«Тяжко тобі буде жить з твоїм характєром» в дитинстві я чула не раз. Бо «не така» і «сама умна». Це рефреном повторювали навіть найближчі. А мені завжди хотілось бути не такою, не нормою, бо норма – це нудно, сіро і не цікаво. Тому добре розумію, про що пише моя однолітка, драматургиня Лєна Лягушонкова у своєму літературному дебюті – романі «Мій прапор запісяв котик». Саме він сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок.
Новинка побачить світ у видавництві «Урбіно» 1 липня, до цього її можна передзамовити за зниженою ціною на сайті. А в нас почитати про авторку і створення книги та ознайомитись з ексклюзивним уривком.
Хто така Лєна Лягушонкова
Лєна Лягушонкова народилась в смт Станиця Луганська. Закінчила історичний факультет Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Дебютувала на фестивалі «Тиждень актуальної за п’єси» у 2018-му з п’єсою BAZA. Учасниця лабораторій Молодого театру, Національної спілки театральних діячів України, «Школи швидкої драми» PostPlay театру. А також фестивалів «Тиждень актуальної п’єси» і Drama.UA. В 2022-му стала лауреаткою Європейської премії молодих драматургів
У львівському Театрі Лесі ставили дві постановки за роботами Лєни Лягушонкової. В 2019-му за її п’єсою «Мать Горького» Ігор Білиць представив сімейну сагу «Мої родичі та інші покидьки». А в 2020-му Роза Саркісян зробила постановку «Макбета» в драматургії Лєни і Андрія Бондаренка за мотивами п’єси Шекспіра. Дмитро Захоженко разом з драматургинею зробили для «Дикого театру» за п’єсою Шекспіра «Річард II» інсценізацю «Річ-Річ». Її тексти інсценізують за кордоном, також вона багато співпрацювала з Максимом Голенком ще до львівського періоду.
Роботи Лєни часто відображають життя в пострадянському просторі, змальовуючи реалії невеликих містечок та скрутні 90-ті роки, де час, здається, зупинився. Вона багато пише про війну і осмислює її, працює з ідентичністю і трансформацією. Текстам драматургині (і роману теж) притаманні пошук правди, відвертість і водночас іронічний погляд на абсурдність та парадокси повсякденності.
Про що роман «Мій прапор запісяв котик»
У романі «Мій прапор запісяв котик» Лєна Лягушонкова змальовує своє життя у невеликому смт біля Луганська. Видається, що час там зупинився, застрягши чи то у безнадійних радянських декораціях, чи в скрутних 1990-х. Тут немов утворився непробивний мур між сучасністю та новими реаліями: інформацію черпають з телевізора (російських каналів), газет «СПІД-Інфо» чи «Факти». А суспільство від питань «не такої» і «самої умної» героїні відгороджуються фразами «бо ти ж дєвочка», «бо ми всігда так робили», «жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував» і «не жили харашо – не треба й начинать».
«Мій прапор запісяв котик» сповнений іронії, стьобу і сарказму. Лєна Лягушонкова описує світ, де хворих дітей водять до «волшебного дєда», який «викатує яйцем», а дівчат народжують, «щоб помощниця була». У ньому старанно приховують родинні таємниці, як от єврейське походження, бо громада вважає це непрезентабельним. Дітей через травми минулих поколінь змалечку вчать ніколи не можна хвалитись, адже колись за згадку, що ти їв нині хліб, заарештовували всю родину. Це світ нащадків уцілілих, яким вдалось вибратись із розстрільної ями, та до самої смерті довелось жили в страху, що «документи можуть бути погані».
«Мій прапор запісяв котик» Лєна Лягушонкова писала не для того, щоб ми «нарешті зрозуміли Донбас». Він про всіх нас, таких різних і таких схожих водночас. Бо хоч ми й по різні боки муру, та переживали і досі переживаємо однакові досвіди, боремось зі спільними проблемами і шукаємо спільних відповідей.
Чому Лєна Лягушонкова написала роман
Я спитала драматургиню, чому вона вирішила піти ще й в літературу. І ось що розповіла мені Лєна Лягушонкова: «Це мій перший прозовий твір. До цього писала драми, п’єси, вони йдуть в театрах, зараз теж їх паралельно пишу. Спроба роману для мене – челендж. Виявилось, що це зовсім інший досвід, ніж написання п’єси, бо в матеріалі треба бути дуже довго. А мені важко довго концентруватися на одній темі.
В основі книжки матеріал з деяких моїх п’єс, але в розширенішій формі. На резиденції я прочитала «Копенгагенську трилогію» данської письменниці Туве Дітлевсен (у ній авторка відкрито розповідає про своє складне дитинство, підліткові кризи, проблеми залежності та боротьбу із психічними розладами). Тоді вона ще не мала українського перекладу (українською в перекладі Наталії Іваничук трилогія вийшла цього року у видавництві «Грушка»). Подумала: «Блін, я теж так можу» – і в досить короткий термін написала «Мій прапор запісяв котик».
В книзі намагаюсь зобразити шлях жіночої ініціації з жіночого погляду в українському варіанті. У ній наші українські реалії. Вона про моє дитинство, походження, те, як я зростала у невеличкому смт, хоч в нас ніхто так не казав, казали ПГТ (поселок городского типа). Про те, як вчилась в університеті.
Писала так, як говорю. Тож у тексті ви побачите шлях мови, звісно відредагований, і як вона змінюватиметься до кінця книги. Коли мені редактор сказав: «Давайте трішечки поріжемо нецензурні вирази», я відповіла: «Ні, для мене це принципово, бо ж «дєвочки не матюкаються». Дуже хвилююся перед виходом книги. Бо цей досвід наче еміграція ідентичності, перехід в межах літератури від однієї до іншої».
Уривок про дитинство з роману «Мій прапор запісяв котик»
ІІ Мама працювала з ранку до ночі, а батько в будь-якому разі мною не переймався. Нашим з братом вихованням займалася бабуся. Як про всіх людей, яких інші люди називають добрими, розказати про неї немає чого. Вона працювала в колгоспі, а потім – на залізниці. Не можна сказати, щоб їй було шкода людей, але вночі уві сні до неї приходили втомлені знесилені корови. Вона вчила нас нікому й ніколи нічим не хвалитися. Коли вона була дівчинкою, учителька в класі спитала: – Хто сьогодні їв хліб? Піднялися дві руки – і вже ввечері в домі тих дітей були люди з району. Баба всім казала, що ми ледь виживаємо, і до цього звикла. Кожна хвилина, проведена не за роботою, видавалася бабі ледарюванням і крадіжкою: ти обкрадаєш суспільство, бо нічого не робиш. Бабине виховання полягало в тому, що вона давала нам бляшані банки з-під індійської кави й відправляла на город збирати жуків. Рядки картоплі тікали за обрій, і ми самі собі здавалися африканськими рабами на плантації. Тому я підтримую рух BLM. Хоча, можливо, це культурна апропріація. Жуків можна було труїти спеціальною рідиною, яка розводилась в спеціальному співвідношенні у відрі, і заливалась у спеціальний розпилювач. І він навіть був у нашого діда. Розпилювач стояв у сараї до особливого випадку, як посуд у серванті на якесь свято. Свято це ніколи не наставало. І якщо є діти, то навіщо розпилювач? Всі люди так робили. Якщо до пічки мене не підпускали, а голку до рук брати забороняли, то отрута були мені цілком по силах. Я розводила ту рідину у відрі води, і добре, що не додумалася знімати пробу з ложечки, як із гарячого супу. Жуків ми висипали на доріжку між грядками й чавили ногами. Жуки розповзалися. Коли це набридало, висипали в скляну банку й заливали водою. Вони вибиралися по стінках і можна було постукати по склу, щоб жуки падали у воду. Жуки топили один одного, заздрили тому, кому вдавалося вибратися. Але набридало й це. – А давай віднесемо їх у пісочницю й пограємо в концтабір! – мій брат знався на збоченнях. Погралися, але потім однаково довелося чавити. В хід пішли медведки й хробаки. На хрущах мене перемкнуло: – Мені їх шкода. – А до цього нічо? До цього мені чесно було досить нічого. Одна смерть не рівня іншій. І смерть хробака чи медведки – це приблизно 0,10 смерті хруща. У співвідношенні до тваринки з хутром – це вже 0,0001. Задумаюсь я про це у 2014 році й далі, у 2022. Чому в центрі сучасного мистецтва «Ізоляція» в Донецьку катівню влаштувати можна, а в Луврі – ні? І – уявляла медведок і хробаків, які повзали коридорами музею. Вони заповзали на стіни, на картини, на обличчя Мони Лізи. *** Усі спроби віддати мене до дитячого садка зазнавали фіаско. До садка мене мав доставити дід. Він посадив мене на раму велосипеда, відвіз до садка, завів у групу «Колосок», підвів до шафки з білкою, зняв шубу з натуральної чебурашки й побачив, що під шубою я в одних трусах. Мене обсипало якимись нехорошими прищами. Місяць я хворіла. Наступного разу мене знову везе дід. Я підводжу його до пожежного виходу. Дід намагається відчинити двері. – Бач, діду, садок не працює. Поїхали додому Мама на діда кричить. Дід за це мені ще помститься. Діти в садку смутні й нецікаві. Їх цікавлять лише вони самі. Обличчя в них, як у стареньких бабусьок на цвинтарі. Я не хочу з ними дружити, вони відповідають мені взаємністю. На сніданок, обід і вечерю манна каша бруском. Їсти можна лише полуденок. Нянька, товста й некрасива, каже, що я мало їм, і що вона поставить мене голою перед всіма під час тихої години. Я дивлюсь зверху на свій пупок і думаю, що він після їжі випирає. Гола людина має почувати себе пригнічено, але те, що правда на моєму боці дає мене сили й надихає на помсту. Я збираю все з тарілки, пробираюся на кухню, вивалюю то все, що називалось меню, в сумку няньці й посміхаюсь, як шакал Табакі в мультфільмі «Мауглі». Але те, що я стою перед людьми гола, часто сниться мені, і я прокидаюся від страху.
IV
Із пам’яток у нас лише пам’ятник Невідомому солдату, який дійсно став невідомим, коли вкрали табличку.
Із визначних місць у нас – «стєкляшка». Біля «стекляшки» лежить Кубіс.
Кубіс – це такий алкаш.
Після того, як він упав у каналізацію, люк від якої мій батя здав на цвєтмет, Кубіса почнуть звати Супер-Маріо.
Але про те ніхто не питає, бо хто приїде до нас в смт із власної волі?
Лише одного разу приїхали дивні люди, і їх повели в депо дивитись покинуті паровози. То були туристи з Німеччини, дєд Федя продав їм жужалку за десять дойчмарок, і німці були з того страшенно раді, наче наїбали діда на сто.
Я побувала у Венеції, Сан-Маріно, Тулузі, Амстердамі, Флоренції, Мілані й Ташкенті, і де б не була, я відчувала, що я з смт.
Я навіть у Гельсінкі почувалась як із смт.
Люди підозрюють, що в нас в одному магазині продають хліб, лопати, отруту для мишей, посівний календар «Лунний огороднік», опудало Черчилля, лак для нігтів «Ruby Rose» і копчену кільку по дві гривні.
Що б зі мною не трапилось, я звинувачую смт.
***
У школі стається страшне.
Те, що треба було ховати за сімома замками, випливло на поверхню. Всі побачили, що моя мати не впоралася зі своїми обов'язками – складними, але почесними. І родина моя навіки вкрилась ганьбою.
Після уроків ми повинні були чергувати в класі: перекидати стільці на парту, підмітати, мити підлогу й дошку, поливати квіти.
Оксана Абакумова шокована:
– Як ти збираєшся жити?!
Я не вмію підмітати підлогу. Кручуся як дзиґа, тупцюю на купі сміття, розмахуючи віником.
Оксана показує, як треба. У мене не виходить. У результаті Оксана прибирає сама весь клас. Найгірше, що мені ані краплинки не соромно. Ти хотіла вивищитися? Плати. Робота вимірюється джоулями. Плати джоулями.
Хлопця з моєї школи заберуть по мобілізації до російської армії й призначать героєм «ЛНР». На його честь назвуть парту.
Цікаво, чи на цю парту так само перевертатимуть стільці?
