назвою для мене, 30 років я жила з нею. Я не філологиня й не мовознавиця, тому не можу розбиратися у тому, як було б правильно утворити нову. Перейменування наклалося на втрату міста, тож мене це не дуже зачепило. Як кажуть, міста в мене все одно немає, як його не назви. Якщо колись буде можливість туди повернутися, мені вже буде все одно, яка в міста назва. Просто хочеться, щоб там був наш прапор.
Деколонізація справді була потрібна місту. Не всі мешканці відчували себе Україною, просто жили й не думали про це. Можливо, це радянська спадщина.
Я теж насправді тільки після 2014 року почала відчувати, що живу в Україні. А багато хто й після початку війни не замислювався. Тож потрібно відриватися від старого, гнилого коріння. Це було нагальною потребою як для Сіверськодонецька, так і для інших міст на сході України.
Вероніка Рачок:
Мені подобається нова назва. Міста теж мають право на власну памʼять та історію, не спаскуджену намаганнями стерти все українське й приписати нове. Нехай спершу це звучить дивно, а поміж друзів ми й далі кажемо «Сєвєр» – дерусифікація має значення і завжди на часі.
У цей день хочу нагадати, що тимчасово окуповані ворогом міста – це дім сотень тисяч українців. Тож маємо пам’ятати про кожне та вірити, що колись над ними знову замайорить український прапор.
Щотижня «Львівська Пошта» публікує добірку активних зборів від волонтерів на потреби військових, тож кожен може зробити внесок у досягнення цієї мрії.
